Філософія Просвітництва про місце і роль людини в світі - Традиції Просвітництва та Німецької класичної філософії

Через всю філософію XVIIст. однією з центральних тез проходить думка про "розумність" світу. Думка ця трансформується в XVIII ст. в ідею Просвітництва як провідної рушійної сили історії та головного засобу досягнення людством рівності, братерства і свободи, що відповідало вимогам змальованого просвітниками Царства Розуму.

Просвітництво об'єднало всіх прогресивно мислячих природознавців, представників культурного життя, політичних діячів, юристів і філософів. Французьке Просвітництво орієнтувалося на критику абсолютизму і церкви. Його прихильники звеличували роль розуму, виступали за свободу наукового і філософського мислення.

Одним з перших філософів-просвітників вважається Шарль Луї де Монтеск'є (1689 - 1755). Основною працею Монтеск'є була "Про дух законів" (1747). У вступі йдеться про характер законів. Їх визначав як "необхідні відношення, що витікають з характеру речей в самому широкому значенні слова" й розрізнив закони на:

    - "природні" (що витікають з природної суті людини) та - "позитивні" (те, що встановлено державою).

Згідно з Монтеск'є, "природні" закони виражають основні принципи відношення людини до природи та здійснюють природні відношення між людьми.

"Позитивні" закони він розділяв на три основних типи:

    - закони, що регулюють відношення між людьми - міжнародне право; - закони, що регулюють відношення між: владою та підлеглими - суспільне право (політичне); - закони, що регулюють відношення між людьми як громадянами - приватне право (громадянське).

Найбільш суттєвою та значною ідеєю, що містилася в цій праці, була ідея відношення законів та природного середовища:

Закони повинні мати певне відношення до фізичного характеру країни, клімату (холодного, теплого або помірного), характеру грунту, її розташування, її площі, способу життя народів (землеробському, мисливському або вівчарському).

Монтеск'є підкреслював, що ці відношення "всі, разом узяті, утворюють те, що називається духом законів".

Монтеск'є стверджував, що

    - помірний клімат сприяє формуванню таких рис, як войовничість, хоробрість, волелюбність; - у занадто теплих країнах люди ледачі, розбещені, покірні.

Він вважав, що

    - родючий грунт вимагає дуже багато часу для обробки, а тому землероби готові поступитися правом управління країною одній особі (тому в землеробних народів найчастіше зустрічається монархія); - на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки народна, республіканська форма правління.

Монтеск'є пояснював станові принципи розвитку суспільства природним чином. Він стверджував, що природне середовище, клімат тощо мають вплив на формування суспільного розвитку. Однак він переоцінив цей вплив й у певному сенсі абсолютизував його (ці ідеї поклали початок "географічному детермінізму").

Монтеск'є головним чином знаходився під впливом механістично-матеріалістичного мислення, що стверджувалося у суспільстві. Він вважав, що фізичні властивості середовища визначають як "дух законів", так й тип влади - тип устрою суспільства. Він розрізняв три види правління: республіканське; монархічне; деспотичне.

Був рішучим противником деспотії та вважав найкращим типом суспільного устрою в Середній і Західній Європі конституційну монархію, ідеалом якої для нього був тогочасний англійський державний устрій. Скептично ставився до можливості революційних змін, віддаючи перевагу поступовому реформуванню суспільства. Це витікало з того, що він побоювався й, як показала історія, не безпідставно, що усунення старого зла шляхом насильства може викликати до життя зло нове.

Творчість Жан-Жака Руссо (1712 - 1778) багатоманітна, й, якщо її оцінювати за назвами окремих робіт, вона може виявитися досить різною. Крім театральної творчості, Руссо займався у спеціальних працях цілою низкою проблем:

¦ критикою науки та цивілізації ("Про вплив наук на звичаї"),

¦ економічною проблематикою ("Міркування про політичну економію"),

¦соціально-політичними питаннями ("Міркування про походження та причини нерівності між людьми"),

¦ критикою засад держави та права ("Про суспільний договір").

Соціальна нерівність стала предметом розгляду вже в першій його значній праці - "Про вплив наук на звичаї". У ній він критикував сучасну цивілізацію як цивілізацію нерівності та відстоював тезу про те, що розвиток науки ніяким чином не сприяє вдосконаленню звичаїв.

Взагалі, питання соціальної нерівності було головною темою багатьох його праць.

Походження суспільної нерівності Руссо поділяв на три етапи.

Майнова нерівність, розшарування на бідних та багатих, було, за Руссо, першою сходинкою суспільної нерівності.

Друга сходинка нерівності пов'язана із виникненням держави, і гідно з Руссо, багаті та бідні уклали договір, що вів до утворення державної влади, яка повинна бути гарантом справедливості та миру. Відтак нерівність між бідними та багатими піднімається на наступну сходинку та втілюється у нерівність між тими, хто має владу, та підвладними.

Третя сходинка нерівності у суспільстві з'являється після перетворення законної влади на деспотизм. Якщо раніше народ був обманутий державою та законами, то деспот обманює закони та народ. Ця сходинка нерівності утворює, однак, й нове розуміння рівності - стосовно до деспота всі люди у своїй відсутності прав рівні. Таке розуміння сходинок нерівності дозволяло Руссо морально та юридично обгрунтувати право народу на бунт проти деспота.

Отже, причину нерівності Руссо бачив, з одного боку, у майновій нерівності, а з другого - у взаємній залежності людей один від одного. Ця залежність, на його погляд, була викликана розвитком розділу праці та цивілізації. Тому свою критику він скеровував проти цивілізації.

Природний стан людського суспільства - це такий стан, коли людина є, по суті, самодостатньою, коли вона не залежить від інших людей ані як виробник, ані як споживач. Таке суспільство було для Руссо ідеалом, до якого прийти в перспективі не можна, але до якого можна знову повернутися. У цьому природному стані усі були рівні, ніхто не стояв над іншими, люди не знали, що таке майно, приватна власність. Головною рисою цього природного стану була моральна незіпсованість. Там, де немає власності, не може бути й несправедливості.

Руссо шукав реалізацію свободи у суспільному договорі: "Із суспільним договором втрачає людина свою власну свободу та необмежене право на все, що її спокушає й чого вона може досягнути. Отримує вона, однак, громадську свободу та право власності на все, що вона має". Громадська свобода, яку людина отримує за допомогою суспільного договору, є, за Руссо, свободою вищого типу у порівнянні зі свободою природною, "бо спонука лише одних бажань є рабством, але слухняність щодо закону, який ми самі встановили, є свободою". Варто підкреслити, що Руссо, як й інші раціоналісти Просвітництва, свій ідеал держави розумів як реалізацію царини розуму. Значення Руссо міститься в його соціально-політичному радикалізмі. Якраз це проголошували найбільш прогресивні та радикальні течії Великої французької революції. Для Робесп'єра "Суспільний договір" Руссо став біблією. Погляди Руссо стали офіційно визнаною ідеологією якобінців. Його радикалізм імпонував всім прогресивним мислителям наступних поколінь.

Похожие статьи




Філософія Просвітництва про місце і роль людини в світі - Традиції Просвітництва та Німецької класичної філософії

Предыдущая | Следующая