Вячеслав Липинський - Філософія української національної ідеї

Цю точку зору поділяв і відомий український політич-ний діяч, філософ історії В'ячеслав Липинський (1882-- 1931), думки якого часто були джерелом інтелектуально-го натхнення, ідейною основою філософії Д. Донцова. Щоправда, їхні позиції, не зважаючи на типологічну бли-зькість загальнофілософських засад (за словами 0. Наза-рука, "не будь предмета, нема тіні"), були принципово відмінні. В. Липинський -- автор специфічної історіософ-ської концепції, він репрезентує консервативно-анархічне крило прибічників української національної ідеї, куди на-лежать Осип Назарук (1883--1940), Степан Томашівсь-кий (1875--1930), Іван Лисяк-Рудницький (1919--1984).

Стрижнем теоретичних пошуків В. Липинського є про-блема держави і влади. На його думку, розвиток, здат-ність до життя і відмирання кожної держави залежать від форми її організації, устрою, що, в свою чергу, визна-чається рівнем взаємовідносин між "провідною верствою" і "народом". Липинський виокремив три основні, цілком рівнорядні, почасові типи державного устрою (що і є, за словами І. Лисяка-Рудницького, його найоригінальнішим внеском у філософсько-соціологічну науку): "класократія", "демократія" й "охлократія", зміст яких не завжди збіга-ється із загальноприйнятою термінологією. Особисто він схилявся до "класократії", розуміючи під поняттям "клас" всіх, об'єднаних спільною суспільною функцією, без ува-ги на ієрархічний щабель, який вони займають. Напри-клад, до "промислового класу" належать однаково і ро-бітники, і технічний персонал, і "капітани індустрії". Конф-лікти, суперечності між ними, тобто роз'єднувальні чинники, на думку Липинського, значно слабші від моментів, що їх об'єднують. Устрій "класократії" (взірець -- Англія) від-значається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. У цій системі громадянство на-ділене свободою економічної, культурної та політичної са-модіяльності, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної та стабільної державної влади. Класократичний устрій не лише допускає, а навіть вимагає свободи критики та опозиції, яка, проте, не призводить до революційних зла-мів, оскільки діє в межах традиційного правопорядку, що виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності.

Необмежений демократичний індивідуалізм, на думку Липинського, руйнує в суспільстві основи дисципліни і пра-вопорядку. Господарська та індивідуальна самодіяльність набуває хаотичних форм. Державна влада стає знаряддям приватних інтересів певних соціальних груп (багатіїв-плутократів чи клептократів), виразником яких стають численні партії-ширми найманих професійних політиків з-поміж інтелігенції, здебільшого позбавлених почуття по-літичної відповідальності. Історичними прикладами демо-кратії в розумінні В. Липинського є Римська республіка доби занепаду, Франція Третьої республіки, Річ Посполита тощо. ,

Охлократія, за Липинським, означає абсолютне пану-вання войовників-непродуцентів з повним придушенням свободи та самодіяльності громадян. Це, коли суспільст-во зорганізоване на зразок монолітного військово-бюро-кратичного "ордену" на чолі з деспотичним монархом-самодержавцем або вождем-диктатором; де немає місця на легальну опозицію, а громадянство перетворене на пасив-ну, аморфну біологічну масу, юрбу (юрба по-грецьки "ох-лос", але охлократія -- це не панування юрби, чого, на дум-ку Липинського, ніколи не буває, а панування над юрбою). До такого типу він відносив революційні диктатури, всі цезаристично-бонапартистські режими.

В. Липинський бачив у суспільстві три джерела вла-ди: силу мілітарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи: "войовники" (вій-ськові), "продуценти" (багатії) та "інтелігенти", між яки-ми можливі різні комбінації. Особливі державотворчі якості він приписував типові "войовників-продуцентів". Інтелігенція, на його думку, мало здатна для того, щоб бути носієм державної влади, оскільки позбавлена прямого контролю над засобами матеріальної (військової та госпо-дарської) сили. Натомість вона може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, під-свідомі процеси.

На таких засадах Липинський вибудував конкретну українську політичну програму, суть якої полягає в пере-конанні, що "без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській землі громадського життя". Звідси й головне завдання -- незалежна самостійна держава, без якої Україна залишиться навіки засудженою на злиденну вегетацію на грані між національним буттям і небуттям. "Тільки власна держава, -- пише В. Липинський, -- збу-дована українською нацією на своїй етнографічній тери-торії, врятує нас від економічного розвалу і від кривавої анархії, котра неминуче буде продовжуватись навіть тоді, коли б пощастило знову одній з наших національних груп за допомогою сусідів взяти на час перемогу". Звідси й мо-ральний імператив українського державництва. Але укра-їнці мусять пам'ятати (як і кожен народ), що власної дер-жави їм ніхто не подарує -- ні ласка сильних світу цього, ні автоматизм суспільних процесів. Вона мусить бути ви-борена ними самими. Липинський звертає особливу увагу не лише на фактор "завоювання влади" українцями в Укра-їні, що саме по собі досить важливе, складне, але в часі швидше досяжне. Він апелює до неймовірно тяжчого і дов-шого в часі процесу -- процесу переродження самого укра-їнського суспільства, яке мусить внутрішньо визріти до са-мостійного існування, ще стати українською нацією, хоча і в рамках самостійної держави.

Розуміння нації в Липинського своєрідне. Він ставить знак рівності між державою і національною приналежністю, тобто його національне мислення підноситься до висот євро-пейської політичної думки кінця XX ст. "Нація для нас, -- міркує він, -- це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї". Липинський га-дав, що українську націю можна б найкраще сконсолідувати на основі "територіального патріотизму" -- почуття любові до рідного краю як органічної цілісності в усіх постійних мешканців української землі, незважаючи на їх соціальну належність, віросповідання, етнічне походження, мову, куль-туру. Прикладом можуть бути США, де на грунті територі-ального патріотизму та об'єднуючої політичної свідомості постала одна нація. Україна, за Липинським, теж мусить стати спільною батьківщиною всіх своїх громадян, а не тільки якоїсь однієї суспільної верстви. "Коли я пишу в цій книзі про нас -- "Ми українські націоналісти", -- то це значить, що ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі", -- констатує Ли-пинський. Водночас він звертає увагу на екзистенційні ос-нови нації, застерігає від штучності її творення. Коли відро-дження нації, наголошує Липинський, відбувається без лю-бові до цілої нації (мається на увазі корінної, основної нації) в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом повної волі й незалежності нації, що йшло в парі з відродженням в усіх європейських народів, -- то з самого поняття "нація" ви-кидається весь його живий творчий зміст. Залишається тіль-ки форма -- мертва шкаралупина без зерна.

У націотворчому процесі В. Липинський відводить особ-ливу роль "провідній верстві", "панству", "національній аристократії", "еліті" без огляду на її походження. Вона мислиться як основа, організатор, правитель і керманич на-ції. Прикметами національної аристократи постають ма-теріальна сила, моральний авторитет і воля до влади та консерватизм. На його думку, консерватизм -- просте збе-реження старого чи реставрація віджилих форм суспіль-ного ладу або захоплення декоративними, бутафорними ри-сами національної традиції.

В. Липинський усвідомлював і повністю сприймав по-требу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Але він вважав, що аристократія мала б стати єднальною лан-кою між "старою" і "новою" Україною і завдяки цьому забезпечити тяглість національного життя, розвиток яко-го характеризується високим ступенем перервності: "Не законсервовання дворянства, а тим менш поворот до дав-нього стану, маємо ми на меті... Ніхто краще від нас не знає, що в масі своїй все наше -- помоскалене і спольщене дворянство -- вже у великій мірі виродилось і що ці по-слідні могикани шляхетсько-козацької доби нашої дер-жавності мусять вкінці зникнути так само, як зникли їхні попередники -- останні могикани доби варазько-князівської, бо такий суворий закон природи. Але таким самим законом природи є і те, що здорове зерно тільки на дозрілім дереві родиться. І що старе дерево таким загине, мусить оцим своїм здоровим зерном землю круг себе за-сіяти та з того здорового зерна нове, відроджене життя розпочати".

Отже, консервативний аристократизм В. Липинсь-кий мислив як утвердження в українському націотвор-чому суспільстві організованих сил авторитету, дисци-пліни, правопорядку, політичної культури, здатних ста-ти в майбутньому носіями української державної влади. Адже, за його словами, найкращих організаторів знай-ти і до праці державної залучити не може навіть най-краща виборна влада, оскільки вона понад усе рахуєть-ся не з талантом, а з партійним цензом людини. До того ж вона зацікавлена в тім, щоб ніхто здібніший, ні-хто справді талановитий коло неї при праці державній не опинився.

Націотворчому процесу підпорядкований і монархізм Липинського. Монарх, на його думку, мав стати об'єдную-чим центром, загальновизнаним авторитетом у протисто-янні, політичній конкуренції різних сил і груп, що могли б погубити Українську державу. Симпатик англійської "моделі" конституційної монархії, Липинський розгля-дав роль гетьмана-монарха в майбутній Українській дер-жаві символічною і репрезентативною, з максимальним обмеженням його реальної влади. Гетьман, за його заду-мом, мав бути для суспільства, періоду його національ-ної трансформації, живим символом української дер-жавницької ідеї та найвищим політичним авторитетом нації. Липинський сподівався, що міцна гетьманська ор-ганізація зуміє контролювати гетьмана та керувати йо-го кроками, одночасно зміцнюючи його морально-полі-тичний авторитет. Щоправда, в останніх своїх працях він, відстоюючи спадковий гетьманат як найбажанішу легітимну форму державного правління, зазначав, що ви-значення форми правління майбутньої Української дер-жави мало б бути прерогативою установчих зборів, що є рівнозначним визнанню демократичного принципу ор-ганізації влади.

Як представник українського макіавеллізму, Липинський був першим політичним мислителем, який трансфор-мував проблему сили у свою історіософію і продумав її основні засади. Його слова "ніхто нам на збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути" й сьогодні залиша-ються актуальними.

Похожие статьи




Вячеслав Липинський - Філософія української національної ідеї

Предыдущая | Следующая