Культурно-філософський підйом 20-х років ("розстріляне відродження") - Загальна характеристика української філософії ХІХ - поч. ХХ століть

За короткий термін існування незалежної України (1917--1918) надзвичайно багато робилося для відродження національної культури. Було створено 150 українських гімназій (а в старих, російськомовних, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури). Київський університет св. Володимира в жовтні 1918 р. було урочисто відкрито як перший Державний Український Університет, а наприкінці жовтня того ж року в Кам'янці-Подільському відкрився другий Український Державний Університет, у Полтаві почав працювати історично-філологічний факультет. Створено Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку (наприкінці гетьманської доби тут вже налічувалося понад 1 млн книжок, серед яких багато стародруків та інших унікальних видань). 24 листопада 1918 р. урочисто відкривається Українська Академія Наук з трьома відділами: історично-філологічним, фізико-математичним і соціально-економічним на чолі з професором Володимиром Вернадським (1863--1945). Крім того, створюються Український Театр драми і опери, Українська Державна Капела під проводом О. Кошиця та Державний Симфонічний оркестр під проводом О. Горілого. Українською мовою видаються підручники з різних галузей знань.

Втрата Україною незалежності поклала край цьому яскравому, але нетривалому спалахові української культури. Наприкінці 1920 р. Червона армія встановлює остаточно контроль над українськими землями (за винятком Галичини, Волині, Буковини й Закарпаття, що увійшли до складу відповідно Польщі, Румунії та Чехословаччини), а в 1922 р. Україна у формальному статусі Української Соціалістичної Радянської Республіки (фактично колонії російської радянської імперії) входить до складу СРСР. Настає нова (на цей час - "більшовицька") Руїна.

На всеросійській нараді працівників політосвіти в 1920 р. Ленін поставив завдання "поборотд весь опір капіталістів не тільки воєнний і політичний, але й ідейний, найглибший і наймогутніший". На виконання цього' завдання в Україні було ліквідовано університети з метою "усунення цитаделей ворожої буржуазно-кадетської професури", а на їх місці створено інститути "народної освіти".

Вища школа офіційно проголошується полем "ідеологічної боротьби". В циркулярному листі ЦК КП(б)У, розісланому до всіх губкомів й осередків вузів "Про боротьбу з буржуазною ідеологією у вузах" (кінець 1922 р.), пропонувалося вести постійну роботу серед студентства на підрив авторитету немарксистських професорів у їх трактуванні суспільних наук. Протиставляти на кожній лекції буржуазним теоріям (індивідуалізм, ідеалізм, опортунізм, теорія "науки для науки" і т. д.) нашу теорію революційного марксизму і не перейматися тим, що не завжди вдається глибоко обгрунтувати заперечення. "Такий -- класовий -- підхід до формування нового покоління інтелігенції спричинився до майбутнього істотного зниження її інтелектуального рівня, до її дегуманізації. Політична влада вимагала від нової інтелігенції перш за все не високого професіоналізму, а вірності системі".

Отже, марксизм, вірніше марксизм-ленінізм (термін "ленінізм" виникає на початку 20-х років у працях Сталіна та Зінов'єва), стає єдино допустимою в суспільно-гуманітарній (і, звичайно, у філософській) сфері точкою зору. Тому відразу після перемоги радянської влади в Україні тут виникають навчальні та науково-дослідні установи для підготовки відповідних фахівців і проведення дослідницької роботи.

У 1922 р. в Харкові організовується Комуністичний університет ім. Артема, створюється також кафедра марксизму і марксознавства, на базі якої в 1924 р. виникає Український інститут марксизму (з 1927 р. - Український інститут марксизму-ленінізму, УІМЛ). У 1931 р. УІМЛ входить до складу Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських'інститутів--ВУАМЛІН. З 1927 р. починає виходити теоретичний орган УІМЛ--журнал "Прапор марксизму" (пізніше, "Прапор марксизму-ленінізму", ще пізніше, в 1934--1936 роках-- "Під марксо-ленінським прапором"). До УІМЛ входив філософсько-соціологічний відділ, керівним органом якого була Президія -- С. Семковський (голова), В. Юринець (заступник голови), Р. Левік, Я. Блудов, Н. Білярчнк, В. Беркович, О. Бервицький, Е. Фінкельштейн, С. Генес, Ф. Беляєв, Г. Овчаров, Ю. Ма-зуренко. Відділ складався з кафедри філософії (С. Семковський -- зав. кафедрою, б. Юринець, В. Асмус, Р. Левік, Я. Розанов) і кафедри соціології (В. Юркнець--зав. кафедрою, С. Семковськкй, Т. Степовий, Ю. Мазуренко, А. Хвиля, П. Демчук).

Увагу привертає, насамперед, постать Семена Семковського (Бронштейна), якого ще до революції неодноразово критикував Ленін (за "ліквідаторство", опортунізм, заперечення права націй на самовизначення та ін.), хоча і визнавав його "розум і блискучий літературний талант". Семковський (1882--1937) був глибоким знавцем історії філософії, філософських проблем теорії відносності тощо. Знавцем новітніх тенденцій зарубіжної філософії був Петро Демчук, який визначав ірраціоналістичну тенденцію як одну з провідних в західній філософії першої третини XX ст. (цю тенденцію Демчук образно характеризував як "бунт проти розуму"). Проте з поля зору Демчука не випадала й вітчизняна думка.

Особливо яскрава постать серед українських філософів цього періоду--Володимир Юринець (1891--1937). Народившись у Галичині, він навчався у Львівському університеті, але згодом мусив продовжити навчання у Відні, Берліні та Парижі (зі Львівського університету його виключили за участь у студентських заворушеннях 1910 р.). У Парижі Юринець здобув і звання доктора філософії. У студентські роки видає збірку філософських поезій "Етапи". В роки першої світової війни потрапив до російського полону. Після революції навчався в Московському інституті "червоної професури". В 1925 р. очолює Інститут філософії (в складі харківського ВУАМЛІНу), викладає філософію у вузах Харкова. Відомий своїми працями з історії філософії та сучасної філософії (гегельянство, гус-серлівська феноменологія, психоаналіз 3. Фрейда та ін.).

Філософ і літератор, Юринець активно співпрацював з талановитою літературною інтелігенцією України 20-х років. його перу належить ціла низка літературознавчих праць про творчість В. Вннниченка, П. Тичини, М. Бажана, молоду українську літературу в цілому. Заперечуючи жорстку розмежованість наукового та художнього творчих процесів, Юринець указував на принципову нерозривність логічного й образно-інтуїтивного моментів як у науці, так і в мистецтві [2, С. 110 - 155].

Світоглядні настанови українського відродження 20-х років Хвильовий тлумачив як "романтичний вітаїзм" (від лат. уііа--життя), що являв собою активно творчу, одухотворено відрожувальну форму мистецького світовідчуття. Разом із Тичиновим "кларнетизмом" ("світлоритмом") романтичний вітаїзм становив смислове ядро стилю українського відродження. Визначаючи художню природу романтичного вітаїзму як "бойовий ідеалізм", Хвильовий не вбачає тут суперечності з історичним матеріалізмом, адже "історичний матеріалів", -- писав він,--ніколи не відхиляє психологічного фактора. Навпаки, він припускає його дію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському житті... Коли психологічний чинник діє в громадське?; у житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, очевидно, історію робить не тільки економіка, але живі люди" і далі: "Жива людина є громадська людина. Класичний тип громадської людини вироблено Заходом... Отже, не можна мислити соціального критерію без психологічної Європи". Цікаво зазначити, що тлумачення Хвильовим матеріалістичної філософії є тут близьким до Її первісного (гуманістичного) тлумачення Марксом.

Орієнтація на Європу розуміється Хвильовим і його однодумцями не в буквально-вульгарному смислі "схиляння" перед нею, інакше це було б тим самим "позадництвом" (тільки не "російським", а "європейським"). Європа мислиться Хвильовим "як психологічна категорія, певний тип культурного фактора в історичному процесі". Іншими словами, орієнтація на Європу означає повернення до власних культурних джерел, відродження української (суто європейської, на відміну від російської) культури [4, С. 10 - 88].

У жовтні 1933 р. було розгромлено творчий колектив харківського театру "Березіль", а його керівника Леся Курбаса як "фашиста" заслано на Соловки. В 1935 р. був заарештований письменник М. Куліш і члени так званої "націоналістично-терористичної групи професора Зерова". У 1937 р.. припиняє існування ВУАМЛІН. У пресі повідомлялося, що "в колишньому ВУАМЛІНі звила собі гніздо банда контрреволюціонерів-троцькістів і націоналістів". Так трагічно обривається українське відродження 20-х років, навічно закарбувавшись у пам'яті народу як "розстріляне відродження" (за висловом Г. Лавриненка).

На довгі роки (аж до другого філософського відродження під час "хрущовської відлиги" 60-х років) в історії української філософії (як і в інших республіках більшовицько-московської імперії) запанувала догматична схоластика сталінізму. Вищість "авторитету" Сталіна у філософських питаннях "підтверджувалась" і офіційними партійними документами. В 1934 р. секретар ЦК КП(б)У П. П. Пости-шев прямо поставив перед українськими філософами завдання: "Показати роль т. Сталіна в дальшому розвитку й розробленні філософської спадщини Маркса, Леніна".

За передвоєнне десятиріччя (1931--1941) в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів ("покоління" змінювалося кожні два-три роки), а ті, хто пройшов через страхітливо-криваві "сита", зрозуміло, практично вже не був здатний на прояв самостійної думки, міг тільки повторювати "глибокі" думки геніального керманича.

І все ж паростки живої думки пробивалися крізь товстий шар "асфальту" офіційно-державної "класики" марксизму-ленінізму. На відкритому в 1944 р. філософському факультеті та у створеному в 1946 р. Інституті філософії вітчизняної Академії наук зростало нове покоління філософів, яке вже в 50-ті роки заявило про себе іменами В. Шинкарука, М. Злотійої, А. Петрусенка, Б. Лобовика, Ю. Осічнюка, В. Босенка, М. Омельяновського та ін. [2, С. 198 - 221].

Похожие статьи




Культурно-філософський підйом 20-х років ("розстріляне відродження") - Загальна характеристика української філософії ХІХ - поч. ХХ століть

Предыдущая | Следующая