Вступ - Філософія та етика стоїцизму та епікуреїзму

Для філософів і філософських шкіл елліністичного періоду античної історії характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Інтерес до теорії та до теоретичного з'ясування картини світу, фізики, космології, астрономії всюди знижується. Філософів тепер цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки питання як потрібно жити аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль.

Однак філософія цієї епохи, як відомо, знов звертається до вивчення природи, відроджуючи натурфілософські концепції VI-V ст. до н. е. Цей поворот на перший погляд виглядає як повернення назад, відмова від софістсько - сократської зосередженості на людині. Але тільки на перший погляд. Насправді ж йшлося про поглиблення, кажучи точніше, про збереження, порятунку в нових умовах уявлення про людину як переважному і найбільш гідному предметі філософії і, зокрема, якщо мати на увазі мораль, як про самозаконодавчу, самоцінну істоту. Джерела чесноти, а тим самим і шлях до вічного блаженства передбачалося знайти в самому собі, надрах власного духу.

Оскільки місто-поліс вже не мігло бути опорою свободи і щастя людини, філософи знов звернулися до природи, щоб знайти цю опору там. Звідси очевидна ціннісна заданість їх підходу до природи: вони не виводили з природи норму людського життя, а, навпаки, саму природу тлумачили так, щоб можна було в ній самій знайти обгрунтування внутрішньої свободи і самодостатності людини.

Своєрідність філософії і етики даної епохи втілилася в школах епікуреїзму, стоїцизму та скептицизму.

Похожие статьи




Вступ - Філософія та етика стоїцизму та епікуреїзму

Предыдущая | Следующая