Дві концепції щастя - Філософія та етика стоїцизму та епікуреїзму

Протягом усього розвитку світової етичної думки проблема щастя посідала в ній одне з центральних місць. Що таке щастя взагалі? Якими мають бути засади людської поведінки, чим слід керуватися особистості, аби забезпечити для себе та інших глибоке та тривале щастя? - ці запитання в різних формулюваннях ставили собі мислителі впродовж всього світового розвитку, не обійшли увагою їх і представники таких античних шкіл як Стоїцизм та Епікуреїзм.

Стоїки визнавали, що найвища мета людського життя - щастя. За Зеноном, щастя - в "узгодженому" житті (узгодженість думок і почуттів), Клеанф додав, що воно мусить бути узгодженим ще з природою і це твердження не втрачає актуальності й для Сенеки: "...блаженний той, кому розум диктує, як поводитись", він вважав, що в керівники треба брати природу адже саме нею керується розум, з нею радиться. Природа покладає щастя для людини в самозбереженні, як індивідуальному, так і колективному (турбота про дітей, батьків). А загалом, стоїки вважали, що щастя людини полягає у свідомому виборі відповідності власній природі, тобто щаслива та людина, яка живе відповідно до свого розуму та здібностей. Стоїки особливо наполягали на тому, що людина знаходить щастя (евдемонію) не в погоні за зовнішніми благами - багатством, почестям і т. д., а в своєму прагненні до чогось високого, ідеального, в розвитку духовного життя для блага самої людини, її родини та суспільства, а головним чином - в досягненні внутрішньої свободи.

Стоїки вважали, що людини може досягнути щастя розвиваючи в собі доброчинності, до яких відносилися: розуміння (мудрість), мужність, здоровий глузд (поміркованість, розсудливість) і справедливість. Найпершою серед чеснот для стоїків виступає мудрість, адже вона лежить в основі інших чеснот які об'єднує термін апатія (поміркованість, мужність, самоконтроль і справедливість). Щаслива та людина, яка є безпристрасною, байдужою, яка свідомо прагне звільнитися від афектів (гніву, жалю, співчуття) і є мужньою та розсудливою.

Щастя людини залежить не від її реального становища у світі, а від того, як вона сприймає і внутрішньо оцінює свою причетність до нього. Етичний ідеал щасливої людини для стоїків: "Бути схожим на скелю, об яку постійно б'ється хвиля; вона стоїть - і розпалена волога затихає довкола неї. Нещасний я, таке зі мною сталося! - Ні! Щасливий я, що зі мною таке сталося, а я все ще безпечальний, теперішнім не вражений, майбутнього не боюся!"

Для епікурейців щастя також було ціллю існування всіх живих істот.

З ім'ям засновника цієї школи Епікуром, пов'язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізм (від грец. "eudaimonia" -- "щастя"). Епікур вважав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильному тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає ані потреби, ані приводу сваритися поміж собою, адже щастя - це блаженний, позбавлений тілесних страждань і душевного неспокою внутрішній стан людини. Епікур вважав, що відчуття щастя цілком знаходиться під владою людини, адже досягається воно шляхом задоволення природних потреб і досягнення душевної рівноваги. Задоволення є початком і ціллю щасливого життя - першим та істотним добром. Однак це задоволення не є вульгарним, нічим не стриманим блаженством, а є особливим станом душі, благородним спокоєм, врівноваженістю та безтурботністю. Найкраще задоволення для людини полягає у відсутності будь-яких страждань.

Епікурейці розглядали щастя, як явище земне та прижиттєве. Щастя в доповненні з блаженством - це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Вони виступали проти святого: прагнули звільнити людину від страхів перед невідомим - волею Богів, Роком, Долею - і відкрити шлях до віри в себе. Саме власна свобода від страхів, заборон робить людину щасливою.

Також до щастя веде пізнання природи, адже воно звільняє людину від страху, марновірств і взагалі релігії, а також від боязні смерті. Щасливою є та людина, яка є безтурботною, яка вміє уникнути усього, що надходить до неї із зовнішнього світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті) та турбує і пригнічує її. До щастя людину наближає звільнення від внутрішніх потягів та зовнішніх обставин, бо саме воно є необхідною умовою для щастя і блаженства людини.

Епікурейці вважали, що для щасливого життя людині необхідні такі три основні складові: відсутність тілесного страждання, незворушність душі, та дружба.

Порівнюючи концепції щастя стоїків та епікурейців, двох конкуруючих філософських шкіл елліністичного періоду можна зробити висновок, що вони є досить протилежними. Як зазначалося вище стоїки вбачали щастя для людини в самозбереженні, в її особистому ставленні до світу в цілому, та до себе як до частини цього світу. Стоїцизм передбачав досягнення щастя шляхом розвитку людських чеснот, адже лише в їх єдності людина поводить себе правильно і самостійно шукає свій шлях до щасливого життя.

Епікурейці ж вбачали щастя у задоволенні, адже задоволення проповідувалося ними як шлях до свободи, звільнення від страхів, зла, марновірства та страждань. Саме душевне задоволення розглядалося як найвірніша умова досягнення щасливого життя. За ними щастя складалося з таких основних складових: задоволення природних потреб та досягнення душевної рівноваги, безтурботності -- спокою душі (атараксії).

Коротко і влучно схарактеризував обидві школи І. Кант: "Епікурейці стверджують, - казав він, - що усвідомлення правил, які ведуть до щастя, є доброчесність, а стоїки усвідомлювали свою доброчесність як щастя". У цій фразі, можливо, і заключається все протиріччя між двома філософськими школами, адже для стоїків доброчесності якими володіє людина це найвище щастя, а для епікурейців доброчесність це лише розуміння всіх правил поведінки, дотримуючись яких можна досягти щасливого життя.

Епікурейці виходить з того розуміння, що найвищою метою життя є задоволення. Доброчесність, в них має ціну не сама по собі, а тому, що вона робить життя приємним. З цього погляду будь-яка діяльність має умовне значення, з огляду на те, наскільки вона сприяє чи перешкоджає досягненню кінцевої мети задоволень.

Та були у їх поглядах і спільні ідеї, наприклад і стоїки і епікурейці вбачали щастя у пізнанні природи, адже воно звільняє людину від страхів, різних переживань і страху смерті, а також саме природа покладає щастя для людини в самозбереженні. Стоїки як і епікурейці, проповідували апатію, та саме поняття "апатія" вони розглядали по-різному, якщо епікурейці вважали її наслідком втечі від світу, то прихильники стоїцизму, навпаки, прийняттям світу, безумовною покірністю сущому як необхідному і належному. Для

Епікура та його прихильників вищим типом людини є така, що дійсно звільнилась від пут світу, втекла від нього, досягла "внутрішньої свободи", для стоїків, навпаки досконалою є така людина, що безпристрасно і байдуже сприймає цей світ та події, що в ньому відбуваються. Та вони поєднувалися в тому, що особа сама в собі повинна знайти джерело самозадоволення і щастя.

Похожие статьи




Дві концепції щастя - Філософія та етика стоїцизму та епікуреїзму

Предыдущая | Следующая