Антична і середньовічна традиції нелінійної філософії - Нелінійна філософія історії

Нелінійна, або плюралістично-циклічна, концепція є другою найзагальнішою просторовою моделлю історичного часу, яка визнає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самодостатньою історією. Кредо прибічників такого бачення історії людства найповніше висловив авторитетний дослідник історії та культури Ганс-Георг Гадамер (1900--2001), зазначивши, що розмаїтість індивідуальних виявів є не тільки характерною рисою грецького життя, а й історичного життя загалом -- саме в цьому полягає цінність і сенс історії.

Нелінійна модель також сягає своїми витоками форм сприйняття навколишнього світу первісними людьми, зокрема давньоземлеробського сприйняття простору у формі концентричних кіл на зразок їх поселень, що уявлялись своєрідними центрами світу і часу як кругобігу змін сезонів у межах земного річного циклу.

Архетип циклічності набув розвитку, раціоналізації там, де історіософська рефлексія як така вже відігравала помітну роль. Йдеться про античну філософську традицію (Платон, Демокріт, Геракліт, Емпедокл), що була значно ближчою до науки і до нагромаджуваного на той час емпіричного матеріалу.

Давні греки вбачали кругообіг у всьому -- від Космосу до життя конкретної людини. Коловий рух -- це геометричний образ вічності (коло не має ні початку, ні кінця) і часовості (рухаючись, людина завжди перебуває "десь", у конкретному "тепер"). У взаємовідношенні вічності й часу, згідно з переконаннями античних філософів, пріоритет належить вічності. Час, за Платоном, є образом вічності. Антична філософія історії, за спостереженнями російського філософа О. Лосева (1893--1988) була філософією вічного становлення, вічного вороття, періодичних світових пожеж (Геракліт), дупіепереселень і душевтілень (Платон).

Антична ідея кругообігу була подолана християнською філософією, але в мусульманському світі архетип циклічності зберігав свій вплив. Це, зокрема, засвідчила творчість видатного арабського мислителя Ібн-Халдуна (1332-- 1406), який займався конкретним аналізом історичних реалій з їхнім наступним узагальненням і формулюванням певних закономірностей трансформації окремих суспільств як самовпорядкованих соціальних організмів. Причиною циклічного піднесення і занепаду таких організмів він вважав стан моральних переконань правлячої еліти. Історія, на його думку, пов'язується не лише із соціально-економічними чинниками, а й з духовним станом представників провідної верстви та народу загалом.

Погляди Ібн-Халдуна перегукуються з переконаннями італійських мислителів доби Відродження, зокрема М. Кузанського, Н. Макіавеллі, Дж. Бруно, Т. Кампанелли і особливо з новаторською творчістю, Дж..Д?що. Розвиваючи парадигму циклічності, Дж. Віко зосереджувався не на аналізі зміни політичних форм, як це було започатковано ще давньогрецькою філософською традицією, а на дослідженні трансформації культури. В культурній історії кожного народу він виокремлював три "родові періоди":

Первісне варварство З міфологічною формою осягнення світу, пануванням дикунства і злиднів;

Героїчний (феодалізм), Або добу героїв (вождів) та ентузіастів, коли було закладено основи культури і монархічної форми правління;

Класичний (людський) Із максимальним розвитком економіки та форм політичної організації суспільства, з початком моральної деградації людей.^

Першоджерелом культурно-історичних зрушень Віко вважав людський дух (розум), а історичний розвиток розглядав як процес, під час якого люди формують системи мови, звичаїв, законів. Відповідно історія постає як походження і розвиток людських суспільств та їхніх інституцій. Аналізуючи культуру, мораль іудеїв, халдеїв, скіфів, фінікійців, єгиптян, греків і римлян, він дійшов висновку, що "люди відчувають спочатку необхідне; згодом звертають увагу на корисне; відтак помічають зручне; пізніше розважаються насолодами і тому розбещуються розкішшю; нарешті божеволіють, розтрачуючи своє майно". Отже, основою занепаду суспільств є занепад моральності.

Віко чи не першим запропонував порівняльний розгляд явищ історії та культури, осмисливши його як методологічний принцип дослідження і встановивши його певні правила:

Народи, що належать до одного родового періоду, мають спільні характеристики. Так, спільними рисами Давньої Греції часів Гомера і європейського середньовіччя, які він поєднує "героїчним" періодом, були правління військової аристократії, аграрне виробництво, баладна література, мораль, заснована на ідеї особистої доблесті та лояльності, тощо;

Подібні періоди мають тенденцію повторюватись у тій самій послідовності. Наприклад, за кожним героїчним періодом настає класичний, коли думка переважає над уявою, проза над поезією, промисловість над сільським господарством, миролюбна мораль над мораллю, що сповідує війну. За класичним періодом починається неухильне скочування до нового варварства уяви, варварства рефлексії, в якому, хоч іще панує думка, але вона вже вичерпала свою силу творчості й набула ознак штучності та педантичності;

Цей циклічний рух не є простим періодичним повторенням історії через певний цикл фіксованих фаз. Причина полягає в тому, що історія ніколи не повторюється, а підходить до кожної нової фази в такій формі, яка суттєво відрізняється від того, що відійшло раніше.

Історичні концепції Віко зрощені на благодатному італійському грунті. Його парадигма циклічного кругообігу історії людства запозичена як з текстів античних мислителів, так і з праць Н. Макіавеллі, Т. Кампаналли, в яких вони набули особливостей, характерних для XVI-- XVII ст. Використавши їх, Віко надав історичній концепції оригінальної самобутності, здатності завдяки науковому аналізу повертатися до забутих істин. Критикуючи вузькість і абстрактність панівної в його часи філософської доктрини, він вимагав ширшої основи для теорії пізнання, особливо історичної сфери.

Похожие статьи




Антична і середньовічна традиції нелінійної філософії - Нелінійна філософія історії

Предыдущая | Следующая