Особливості культурного розвитку держав мусульманського світу. Формування мусульманської культури - Культура арабських країн

На початку VIII століття нової ери Аравія, яка в ті часи вважалася таким собі ведмежим закутком світової цивілізації, несподівано для тодішньої Ойкумени породила лавину, що за кілька десятків років накрила собою велетенський простір від Середньої Азії до Іспанії. Численні народи Ближнього й Середнього Сходу, Північної Африки, Північної Індії та Іспанії були об'єднані в гігантську державу - Арабський халіфат. Після його розпаду виникла ціла низка самостійних держав. Але з моменту арабських завоювань усі ці держави, крім Іспанії, зберегли одну важливу спільну рису, що справила суттєвий вплив на їхній подальший культурний розвиток. Цією рисою стала релігія іслам, яка поширювалась арабськими завойовниками.

Культура ісламу починає формуватися в першій половині VII століття, багатого на драматичні події в Аравії. Вони стали елементами мусульманської культури, мали надзвичайне значення для молодого соціуму.

Передумови формування культурного регіону

Іудаїзм, християнство та іслам виникли в народів, котрі були етнічно й духовно близькими. Справа в тому, що араби (Араб - сам термін можна перекласти як бродяга, кочовик) і євреї належать до однієї й тієї самої семітської сім'ї народів. Це, до речі, відображено і в Біблії, і в Корані. Обидва народи походять від одного прабатька Ібрахіма (Авраама). Тільки євреї ведуть свій рід від його сина Ісаака, а араби - від Ізмаїла (Ісмаїла).

За легендою, що має і біблійну версію, мати Ізмаїла, наложниця - єгиптянка Авраама на ім'я Хаджар (біблійна Агар), вигнана з дому господаря на наполегливу вимоіу його дружини Сарри, потрапила до Аравії. Там, змучена спрагою, вона шукала воду між пагорбами Сафа і Марва, залишивши Ізмаїла на землі. Прокинувшись, Ізмаїл заплакав, стукнув ніжкою, і з-під землі вдарило священне джерело Зем-зем. На пам'ять про це прочани, котрі відвідують Мекку, сім разів пробігають між пагорбами й омиваються водою зі священного джерела.

Пізніше вже дорослий Ізмаїл повернувся разом із батьком у ці місця й відновив зруйнований під час потопу стародавній храм Кааба, побудований ще Адамом. Храм цей являє собою проекції небесного трону Аллаха на землю.

З давніх-давен в Аравії жили арабські племена. Араби - автохтонне семітомовне населення півдня Аравійського півострова. Семіти мігрували на північ уже в III тисячолітті до нашої ери й оселилися в Сирії та Межиріччі. У XIII столітті до нашої ери нова хвиля аравійських племен - арамейці - асимілювала майже все аборигенне населення цих територій. Арамейська мова стала основною в Передній Азії. За арамейцами на північ рухались етнічно близькі їм арабські племена. На межі ер саме вони складали основну масу населення Палестини, Південної Сирії та частини Межиріччя. Попри етнічну мішанину, що мала місце в історії, араби чітко розмежовуються на південних - єменітів (племінна група кахтан, яка веде свій родовід безпосередньо від легендарного Ноя через його сина Сіма і праправнука Кахта-на, за Біблією - Іоктана) та північних - нізаритів (від нащадка згаданого вище Ізмаїла Нізара), чи ізмаїлітів.

Аравія - оточене горами плоскогір'я з дуже посушливим і жарким кліматом. Населяли її в той час переважно кочівники - бедуїни (бедуїни від араб, бадауїн - жителі пустелі).

Основою їхнього існування було здебільшого розведення верблюдів, скотарство. Осілі араби вели в оазах зрошуване землеробство, займалися посередницькими операціями між різними країнами.

У VI-VII століттях у арабів переважно зберігався родоплемінний устрій. Основою родової організації був намет окремої сім'ї. Група наметів утворювала рід, клан (казни), а кілька кланів об'єднувались у плем'я (кабілла). На чолі племені стояв сеїд (Сеїд (араб.) - пан.) або шейх (Шейх (араб.) - старий, старик), до компетенції якого входило розбиратися із суперечками й позовами, головувати на зборах старійшин (меджлісі), а під час воєнних конфліктів керувати військом, ставши раїсом. Між іншим, йому діставалася чверть здобичі. На шейха покладалася також відповідальність за зносини з іншими племенами.

Шейх приймав пришельців - звичай хлібосольності був священним. Як і всі кочові народи, араби славилися своєю гостинністю. На гостя не поширювався звичай кровної помсти.

Ще одним священним звичаєм племені був обов'язок кровної помсти. Око за око, кров за кров.

Жінки перебували в залежному становищі від чоловіків. Ще практикувався жорстокий звичай убивати новонароджених дівчаток, їх закопували живими. Чоловік міг мати необмежену кількість жінок та наложниць, що свідчило про стабільність його достатку, було символом заможності. Спостерігалися і реліктові елементи матріархату. Так, під час вирішення питань успадкування перевага віддавалася родинним зв'язкам по материнській лінії. Обличчя свого жінки не ховали й мали рівні права під час розлучення.

Своєрідними лівою й правою руками сеїда були поет, котрий прославляв щедрість і великодушність племінного ВОЖДЯ, МуЖНІСТЬ і військову доблесть племені, і жрець (кахин), гадання якого, без сумніву, впливали на прийняття важливих для життя племені рішень.

У VI-VII століттях араби соціально розшаровувалися. Виокремилися роди, племена. У містах, які виростали в оазах, деякі види діяльності (караванна торгівля, лихварство) стали привілеєм окремих родів. Особливий авторитет мали сеїди, раїси та кахини цих родів. Родова аристократія збагачувалася також завдяки хімам (невеликим оазам з ідолами чи святилищем племені). Місцевість, де розташовувалася хіма, вважалася священною, заповідною, її відвідували прочани. Тут же поруч вирувало розмаїте життя базару.

Панівне становище аристократії зміцнювалося побратимством, яке практикувалося землеробськими племенами оаз.

Інституція рабства була малорозвиненою. Працю рабів використовували в скотарстві, на будівництві іригаційних об'єктів. До середини VII століття араби не мали постійних джерел поповнення чисельності рабів, та й економічний стан господарства не давав змоги утримувати багато невільників.

Чимало богів Південної Аравії походило з пантеону богів стародавнього Вавилона. Серед північних арабських племен було дуже поширеним шанування так званих бетилів (від араб, бейтіл - букв, житло бога). Це були вертикально поставлені камені, в яких людська фантазія допомагала впізнавати антропоморфні фігури.

Язичницькі уявлення про богів, ідолопоклонство мирно уживалися з вірою у верховного Бога, котрий, на відміну від рядових богів та богинь, не мав власного імені. Можливо, його надто священне ім'я заборонялося промовляти вголос. Через те його просто звали Богом (Аллахом), або словами, що прославляли його якості, - "Всевишній", "милосердний", "володар людей", "господь"... Усе ж таки верховного Бога шанували тільки окремі люди, яких називали ханіфами. Вони заперечували ідолопоклонство, вірили в потойбічне життя й стверджували, буцімто воно залежить від особистої поведінки людини, а не від заслуг роду чи племені. Ідеалом ханіфів, взірцем для поведінки було доброчесне життя, тому вони мали певний авторитет серед простолюду.

Арабам були відомі релігії народів, з якими вони воювали чи торгували. (Маздаїзм - релігійно-філософське вчення, поширене в Ірані й деяких сусідніх країнах у ранньому Середньовіччі. Зороастризм.

Християн різних сект і течій називали насара, вони жили по всій Аравії. Араби підтримували тісні зв'язки з Візантією. Південна Аравія здавна перебувала в орбіті грецької, римської, а потім візантійської культури. Ще до нової ери в князівствах Ємену карбувалися монети з гербом міста Афіни - зображенням сови. Пізніше, коли правителі цих князівств стали "друзями Риму", з'явилися монети із зображенням римських імператорів. Християнство поширилося тут у III-IV століттях.

Значну роль у житті стародавнього Ємену відіграли і общини яхуді. Так араби називали послідовників іудаїзму. Законодавство стародавнього Ємену більше нагадувало іудейське, ніж вавилонське. Про давність зв'язків цих земель з Палестиною свідчить і згадка в Біблії про подорож царівни Сабейської держави (Цариці Савської) до Соломона.

Основні центри культури, столиці держав стародавнього Ємену (Маїн і Маріб, Тімна і Шабва, Нашан), розташовані на вузькій смузі вздовж пустелі, де пролягав і головний торговий шлях, що з'єднував

Кану на узбережжі Індійського океану через названі міста з Близьким Сходом і Месопотамією.

У Каабі зберігається Чорний камінь - головна святиня ісламу. Під час паломництва необхідно сім разів обійти навколо каменя (це своєрідна позначка для початку руху) і торкнутися його. За легендою, Чорний камінь - то скам'янілий ангел, котрого послав Аллах на землю. Він почорнів від поцілунків грішників, але в день Страшного Суду знову відновить свою первозданну чистоту. Камінь було вмонтовано в північно-східну стіну храму на висоті півтора метра.

Похожие статьи




Особливості культурного розвитку держав мусульманського світу. Формування мусульманської культури - Культура арабських країн

Предыдущая | Следующая