ФІЛОСОФІЯ ПОЗИТИВІЗМУ - Становлення і розвиток некласичних типів філософії

У першій половині ХІХст. експериментально-математичне природознавство, що виникло в XVIIст., досягло величезних успіхів, підсилилася його роль у розвитку суспільства. Нагромадивши досить великий емпіричний матеріал, природознавство приступило до теоретичного узагальнення цього матеріалу. Починається процес перетворення натурфілософії в теоретичне природознавство. Становлення дисциплінарної структури науки, інституціональна професіоналізація наукової діяльності зробили настійною задачу осмислення сутності науково-пізнавальної діяльності, критичної оцінки передумов і процедур наукової діяльності, що протікає в різних когнітивних і соціокультурних умовах; значення і ролі світоглядних і філософських ідей в розвитку наукових досліджень.

Відбувається усвідомлення недостатності й обмеженості умоглядних, спекулятивних міркувань (що виходять з чистої сили розуму) класичної натурфілософії і метафізики, що на місце реальних зв'язків часто ставила вигадані. Класична філософія, основана на спекулятивному типі побудови знань, тобто на умогляді, виявилася нездатною вирішити філософські проблеми, що висувалися розвитком науки ХІХст. Натурфілософії як "науці наук" приходить кінець. Це дало підставу певній групі мислителів висловити ідею, що ера метафізики закінчилася, і почалася ера позитивного знання, ера позитивної філософії. Наука прагнула відмовитися від нав'язування їй апріорних, відірваних від реальності схем і гіпотез, оскільки вони уже гальмували розвиток природознавства.

У результаті розпаду натурфілософії формується особливий напрямок у розвитку філософської думки ХІХст. - позитивізм (від латинського positivus - позитивний). Він виникає у Франції в 30-ір. ХІХст. Теоретичні передумови позитивізму були сформульовані Сен-Сімоном, а основні ідеї цього напрямку представлені вперше в працях Огюста Конта (1798-1857 рр.), якого прийнято вважати основоположником позитивізму. З ідеями, співзвучними Конту, в Англії в 40-і р. виступив Джон Стюарт Мілль (1806-1873 рр.), а пізніше - Герберт Спенсер (1820-1903 рр.). У 1867р. було створено Лондонське позитивістське товариство.

На противагу ідеалізму, позитивізм знову стверджує примат науки: ми знаємо лише те, що повідомляють науки; єдиний метод пізнання - природничонауковий метод. Метод природничих наук "працює" не тільки при вивченні природи, але і суспільства. Позитивізм не тільки проголосив єдність наукового методу і його примат як інструмента пізнання, але він підніс до небес науку як єдиний засіб вирішення всіх проблем, що століттями мучили людство. Наука була проголошена єдиним надійним фундаментом індивідуального і громадського життя. Віра в наукову раціональність, для якої немає нерозв'язних проблем, дозволяє говорити про присутність у позитивізмі основних ідей Просвітництва.

Позитивізм претендував на звання принципово нової, "неметафізичної" (позитивної) філософії, що побудована по образу емпіричних наук і є їх методологією. Стверджуючи, що наука усе ще недостатньо наукова, у ній занадто багато умоглядних, спекулятивних компонентів, позитивізм ставив задачу "очищення" її від метафізики. У 40-і роки XIXст. Огюст Конт виступив із критикою гегелівської метафізики (спекулятивної філософії) історичного процесу і сформулював задачу соціального пізнання. Він прагнув очистити соціальні уявлення від містицизму і релігійних догм і зробити вчення про суспільство - соціологію - (термін уперше ввів О. Конт) такою ж "позитивною" наукою, як і природничонаукові дисципліни - математика, механіка - з використанням "точних", експериментально-математичних методів і без усяких апріорних, умоглядних гіпотез. При обгрунтуванні нової науки Конт поставив собі задачу точно визначити її місце в людському пізнанні, пояснити її основні закони.

Для цього французький мислитель починає спробу класифікації наук. Конт уперше пропонує об'єктивні принципи такої класифікації в залежності від предмета і змісту науки. У системі класифікації Конта виділяються наступні науки - математика, астрономія, фізика, хімія, фізіологія, соціальна фізика (соціологія), мораль, що розміщуються в цій системі за принципом руху від простого до складного, від абстрактного до конкретного, від стародавнього до нового.

В ієрархії Конта більш складні науки основані на менш складних. Однак це не означає редукції вищих до нижчих. Кожна наука має свої автономні закони. Соціологія не зводиться ні до біології, ні до психології. Люди живуть у суспільстві, тому що воно складає частину їхньої соціальної природи.

У класифікації Конта не згадана філософія. Задача філософії, на його думку, не сукупність, а "точне визначення духу кожної з наук, відкриття їхніх зв'язків і відношень, підсумовування принципів відповідно до позитивного методу". Таким чином, філософія зведена до методології наук. Вона - "істинно раціональний спосіб, що робить очевидними логічні закони людського духу".

Г. Спенсер розвиває цю систему класифікації, виділяючи абстрактні (логіка і математика), абстрактно-конкретні (механіка, фізика, хімія) і конкретні науки (астрономія, геологія, біологія, психологія, соціологія і т. д.). Абстрактні науки вивчають, на його думку, форми, у яких явища з'являються перед спостерігачем, а абстрактно-конкретні - вивчають самі явища в їхніх елементах і в цілому.

Створення всеосяжної системи класифікації наук знадобилося Конту для викладу "позитивної філософії", того, що як він вважав, є наукового в науках і відділення цього від метафізики і релігії. Соціологія завершувала контівську систему, означаючи, за задумом ученого, настання позитивної стадії розвитку людського пізнання, перемогу над схоластикою і містицизмом минулого.

Перехід від метафізики до позитивного знання О. Конт обгрунтував аналізом різних етапів, що проходить людство у своєму прагненні пізнати світ, у своєму розумовому розвитку. На його погляд, "людський розум", у силу своєї природи, у кожнім зі своїх досліджень користується трьома методами мислення, характер яких істотно різниться теологічним, метафізичним, позитивним. Таким чином, існують три історичні стадії розвитку знання і три загальні системи поглядів на світ (філософії). Цим стадіям розвитку людського інтелекту відповідають визначені форми господарства, суспільного устрою, політики, мистецтва.

На теологічній стадії духовного розвитку (стародавність і раннє середньовіччя - до 1300р.) людина прагне пояснити всі явища втручанням надприродних сил, що розуміються за аналогією з ним самим: богів, духів, душ, ангелів, героїв.

Метафізичне дослідження теж прагне досягти вичерпного абсолютного знання про світ, але тільки через посилання на різні придумані першосутності і першопричини, що нібито ховаються за світом явищ, позаду того, що ми сприймаємо в досвіді. Так, Фалес бачив першопричину у воді, Анаксимандр - в апейроні, Геракліт - у вогні, Платон - в ідеї, Декарт - у субстанції, Лейбніц - у монаді, Гегель - в абсолютному дусі, матеріалісти - у матерії і т. ін.

Метафізична стадія (між 1300-1800рр.), на думку Конта, характеризується руйнуванням колишніх вірувань і заміною авторитетів (Реформація, філософія Просвітництва, соціальні революції). Це сприяє тому, що думка здобуває більшу широту і непомітно готується до істинно наукової праці. Але головна помилка метафізичного мислення в тому, що, як і теологічне мислення, воно прагне пізнати абсолютні начала і причини усього. Це неможливо, у нас немає засобів вийти за межі досвіду. І оскільки це неможливо, метафізика віддається неприборканим і марним фантазіям. Ці марні і безнадійні спроби пізнати абсолютну природу і сутність усіх речей людство повинне залишити і стати на шлях нагромадження позитивного знання, яке дають конкретні науки.

На третій, позитивній стадії пізнання, стверджував Конт, "людський розум визнає неможливість отримали абсолютне знання, відмовляється від дослідження походження і мети всесвіту, знання внутрішніх причин явищ для того, щоб зайнятися ... відкриттям їх законів, тобто незмінних відношень послідовності і подібності явищ" (без аналізу питання про їхню сутність і природу). Наука і її закони можуть відповідати тільки на питання "як", але не "чому", вважав Конт.

У гносеологічному плані це означає, що наука повинна обмежитися описом зовнішніх сторін об'єктів, їхніх явищ і відкинути умогляд як засіб одержання знань і метафізику як вчення про сутність. Науки повинні спостерігати й описувати те, що відкривається в досвіді, формувати емпіричні закони. Ці закони служать для опису фактів і мають значення тільки для явищ (феноменів). "Ми не знаємо ні сутності, ні навіть дійсного способу виникнення жодного факту: ми знаємо тільки відношення послідовності чи подібності фактів один з одним", - стверджував Дж. Мілль. Але і це знання відносне, а не абсолютне, оскільки досвід не має ніяких остаточних меж, а може розширюватися безмежно.

У центрі уваги позитивістів виявилися переважно проблеми, пов'язані з вивченням індуктивно-логічних і психологічних процедур дослідного пізнання.

Проблеми, твердження, поняття, що не можуть бути ні вирішені, ні перевірені за допомогою досвіду, позитивізм оголосив помилковими чи позбавленими сенсу. Дослідник може придумувати тільки такі гіпотези, вважав О. Конт, що за самою своєю природою допускали хоча б більш-менш віддалену, але завжди до очевидності неминучу позитивну перевірку.

Звідси - заперечення пізнавальної цінності традиційних філософських (метафізичних) досліджень і твердження, що задачами філософії є систематизація й узагальнення спеціально-наукового емпіричного знання і пошук універсального методу пізнання. Правда, у задачі такого узагальнення Конт бачить і щось специфічне, властиве тільки філософії - дослідження зв'язків і відношень між конкретними науками.

У цей час були закладені основні ідеї позитивістського напрямку у філософії. До цих вихідних ідей відносяться:

    - повна елімінація традиційних філософських проблем, що не можуть бути розв'язні через обмеженість людського розуму; - пошук універсального методу одержання достовірного знання й універсальної мови науки; - гносеологічний феноменалізм - зведення наукових знань до сукупності чуттєвих даних і повне усунення з науки того, що не спостерігається; - методологічний емпіризм - прагнення вирішувати долю теоретичних знань, виходячи з результатів його дослідної перевірки; - дескриптивізм - зведення усіх функцій науки до опису.

Якщо натурфілософські концепції протиставляли філософію як "науку наук" спеціальним наукам, то позитивізм протиставив науку філософії. І оскільки позитивістська філософія не має справи з метафізичними світоглядними проблемами, вона прагне відкинути як матеріалізм, так і ідеалізм. При цьому позитивізм фактично залишився в рамках класичного ідеалу раціональності відповідно до якого наукове знання ідеологічно і морально "нейтральне": наукове пізнання має бути звільнене від усякої світоглядної і ціннісної інтерпретації, і вся "метафізика" повинна бути скасована і замінена або спеціальними науками ("наука - сама собі філософія"), або узагальненим і "ощадливим (економним)" образом емпіричних знань, або вченням про співвідношення наук про мову і т. ін.

В другій половині ХІХ в. "перший позитивізм" поступається місцем новій історичній формі позитивізму - чи емпіріокритицизму або махізму. Найбільш відомі його представники - Ріхард Авенаріус (1843-1896 рр.), Ернест Мах (1838-1916 рр.).

Криза теорії пізнання класичної філософії, безпорадність концепції дзеркального відображення дійсності, заперечення активності суб'єкта у формуванні об'єкта пізнання, можливості існування безлічі теоретичних моделей, що відносяться до однієї і тієї ж області явищ, їхня швидка зміна в кінці ХІХ ст. дала підставу махістам стверджувати, що філософія повинна перетворитися в діяльність, що аналізує особливості пізнання...

Філософи, що представляють цю течію у позитивізмі, прагнули "очистити" природничонаукове знання від "залишків" умоглядних міркувань, підсилити гносеологічний феноменалізм і методологічний емпіризм. Вони проголосили повернення до досвіду, який не можна тлумачити ні ідеалістично, ні матеріалістично. Їх увага була зосереджена на аналізі відчуттів, чуттєвого досвіду як такого. Вони стверджували, продовжуючи традиції "першого" позитивізму, ідеал "чисто описової" науки і відкидали пояснювальну її частину, вважаючи її метафізичною. При цьому махісти вимагали відмови від поняття причинності, необхідності, субстанції і т. ін., грунтуючись на феномено-логічному принципі визначення понять через дані, що спостерігаються.

"Єдино існуючим" визнавався лише досвід як сукупність усього, що спостерігається безпосередньо. Його махісти називали "елементами світу", нібито нейтральними щодо матерії і свідомості. Вони прагнули звести зміст наукових понять до якогось "безперечного первинного" матеріалу знання, а поняття, у відношенні яких така редукція виявляється неможливою, відкинути як "порожні фікції". Наука повинна досліджувати тільки відчуття. Предметом фізики є аналіз відчуттів, - писав Е. Мах. Теоретичні поняття, закони, формули - позбавлені об'єктивного змісту, вони виконують тільки роль знака для позначення сукупності чуттєвих відчуттів. Тому з метою "економії мислення" необхідно прагнути до мінімізації теоретичних засобів.

Нові відкриття в науці підсилюють девальвацію механістичної картини світу, механіцизму як універсального підходу до всіх природних процесів і явищ. Значний внесок у цей процес вносить біологія, формулювання Ч. Дарвіном теорії еволюції біологічних систем, відповідно до якого все різноманіття світу поступово розвилося з загального предка. Причиною такого розвитку є боротьба за існування і виживання найсильніших, найбільш пристосованих.

Вплив махізму підсилилося наприкінці ХІХст., коли нові відкриття у фізиці зробили начальним перегляд підгрунтя наукового знання. "По суті, - писав М. Планк, - це свого роду реакція проти тих сміливих очікувань, що пов'язувалися кілька десятиліть тому зі спеціальним механістичним поглядом на природу... Філософським осадом неминучого протверезіння і був позитивізм Маха". В умовах зламу фізичних понять і краху метафізичних і механістичних уявлень про світ і пізнання натуралістам-емпірикам філософські міркування Маха й Авенаріуса здавалися придатною формою вирішення труднощів, що виникли у фізиці. Американський історик науки Д. Холтон, зокрема, пише, що філософські ідеї Маха настільки міцно ввійшли в інтелектуальний побут 1890-1910рр., що Ейнштейн був цілком правий, коли багато пізніше заявляв, що навіть супротивники Маха не підозрювали, наскільки вони самі були пройняті його ідеями, "всмоктавши їх з молоком матері".

В певному відношенні примикав до емпіріокритицизму і відомий французький математик і фізик Анрі Пуанкаре (1854-1912 рр.). У книзі "Цінність науки" (1905) він сформулював відоме положення про те, що прогрес в науці наражає на небезпеку найбільш стійкі принципи - навіть ті принципи, що вважалися фундаментальними. Виявляється, що швидкість світла не залежить від швидкості джерела світла. Третій закон Ньютона попадає під загрозу через той факт, що енергія, яка випускається радіопередавачем, не має маси спокою, і еквівалентність дії і протидії відсутня... Геометрія Евкліда не є єдиною можливою геометричною системою. У підсумку - криза математичної фізики на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Це дало підставу стверджувати, що закони природи варто розуміти як конвенції, тобто умовно прийняті положення. Саме це поняття закону як умовно прийнятого твердження, конвенції, стало провідним поняттям гносеологічної концепції Пуанкаре, що одержала назву "конвенціоналізм". "Ці конвенції є результатами вільної діяльності нашого духу, що у даній сфері, не знає ніяких перешкод. Отут він може стверджувати, так як він і приписує...".

Прихильники філософії махізму поширили конвенціоналізм зі сфери математики і логіки на всю науку.

Похожие статьи




ФІЛОСОФІЯ ПОЗИТИВІЗМУ - Становлення і розвиток некласичних типів філософії

Предыдущая | Следующая