Філософія гуманізму в Т. Шевченка - Філософія Просвітництва й романтизму в Україні

Так, основною світоглядною рисою Т. Шевченка є ан-тропоцентризм, згідно з яким людина - центральна, най-вища мета Всесвіту. Природу, історію, культуру - все суще він сприймав тільки крізь призму переживань, уст-ремлінь, потреб і бажань людської особистості. Тому в його творчості, наприклад, природа - живе єство, найдо-сконаліше дзеркало людських переживань. Вона камер-тоном відгукується на все, що діється в людському серці, відображає глибокий внутрішній світ людини: "говорить" з людиною, "озивається" до неї, "сумує", "плаче" і "смі-ється" з нею. Але не тільки природа, а й події минулого у творчості поета і мислителя - це конкретні живі люди, котрі, як і його сучасники, "стогнуть" у кайданах, пере-живають "неправду" і "неволю". Україна, попри те, що це край, з одного боку, "прекрасний, розкошний, багатий", а з іншого - край, де "латану свитину з каліки знімають", де "кайданами міняються" і "правдою торгують", уособ-лює весь світ як екзистенційний стан буття. Його особиста доля і доля українського народу віддзеркалюють одна од-ну. Тому шевченківський чуттєво-емоційний поетичний образ України і став основою теоретичних зусиль щодо розробки філософії української ідеї.

Екзистенційний антропоцентризм Шевченка забарвив і його ставлення до релігії, у якій він заперечував усе те, що робить з неї абстрактну силу, байдужу до проблем жи-вої конкретної людини. Він докоряв тим "рабам незря-чим", які благають милості у земних богів-ідолів, "попів і царів", і закликав молитись лише Богові і Правді, а "більше на землі нікому". Виступав він проти забобонів, проти "пролиття крові і сліз" в ім'я релігійних цілей (тобто проти релігійних воєн, інквізиції), проти "нелюдського" ставлення церкви до деяких гріхів тощо.

Т. Шевченко звеличував новий тип людини, мораль-ним ідеалом якої є вільний дух, що самовизначається шляхом пізнання. Він застерігав від пасивності, закликав не покладатися у всьому лише на Бога (бо ж релігія, як і мистецтво, є лише виявом "почувальних сил душі"), здо-лати ірраціональні життєві орієнтири пасивного очікуван-ня Правди і Волі від когось, пробудити в собі той Дух, який робить людину вільною і спрямованою на Поступ. У любові до України близький Шевченку і П. Куліш, для якого все у світі розпадалось навпіл залежно від ставлення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руйнів-ники, своє і чуже. Це й дало право Д. Чижевському визна-чити світогляд Куліша як "україноцентричний". З огляду на ідею України й спираючись на антитезу, своєрідне про-тиставлення (минулого і сучасного, народної мови і штуч-ної, хутора і міста, України і Заходу тощо), Куліш розглядав і людину як осердя постійної боротьби "внутрішнього" і "зовнішнього". Та людська сутність, на його думку, прихо-вана в її душі - в місці спілкування з Богом. "Бог гово-рить нам через наше серце". З огляду на антитезу внутріш-нього і зовнішнього Куліш розглядав і занадто болючу тоді (і особливо сьогодні) тему мови, виокремлюючи "мову сер-ця" і "мову розуму". Остання, на його думку, то мова зов-нішня, чужа українському єству, здатна промовляти лише до розуму, лишаючи глухим і сонним серце. Мова ж сер-ця - то "провідний скарб", який завше зберігав народ, і тільки вона здатна виразити найпотаємніші порухи душі, бути гармонійною до "життя серця".

Похожие статьи




Філософія гуманізму в Т. Шевченка - Філософія Просвітництва й романтизму в Україні

Предыдущая | Следующая