Йоганн Фіхте. Абсолютне "Я" Фіхте. Вчення про свободу - Особливості та здобутки німецької класичної філософії

Одним із перших серед видатних учнів, послідовників та критиків І. Канта був, у буквальному розумінні "філософ від верстата", німецький мислитель і громадсько-політичний діяч Йоганн Готліб Фіхте. Бідність, як писав про цього філософа Г. Гейне, "сиділа біля його колиски". Батько Й. Фіхте був бідним ремісником -- ткачем, і тому від народження хлопцю пророкували ремісничу долю. Випадок розпорядився інакше. Здібності маленького ткача помітив господар. Він же й допоміг майбутньому видатному філософові здобути освіту. У Кенігсберг "до Канта" юнак прийшов пішки. Студентом кантівської аудиторії він став через 30 років після Й. Гердера й записав у щоденнику: "Я був на лекції І. Канта і знаходжу, Що тут мої надії не виправдалися: його викладання сонливе". Кант у той час стояв на порозі свого 70-річчя, був немічним І хворобливим. Враження, що залишилося у Й. Фіхте після лекцій, між тим, не заважало молодому філософу грунтовно вивчати І. Канта, популяризувати ідеї свого філософського кумира серед студентської молоді та романтично налаштованого читацького загалу. Першу "пробу пера" -- "Спроба критики усілякого прозріння" Й. Фіхте, -- до речі, видану анонімно, з підтекстом того, що вона нібито належить "самому І. Канту" -- І. Кант загалом прийняв позитивно, зробивши публічну заяву про те, що ця праця належить Й. Фіхте. Пізніше, коли останній отримав посаду професора в Йєнеькому університеті й почав популяризувати вчення І. Канта, власними (вдалими та невдалими) коментарями викривлюючи його сутність, І. Кант виголосив такі слова: "Боже, врятуй нас від наших друзів, а ворогів ми подужаємо самі". Й. Фіхте, як відомо, став одним із перших критиків І. Канта -- "справа". Філософська спадщина Й. Фіхте досить велика. Провідне місце у ній належить працям "Про поняття науковчечня, або так звану філософію" (1794 рік), "Основи загального науковчення" (на правах рукопису для слухачів) (1794 рік). "Нариси особливостей науковчення стосовно теоретичної здатності" (1795 рік), "Основи природного права" (1796 рік), "Призначення людини" (1800 рік), "Закрита торговельна держава" (1800 рік), "Ясне, мов Сонце, повідомлення широкому загалові про дійсну сутність найновішої філософії" (1801 рік). Особливий соціально-політичний та моральний резонанс мало виголошене у розпал війни з Францією, під час перебування військ Наполеона у Берліні (1808 рік), знамените Фіхтове "Звернення до німецької нації". І хоча патріотичний пафос цього "Звернення. . . " відлунював національною погордою стосовно інших народів, що, як відомо, не робить честі жодному з теоретиків, його ідеї про необхідність інтеграції нації, національний характер культури кожного народу, про значення культури у боротьбі за національну незалежність тощо мають загальноцивілізаційну значущість і повною міровз можуть розглядатися як безсумнівні надбання світової соціально-філософської думки. Й. Фіхте відкидав Кантову "річ-у-собі" і вихідним пунктом своєї філософії оголосив абсолютне "Я", яке саме із себе творить світ з усіма його законами та формовиявами. Він "конструює світ" засобами вольового та діяльно-активного духовного первня (діяльністю думки як процесом самосвідомості), визнає Бога, свободу волі, безсмертя душі. На цих самих засадах Й. Фіхте вибудовує свою філософську теорію пізнання. Залишаючи загальнофілософське вчення Й. Фіхте для окремого розгляду, зосередимо аналіз на його соціально-філософських поглядах. Хоч як це прикро, але саме соціально-філософська складова творчої спадщини великого німецького мислителя є найменш вивченою. Між тим, вона містить у собі ідеї, які не тільки увіходять до "філософської плоті" соціальної теорії, а й постають як важливі складові її "станового хребта", тобто виконують опорну функцію. До таких ідей, зокрема, належить положення Й. Фіхте про "діяльного соціального суб'єкта", конструктивно-творчу природу свободи, регулятивну функцію права в громадянському житті суспільства. Ідея "діяльного суб'єкта" відома соціальній філософії здавна. Згадаймо хоча б думки про людину як самоконструюючу істоту філософів героїчної доби Відродження, філософські конструкції "мислячої історії" Р. Декарта, соціальну спрямованість висновків І. Канта з його критикою теоретичного та практичного розуму. Отже, першим у постановці цієї проблеми Й. Фіхте не був. Він лише "підняв" її з історії. Проте "підняв" так грунтовно, наповнив таким філософським змістом, відтворив так системно, що цілком справедливо заслуговує на звання піонера та фундатора традиції розгляду соціального як результату діяльності суб'єкта. І хоча Й. Фіхте діяльність розглядав лише в її духовній сутності, як суто духовну, але його спробу осягнення діяльної природи соціального не можна не визнати геніальною. Далі за Й. Фіхте пішов лише Г. Гегель. Проте навіть він не зміг затьмарити авторитету Й. Фіхте у цьому питанні. Переосмислюючи проблему діяльності у філософії (діяльного суб'єкта та діяльної природи соціального), сучасні теоретики звертаються передусім до Й. Фіхте, його суперечливого вчення про "Я" та "не-Я", "продуктивну уяву" та інтуїцію. Згідно з Й. Фіхте, вся реальність є витвором духовної діяльності безособового та надособового "Я". Зазначена діяльність здійснюється завдяки "продуктивній уяві" -- здатності "Я" покладати (тобто осмислювати) свою протилежність "не-Я". Перед цим актом, щоправда, було покладання "Я" самим собою, міркує філософ. Отже, "Я" творить "не-Я" не з якихось зовнішніх інстанцій, а із себе самого. Логіка творення, отже, розгортається згідно із схемою "Я покладає Я", "Я покладає не-Я", "Я обмежує не-Я". Фіхтове "Я" безконечно діє та споглядає себе в своїй дії. Це знімає будь-які обмеження діяльності. Парадигма розгортання цієї діяльності визначена лише внутрішнім світом суб'єкта та його власною активністю. Думка Й. Фіхте, як бачимо, є глибокою й величною. Вона відтворює діяльну архітектоніку становлення соціального. І хоча філософу можна закинути звинувачення в абсолютизації духовного та індивідуального буття (філософська робінзонада) людини в соціумі, не можна не визнати, що в його системі в абстрактній, фантастичній формі відображена думка про субстанційну роль праці у створенні людиною зовнішнього світу та самої себе. Нічим (крім власної духовності) не обмежена діяльність "Я ", згідно з Й. Фіхте, розгортається у широкому полі свободи. Вчення філософа про свободу, її еволюцію в історії є наступним велич ним внеском Й. Фіхте у розвиток соціально-філософської думки. Попри абсолютизацію духовного та дещо фантастичну схему історичної еволюції свободи, за цим вченням Й. Фіхте рельєфно проглядає цілком реалістична ідея про зростання суб'єктивного чинника в історії, прогресивну роль дедалі міцнішого розуму в пошуках оптимальних форм організації соціального. Корені Фіхтової концепції свободи сягають філософії Б. Спінози, Ж. - Ж. Руссо та І. Канта, її соціально-політнчним підгрунтям були революційні рухи, зокрема Велика Французька революція, якою Й. Фіхте, поза сумнівом, захоплювався і яку він теоретично виправдовував, особливо в своїх ранніх творах. Сутність і призначення держави Й. Фіхге вбачав у вихованні громадян у дусі свободи. Якщо ж держава не відповідає цьому величному призначенню, вона втрачає право на існування. Ніщо не повинно обмежувати невідчужувані права людини. Людина, у свою чергу, має добровільно слідувати вимогам закону. Свобода, згідно з Й. Фіхте, є виконанням людиною своїх громадянсько-моральних обов'язків. Вона є відлунням необхідності й розгортається ("як свобода") через пізнання та усвідомлення останньої. Вчення Й. Фіхте є продовженням концепції свободи Б. Спінози. Водночас воно містить нові моменти. Це, зокрема, стосується розгляду свободи в історичному розрізі.

Є різні рівні свободи, підкреслював Й. Фіхте. Всі вони залежать від рівня розвитку суспільства. На першому рівні свобода виявляє себе естетично, тобто як мистецтво. Далі -- як світова ідея, як джерело героїзму та правового порядку. Згодом свобода постає у вигляді наукової ідеї, спрямованої на реконструкцію мислення Всесвіту, та у вигляді релігії, що підпорядковує індивідуальне буття абсолютному божеству. Художник, герой, вчений та святий послідовно виявляються суб'єктами та носіями дедалі вищого рівня свободи. Дійсна ж (абсолютна) свобода належить не їм, а світові "чистого розуму". Ідея "світового розуму" у Й. Фіхте багато в чому перегукується з ідеєю "духовної субстанції"Дж-Берклі. Незважаючи на її абсолютизацію, як і на схоластично абстрактний характер обгрунтування історичної еволюції свободи до рівня "чистої думки" (розуму), не побачити раціонального зерна у вченні Й. Фіхте про свободу неможливо. Це вчення містило глибоко раціональну думку про зростання суб'єктивного чинника в історії. Дещо в іншій площині -- у парадигмі матеріалістичного розуміння історії -- її повторить К. Маркс. Й. Фіхте, між тим, залишається піонером у постановці цієї проблеми, що й підносить його до рівня новаторів соціально-філософського мислення. Ідея свободи, обгрунтована Й. Фіхте, не замикається, як здавалося б мало бути, на індивідуальному "Я", а узагальнюється філософом до визнання свободи всіх суб'єктів історичної драми. Останнє потребує обмеження свободи заради власної та суспільної (громадянської) злагоди. На цьому грунті, згідно з Й. Фіхте, виникає право, формується механізм правової регуляції суспільних відносин. Філософ відокремлював право від моралі. Якщо моральні норми, підкреслював він, с обов'язковими для всіх, то норми правові визначаються лише тими суб'єктами, між якими існує відповідна домовленість. Як і І. Кант, Й. Фіхте обгрунтовує соціальну та громадянсько-стабілізуючу роль приватної власності. Соціальна злагода, за переконанням Й. Фіхте, можлива лише за умови, що кожен індивід є власником. Держава -- це організація власників. Закон, що регулює відносини власності, є головним. Саме він визначає правовий статус громадянина, спрямовує його діяльність, встановлює межі розумної та доцільної поведінки. Й. Фіхте заперечував теорію поділу влади й водночас обгрунтовував необхідність введення у систему владних структур інституції "ефорів" -- контрольної інстанції, яка стежить за практикою дотримання права всіма державними службами. Порушення закону карається "інтердиктом" -- забороною, за якою слідує вилучення винуватця -- чиновника із системи владних відносин, переведення його в статус приватної особи. Й. Фіхте був прихильником соціально організованого суспільства, концепції міцної та повноважної держави, яка об'єднує громадян загальною ідеєю, законами, певними визначеними обов'язками та свободами, забезпечує порядок, контролює усталений спосіб життя. У проекті "Закритої торговельної (німецької) держави" філософ скрупульозно описує норми життєдіяльності громадян у найрізноманітніших сферах суспільного та індивідуального буття, обгрунтовує оцінки, за якими ті чи інші життєві вияви мають бути визначені як громадянські або, навпаки, антигромадянські. "Закрита" у Й. Фіхте означає ніщо інше, як ізольована від інших держав світу, економічно самодостатня й така, що сама забезпечує себе, держава; "німецька" -- грунтована на певному етнонаціональному (у Й. Фіхте -- німецькому)просторі; "торговельна" - така держава, підвалиною буття якої є приватновласницькі відносини громадян. Держава Й. Фіхте багато в чому нагадує "ідеальну" державу Платона. Громадяни в ній поділяються на три відносно самостійні верстви: добувачі матеріалу; майстри -- художники, що його обробляють; купці, зусиллями яких здійснюється обмін продуктами. При цьому придатність людини до тієї чи іншої сфери діяльності, згідно з Й. Фіхте, визначає держава. Вона ж контролює споживання, встановлює піни, володіє монопольним правом на зовнішні торговельні зв'язки, регламентує громадський порядок, виховує людей згідно із заздалегідь визначеними громадянськими нор мами. Така держава, вважав філософ, перетворюється на "державу розуму". Дійсним у ній є те, що відповідає розумові, праву, за конодавству. З розвитком розуму, самовідданості громадян "торговельна держава" переростає на "моральне об'єднання" людей. Зовнішні чинники регуляції суспільного життя відмирають, тобто поступаються місцем моральним регулятивам, які дедалі активніше нагадують про себе з піднесенням морального духу людини. Жорстка регламентація, засобами якої Й. Фіхте намагається вибудувати "закриту державу", дає підстави для звинувачення філософа у симпатії до тоталітарної організації суспільного життя, недооцінці ним значення індивідуально-активного самовизначення особистості, її внутрішньої свободи, прибічником і пропагандистом якої філософ був у загальнотеоретичній частині своєї соціально-філософської доктрини. Зазначене звинувачення частково знімається осягненням історичних обставин, під впливом (і на переборення) яких був створений проект "закритої держави". Йдеться про розпорошеність німецької буржуазії, необхідність економічної та політичної консолідації нації, об'єднання народу в самостійну міцну державу. Згодом до цих чинників додадуться потреби національного визволення, відродження культури й піднесення самосвідомості громадянина. Й. Фіхте був сином свого часу та свого народу. Він гостро-патріотично реагував на "злобу дня", теоретично вплітаючи її в загальну тенденцію прогресуючої свободи розуму. Попри однозначні організаційні державобудівничі мотиви, Й. Фіхте був і залишається співцем діяльного самовияву людської свободи: "Той, хто вважає себе господарем над іншими, сам е рабом. Якщо він і не завжди є таким, то у нього все ж рабська душа, і перед першим же сильнішим, хто над ним запанує, він буде ганебно повзати. Тільки той є вільним, хто бажає все навколо себе зробити вільним " (Фихте И. Г. О назначении ученого. -- М-, 1935. -- С. 79 -80, 252). Обгрунтоване теоретично, фіхтеанське звеличення діяльності, розуму та свободи, з одного боку, поєднує філософа з просвітниками та І. Кантом, а з іншого -- "перекидає місток" до завершального акорду німецької класики -- універсально-діалектичної філософії Г. Гегеля. Між Й. Фіхте та Г. Гегелем, щоправда, ще один гігант духу цієї філософської школи -- Ф. Шеллінг, світле дихання думки якого стало кінцевим щаблем до діалектичної моделі соціального Г. Гегеля.

Похожие статьи




Йоганн Фіхте. Абсолютне "Я" Фіхте. Вчення про свободу - Особливості та здобутки німецької класичної філософії

Предыдущая | Следующая