Філософські течії в Давній Індії - Давня філософія

Філософські пошуки в державах Близького і Середнього Сходу не при - звели до виокремлення філософії з мітології та релігії. Перші філософські школи з'явилися дещо пізніше в Індії, а згодом у Китаю.

Треба наголосити, що в давнину під Індією розуміли не лише півострів Індостан, а й Непал. Виявлена археологами Хараппська культура синхронізується з відкритою на наших землях Трипільською культурою, хоч доречніше говорити про цивілізацію. Започаткована в IV тисячолітті до Р. Х., вона занепала від місцевих міжусобиць і нападів чужих племен. Зрештою, вона не мала єдиної ідеологічної основи, якою на той час могла бути релігія.

Створити таку основу припало на варну брахманів, що здійснювали релігійний ритуал і вважалися земними божествами. Військова еліта становила варну кшатріїв. Попри нижчий престиж порівняно з брахманами військовики моно полізували не лише матеріальні ресурси, а й державну владу. Ці варни не платили державних податків, основний тягар яких лягав на плечі вайшів, зайнятих торгівлею, хліборобством і престижними ремеслами. Як вояки, вони служили в піхоті, могли претендувати на дрібні посади в адміністрації, що не забезпечувало їхнього впливу на політику. Дискримінованою була каста шудрів, що були вільними, але мали прислуговувати іншим трьом варнам, насамперед брахманам. Проте в IV ст. до Р. Х. найупослідженішою суспільною верствою, що не становила варни, вважалися ачхуті, цебто парії, або "недоторканні". Згодом така ієрархія суспільства була затверджена на рівні права.

Усі варни мали дотримуватися божественних настанов, що називалися дхармами. Дхарма означала не тільки закон, а й правило поведінки, обов 'язок, звичай. Лише брахмани тлумачили зміст дхарм і визнавалися їхніми захисниками, що підтверджують священні книги: "Саме народження брахмана - вічне втілення дхарми...Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, посідає вище на землі як владика всіх істот. Все, що існує в світі, - власність брахмана; як наслідок першості народження саме брахман має на все це право". Навіть цар не має права ігнорувати поради брахманів, учитися в них знання Вед і "первісному мистецтву управління".

Як жерці брахмани опосередковували взаємозв'язок людей і божеств, бо саме на цьому грунтувалася ведична релігія. Божества - гаранти світового порядку, але вони не можуть обійтися без людей, потребують їхньої підтримки. Цьому служать жертвоприношення і відповідні ритуали. Священна книга індуїстів називається Веди, що перекладається як знання.

Коментарі до Вед склали Упанішади, що означає "сидіти біля ніг учителя". Викладене в них релігійно-філософське вчення створило цілісну світоглядну систему. Хоч Упанішади не заперечували системи варн, вони суттєво підірвали монополію брахманів на незаперечну істину. Якщо Веди відтворювали мітилогічний світогляд, то в Упанішадах переважає метафізичне ставлення до світу. Їх пронизує наскрізна проблема людини, насамперед її життя й смерті. Носієм життя визнається вода, яка перебуває у вічному колообігу. Без неї не може бути ні живого, ні їжі. Умови для життя забезпечує вогонь, що дає тепло. Життя пов'язане з диханням. Сон, особливо глибокий, трактується як грань між життям і смертю, коли душа відділяється від людини.

Смерть потрактована в контексті природного колообігу, що проявляється в переселенні душ. З цього зароджується концепція нескінченного переродження, що традиційна для індійської релігійної культури. Смерть означає не кінець життя, а лише його набуття нової конкретної форми, що залежить від карми, яка визначається залежно від добрих і лихих справ померлої людини, може бути доброю, посередньою і поганою. Добра карма означає набуття нової, вищої якості, посередня - відродження у тій самій якості, а погана - переселення душі в раба, ізгоя і навіть у тварину чи комаху.

Турбуючись про особисте спасіння, людина має діяти так, щоб поліпшувати свою карму. Соціальні проблеми не мали жодного значення, тому виходило, що страждання людини залежать від неї самої, від минулих гріхів. Як наслідок стимулювалося дотримання не лише високих моральних стандартів у міжлюдських взаєминах, а й у ставленні до природи, зокрема тварин і комах, у яких можуть переселитися душі родичів чи друзів людини. Трактувати прагнення людини як егоїстичне, на чому наголошували радянські дослідники, безпідставно, адже йдеться насамперед про дотримання таких вимог, які згодом були втілені у вимогах морального категоричного імперативу, сформульованого І. Кантом.

Слід зазначити, що від закону карми звільняються аскети-відлюдники, що набувають божественної сили. Вони розчиняються у світах Брахмана, не повертаються до життя. До Брахмана, або Абсолютної Реальності, що має три іпостасі (Простір, Рух і Закон), може проникнути істинний мудрець. Кожна з цих іпостасей означає певну еманацію: Простір - матерію, Рух - енергію, а Закон - прояви будь-якої життєвої закономірності. Абсолютній реальності як першоджерелу протиставляється ілюзорний світ, що зумовлює незадоволення, невпевненість страждання.

Релігійна філософія втілена в Упанішадах, які сприяли пошукам нових образів божеств і вдосконаленню міжлюдських взаємин, що проявилися в епічних пам'ятках Махабхарата і Рамаяна, які вплинули на релігійний і філософський розвиток. Махабхарата ("Велика Бхарата") має наскрізним мотивом єдність Індії, адже Бхарат - це назва країни мовою гінді. У цьому героїчному епосі закарбована пам'ять про реальні історичні події, взаємопоборювання двох гілок одного роду, що призведе до знецінення законів, - і весь рід стане нечестивим. Рамаяна ("Подорож Рами") - другий епос, що створювався від IV ст. до Р. Х. до ІІ ст. від Р. Х. й увійшов до індуїстського канону. Разом з Упанішадами тексти епосів започаткували не тільки релігійні течії, а й філософські школи, що поділяються на ортодоксальні (астіка) й неортодоксальні (настіка), залежно від зв'язків із ве-дичною релігією й освітою брахманів.

Релігійно-філософська думка Давньої Індії виступала як єдність і грунтувалася на даршанах, що тлумачаться як погляди, системи, школи, світоглядні позиції. Серед шести даршанів найбільший вплив мали три (сакх'я, йога і веданта), а три інші вважаються за другорядні (логіка, космологія і ритуал). Даршани були також своєрідними посібниками для памолоді, написаними коротко і фрагментарно у формі сутр, а особливості їхнього вивчення залежали від майбутнього фаху. Трьома спільними темами були такі: іманентний песимізм, що орієнтував на "відразу до світу", зумовленою незадоволенням людським життям; етичне вчення про карму і перевтілення; мокшадхарма, або вчення про звільнення.

Ортодоксальні філософські школи мали за основу Упанішади й епос Ма - хабхарати. Найдосконаліша серед них філософська система санкх'я - дуалістичне вчення, що вважалося "школою роздумування". Особливу увагу вона звертала на зв'язок причини й наслідку, що забезпечується гунами як силами споглядання, дії й інерції. Перехід від причини до наслідку пов'язаний з порушенням рівноваги гун. Сакх'я розглядає взаємини природи і душі, бо природа - не лише не суголосна нова душа, а й трактується як її антипод. Душа прирівнюється до чистого духа, постійного світу. Коли вона помиляється, настають страждання, чому запобігає лише пізнання. Звільнені душі - це чисте самобуття, потрібне до особливого світла, бо світить, але не освітлює.

До йоги як філософської системи треба ставитися з певною пересторогою. Вона означає систему медитаційної практики, що відтворює успадковану мудрість індійського народу. Європейці осягнули її суть лише в другій половині минулого століття на засадах психофізіології. Йога виходить із того, що світ виникає в процесі саморозвитку відповідно до законів карми і перевтілення.

Самозаглиблення і зосередження людини на внутрішньому світі людини дає змогу звільнитися від радощів і горя на основі злиття в собі суб'єктивного з об'єктивним. Для досягнення такого стану треба попереднього вишколу не лише фізичного, а й морального характеру. Людина має стримуватися, цебто бути поміркованою і правдивою, не завдавати шкоди іншому, дотримуватися моральних вимог і внутрішньої дисципліни, зміцнювати своє тіло. Відтак йдеться про контроль над диханням, набуття навиків його свідомого утримання, здатність не реагувати на зовнішні подразники, споглядання, зосередження уваги й цілеспрямованість думки, що веде до внутрішнього заглиблення.

Йога, що можна перекласти як "вправляння", "зосередження зусиль", має різні види, що орієнтовані на особисте звільнення від зовнішніх впливів. Проте вершиною вважається досягнення стану цілковитої байдужості.

Одну філософську школу становлять ньяя й вайшешіка. Ньяя означає в перекладі "аналіз", метою якого є звільнення від страждання, а вайшешіка - первень чи атом. Субстанція складається з дев'яти елементів (землі, води, вогню, повітря, ефіру, часу, простору, душі, розуму), а вони поділяються на ану, цебто малесенькі, вічні, незмінні частиночки. Проте речі, створені ану, яких налічується безліч, змінюються залежно від зовнішніх природних впливів. Окрім субстанції, виділяються ще інші категорії (якість, дія небуття, або заперечення, властивість, відмінність). Не заперечуючи значення безпосереднього досвіду, послідовники цієї філософської школи виводять відносини між різними речами лише за допо-могою чистого мислення, насамперед умовиводів. Саме пізнання поділяється на істотне й неістотне. До першого виду зачисляють сприйняття, висновок, порів-няння, незаперечне свідчення. На противагу їм до неістотного пізнання віднесені пам'ять, помилка, сумнів, припущення. Звільненням людини названа філософська школа вважає самопізнання й самовдосконалення. Поряд ними особливу роль ві-діграють моральні засади, зокрема всечестя, ненасильство, правдивість, чистота помислів, стримання гніву, дотримання народних звичаїв. Вважається, що ця філософська школа заклала основи індійського індивідуалізму.

Ставлення до міманси і веданти як філософських шкіл неоднозначне, що не заперечує їхньої ортодоксальності. Звісно, деякі дослідники трактують їх як самостійні філософські системи, але інші - обмежують їхню роль коментуванням чи навіть конспектуванням найдавніших Вед. Попри таке ставлення не можна заперечувати впливу міманси й веданти на індуїстську ідеологію.

Як опозицію до брахманізму трактують неортодоксальну школу чарвака-локаята. Її прихильники заперечували переселення душ на підставі здорового глузду й життєвого досвіду. Вони визнавали чотири елементи світу (землю, воду, повітря, вогонь) і єдність людської душі й тіла. Теорія пізнання цієї школи грунтується на сенсуалізмі. Значення логічного висновку як ознаки істини представники цієї школи заперечують, бо він не може стосуватися майбутнього, узагаль-нюючи лише минулий досвід. Свою етику вони виводять з гедонізму, що орієнтується на чуттєві насолоди.

Неортодоксальна школа джайнізм має давнє коріння, що дає підстави говорити його послідовникам про вічність цього вчення, хоч воно оформилося лише в V ст. до Р. Х. , а до того часу передавалося усно. Його оформив Джіна (англ. Джайна), що був реальною історичною особою. Як релігійно - філософська система джайнізм дотримувалися ахімси, відповідно до якої пропагували ідею одушевлення природи. Зрештою, така позиція спричинилася до високої екологічної культури населення. Водночас вона суперечила ведійським жертвоприношенням, що вплинуло на харчування індусів.

Основою світу джайністи вважали душу, обмеженою матерією карми. Так само тлумачиться божество, прирівняне до душі, що звільнена від перевтілення. Людина трактована як двомірна істота, єдність матеріальної (аджіви) і духовної (джіви) частин. Джіва, що досягнула досконалості, називається сіддхою. Вона не тільки володіє абсолютним знанням, а й всемогутністю. Етико-моральна тематика джайнізму спричинилася до його перетворення в релігію.

У середині VI ст. до Р. Х. виникає особливо релігійно-філософське вчення буддизм. Його засновник походив з княжого роду і називався Сідхартхою. Як наслідок духовного прозріння після заглиблення в роздуми він став Буддою, цебто "Просвітленим". Священна книга названа Триптака ("Три кошики"), що складається з трьох частин. У першій частині викладаються повчання для ченців, у другій - основи віровчення, а третя частина - це сім релігійно-філософських трактатів.

Основу буддійського віровчення становлять чотири шляхетні істини: 1) життя - це страждання; 2) причина страждань - бажання; 3) страждань можна позбутися; 4) подолання страждань - це відмова від бажань. Страждання спричиняє в людському житті все від народження до смерті, а між ними хвороба, невдачі, розлука, життя з нелюбом тощо. Людські бажання спричиняють заздрість і користолюбство як причини ворожнечі між людьми. Подолати страждання можна через втамування пристрастей і обмеження потреб. Шлях до цього означає не лише відмову від кривавих жертвоприношень, а й несхвалення аскетизму пустельників, цебто йдеться про "серединну" позицію.

Важливе значення в буддизмі має вчення про нірвану як перебування душі у стані повного емоційного згасання. Тоді душа злютовується зі всесвітньою душею. На противагу іншим релігійним вчення про щасливе життя буддисти орієнтуються на його згасання, бо "найкраще - померти".

Нірвана - це перемога над собою, самоподолання себе, а це означає, що такої людини вже не можливо перемогти.

Оригінальне буддійське тлумачення карми. Вона не означає переселення душі після смерті, а її постійне змінювання під час життя. Сама душа трактується як психічний стан чи тимчасовий настрій, що втілює мінливість природи, навіть Всесвіт трактується як постійний процес появи і зникнення дхарм, яких вражають не лише духовними первнями (першоелементами) світу, а й законами. Звідси - відносність усього, що існує в світі, а також підстава для заперечення реальності. Як процес трактується навіть людина: вона - наслідок попередніх дій, а виникнення її життя нагадує запалення однієї свічки від іншої. Константність людської індивідуальності - це ілюзія, бо людина в трактуванні буддистів постійно вмирає і відроджується.

Буддисти заперечують стабільні духовні чи матеріальні першооснови світу, бо він безперервно змінюється, нагадуючи потік. Аналогія з твердженням Геракліта, що "все змінюється" у цьому світі, не підлягає сумніву.

Думка філософський веданта

Філософські течії в Давній Індії - Давня філософія

Похожие статьи