Абсолютний дух за Гегелем - Традиції Просвітництва та Німецької класичної філософії

    - всеохоплююча реальність (субстанція) - єдиний універсальний чинник всіх форм буття (суб'єкт) - світовий розум, єдине рефлексивне поле

Основна ідея "Феноменології духу" - дослідження механізму становлення духу. Гегель розрізняє чотири етапи його розвитку. При обгрунтуванні цих етапів він використовував психологічні терміни (чуттєва достовірність, сприйняття та розсудок, розумна свідомість та самоусвідомлення), однак ці терміни характеризують пізнавальні позиції.

Перший етап. Тут дух виражається у предметній свідомості, яка грунтується на чуттєвому пізнанні. (Згадаємо І. Канта). Позицією "чуттєвої достовірності" є переконання у адекватності свідомості, яке складається в тому, що свідомість фіксує чуттєвий образ предмету й нічого з нього не лишає поза розглядом. Результатом пізнання є емпіричні факти. Це пізнання далеке від істини і не становить, на думку Гегеля, цінності. Гегель долає цю позицію, "сприйняттям", яке розуміє предмет як річ із властивостями.

Другий етап. Дух перетворюється у самосвідомість і (функціонує на рівні розсудку. Позиція розсудку - це позиція, яка за чуттєвим явищем шукає "внутрішнє", тобто внутрішній характер речей. Свідомість наближується до "внутрішньої" за двома напрямками. Протиставлення сторони явища та "внутрішнього" приводить до "речі-у-собі" Канта. Порожнеча "внутрішнього", "речі-у-собі", викликана не тим, на думку Гегеля, що розум надто короткозорий - або обмежений, а тим, що до неї ми підходимо однобічно, розуміючи негативно саме явище.

Третій етап. Розумна свідомість. Тільки на рівні розуму дух як об'єкт пізнання відкривається суб'єктові - людині.

Четвертий етап. Проходить самопізнання духу, його самоусвідомлення. Розвиток світового духу Гегель називає абсолютною ідеєю.

Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух - це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмету, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя - єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей.

Тобто річ, осмислена через суперечності, постає водночас внутрішньо цілісною, проте різноманітно виявленою.

Оскільки абсолютна ідея у філософії Гегеля постає єдиною основою реальності, то вона демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії:

    1) тотожності (самототожність ідей) - її зміст = логіка, "Теза", 2) відмінності-протилежності - заперечення попереднього стану (природа, тобто множинність, мінливість, еволюція), "Антитеза", 3) внутрішнього синтезу (заперечення 2-ї стадії) -- заперечення заперечення, завершення самопізнання (абсолютне знання), "Синтез".

Важливо підкреслити, що ці стадії вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей:

    - спочатку домінує (проявляється) одна протилежність ("теза"), - потім її поступово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"), - потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез").

Коли протилежності зливаються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі абсолютна ідея повністю розгортає всі свої можливі визначення, пройшовши шляхом: 1) еволюції природи, 2) людської історії, 3) пізнання.

Тому весь рух завершується абсолютним знанням.

Категорія буття в Гегеля найбільш абстрактна, невідточена. Про буття, на його думку, ми нічого не можемо сказати, лише можемо констатувати, що воно є. Розгляд категорій логіки Гегель будував за "принципом тріади", що запозичена у Фіхте. Спочатку існувало "чисте буття", про яке ми нічого не можемо сказати. Потім "чисте буття" переходить в "ніщо", аналогію поняття буддистської нірвани. Далі вони поєднуються і виникає реальне буття.

Наука про буття, з якої починається логіка Гегеля ("Наука логіки"), відображає дійсність в її безпосередній формі, тобто як ще внутрішньо нерозчленовану з точки зору тих визначень, які лежать на поверхні й тому доступні чуттєвому спостереженню. Від категорії якості ми рухаємося до категорії кількості, а звідси, нарешті, до категорій міри, які є діалектичним синтезом обох попередніх. Взагалі перша категорія, "буття ", найбільш безпосередня й бідна. Вона виражає лише те, що "дещо" є "буттям" й переходить у свою протилежність, у категорію "ніщо". Синтезом буття й ніщо виступає категорія "діяння" (реальне буття), яка вже становить вищий стан, тому що визначає дійсність з точки зору руху, який ще хоча й сприймається абстрактно.

Свою логіку Гегель розглядав як логіку розуму, а не розсудку.

Хоч Гегель і зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:

    - панлогізм, тобто панування логічних конструкцій над усім і всіляким змістом реальності; - намагання підпорядкувати одиничне, індивідуальне шкальному; - телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде до завершення через виконання призначеної їй мети.

Антропологічний принцип філософії Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 - 1872) був одним із кращих учнів Гегеля. У філософії постав як новатор, суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Справжня суть реальності вбачалася Фейєрбахом у природі, що виступає як "базис людини". Тому роль універсальної науки може відігравати відтепер лише антропологія.

Він виступив з гострою критикою ідеалізму. З точки зору Фейєрбаха, ідеалізм є нічим іншим, як раціоналізованою релігією, а філософія та релігія за самою їх суттю протилежні один одному. В основі релігії лежить віра у догмати, тоді як в основі філософії - знання, прагнення розкрити реальну природу речей. Тому найпершим завданням філософії Фейєрбах вважав критику релігії та викривання тих ілюзій, які складають сутність релігійної свідомості. Релігія та близька до неї за духом ідеалістична філософія виникають, на думку Фейєрбаха, із відчуження людської сутності через приписування богу тих атрибутів, які насправді належать самій людині.

Для звільнення від релігійних оман необхідно зрозуміти, що людина - не творіння бога, а частина - й притому найбільш досконала - вічної природи.

"Моє вчення або позиція може бути тому виражена у двох словах: природа та людина. Із моєї точки зору, істота, що передувала людині, істота, що була причиною або основою людини, якій вона зобов'язана своїм походженням та існуванням, є й називається не бог - містичне, невизначене, багатозначуще слово, а природа - слово та сутність ясні, чуттєві, однозначні. Сутність же, у якій природа стає особистою, свідомою, розумною істотою, є й називається в мене -- людина ".

Матеріалізм Фейєрбаха суттєво відрізнявся від матеріалізму XVIIIст., тому що не зводив усяку реальність до механічного руху й розглядав природу не як механізм, а скоріше як організм, який характеризується як антропологічний, тому що в центрі уваги Фейєрбаха було не абстрактне поняття матерії, а людина як психофізична єдність душі й тіла. Виходячи з такого розуміння людини, Фейєрбах відкидав ідеалістичне трактування, за яким людина розглядалася перш за все як духовна істота. Згідно з Фейєрбахом, тіло в його цілісності якраз й складає сутність людського "Я". Духовний початок в людині не може бути відділений від тілесного, дух та тіло - дві сторони тої реальності, яка називається організмом. Людська природа відтак тлумачилася Фейєрбахом переважно біологічно, й окремий індивід для нього -- не історично-духовне утворення, як у Гегеля, а ланка у розвитку людського роду.

Фейєрбах критикував ідеалістичне трактування пізнання й був незадоволений абстрактним мисленням, тому й він апелював до чуттєвого спостереження. Фейєрбах вважав, що чуття складають єдине джерело нашого пізнання й тільки те, що дано нам через органи чуття, має справжню реальність. За допомогою органів чуття ми пізнаємо як фізичні об'єкти, так і психічний стан інших людей. Фейєрбах не визнавав жодної понадчуттєвої реальності й відкидав можливість чисто абстрактного пізнання за допомогою розуму, вважаючи останнє винаходом ідеалістичної спекуляції. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина.

Антропологічний принцип Фейєрбаха у теорії пізнання полягав у тому, що він по-новому інтерпретував саме поняття "об'єкт". За Фейєрбахом, поняття об'єкту спочатку формується у досвіді людського спілкування, й тому першим об'єктом для всякої людини є інша людина, "Ти". Якраз любов до іншої людини є шляхом до визнання її об'єктивного існування, а тим самим до визнання існування взагалі зовнішніх речей. Відтак він пропонував концепцію так званого "туїзму" - розуміння людини як істотно пов'язаної з іншою людиною. Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя зі самим собою; це діалог між Я та Ти".

Із внутрішніх зв'язків людей, що базуються на почутті любові, виникає альтруїстична мораль, яка, за переконанням Фейєрбаха, повинна стати на місце ілюзорного зв'язку із богом. Любов до бога, на думку філософа, є лише відчужена, хибна форма справжньої любові - любові до інших людей.

Фейєрбах дійшов висновку, що релігія:

    - втілює віковічні людські мрії та ідеали; - змальовує досконалий світ; - виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Звідси висновок філософа: "Релігія постає як тотожний зі сутністю людини погляд на сутність світу та людини". Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед треба визнати за потрібні та необхідні всі прояви людини, повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини.

Фейєрбах заявляв про атеїстичність своєї позиції. Але, заперечуючи бога, він не залишав його місце порожнім. На місце заперечуваного бога він ставив людину, на місце любові до бога - любов до людини.

Варто підкреслити, що для Фейєрбаха атеїзм не зводився до простого заперечення бога. Фейєрбаха не задовольняв негативний атеїзм його попередників. Атеїзм Фейєрбаха вимагає позитивного утвердження людини на противагу його релігійному, фіктивному утвердженню. Утвердження людини повинне бути не тільки реальним, а й усебічним, що охоплює всі сфери її буття. Фейєрбах вважав, що мало чого варта турбота "про ясний та здоровий стан голови й серця", якщо "шлунок не в порядку " й "основа людського існування ушкоджена". За Фейєрбахом, для того, щоб вилікувати "хвороби голови й серця", до яких він відносив й релігійну ідеологію, необхідне вирішення проблеми "шлунку".

Із посиланням на фізіологію й антропологію він висловив думку, що духовна (тобто й релігійна) емансипація людини є частиною більш широкої, у тому числі соціальної та політичної, її емансипації. Фейєрбах ставив перед собою завдання "грунтовного дослідження та зцілення головних та серцевих хвороб людства". Тим самим Фейєрбах обмежував свій атеїзм вузькими межами просвітництва.

На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення.

Похожие статьи




Абсолютний дух за Гегелем - Традиції Просвітництва та Німецької класичної філософії

Предыдущая | Следующая