Інтегральний націоналізм. Дмитро Донцов - Філософія української національної ідеї

Другу групу фундаторів національної ідеї становлять прибічники радикальної форми націо-налізму -- так званого Інтегрального націоналізму, В осно-ві якого ідея формування нового типу українця, беззастере-жно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети -- шлях свідомого українства, для якого Україна -- не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму грунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький (1838--1918), Борис Грінченко (1863--1910), Микола Міхновський (1873-- 1924), Юрій Липа (1900--1944) і "апостол українського се-паратизму" Дмитро Донцов (1883--1973).

Для Д. Донцова націоналізм -- це внутрішньо, органі-чно притаманне народові прагнення зберегти свою непо-вторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське "Я". Це -- світоглядний, українотворний, будівничий націона-лізм і аж ніяк не руйнівний. Він поклав початок новому типу української людини -- "людини нового духу", що не лише "знає", "яка мета нації?", "як здобути свою мету?", але й "хоче" і здатна "довершити цей процес", реалізувати поставлену мету.

Широко апелюючи до філософських ідей Шопенгауера, Фіхте, Гартмана, Зіммеля, Ніцше, Донцов обгрунту-вав основні положення власної політичної філософії -- Ін-тегрального націоналізму.

Вимога "зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії" як основної засади національної ідеології. Принцип волі -- антитеза, противага інтелектуалізму Про-світництва, наївній вірі у всевладність розуму. Розуміючи волю як душевну властивість (в Арістотеля -- це антиле-хія -- те, що свою ціль несе в собі, у Шопенгауера -- те, що діє саме із себе), Д. Донцов будує свою ідеологічну позицію не на волі як метафізичному принципі світу, а на душі, у виявах якої намагання і свідоме хотіння -- воля -- є од-ним із численних виявів людської психіки.

Стремління до боротьби та свідомість її конечності. Без неї, на думку Донцова, неможливі ні вчинки героїз-му, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу".

Піднесення "загального" над "поодиноким" (загаль-ної ідеї нації над індивідуальними устремліннями, буден-ними потребами). Коли такі гасла, як "добра пожива і відпочинок після праці", "малий кусник чорного хліба", "благополучне і щасливе життя" є самоціллю, стверджу-вав Д. Донцов, то такі "здобутки" є смертельними для нації. І навпаки, формування почуття належності "одини-ці" (особи) до "цілого" (нації) спонукає її боротись за вті-лення ідеалів "цілого".

Нетолерантність і фанатизм, максимум етичного на-пруження на шляху реалізації національної ідеї. Це поло-ження Д. Донцова найбільше піддається критиці, оскіль-ки розглядається, як правило, абстрактно, спрощено, без вра-хування того, що він веде мову не про націю загалом, а націю, яка на той час була підневільна, "підбита", яка нічо-го не мала "свого", що не стало б "привласненим чужи-ми". Навіть на своїй території почувається така нація "на нашій не своїй землі".

Самовизначитися зможе лише та нація, геній якої здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через насильство. "Інстинкт панування ("примусу"), влас-тивий всякій великій ідеї, і ніколи без нього воно жодною ніжністю Винниченка, ані сопілковою філософією Федько-вича, ані "антиберкутівством" Франка, ані "антифанатиз-мом" Драгоманова, ані Тичиновою "музикою", ані "наро-долюбством" соціалістів, -- не здобуде собі права на жит-тя. Мало хотіти підважити волю, треба на її місце поставити свою, яка убрала б в нові ланцюги ворохобний світ фак-тів", -- писав Д. Донцов. І додавав, що "нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народовладдя. "Фанатизм" і "примус", а не "ніжність", повнять конечну функцію в суспільнім життю і їх місце не може лишитися не зайнятим. Не займемо ми, займе хто інший. Природа не зносить порожнечі". Тобто національна ідея не тільки му-сить бути фанатичною і безкомпромісною, але й повинна служити інтересам поступу.

Трактування справи провідної верстви національної еліти -- "активної, відважної, спрагненої влади меншос-ті" як "найважливішого чинника історії". Без активної меншості не повставала жодна нація, не впроваджувалася в життя жодна національна ідея. Провідна верства вико-ристовувала при цьому народ лише як чинник. Але, на переконання Донцова, ця меншість, щоб бути лідером, вес-ти свій народ, мусить бути на висоті, відповідати кращим зразкам обдарованих провідників європейських пануючих державних народів.

Дбаючи про перемогу, "українство мусить усвідо-мити, що його ідея повинна бути всеохопною". Вона по-винна грунтуватися не на частковому, а повному запере-ченні чужої.

Боротьба за існування є законом життя, всесвітньої правди немає. У житті торжествує те, що містить і здатне виявити більшу моральну й фізичну силу. Таку силу укра-їнський народ зможе здобути лише тоді, коли перейметься новим духом, новою ідеологією.

Філософський аспект світогляду Донцова часто харак-теризують як ірраціональний. А це не відповідає дійснос-ті. Донцов ставив під сумнів здатність розумових аргумен-тів, але тільки тоді, коли йшлося про глибинні, екзистен-ційні основи нації. За інших обставин він неухильно стверджував, що національна ідея лише тоді ввірветься як могутній чинник у життя, коли в ній будуть поєднані чут-тєва і розумова частини, коли інтелект буде міцно сполу-чений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливо лише за умови, "коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці вогню захоплення".

Похожие статьи




Інтегральний націоналізм. Дмитро Донцов - Філософія української національної ідеї

Предыдущая | Следующая