ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС ПОЧ. ХХ СТ. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ТА БОШЕВИЦЬКОЇ ПРЕСИ (1918-1920), Доба Директорії УНР (грудень 1918 - 1920 рр.). Злука УНР і ЗУНР - Революція 1917-1920 років і відродження української преси

Доба Директорії УНР (грудень 1918 - 1920 рр.). Злука УНР і ЗУНР

Прихід у грудні 1918р. до влади Директорії започаткував нову добу у розвитку національно-демократичної революції - добу Директорії УНР. У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР. Боротьбу за владу в Україні при підтримці Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

У грудні 1918р. на півдні України розпочалася інтервенція військ Антанти, які надали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення "єдиної і неділимої" Росії.

Таким чином, розстановка сил, які вершили долю України у цю добу, була не на користь української революції. Фальшивкою було й донесення Народного секретаріату України від 27січня 1918р. в російський Раднарком про участь у боях на боці Центральної Ради французьких, англійських та румунських офіцерів, а також київських монахів. Румунські частини дійсно пропонували свою допомогу, але уряд В. О.Голубовича від неї відмовився. Ніколи й ніде не знайшли підтвердження факти бомбардування частин Червоної гвардії французькими пілотами. Всі ці та інші інсинуації неодноразово друкували "Правда" та "Известия".

Комісар по пресі українського радянського уряду Д. Ерде і зовсім забрехався. Він писав щось несусвітнє: "Расстреляны советские полки и пр. и пр.!" . Звичайно, в боях з гайдамаками С. Петлюри київські заколотники несли втрати: лише в багнетній атаці на Щекавицькому кладовищі вони втратили близько 300 чоловік. До речі, всі фальсифікації успішно спростував сам М. Муравйов. Він телеграфував з Дарниці: "Революционные войска заняли Арсенал и крепость. Освобождены из заключения пятьсот рабочих, взятых в плен украинцами" . Навіть головних вожаків повстання пальцем не зачепили м'якодушні діячі Центральної Ради. Адже 27 січня той же М. Муравйов сповістив про визволення з в'язниці Г. Чудновського, Баварського, командира Особливої армії П. В.Єгорова та інших відомих більшовиків.

На території Правобережної України кількість україномовних видань значно перевищувала кількість їх на Лівобережжі та півдні України. За даними Управління у справах друку при уряді Української держави, влітку 1918 р. на Харківщині виходило 33 газети, з яких по одній - українською, єврейською, польською та латинською мовами, інші - російською. На Полтавщині виходило 16 газет та часописів, з яких 7 - українською мовою, у Катеринославській губернії - 18 газет та часописів і лише три українською мовою, в Одесі з 23 видань - одне українською, два - єврейською і одне - французькою мовами.

Уряд ЗУНР не був схильний до радикальної зміни соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою.

За короткий час була сформована ефективна система управління. Відбулися довибори до Української національної Ради - представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях і представляла Українську національно-демократичну партію. Формувалася місцева адміністрація, правоохоронні органи. Президентом республіки було обрано Є. Петрушевича.

Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення земельної реформи затягувалося: розподіл землі між селянами передбачався після закінчення війни.

Створювалася система народної освіти: шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, національним меншинам надавалося право "на школу рідною мовою". Утверджувалася державність української мови.

Для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100тис. чоловік. Значні зусилля були спрямовані на об'єднання з УНР. Після переговорів з Директорією 22січня 1919р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР (зараз 22січня відзначається як День соборності України). Але Акт Злуки реалізовано не було - як через складне воєнне та міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої політики. І коли Директорія взяла курс на союз із Польщею, з якою ЗУНР була у стані війни, Є. Петрушевич 4грудня 1919р. денонсував Акт Злуки.

У липні 1919р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам'янець-Подільського, а в листопаді - емігрував до Відня. УГА перебралася на територію, яку контролювала Директорія і об'єдналася з армією УНР.

Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15березня 1923р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про приналежність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.

Політика Директорії УНР

Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча - Трудовому конгресу, виконавча - Раді народних міністрів, а на місцях - трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22січня 1919р. проголошено Злуку УНР і ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.

З 21 по 29січня 1919р. працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визначити за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесії Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2лютого 1919р., через 1,5 місяці після приходу до влади, Директорія під тиском більшовицьких військ покинула Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом - на територію ЗУНР, до Тернополя.

У червні 1919р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20км - між поляками і більшовиками.

Причини поразки Директорії

Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямків політики. Між двома її лідерами не було згоди: В. Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С. Петлюра - на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С. Петлюрою - до союзу з Антантою.

Симон Петлюра є, безумовно, однією з найяскравіших сторінок української історії є період початку 20-го століття. З ім'ям Петлюри пов'язане становлення української державності і української армії, і водночас він є одним з найсуперечливіших персонажів нацонально-визвольної боротьби.

У квітні 1917 року Петлюру на зїзді у Мінську було обрано головою Української Військової Ради Західного Фронту, його делегувано на Перший український військовий з'їзд у Києві 18-21 травня, де Петлюру обрали головою Генерального Військового Комітету, що був створений при Центральній Раді. Перебуваючи на цій посаді, Петлюра починає сторення армії УНР, проте згодом іде у відставку. Після падіння гетьманату Петлюра знову очолює армію УНР. 11 лютого 1919 року після відставки Винниченка Петлюра стає головою Директорії. У жовтні 1920 року разом з урядом УНР Симон Петлюра емігрував у Польщу. 25 травня 1926 року його підступно було вбито радянським агентом С. Шварцбартом.

Непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному:

Видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно розв'язували земельні питання, здійснювалися каральні акції;

Обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права;

Ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т. д.

Директорія втрачала підтримку українського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав.

Невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна (білогвардійці і Антанта вороже ставилися до ідеї незалежності України і боролися за відновлення "єдиної і неділимої" Росії).

Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С. Петлюри. На бік більшовиків перейшли загони Махна, "зелених", Григор'єва.

Отже, 2лютого 1919р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

Ще під час наступу на Київ, у січні 1919 р., Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави - Українська соціалістична радянська республіка (УСРР). Політичний курс щодо України розроблявся в Москві і враховував, перш за все, інтереси більшовицького центру. Маріонетковий радянський уряд України (в 1919 р. взяв назву Рада Народних Комісарів) на чолі з Х. Раковським проводив ту ж політику, що й уряд Росії - політику "воєнного комунізму":

Диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів влади - ревкомів і комбідів;

Націоналізація промисловості, фінансів, зв'язку;

Сувора централізація управління виробництвом і розподілом товарів;

Державна монополія на промислові товари, заборона приватної торгівлі і перехід до прямого товарообміну;

Загальна трудова повинність;

Карткова система, розподіл продуктів за класовою ознакою (робітникам - більше);

Запровадження продрозкладки, що означало перехід до примусового вилучення у селян необхідного державі продовольства. Для проведення хлібозаготівель створювалися продовольчі загони, які діяли каральними методами;

"червоний терор" проти реальних і потенційних противників більшовизму.

Політика "воєнного комунізму" була викликана не лише надзвичайно складними обставинами, що виникли в ході громадянської війни, а й планами більшовиків швидко здійснити світову революцію і перейти від товарно-грошових відносин до економіки без ринку і грошей.

Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух Опору, зростало невдоволення і в Червоній Армії.

Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919 р. Київ.

Радянська влада в Україні знову (вже вдруге) впала.

Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва.

Восени 1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала Денікіна. Антинародна політика білого режиму (відновлення поміщицького землеволодіння, права власності на підприємства, нехтування соціально-політичними правами трудящих) викликала масовий опір населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух, особливо активно діяли загони Нестора Махна.

У листопаді 1919 р., на превеликий жаль, відбувся розкол армії УНР: у той час, коли війська Директорії вели запеклі бої з білогвардійцями, командування УГА уклало союз із Денікіним. У черговий раз далися взнаки протиріччя, які існували між урядами ЗУНР і УНР.

На початку 1920 р. Червона армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму, Денікіна заступив Врангель.

Радянську владу в Україні було відновлено втретє і остаточно.

Ряд газет, які виходили у період Директорії, підтримували "білий рух" генерала Денікіна, виступали за відродження "єдиної неділимої" Росії. Головні з них - "Киевское эхо", "Голос Юга" (Єлисаветград), "Полтавский День", "Южный край", "Новая Россия", "Родина", "Народное дело" (Харків), "Лохвицкое слово" та багато інших. Газета "Полтавский день" писала: "2 ноября 1919 года необходимо считать началом освобождения и возрождения всей России..., все на нужды Добровольческой армии" 24.

Радикальною щодо державного устрою була преса уряду Директорії та інших організацій в Україні. До них належали: "Вісник УНР", "Вісник Державних законів для всіх земель УНР", "Вісник Державного секретаря військових справ", "Українська справа" та "Українське діло" (Київ).

У 1919 р. в Україні виходило багато видань, які чітко підтримували політику Директорії: "Вільна Україна" (Рівне), "Вісник Волинського губернського комісара Директорії УНР", "Громадянин" (Житомир), "Українська думка" (Козятин) та ін.

У період Директорії в Україні (включаючи області, де встановилася радянська влада, і райони, захоплені білогвардійськими військами) всього розповсюджувалось і видавалось понад 250 газет різних ідейно-політичних напрямів12. Важливою ознакою, яка характеризує зміст газетної інформації, є ступінь її універсальності, тобто ареал поширення. Тут можна виділити загальноросійські газети, котрі розповсюджувалися на території України; загальнодержавні газети українських урядів та загальноукраїнських партій і організацій; губернські газети різного спрямування; повітові та інші місцеві видання.

Кількість місцевих газет, тобто тих, що видавалися в багатьох містечках, повітах районними земствами та різними організаціями, значно перевищувала кількість загальнодержавних та губернських.

Головною відмінністю таких газет як носіїв інформації є те, що вони переважно містять відомості про конкретні факти місцевого життя, тобто служать базою джерельної інформації про перебіг подій, зміни в суспільному житті не лише в центрах, а й у "глибинці", і таким чином постачають відомості про суспільні відносини в цілому в Україні і в окремих її регіонах, про відмінності в суспільному житті, без знання яких уявлення про революцію в Україні не може бути повним. Це, зокрема, позначається на питомій вазі основних жанрів газетної публіцистики. Саме такі матеріали, як хронікальні замітки, кореспонденції, листи читачів, переважно формують обличчя місцевої преси.

Доба Директорії УНР (грудень 1918 - 1920 рр.). Злука УНР і ЗУНР

Похожие статьи