ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ - Політична опозиція як інститут демократії та суб'єкт політичного процесу сучасного українського суспільства

У Вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв'язок роботи з відповідними науковими програмами і темами, визначені об'єкт, предмет, сформульовані мета та основні завдання дослідження, охарактеризовано використані в роботі методи, наукова новизна та практичне значення, подано відомості про апробацію теоретичних положень дослідження, його структуру та обсяг.

В першому розділі "Природа та характерні ознаки політичної опозиції" висвітлено стан наукових розробок та розглянуто теоретичні концепції щодо специфіки виникнення та характерних ознак політичної опозиції.

У підрозділі 1.1 "Ступінь науково-теоретичної розробки політичної опозиції як категорії політичної науки" розглядаються різноманітні підходи та концепції щодо визначення політичної опозиції. З цією метою проаналізовані праці відомих політологів, філософів, соціологів та юристів, які досліджували опозицію як соціальне та політичне явище, її прояви, специфічні характерні ознаки тощо. Акцентується увага на тих аспектах проблеми, які є найменш розробленими в сучасній політичній науці.

Зазначається, що політична опозиція стала предметом досліджень західних політологів з 80-х років минулого століття, в Україні ж до цієї проблеми науковці звернулися лише наприкінці 90-х. В роботах Р. Даля, О. Кіршхеймера, О. Нолена, Г. Оберройтера, Дж. Сарторі та інших проаналізовані сутність і функції політичної опозиції, форми опозиційної боротьби і т. п. Українські вчені лише в останній час звернулися до вивчення цієї проблеми, а тому праць теоретичного характеру, в яких розглядалися б концептуальні, методологічні аспекти аналізу політичної опозиції, поки небагато. Зокрема, можна відзначити дослідження Н. Віннічука, О. Дніпрова, І. Жданова, І. Зарицької, В. Кіпіані, І. Когута, Р. Павленка, Т. Печериця, Ф. Рудича, С. Тихомірова та інших. В працях цих науковців зазначаються проблеми формування політичної позиції в Україні, які вимагають свого вирішення. До них відносяться: проблема політичної опозиції в контексті трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні; взаємозв'язок опозиційної діяльності з виникненням та вирішенням політичних конфліктів в суспільстві; передумови появи політичної опозиції в Україні, її соціальна база; характеристика різних типів, оцінка висунутих ними вимог; необхідність вибору базової моделі дослідження опозиції й т. д. Однак, поки це тільки перші кроки в теоретичному дослідженні української політичної опозиції. Більш розглянутими є моделі опозицій, які виникли й сформувалися в зарубіжних країнах Європи, США та Азії. Цікавий аналітичний матеріал з цього приводу міститься в роботах Н. Шаповалова (аналіз країн Латинської Америки), І. Підпульської (порівняльний аналіз країн Європи та України), О. Кесарчука (країни СНД), К. Забродіної (західноєвропейські країни), А. Гергуна (американо-європейський досвід).

Інтерес до цієї проблематики проявили і російські вчені: Г. Гаврилов, який досліджував моделі політичної опозиції, О. Воскресенський, Б. Калінін, Д. Макєєва, Л. Мусіна, А. Танова, які розглядали політичну опозицію в аспекті трансформаційних змін російського суспільства.

Загалом, бібліографічний аналіз показав, що ступінь наукової розробленості проблеми дослідження є невисокою. В сучасній політичній науці відсутня єдина точка зору щодо теоретичного обгрунтування поняття "політична опозиція"; складність теоретичного осмислення терміна "опозиція" збільшується відсутністю його юридичного закріплення. У сучасному українському законодавстві термін "опозиція" використовується лише в деяких документах, серед яких немає жодного, у якому термін одержував би лінгвістичну чи юридичну розшифровку та коментування. Лише у Законі України "Про політичні партії" вказується, що політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, тобто, у нормативних документах термін "опозиція" використовується тільки стосовно політичних партій.

Визначено, що політична опозиція є одним з найважливіших і найменш вивчених інститутів сучасних політичних систем, під якою слід розуміти організовану форму вираження інтересів, альтернативних або протилежних інтересам влади, це організована група осіб - суб'єктів, яка веде боротьбу за володіння домінуючим політичним ресурсом країни (системи), де цей владний ресурс є основою для здійснення владних повноважень у системі.

У підрозділі 1.2 "Опозиціонарність як соціально-політична орієнтація суспільства" досліджується поняття, яке розкриває умови, фактори, механізми та сутність відношення до влади і взаємодії з нею і в цілому з суспільством, що дає можливість розкрити феномен політичної опозиції. Це поняття опозиціонарність, в якому в нерозривній єдності існують політичне, психологічне та соціальне. Проблеми опозиціонарності пов'язані з політичною значимістю опозиції як соціально-політичного явища. Опозиція є одним з основних учасників політичного процесу, і саме тому нерозуміння її соціальної цінності може послабити політичну систему суспільства. В умовах конкуренції із сильною опозицією влада більш адекватно реагує на соціальну та політичну атмосферу в суспільстві, враховує різноманіття та зміст політичних інтересів народу. Отже, коли суспільство перебуває в нестабільному стані, у стадії формування або реформування, опозиція, як показує досвід провідних країн світу, може й повинна стати джерелом, рушійною силою й найважливішим стабілізуючим фактором. Таким чином, розуміння проблеми опозиціонарності має безумовну практичну значимість.

Визначено, що опозиціонарність є інтегративною характеристикою прояву активності опозиції, яку слід вважати однією з закономірностей розвитку суспільства, що йде шляхом демократизації. Пріоритети нового ідеологічного курсу України, які орієнтуються на ідеали демократії, свободи та плюралізму, створюють передумови для прояву опозиціонарності в українському суспільстві.

У підрозділі 1.3 "Умови виникнення та функції політичної опозиції в суспільстві" аналізуються об'єктивні і суб'єктивні умови політичної опозиції виникнення та її функції сучасному політичному процесі. Визначається, що становлення інституту політичної опозиції - це процес раціоналізації групових потреб, у ході якого відбувається рух від несформованого відчуття невдоволеності реальними умовами життя та інтуїтивних пошуків шляхів його подолання до поступового розуміння спільності групових інтересів і групової ідентифікації та появі більш раціональних форм об'єктивації групових потреб та усвідомлення необхідності спільних практичних дій з їх реалізації та створення відповідних інституціональних структур. Крім того, це процес ускладнення самої політичної системи, у ході якого об'єктивно зростає роль її зворотних зв'язків із суспільством.

Структурно-функціональний аналіз політичної опозиції дав можливість визначити функції, які виконує політична опозиція. Насамперед, політична опозиція виступає каналом вираження невдоволення офіційною політикою; інструментом контролю за діяльністю правлячої партії; стимулятором переходу від одного політичного курсу до альтернативного. Крім того, політична опозиція є інструментом самоорганізації громадського суспільства, забезпечуючи його постійний контакт із органами влади та підвищуючи якість прийняття політичних рішень.

У висновках до першого розділу зазначено, що опозиція в політиці може здійснюватися на різних рівнях політичного управління, у різних видах державної та партійної влади, усередині кожної з них. Під опозицією прийнято розуміти політичний інститут, створений для вираження та відстоювання інтересів певних груп. Тобто, опозиція є показником наявності в суспільстві та державі інших, ніж офіційні, точок зору, позицій, програм діяльності, які слід враховувати, якщо вони характеризуються ознаками конструктивності та доцільності.

У другому розділі "Класифікація та особливості функціонування теоретико-типологічних моделей політичної опозиції" досліджуються різноманітні класифікації типів і моделей політичної опозиції в сучасному політичному процесі та особливості їх функціонування.

У підрозділі 2.1 "Політична опозиція як форма реалізації політики та вид діяльності" аналізуються загальні засади опозиційної діяльності. Опозиційна діяльність розглядається як вид політичної діяльності, метою якої є реалізації політики. Таким чином, визначається, що опозиційна діяльність є формою реалізації політики. Цей вид діяльності набуває особливого значення в умовах загострення соціально-економічних і політичних протиріч, коли піддаються сумніву, випробуванню та перевірці основні механізми узгодження політичної діяльності та реального життя суспільства. В такій ситуації політичні дії державних органів влади не завжди одержують підтримку мас, чиї інтереси вони представляють та виражають, або суспільство не задоволене тими засобами, які застосовуються щодо стабілізації ситуації в країні. Тому для підвищення продуктивності політичної діяльності необхідно виокремити такий її вид як опозиційна діяльність, яка також займається реалізацією політики.

Основна характеристика стилю опозиційної діяльності проявляється не стільки у використанні окремих засобів та прийомів для вирішення завдань, скільки в цілісності політичної технології такої опозиційної діяльності, що виражає стратегію та тактику використання всіх політичних засобів та способів задля досягнення зазначеної політичної мети. Таке розуміння опозиційної діяльності є близьким за змістом до технології діяльності та передбачає її оптимальну організацію з урахуванням внутрішніх факторів та зовнішніх умов. Оптимальна опозиційна діяльність відповідає потенціалу відповідного суб'єкта політики та виражає соціальні очікування суспільства на вирішення політичних завдань.

У підрозділі 2.3 "Типологія політичної опозиції" проводиться систематизація та аналізуються типи політичної опозиції на основі різних критеріїв:

- у відповідності до типу суспільства слід розрізняти опозицію в політиці традиційного суспільства та політичну опозицію сучасного суспільства; - у відповідності до цілей і програмних установок опозиційних суб'єктів базовому набору конституційних цінностей і принципів суспільства можна відокремити позасистемну і системну опозицію; - у відповідності до типу зв'язку, який організується суспільством, необхідно розрізняти народну /суспільну/ і політичну парламентську опозицію; - у відповідності до ступеня конфронтаційності політичної меншості з владними структурами виділяється відповідальна, невідповідальна та частково відповідальна опозиція; - у відповідності до місця функціонування в партійній системі виділяється однобічна та двостороння опозиція. Однобічна має місце в тій партійній системі, де правлячій партії протистоїть сила або на лівому, або на правому фланзі. Двостороння опозиція функціонує там, де стосовно правлячої партії існує опозиція як на лівому, так і на правому фланзі; - у відповідності до ступеня терпимості політичної опозиції стосовно дій уряду можна виділити: принципову (програмні установки якої суперечать нормам існуючого політичного ладу), лояльну (програмні установки якої багато в чому відрізняються від пріоритетів уряду, однак повністю відповідають базовим принципам політичної системи); нелояльну - помірну та непримиренну (радикальну); політичну (яка розділяє стратегічні цілі правлячої партії, але по-іншому уявляє собі шляхи й методи їхнього досягнення); - в залежності від суб'єкту опозицію можна розподілити на партійну, групову, громадську та інституціональну. При цьому, непартійна опозиція, як правило, має найбільшу вагу в суспільствах з відсутністю розвитої партійної системи, з фрагментарним або, навпаки, монолітним політичним полем; непартійна опозиція є нестійкою, вона заснована на менш структурованих інтересах та схильна до зміни пріоритетів; - в залежності від місця розташування опозиційного суб'єкта в політичній системі виділяється зовнішня та вбудована опозиція в рамках інституту, що володіє домінуючим політичним ресурсом; - в залежності від відношення владної системи до опозиції вона може підрозділятися на легальну та нелегальну; - в залежності від сфер життєдіяльності суспільства відокремлюють релігійну, жіночу, молодіжну та інші види опозиції; - у відповідності з формами конституціоналізму - євро-континентальний та євроазіатський варіанти; - у відповідності до проблем стабільності виділяється політична опозиція розвинених країн парламентської демократії; політична опозиція нових індустріальних країн; політична опозиція в країнах колишньої "народної демократії" з певним потенціалом соціал-демократизму; політична опозиція країн СНД, для яких характерна перевага традиційного менталітету в суспільстві; - у відповідності до ідеології можна виділити політичну опозицію, яка базується на релігійному принципі віри, що виходить із концепції ідеалістичного осмислення світу; політичну опозицію, що базується на матеріалістичному осмисленні світу, з опорою на віру в особливі характеристики класів, ринкового господарства, науки, вищого розуму; політичну опозицію, яка грунтується на прагматичному підході до ідеологічного обгрунтування своїх дій з урахуванням тих або інших інтересів; - у відповідності до політичного напряму розвитку зазначається демократична, ліберальна, соціал-демократична, комуністична, патріотична, права та ліва опозиція.

Результатом систематизації та аналізу типів політичної опозиції є визначення потенційно проблемних аспектів функціонування існуючого політичного режиму в державі, вразливих положень існуючого режиму та можливість політичного прогнозування динаміки політичних процесів.

У підрозділі 2.3. "Сучасні моделі та форми опозиційної діяльності" розглянуті моделі функціонування парламентської опозиції: вестмінстерська, німецька, французька, скандинавська. Аналізуються критерії, за якими ці моделі слід розрізняти. Визначено, що ними є рівень формальної інституціоналізації, який зазначає ступінь включення опозиційних партій у формальні структури парламенту та рівень законодавчого впливу, який описує роль меншості у законодавчому процесі, встановлену за формальними та неформальними правилами і звичаями. Більшість політологів визнають найбільш доцільними німецьку та вестмінстерську моделі, а скандинавську та французьку, як правило, вважають порівняльно слабкими. Однак, ці твердження є застарілими, крім того, в них не враховується фактор формування в будь-якій країні громадянського суспільства, визначними характеристиками якого є самоорганізація та самосвідомість, тому більш прогресивним та перспективним, на думку автора дисертації, є напрямок, який заснований в скандинавській моделі. Завдяки цій моделі формується високий рівень самосвідомості та відповідальності як народу, так і еліти, що, безумовно, впливає на якість прийняття політичних рішень і на підвищення якості життя. Звісно, Україні потрібно усвідомити цей досвід при формуванні власної моделі політичної опозиції. Можливо, на даному етапі слід застосувати німецьку або вестмінстерську модель: зміцнювати або захищати законодавчий вплив опозиції (за німецькою моделлю) або надати опозиції формальну інституційну роль у парламенті (за вестмінстерською моделлю). Німецька модель дозволить уникнути потенційної поляризації, а за вестмінстерською моделлю необхідно, щоб і правляча, і опозиційна сили були здатні до широкої співпраці. Загалом, можливо поєднати кращі сторони німецької і вестмінстерської моделей шляхом кодифікації базових основ щодо прав та обов'язків опозиції. Проте, слід відзначити певну несумісність ролі опозиції як партнера та ролі опозиції як суперника. При цьому, саме скандинавська модель є найбільш демократичною, тому що в цій моделі не втрачається самостійність політичних партій і, як слідство, представленість навіть найменшої групи електорату. Саме ця модель відповідає засадам громадянськості та толерантності громадян до своєї влади, до більш відповідального та розвиненого суспільства, з високим рівнем самосвідомості та політичної культури.

Крім демократичних країн, політична опозиція може існувати і в країнах, що трансформуються від авторитаризму до демократії. Для аналізу використаний досвід країн Латинської Америки: Мексики, Аргентини та Бразилії, які є різними прикладами функціонування влади та опозиції в поставторитарних політичних системах. Для більш повної характеристики сучасних форм опозиційної діяльності проведений аналіз так званої мусульманської моделі політичної опозиції.

Аналізуються міжнародні рекомендації, що визначають основи статусу політичної опозиції, які варто було б враховувати й Україні (Витяг з доповіді IPU за 1999 рік "Керівництво з прав та обов'язків опозиції").

У висновках до другого розділу визначається, що опозиційна політична діяльність є динамічним явищем, предметом якої є проблеми життєдіяльності людей, володіння політичною владою та участь в її здійсненні, визначення перспектив та напрямків суспільного руху, керування суспільно-політичними, соціально-економічними процесами суспільстві. Зміст опозиційної політичної діяльності визначається цілями та завданнями розвитку суспільства на кожному новому етапі його перебудови та розвитку. Концентрація уваги на значимих суб'єктах політики дозволяє виробити інструментарій для аналізу структур і дій опозиції, загальну теоретичну схему, за допомогою якої можна відслідковувати процес формування різних моделей опозиції, виявляти основні фактори, що впливають на утворення тієї або іншої моделі.

У третьому розділі "Процес формування та легітимації політичної опозиції в сучасній Україні" досліджуються фактори виникнення і становлення політичної опозиції в Україні та аналізуються проблеми визначення її статусу на сучасному етапі.

У підрозділі 3.1 "Фактори становлення політичної опозиції в сучасній Україні" визначається, що становлення сучасної української політичної опозиції почалося з часів "перебудови", яка зробила можливою її появу як реального суб'єкту політичного процесу. Політична перемога антидемократичної опозиції та розпад Союзу РСР привели до формування в Україні та інших країнах колишнього СРСР нового політичного простору. Цей етап є важливою умовою для становлення сучасної української політичної опозиції та її характерних ознак, обумовлених не тільки перехідним станом українського соціуму, але й його глибинними політико-культурними та соціально-психологічними факторами.

Основною характеристикою сучасної української політичної опозиції є невизначеність (розмитість) самого цього терміну в контексті українського політичного процесу. Крім того, до основних факторів, які заважають в Україні сформувати цивілізовані відносини між офіційною владою і опозицією, є нерозвиненість громадського суспільства, відчуження основної маси населення від політичної й суспільної участі, відсутність у політичних сил скільки-небудь стійкої соціальної бази, наявність у більшості українців невизначеності у розумінні не тільки віддалених, але й найближчих перспектив розвитку країни або свого життя.

Незважаючи на складний та суперечливий процес реформування політичної системи України, сьогодні політична опозиція стала реальним учасником політичного процесу. Головний позитивний результат її діяльності - це визнання її права на існування та реальну участь у політичному процесі. Однак сам факт появи в країні політичної опозиції ще не дає підстав вважати, що вона здійснює реальний вплив на політичні процеси, - необхідно враховувати дійсний стан соціуму, ступінь усвідомлення своїх інтересів і здатності до практичних дій з їх реалізації, а також стан масової свідомості, наявність об'єднуючих принципів та цінностей, які здатні консолідувати суспільство на здійснення політичного курсу.

У підрозділі 3.2 "Сучасний політико-правовий статус політичної опозиції" аналізується сучасний стан легітимації політичної опозиції в України. Визначається необхідність урегулювання діяльності парламентської опозиції в Україні, що викликано потребою в організації роботи Верховної Ради України та зміні характеру відносин влади і опозиції. На великий жаль, сучасна українська політична практика свідчить, що, як опозиційні, так й владні сили, працюють не на суспільно-державні інтереси, а лише здійснюють дестабілізуючий вплив на політичний процес. Відсутність такого важливого нормативу деякою мірою можна пояснити практичною відсутністю в країні протягом декількох століть демократичних парламентських традицій.

Визначення політико-правового статусу опозиції в Україні важливе також для розбудови партійної системи, результатом чого стане підвищення статусу партій у політичній системі, створення правових гарантій діяльності політичної опозиції. Для цього необхідне нормативне та інституційне закріплення політико-правового статусу опозиції у таких питаннях, як участь у виборах; доступ до керівних посад у представницьких органах влади; рівний доступ до засобів масової інформації, можливість вільно пропагувати власні погляди серед населення; свобода проведення демонстрацій, мітингів, зборів тощо; доступ до інформації органів державної влади. Для реалізації цих положень необхідно ухвалити Закон про політичну опозицію в Україні або внести зміни до чинного Регламенту Верховної Ради, а також передбачити необхідні положення в проекті нового Регламенту. Але, перш за все, Закон про опозицію (чи відповідні статті Регламенту) повинен дати чітке визначення, що, власне, вважати політичною опозицією. Незважаючи на достатню тривалість цього процесу в Україні, й до сьогодні більшість проблем є неврегульованими. Натомість триває політична конфронтація владного та опозиційного середовища, що дедалі більше віддаляє нашу державу від принципів побудови та забезпечення життєдіяльності сучасного демократичного суспільства.

Визначено, що необхідно надати законодавчого статусу суб'єкту політичного процесу та інституту демократизації - політичній опозиції. Але не слід перебільшувати значення законодавчого регулювання статусу опозиції. В процесі становлення цивілізованої опозиції велике значення має воля усіх суб'єктів політичного процесу, особливо влади, та загальний рівень політичної культури суспільства.

У висновках до третього розділу визначено, що члени опозиції мають діяти у рамках Конституції та чинних законів. Опозиція повинна створювати відношення з провладними структурами на підгрунті взаємної поваги, прагнути діалогу та злагоди. Головним для Україні є подолання інерції протистояння між владою та опозицією. Легалізація опозиції у парламентських та урядових структурах надасть можливість подолання відсутності рівноваги між гілками влади, зменшиться тиск протистояння виконавчої влади та парламенту.

У висновках викладаються основні результати і підсумки дисертаційної роботи, які були отримані в ході дослідження.

Проведений в дисертації аналіз становлення політичної опозиції в сучасній Україні дозволяє зробити висновок про тривалий, поетапний та суперечливий характер цього процесу. Перебування опозиції у позаправовому статусі засвідчує низький рівень політичного розвитку суспільства і, навпаки, представлення опозиції у парламенті є свідченням високого рівня розвитку демократії та певного рівня політичного потенціалу населення.

Діяльність опозиції повинна грунтуватися на засадах визнання державою цього інституту демократії та суб'єкта політичного процесу, тому що опозиційна діяльність є необхідною умовою функціонування демократичної правової держави. Головними принципами при створенні будь-якої моделі, на яких має грунтуватися правове нормування статусу опозиції, мають бути принцип наявності контролю, критики та альтернативи, принцип кооперації, визнання права опозиції на представництво задля захисту інтересів власних виборців.

В Україні повинні бути створені та забезпечені умови для вільного і безперешкодного здійснення опозиційної діяльності, у той же час здійснення опозиційної діяльності не може бути підставою для надання опозиції переваг чи обмеження їх прав. Метою опозиційної діяльності є її участь у розбудові в Україні суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави шляхом використання нею прав та здійснення обов'язків, визначених законом, в інтересах громадян України та держави.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ - Політична опозиція як інститут демократії та суб'єкт політичного процесу сучасного українського суспільства

Похожие статьи