Криза аналітичної філософії в XX столітті, становлення постпозитивістської філософії - Філософія пізнання і науки

До кінця 50-х - початку 60-х років ХХст. вплив неопозитивізму став різко падати. Це зумовлено, з одного боку, кризою внутрішньої логіки розвитку неопозитивізму, його вихідних принципів; з іншого, - необхідністю досліджувати нові проблеми розвитку наукового пізнання, що стали актуальними. На відміну від позитивізму, що робив акцент на аналізі готового знання і здійснював цей аналіз формально - логічними методами, сучасна філософія науки звертається до історії науки, намагається знайти закономірності її розвитку. Найбільш характерною особливістю цих досліджень є певна реабілітація метафізичних основ наук, визнання осмисленості філософських стверджень і неможливості усунення їх з наукового знання.

Це призвело до істотних змін у філософії науки, виникненню безлічі різноманітних методологічних концепцій, що досліджують не проблеми структури і функціонування готового знання, а проблеми розвитку наукового знання. Безліч цих методологічних концепцій одержали назву постпозитивізму.

Сам термін "постпозитивізм" вказує на те, що загальною особливістю цих концепцій є те, що всі вони в тій чи іншій мірі відштовхуються у своїх міркуваннях, у постановці і вирішенні питань від позитивістської методології і починають, як правило, з її критики. Їх інтереси концентруються в основному навколо таких проблем динаміки наукового знання: як виникає нова теорія, як вона домагається визнання, які критерії порівняння і вибору конкуруючих наукових теорій і т. п.

Для постпозитивістського етапу в розвитку філософії науки характерна відмова від дихотомії емпірично-теоретичного, протиставлення фактів і теорій, контексту відкриття і контексту обгрунтування. Замість різкого протиставлення емпіричного знання як надійного, обгрунтованого, незмінного теоретичному знанню як ненадійному, необгрунтованому, мінливому, постпозитивізм говорить про взаємопроникнення емпіричного і теоретичного, про плавний перехід від одного рівня знань до іншого і навіть про відносність цієї дихотомії. Представники сучасної філософії науки говорять про "теоретичну навантаженість" фактів, показують, що для встановлення фактів завжди потрібна певна теорія, тому факт у певній мірі залежить від теорії чи навіть обумовлюється нею. Факти, встановлені на основі однієї теорії, можуть відрізнятися від фактів, відкритих іншою теорією. Тому зміна теорії часто призводить і до зміни фактуального базису науки.

Загальною особливістю постпозитивістських концепцій є їх прагнення обпертися на історію науки. Позитивізм не цікавиться історією, він брав за зразок науковості теорії математичної фізики і вважав, що все наукове знання в кінцевому рахунку повинно мати форму аксіоматичних чи гіпотетико-дедуктивних теорій. Якщо якісь дисципліни далекі від цього ідеалу, то це свідчить лише про їх незрілість. Представники постпозитивізму головним об'єктом дослідження зробили розвиток знання, тому вони змушені були звернутися до вивчення історії виникнення, розвитку і зміни наукових ідей і теорій.

Особливістю більшості постпозитивістських концепцій є відмова від кумулятивізму в розумінні розвитку знання. Постпозитивізм визнає, що в історії науки неминучі істотні, докорінні перетворення, коли відбувається перегляд значної частини раніше прийнятого й обгрунтованого знання - не тільки теорій, але і фактів, методів, фундаментальних світоглядних уявлень. Тому навряд чи можна говорити про лінійний, поступальний розвиток науки.

У західній філософії науки можна умовно виділити два основних напрямки постпозитивістських концепцій - реконструкція розвитку наукового знання за допомогою нормативних принципів логічного характеру, покликаних регулювати цей розвиток (К. Поппер, І. Лакатос і ін.), і соціо-психологічна реконструкція розвитку наукового знання і науки (Т. Кун, С. Тулмін і ін.).

Напрямок реконструкції наукового знання, основаного на вивченні логіки науки (логічної реконструкції), пов'язане з ідеями Карла Поппера (1902-1994 рр.), викладеними в двох його основних працях: "Логіка наукового відкриття" (1961) і "Пропозиції і спростування" (1962). У філософській літературі цей напрямок називають критичним раціоналізмом (К. Поппер, Дж. Агассі, І. Лакатос, Дж. Уоткінс і близькі до них П. Фейєрабенд, У. Бартлі й ін.).

Продовжуючи традиції позитивізму, критичний раціоналізм намагається визначити критерії демаркації між наукою і псевдо-наукою, прагне відмежувати сферу раціональності - науку - від метафізики й ідеології, що не мають вродженого імунітету проти впливу ірраціоналізму. За думкою Поппера, наука і раціональність можуть і повинні стати оплотом у боротьбі проти ірраціонального духу тоталітаризму і соціальної-політичної демагогії (див. його книги "Убогість історизму" і "Відкрите суспільство і його вороги").

Раціоналізм концепції Поппера протистоїть емпіризму неопозитивістів. Розбіжності торкаються принципів обгрунтування наукового знання, проблеми раціональної "реконструкції" науково-дослідних процесів в їх історії, розуміння сутності наукового методу. З погляду критичного раціоналізму в науковому дослідженні переважне значення мають не емпіричні дані, а схеми, що раціонально конструюються для пояснення емпіричних даних.

Поппер вважає, що емпіричний базис не являє собою чогось остаточно істинного, як думали неопозитивісти, а є продуктом конвенції. Причому конвенції, що залежить від відповідної теорії. Раціонально діє той вчений, що будує сміливі теоретичні гіпотези, відкриті найрізноманітнішим спробам їх спростування. Синонімом раціональності є безкомпромісна критика, основана на принципі фальсифікації.

Теорія, що не може бути спростована будь-якою мислимою подією, відповідно до поглядів К. Поппера, не наукова. Неспростовність є не достоїнство теорії (як часто думають),а її недолік. Наслідком таких стверджень є визнання принципової гіпотетичності знання, оскільки претензія знання на абсолютну істинність суперечить принципу критицизму, і, отже, нераціональна.

Адекватним методом науки і філософії, що сприяє "росту знань" і тим самим просуванню до істини, є метод раціональної дискусії, тобто метод, що полягає в "ясному і чіткому формулюванні обговорюваної проблеми і критичному дослідженні різних її вирішень". Ріст наукових знань - це процес, що "йде від старих проблем до нових за допомогою припущень і спростувань"...

Реалізація попперівської програми побудови теорії росту наукового знання наштовхнулася на серйозні труднощі, пов'язані з абсолютизацією принципу фальсифікації; конвенціалізмом у трактуванні вихідних основ знання; відривом об'єктивного знання від історично конкретного суб'єкта, що пізнає; відмовленням визнання об'єктивної істиності наукового знання; недооцінкою соціокультурних чинників розвитку знання; перебільшенням аналогії з біологічною еволюцією; запереченням наявності визначених закономірностей у розвитку науки, природи і суспільства; перебільшенням інтенсивних аспектів у розвитку знання.

Таким чином, поставивши ряд важливих проблем розвитку наукового пізнання: особливостей росту наукового знання, ролі гіпотез у розвитку науки, ролі емпіричного спростування і теоретичної критики в розвитку нового знання, співвідношення старих і нових теорій і т. п., Поппер не зміг до кінця їх вирішити. Але він активізував їхнє дослідження.

На відміну від К. Поппера, який вважав, що процес росту наукових знань має тільки дискретний характер і відбувається шляхом перманентних революцій, то його учень і послідовник Імре Лакатос (1922-1974 рр.) намагається врахувати в розроблюваній їм моделі і континуальні моменти в розвитку наукових знань. Це знайшло відображення в розробленій їм моделі розвитку науки через зміну науково-дослідних програм (НДП). Вона є значною мірою продовженням і модернізацією попперівської доктрини.

НДП - це метатеоретичне утворення, у межах якого здійснюється теоретична діяльність; це сукупність теорій, що змінюють одна одну, але поєднуються певною сукупністю базисних ідей і принципів. Розвиток науки - це послідовна зміна НДП, що можуть якийсь час співіснувати чи конкурувати одна з одною.

У розвитку НДП можна виділити два етапи - прогресивний (програма прогресує, коли її теоретичний ріст передбачає відкриття емпіричних фактів) і регресивний - теоретичні узагальнення відстають від емпіричного росту. На прогресивній стадії "позитивна евристика" здатна стимулювати висування допоміжних гіпотез, що розширюють зміст програми. Однак надалі, досягши так називаного "пункту насичення", розвиток НДП різко сповільнюється. Зростає число несумісних фактів, з'являються внутрішні протиріччя, парадокси. Проте, наявність такого роду симптомів ще не може служити об'єктивною підставою для відмовлення від НДП. Така підстава, на думку Лакатоса, виникає тільки з появою нової НДП, що пояснила б емпіричний успіх своєї попередниці і витиснула її подальшим проявом евристичної могутності, здатності теоретично передбачати невідомі раніше факти. Процес витиснення прогресуючими НДП своїх попередників, що вичерпали внутрішні ресурси розвитку, Лакатос називає науковою революцією.

У концепції Лакатоса важливим є те, що він вводить у НДП метафізичні принципи: історія науки без філософії науки сліпа, а філософія науки без історії науки порожня, стверджує він. Безсумнівно, концепція Лакатоса вносить нові моменти в розуміння розвитку наукового знання, зокрема намагається вирішити питання про його спадкоємність. Однак вона вирішує його тільки в рамках еволюційних періодів розвитку науки, а питання ж про спадкоємність у ході зміни програм залишається відкритим.

Лідером соціально-психологічної реконструкції розвитку наукового знання є Томас Кун (нар.1922 р.), американський історик і філософ науки. Популярність Куна можна порівняти з популярністю Поппера. Суть його концепції історичної динаміки наукового знання викладена в книзі "Структура наукових революцій" (1962 р.). Вона сформувалася в полеміці з логічним емпіризмом і критичним раціоналізмом. Кун запропонував відмовитися від того образу науки, що панував у неопозитивістській і попперіанській філософії як системи знань, зміна і розвиток якої зумовлені канонами методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових співтовариств, яка залежить від культури, історії, соціальної організації, психологічної і технічної бази.

У противагу кумулятивізму, що домінував на Заході аж до 50-х років, Кун описує науку як послідовність періодів кумулятивного росту, що переривається некумулятивними стрибками - науковими революціями.

Центральним поняттям концепції Куна є поняття наукової парадигми. Парадигма - це система норм, теорій, методів, фундаментальних фактів і зразків діяльності, що визнаються і розділяються всіма членами даного наукового співтовариства як логічного суб'єкта наукової діяльності. Поняття парадигма корелятивне поняттю наукового співтовариства. Учений, згідно за Куном, може бути зрозумілий як учений тільки по його належності до певного наукового співтовариства, члени якого дотримуються певної парадигми.

Парадигма виконує дві функції - заборонну і проективну. З одного боку, вона забороняє усе, що не відноситься до даної парадигми і не погоджується з нею, з іншого боку - стимулює дослідження у визначеному напрямку. У період "нормальної науки" учені працюють відповідно до парадигми. Вони уточнюють факти, що породили парадигму, що пояснюються чи передбачаються нею, і в зв'язку з цим створюють нові прилади й інструменти; прагнуть зблизити теорію і факти, що пояснюються нею, наблизити теорію до емпіричного базису, розвивають, уточнюють і удосконалюють теорію. Кун вважає, що вчені в цей період займаються "рішенням головоломок", тобто вирішенням особливого типу задач за визначеними правилами і регламентованих парадигмою.

Здійснюючи парадигмальну діяльність і очікуючи начебто "передбачені" парадигмою факти, вчений іноді виявляє щось несподіване - аномалію, тобто розбіжність між емпіричними даними і схемою, заданою парадигмою. Кун детально аналізує виникнення наукових аномалій, що ведуть до заміни старої парадигми. Він показує, що парадигма "вибухає" зсередини під тиском "аномалій". Виникає криза й екстраординарна наука, відбувається наукова революція. Сутність наукових революцій, на думку Куна, полягає у виникненні нових парадигм, цілком несумісних і несумірних з попередніми. В цей період підсилюється увага до філософських засад науки.

Кун крім того відкидає емпіричний "фундаменталізм" неопозитивістів, стверджуючи, що не існує фактів, незалежних від парадигми, а отже, не існує теоретично нейтральна мова спостережень. Учені бачать світ крізь "призму" теорії. Не факти судять теорію, а теорія визначає, які саме факти ввійдуть в осмислений досвід. Час, що відокремлює нас від появи концепції Куна, дозволяє яскравіше побачити сильні і слабкі її сторони. Кун, безсумнівно, зумів розглянути і зробити предметом філософського осмислення важливі риси наукової діяльності й еволюції наукових знань. Особливо важливе значення має вимога історичного підходу до знання, що враховує особливості різних культур і соціальних контекстів, вимога зв'язку філософії науки і її історії.

Разом з тим Кун залишив поза своїм дослідженням питання про виникнення нового знання, звівши цей процес тільки до вибору між старою і новою теорією. До того ж цей вибір пояснюється тільки соціальними і психологічними аргументами (наприклад, вірою в майбутню плодотворність нової теорії чи неясним естетичним почуттям).

У рамках соціально-психологічного напрямку реконструкції процесу розвитку наукових знань лежить і концепція американського філософа Стівена Тулміна (1922 р.). З погляду Тулміна, кунівська модель знаходиться в конфлікті з емпіричною історією науки, заперечуючи спадкоємність її розвитку, оскільки ця історія не має періодів "абсолютного нерозуміння". Для пояснення безперервності в описі науки Тулмін пропонує використовувати схему еволюції, аналогічну теорії природного відбору Дарвіна.

Безсумнівно, Тулміну вдалося помітити важливі діалектичні особливості розвитку науки, зокрема те, що на еволюцію наукових теорій впливають історично мінливі "стандарти" і "стратегії" раціональності, що у свою чергу, піддаються зворотному впливу з боку дисциплін, які еволюціонують. Важливий елемент його концепції - залучення даних соціології, соціальної психології, економіки, історії науки, утвердження конкретно-історичного підходу до розвитку наукового знання.

Разом з тим він абсолютизує біологічну аналогію як схему опису наукових процесів і релятивізує образ науки, що розпадається на історію виживання і вимирання концептуальних популяцій, що адаптуються до тих чи інших історичних даних ("екологічних вимог").

Проблеми динаміки наукового знання, впливу на цей процес як раціональних науково-дослідних процедур, так і зовнішніх стосовно науки чинників - певної філософії, наукової традиції, суспільно-економічних умов і соціокультурних чинників розглядається і в працях інших представників західної філософії науки - П. Фейєрабенда, Дж. Холтона, М. Полані й ін.

Похожие статьи




Криза аналітичної філософії в XX столітті, становлення постпозитивістської філософії - Філософія пізнання і науки

Предыдущая | Следующая