Вчення про людину, її мораль - Філософія в Києво-Могилянській академії (XVI

Спрямування філософського пізнання на розв'язання проблеми "людина і Всесвіт" зумовлює підвищений інтерес до розв'язання теоретико-пізнавальної проблематики. У курсах, які читали професори Києво-Могилянської академії, зокрема у курсах психології і логіки, велику увагу приділено характеристиці пізнавальних здатностей людини: відчуттю, сприйняттю, пам'яті, уявленню, мові, мисленню, дослідженню особливостей самого процесу пізнання.

Аналіз цього процесу розпочинався з опису "чуттєвої душі", оскільки пізнання людини, на переконання києво-могилянських професорів, розпочинається з відчуттів (принцип сенсуалізму).

Відчуття людей поділяються на зовнішні (зір, слух, нюх, дотик, смак) і внутрішні (уявлення, фантазія, оцінка, пам'ять, сон). Перший контакт із навколишнім світом у процесі пізнання починається із зовнішніх відчуттів. Чуттєве пізнання є першим етапом процесу пізнання, що завершується у розумі. Раціональне, розумове пізнання однозначно визначається як вищий ступінь пізнавальної діяльності.

Значну увагу, яку приділено у курсах професорів Києво-Могилянської академії проблемі усвідомлення сутності людини, місця її у безмежному Всесвіті. Людина мислиться як "мікрокосм" у "макрокосмосі" Всесвіту. Вона -- невід'ємна частина природи, що підпорядковується законам останньої. Але, якщо в оточуючій людину природі діє лише атрибут протяжності, то сутнісною основою людини є не один субстанційний атрибут -- мислення. Це зумовлює виняткове місце людини у Всесвіті, що споріднює її з самим Богом. Людина, пояснював Ф. Прокопович, "є зменшена частинка видимого і невидимого світу, оскільки має в собі щось і від тілесної неодухотвореної, і від живої матерії, і від чуттєвої людської субстанції, крім того і те, що мають самі духи. Тому дуже правильно називали її давні філософи мікрокосмом, тобто малим, або взятим у зменшеному вигляді світом".

Викладене зумовлює складну структуру людської душі, в якій діють частини, наділені різною природою -- вегетативною, тваринною, людською і божественною. Ці складники можуть існувати і у злагоді, і у ворожнечі один до одного. Тому покликання "героїчної людини" у бароковій філософії полягає у досягненні розумного компромісу між бажанням і спонуканням кожної частки душі, не заперечуючи жодної з них (останнє притаманне саме бароковому світосприйняттю на відміну від середньовічного чи більш пізнього, класичного погляду, що надавав перевагу одній з крайнощів за рахунок придушення інших устремлінь -- наприклад, духовності і служінню Богові, громадському обов'язку тощо).

На такому грунті набирає особливої ваги проблема громадського обов'язку, ідея патріотизму -- любові до своєї Вітчизни, відповідальності перед рідним народом, яку широко пропагують києво-могилянські професори. В Україні цей напрям моральної філософії дістав назву "громадського гуманізму" й втілився у найрізноманітніших сферах духовної культури -- літературі, особливо у героїчній поезії, геральдиці, портретному малярстві тощо.

Людина вважалась вільною у вчинках стосовно Бога і не вільною щодо природи. Постає питання про міру й можливості свободи людини у межах природної необхідності. Воля залежить від інтелекту, але у межах цієї залежності вона реалізує власну свободу вибору.

Наперед висувається надзвичайно гостра для барокової епохи проблема сенсу житія, визначення мети, до якої повинна прагнути впродовж свого життя людина.

Цю проблему професори Києво-Могилянської академії розв'язують у двох аспектах: йдеться про "фізичну" і "моральну" мету людини.

"Фізичною" чи "просто останньою" метою є досягнення блаженства, що полягає у "ясному баченні Бога". Це вважається найвищою досконалістю людини.

"Моральна" мета пов'язана із земним життям і реалізується через досягнення блага у реальному бутті. Шлях до реалізації цієї мети для кожної людини пролягає через досягнення проміжних цілей, сукупність яких утворює громадський моральний кодекс культури українського бароко.

Благо є загальною метою всього людства, але у кожної людини моральна мета своя. Благо буває

    1. істинним і уявним -- уявне на відміну від істинного -- це таке благо, якому насправді не властива та доброта, що вважається притаманною йому. 2. внутрішнім і зовнішнім -- Внутрішнє благо -- це духовні доброчинності, здоров'я, сила людини тощо. Зовнішнє -- те, що властиве не людині, а її оточенню (гроші, багатства, почесті й Бог). 3. Корисним, почесним або приємним -- Корисним є благо, що приводить до володіння чимось; почесним -- коли воно являє собою раціональну природу як доброчинність; приємним -- коли воно приносить задоволення.

Кожен обирає собі те, що йому більше до вподоби. Загалом благом вважається все, що стало для людини бажаним.

Спираючись на Аристотеля, людські доброчинності поділяють на три складники: Малі (багатства, честь тощо -- звичайні обставини життя), Середні (тілесні насолоди) і Великі (розум, воля, совість, талант тощо -- справді людські доброчинності). Малі і середні доброчинності, що споріднюють людину зі світом природи не заперечуються, не сприймаються як "кайдани душі", а розглядаються як "необхідна зброя" для дії душі.

Здійснюючи вчинки на шляху до досягнення доброчинності, людина керується природними потребами -- вони споріднені з тваринними інстинктами і є основою мотивації вчинку; розумом і волею -- це духовні доброчинності, що споріднюють людину із субстанцією і місцем, де людина народилася і живе. Останнє передбачає необхідність враховувати, до якого народу і стану з відповідними традиціями, звичками, етичними і естетичними нормами належить людина. Теорія бароко, по суті, вперше звертається до спостереження над національним характером, підкреслює необхідність розвивати і вдосконалювати його, виправляти властиві йому вади і таким чином примножувати славу рідного народу.

На шляху досягнення доброчесності людина змушені повсякчас долати пристрасті та афекти, які спонукають її вдаватися до тих або інших крайнощів. Істинна і доброчинність -- у золотій середині, але додержання її змушує вступати у конфлікт із собою, породжує внутрішній дискомфорт, невпевненість. Такий стан, з погляду культури бароко, є необхідним елементом життя, який вносить в останнє боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати, а тим більше, бути цікавим.

Похожие статьи




Вчення про людину, її мораль - Філософія в Києво-Могилянській академії (XVI

Предыдущая | Следующая