Філософські ідеї Володимира Ілліча Леніна. - Філософія марксизму та ленінізму

З розвитком економічної теорії марксизму формувалась і політична теорія з акцентом уваги на питання влади, стратегії і тактики пролетарського руху. Розвиток теорії марксизму зв'язаний, насамперед, з діяльністю Володимира Ілліча Леніна (1870 -- 1924). Тому й не дивно, що в XX ст. марксизм увійшов в історію як марксизм -- ленінізм. Значна увага приділялась філософії марксизму, розглядалась як методологія розв'язання практичних завдань суспільного розвитку.

Основною філософською працею Володимира Ілліча Леніна є "Матеріалізм і емпіріокритицизм", де розглядається теорія пізнання. Протиставляючи суб'єктивізму і агностицизму ідею про пізнання як діалектичне відображення дійсності, Володимир Ленін розвиває положення про практику як основу пізнання; уточнює ряд філософських категорій, дає філософське визначення матерії; вказує на гносеологічні основи "фізичного ідеалізму". У "Філософських зошитах" Володимир Ленін продовжує розробляти гносеологічні проблеми. Перетворивши діалектику на об'єкт дослідження, висуває і обгрунтовує ідею про єдність діалектики, логіки і гносеології, що дало змогу поставити питання про співвідношення об'єктивного у пізнанні. Ці та інші положення стали методологічною основою дослідження суспільного розвитку. У книзі "Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму" Володимир Ленін підкреслює, що імперіалізм -- це найвища і остання стадія капіталізму, переддень соціалістичної революції. Та прогнози не ствердились. Діалектичний метод пізнання мав певні вади. У дальшому капіталізм виявив здатність знаходити внутрішні резерви і адаптуватися до нових умов, долаючи свої класичні форми.

Якщо Карл Маркс бачив завдання в тому, щоб здійснити реформу суспільної свідомості, пояснити світу власні дії та розкрити суть та зміст наслідків діяльності, вважав, що у такий спосіб можна винести світ з тих марень, у які потрапив, то Володимир Ленін поставив мету втілити теорію марксизму в практику соціальної революції та побудови суспільства на принципах соціальної справедливості, рівності, гуманізму, широкого демократизму. Для Володимира Леніна соціальна революція -- обов'язкова зміна капіталізму на соціалізм шляхом докорінної ломки суспільного буття і суспільної свідомості, а також вирішенням питання про політичну організацію майбутнього суспільства. Володимир Ленін поділяє позицію Фрідріха Енгельса про те, що першим кроком пролетарської держави має стати перетворення приватнокапіталістичної власності на державну. Практичне втілення такого положення марксизму створило основу "адміністративного соціалізму" з усіма вадами. Щоправда, усвідомивши згодом безнадійність і безперспективність таких реалій, в останніх статтях Володимир Ленін намагався обгрунтувати нові форми політичної активності народних мас, яка могла б блокувати бюрократизм і узурпацію влади, відновити єдність і побудувати демократію. Отже, соціалізм розглядається вже не як державний монополізм, повернутий обличчям до інтересів народу, а як суспільство цивілізованих (культурних) кооператорів на базі суспільної власності на засоби виробництва. Віддається вже перевага не державному соціалізму, а самоврядному соціалізму як системі, що сама організується, переконавшись на практиці "воєнного комунізму", що держава може виступити не стільки системою життєдіяльності людей, скільки системою самозабезпечення (задоволення потреб та інтересів чиновників). Держава може стати засобом ліквідації існуючих форм відчуження, а може стати інструментом виробництва і закріплення нових, ще більш одіозних форм, які приводять до агонії природи, розпаду суспільства, втрати людиною людського.

Перші кроки соціалістичного будівництва продемонстрували і низький рівень продуктивних сил, і недосконалість виробничих відносин. Росія ще надто далека від того рівня продуктивних сил, коли капіталізм сам створює природний грунт для переходу до соціалізму. Отже, історія розпорядилася так, що, з одного боку, Росія ще не дозріла до соціалізму, а з другого -- низи не хотіли вже жити по-старому. Треба шукати вихід, маючи матеріально-технічну базу і своєрідні людські ресурси, до краю заражені нетерпінням і нетерпимістю, принципом "тут і тільки тепер". Вихід із ситуації Володимир Ленін вбачав у новій економічній політиці на основі справжньої культурної революції, що мала забезпечити людське в людині. Ідея культурної революції і соціалізму як суспільства культурних кооператорів, на жаль, не знайшла розуміння у послідовників.

Канонізація марксизму почалася невдовзі після смерті Карла Маркса, Фрідріха Енгельса. Певну акцію в канонізацію вніс Володимир Ленін. Досить згадати відоме положення: "Вчення Маркса всесильне, тому що правильне". Такий підхід звеличував марксизм, перетворював в абсолютну істину. Будь-які спроби уточнити або переглянути окремі положення піддавалися анафемі, хоча Маркс явно недооцінив можливості саморозвитку капіталістичної економіки, роль і місце товарно-грошових відносин при соціалізмі; абсолютизував класову боротьбу і диктатуру пролетаріату; розглядав людину як соціальну функцію, а духовну культуру -- як похідну від матеріального виробництва. Та доля філософського і політичного заповіту виявилася драматичною. Ленінізм підмінено сталінізмом. Варто відзначити недопустиме ставлення критиків до сучасних прогресивних суспільствознавців, філософів, соціологів, політологів та ін. Чого варті такі висловлювання: "загальна патологічність", "пороки мислення", "люди з народу" виявилися неспроможні "осилити висоти європейської суспільної думки". Тут відображено багато хибних стереотипів: неспроможність узагальнень, високомірства, європейські уявлення про ворожість Росії, України, Білорусі Заходу. І справа тут не стільки в тому, що в науку прийшли "висуванці", скільки в тому, що справжня наука не потрібна деспотії. Іноді дехто з філософів займається донкіхотством. Введенням режиму партійно-державної влади вся серйозна теоретична діяльність припинена. В 30-х роках виганяють з країни Льва Троцького, примушують замовкнути Миколу Бухаріна. Селективний "відбір" інтелігенції привів до певної втрати критичного ставлення до світу.

Філософія розглядалася не як галузь культури, а як форма відображення класового інтересу. Поступово перетворилася на інструмент формування у масовій свідомості певних стереотипів поведінки. У середовищі філософів брак наукової аргументації в дискусіях компенсувався навішуванням усіляких ярликів. Єдиною галуззю, де ще теплилась філософська думка, була історія філософії. Осуд культу особи, сваволі і беззаконня забезпечив "відлигу 50 -- 60-х років". Перед філософією відкрилися нові перспективи.

Починаючи з 60-х років XX ст. по-іншому складалася доля філософії марксизму в Європі, що пережила і торжество, і поразку фашизму. У Східній Європі за радянським зразком формувалася світова соціалістична система, а на Заході -- капіталізм, подолавши класичні форми, переживав фазу за фазою найбільше піднесення. У зміненому світі марксизм як особливий пласт культури залишався об'єктом пильної уваги. По-різному до марксизму ставились представники різних філософських систем, концепцій, теорій -- Дені Лукач, Карл Корш, Анрі Лефевр, Антоніо Грамші, Вальтер Беньямін, Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Жан-Поль Сартр, Лео Альтюссер, Лоренцо Колетті, Юрген Хабермас та ін. Спільне, що характеризує їх, -- це розкріпачене ставлення до марксизму. Істотно змінився пріоритет проблем, сформувався своєрідний філософський напрямок "західний марксизм" -- неомарксизм.

Неомарксизм -- течія західної соціально-філософської думки, представники якого, інтерпретуючи філософію Маркса в дусі неогегельянства, фрейдизму "філософії життя", екзистенціалізму та структуралізму, виступають з критикою "зліва" позитивістського тлумачення марксизму теоретиками II Інтернаціоналу (Карл Маркс та ін.). Основоположниками неомарксизму вважаються Дені Лукач, Карл Корш. З кінця 20-х -- початку 30-х років неомарксизм активно розвивається теоретиками франкфуртської школи -- Еріхом Фроммом, Гербертом Маркузе, Максом Хоркхаймером і Теодором Адорно. У Франції після Другої світової війни до неомарксизму приєднуються Анрі Лефевр, Жан-Подь Сартр, Люсьєн Гольдман. В англомовних країнах неомарксизм формувався під впливом німецьких і французьких версій на основі соціальної філософії. Чарльз Міллс, Алвін Голднер, Ілля Горовітц, Норман Бірнбаум та ін. Основна тенденція неомарксизму як соціально-філософський напрямок полягає в поєднанні філософських понять з політекономічними і загальносоціологічними. Основною в неомарксизмі виступає категорія відчуження. Результатом відчуження виявляється не тільки соціальна структура антагоністичних суспільних форм, але й субстанціональний зміст світу, його предметно-речовий характер та ін. Вчені Німеччини, а згодом і США фактично відмежувалися від політики. Теодор Адорно підсилив розрив між теорією і практикою, зробив ставку лише на інтелектуальну діяльність. Специфіка суспільного розвитку Франції та Італії стала іншою, аніж Німеччини, проте освоєння марксизму та його розвиток стояли осторонь від практики та великої політики. Політична лояльність представників "неомарксизму" найчастіше не мала ніякого зв'язку з їх інтелектуальною діяльністю. Затухання робітничого руху на Заході привели до виникнення теоретичної традиції з її критичним ставленням до марксизму, запереченням наявності в сучасного промислового робітничого класу будь-якого соціалістичного потенціалу. В поле критики потрапило і сучасне суспільство, що викликає деперсоналізацію людини і ліквідує її індивідуальність. Критична настроєність західного марксизму та особливі умови становлення забезпечили зміщення акценту з галузі економіки і політики в галузь філософії.

У пошуках філософського фундаменту робляться спроби синтезувати марксизм і гегельянство, марксизм і екзистенціалізм, марксизм і фрейдизм, марксизм і феноменологію, марксизм і герменевтику. За допомогою теорії Маркса здійснюється перегляд застарілих форм буржуазного суспільства.

Проблема людини у марксизмі органічно пов'язана з теоретичним осмисленням такого суспільного феномена як відчуження.

Під останнім розуміється складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (творів, соціальних інститутів і організацій, грошей, духовних цінностей та ін.) в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням та прагненням.

Основоположники марксистської філософії прийшли до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. Вони запропонували і конкретний шлях виходу з ситуації, що склалася, -- знищення приватної власності на засоби виробництва.

Це можна здійснити, на їхню думку, через утвердження нового типу власності -- власності всіх і кожного водночас на ті засоби, якими створюються матеріальні цінності, власності, суспільної за своїм характером. Ідея знищення приватної власності та подолання відчуження проходить червоною ниткою через увесь марксизм.

Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм. У творах К. Маркса і Ф. Енгельса комунізм виступає у двох аспектах: як світле суспільство майбутнього, мета пригноблених і як дійсний, реальний рух, що послаблює стан відчуження. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до суспільної власності. Такою силою у вченні марксизму виступає робітничий клас, пролетаріат.

Сьогодні можна сказати, що комуністичний суспільний ідеал так і не знайшов адекватної реалізації на практиці ні за життя фундаторів марксизму, ні після їхньої смерті, хоча спроб було немало. Теорія виявилась безсилою матеріалізуватись у реальних суспільних відносинах, а ті форми, в яких вона втілювалась, наприклад у СРСР, Болгарії, НДР, Угорщині та інших країнах, не відповідали її основним положенням. Причини цього потребують спеціального і неупередженого аналізу.

Однією з характерних рис марксистської філософії є її безпосередня спрямованість на захист потреб та інтересів пролетаріату. К. Маркс писав у 1844 p.: "Подібно до того, як філософія знаходить у 109 пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю." (В дійсності ця філософська теорія мала своєю соціальною базою не лише пролетаріат, а й більш широкий загал трудящого люду, який зазнавав експлуатації з боку буржуазії.) При цьому творці марксизму вважали, що їхній філософській теорії властиві також ознаки науки, оскільки вона, з їхньої точки зору, об'єктивно, істинно відображає тенденції розвитку дійсності. Важливим кроком у розвитку світової філософської думки стала розробка в рамках філософії марксизму проблеми практики. У цьому вченні практика займає одне з центральних місць і трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюються природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Вищим рівнем практики К. Маркс і Ф. Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас вважалася тим важелем, за допомогою якого ця філософська теорія могла реалізуватись. К. Маркс зазначав у "Тезах про Фейербаха": "Філософи лише по-різному пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його". По суті вся марксистська філософія -- це спроба раціонально обгрунтувати шляхи зміни світу на кращий. Цій ідеї підпорядковані всі її складові -- онтологія, гносеологія, діалектика та ін. Вона стала духовною зброєю в руках тих, хто бажав кардинальної зміни суспільного ладу. Але результати застосування цієї зброї виявились трагічними. Важлива характеристика марксистської філософії -- її атеїзм. У цьому вченні релігія піддається нищівній критиці з використанням досягнень науки та надбань попередньої філософії, насамперед французьких просвітителів XVIII ст. та вчення Л. Фейєрбаха.

Як уже зазначалось, марксизм було створено в Німеччині. Але поступово він виходить за її межі, поширюється в інших країнах. Свій внесок в розробку та пропаганду марксистської філософії зробила плеяда політичних діячів, учених, теоретиків, які жили і творили у період активної діяльності К. Маркса та Ф. Енгельса або відразу після їх смерті. У Німеччині - це Й. Діцген (1828-1888 pp.), К. Шорлеммер (1834-1892 pp.), А. Бебель (1840--1913 pp.), Ф. Мерінг (1846--1919 pp.), у Франції -- П. Лафарг (1842--1911 pp.), в Італії -- А. Лабріола (1843--1904 pp.), у Болгарії -- Д. Благоєв (1855--1924 pp.), у Росії -- Г. В.Плеханов (1856-- 1918pp.).

Виникнення і розвиток марксистської філософії, без сумніву, є якісним стрибком в історико-філософському процесі. Багато складних проблем буття людини, суспільства, природи, розвитку науки, методології пізнання і практики набули в ній принципово нової інтерпретації. В рамках самого марксизму поява цього вчення розглядається як революційний переворот у філософії. Але нерозумною є як абсолютизація даної філософської теорії, що мала місце в СРСР та 110 інших країнах соціалістичного табору, так і її огульна, поверхова і неконструктивна критика. До марксистської філософії потрібно підходити, як і до інших філософських вчень, виважено і неупереджено. В ході подальшого суспільного розвитку одні її ідеї збереглися і розвивалися, інші піддані критиці та запереченню. Нові соціальні умови потребують нових підходів, нового філософського осмислення.

Мабуть, лише історія зможе дати цій філософії неупереджену оцінку. Серед послідовників вчення К. Маркса і Ф. Енгельса особливе місце належить В. І.Леніну (1870--1924 pp.). Філософські ідеї марксизму дістали в ленінських працях подальший розвиток. Розглядати і оцінювати його необхідно, беручи до уваги щонайменше дві групи чинників. Перша група пов'язана з соціально-економічним розвитком капіталізму, у тому числі в Росії наприкінці XIX -- початку XX ст., і духовно-політичними процесами, що мали місце на той час в суспільстві. Друга -- має свої корені в науці. Кінець XIX -- початок XX ст. -- це час наукових відкриттів у фізиці, що не вписувались у традиційну наукову картину світу, суперечили принципам класичної механіки, на засадах якої ця картина базувалась, і потребували нового філософського бачення. Йдеться насамперед про відкриття радіоактивності і електрона. Якщо завдяки відкриттю радіоактивності була відкинута ідея про неперетворюваність і незмінність хімічних елементів, то відкриття електрона показало, що атоми мають складну структуру і не є, як це вважалося, починаючи з античності, неподільними і кінечними частками, з яких складається матеріальний світ. Такі відкриття не могли залишитись поза увагою філософів. Ленін намагається максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Так, діалектика цікавить його у двох аспектах: як філософський метод, що адекватно відповідає матеріалістичній філософії, і як метод, що може і повинен використовуватися в політичній діяльності, практиці боротьби з царизмом, при здійсненні соціалістичної революції і вирішенні завдань соціалістичного будівництва. Роздуми з приводу діалектики у найбільш сконцентрованому вигляді знайшли втілення у праці В. І.Леніна "Філософські зошити". Змістом діалектики для В. І.Леніна є розвиток, який виявляє себе через взаємозв'язки, взаємодію, взаємопереходи явищ і процесів дійсності. Згідно з його вченням, діалектика виявляється удвох формах: об'єктивній і суб'єктивній. Під об'єктивною діалектикою розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей, тобто об'єктивно. Суб'єктивна діалектика -- це відображення, відтворення реального процесу розвитку (об'єктивної діалектики) в свідомості людей, це, по суті, знання про цей розвиток. Фіксуються вони і функціонують у людському мисленні у вигляді системи принципів, законів і категорій. Розвиток виступає предметом суб'єктивної діалектики. Ленін називає діалектику теорією розвитку, найповнішим і всестороннім знанням про нього. Чільне місце у ленінській філософській спадщині посідають питання теорії пізнання. В своїй основній філософській праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1908 p.) він робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Обгрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення. Відображення -- це атрибут матерії, одна з її найзагальніших і суттєвих характеристик. Залежно від рівня організації, розвитку матеріальних систем змінюється і його специфіка. У найзагальнішому випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої, живої природи і на рівні свідомості, суспільства. Пізнання світу, за В. І.Леніним, -- це теж процес відображення, відтворення властивостей об'єкта пізнання у свідомості людини.

Тому відображення -- висхідний, фундаментальний принцип теорії пізнання, її стержень, ядро.

З іншого боку, В. І.Ленін трактує пізнання як складний, суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики. Діалектичними є і процес пізнання, і його результат -- знання, яке з певною мірою істинності чи хибності відображає реальну дійсність. Ленін формулює принцип єдності діалектики, теорії пізнання та логіки і проводить думку, що діалектика є водночас теорією пізнання і логікою. На багатому природознавчому матеріалі В. І.Ленін показує внутрішній взаємозв'язок філософії і конкретних наук, їх взаємозацікавленість та взаємопотребу.

Філософські ідеї Володимира Ілліча Леніна. - Філософія марксизму та ленінізму

Похожие статьи