Особистість філософа у системі Сущого - Особистість Павла Верісага у контексті його філософської системи: досвід філософської біографії

Павло Верісаг, визначаючи свою особисту позицію та стиль філософствування, відразу ж заявляє про свою позицію дослідника об'єктивно-ідеалістичну та діалектично-раціоналістичну.

Перша позиція передбачує специфічний підхід до феномену людини, яка прагне істини як духовного складника Сущого, тобто виділяє в людині його самостійне духовне начало.

Друга кваліфікація свого стилю передбачує філософсько-логічний, тобто абстрактно-реалістичний підхід до істини як процесу, а не результату пізнання [1].

Такий підхід передбачує окрім цього й специфічну філософськоонтологічну структуру суб'єкту пізнання, в якій автор виділяє "три сутності" фізичну, інтелектуальну й духовну. Автор вказує, що під сутностями він розуміє "сукупність внутрішніх зв'язків, відносин та закономірностей, які визначають існування якісно своєрідного явища, яке може бути описане у вигляді системи" [1, 59].

Філософ вказує, що саме в антропологічному сенсі "людина складається з трьох якісно своєрідних систем, кожна з яких виявляє себе у явищах, які повністю співпадають з характером системи" [1, 59-60].

Фізична сутність зближує людину з усією живою природою, зачатки інтелекту є вже в вищих тварин і лише духовне начало є специфічним тільки для людини, перетворюючи його на "образ та подобу Божу", тобто особистість. В особистості людини домінують такі якості, як логіка та інтуїція, які за думкою філософа "є основою усіх засобів пізнання, якими людина користується для орієнтації у світі речей, явищ та ідей" [1, 60].

Інтуїцію Павло Верісаг визначає як "якість душі", тому вона точніше й більш цілісно, ніж інтелект, віддзеркалює об'єктивну реальність. Логіка ж є на його думку "суб'єктивним віддзеркаленням людиною об'єктивної логіки загального буття" [1,60], тому істина, віддзеркалена свідомістю за допомогою логіки, може деформуватись та профануватись через суб'єктивні особливості кожної особистості.

В цілому такий підхід філософа до особистості дуже відрізняється від сучасних російських та українських філософських дефініцій особистості.

Втім і західні філософи, а також соціологи, психологи та соціальні психологи зазвичай ототожнюють особистість з людською індивідуальністю, підкреслюючи її цілісність та помічаючи унікальність та неповторність особистості. Ось як, наприклад, визначає особистість "Короткий філософський словник", виданий в Москві у 2005 році: "Особистість окрема людина, яка характеризується з боку її цілісності, свідомо-вольових виявлень" [5, 187].

Вирізняючи вплив на особистість та реалізацію нею своєї свободи, визнаючи її вплив на "саморегуляцію суспільного організму", автори не виділяють її змістовних компонентів, які відрізняють особистість від індивіда ("обивателя"), індивідуальності ("людини для себе" Е. Фромм), людини як "сукупності суспільних відносин" (К. Маркс).

На наш погляд, онтологічний підхід автора дозволяє йому, спираючись на класичну традицію (Платона й Аристотеля, Декарта й Гегеля та ін.) виявити ті компоненти особистості, які роблять потенційно кожну людину, яка прагне реалізувати свої потенції, повноправним учасником загальної еволюції та структурним елементом Макрокосму [2, 53].

Більш того, структурна онтологічна складність особистості, своєрідна багато вимірність, дозволяють особистості підійти до світу як до складного та багаторівневому утворенню.

Філософ, відштовхуючись від вчення Г. Лейбниця про межі, онтологізує його та приходить до цікавого висновку, що "світ має дві межі внутрішню та зовнішню, при цьому, орієнтуючись в пізнанні на якісні межі матеріального світу, свідомість людини приходить до дослідження об'єктивної реальності за якістю у напрямі вивчення внутрішнього змісту усіх матеріальних об'єктів та в напрямку вивчення загальної структури сущого" [1, 60].

Надаючи особливу увагу духовній складовій особистості, Павло Верісаг стверджує можливість досягнення окремою особистістю не тільки її суб'єктивної істини (погляду) або об'єктивно-наукової істини (знання), ознаками яких є локальність та відносність, але й Абсолютної Істини. Самовдосконалення індивідуального людського духу та самопізнання й самореалізація особистості наближає дух людський до Всесвітнього, Космічного духу. "Момент з'єднання Всесвітнього та людського духу і є віддзеркаленням в голові людини абсолютної істини" [1, 62-63].

Це ствердження автора цілком співпадає із вченням П'єра Тейяра де Шардена про пункт Омега як збіг індивідуального духу на стадії Думки з Божественним Духом як синонімом Абсолютної істини. Втім, в рукописі філософа є прямі посилання на книгу Тейяра де Шардена "Феномен людини" [5].

Особистість у філософа в онтологічному плані елемент Макрокосму (Абсолютний розум матеріальний світ людина), який не є "гвинтиком" або механічною частиною цієї системи, але осмислює та впливає на її становлення суб'єктом, іманентний Макрокосму.

Такий висновок філософа є багато в чому результатом творчого осмислення ним вчення Гегеля, особливо "Науки логіки", де кажучи про діалектику абстрактного й конкретного в особистості, великий німецький філософ акцентує свою увагу на тому, що особистість є "чиста, співвідносна з собою єдність", але вона "протиставляє себе іншому та виключає це інше" [7, 566].

Відштовхуючись від стверджень Гегеля, що індивід загальна, родова істота, яке ніби втілює у собі біологічну та соціальну сутність людства, а індивідуальність психологічна, видова істота, яка виявляє в індивіді його характерні сутнісні сенси та вольові імпульси, Павло Верісаг приходить до ідеї особливої ролі духовності як у соціалізації людини, так і в становленні його людською одиничністю, "індивідом-особистістю" [1].

Духовність, за думкою філософа "це не лише плід творчого розуму, не лише розвиток інтелекту, який пізнає, духовність перш за все моральна категорія, результат зв'язку людини з Богом... Без духовності немає моралі, а без моралі немає ані народу, ані особистості" [1, 9].

Отож, особистість це результат перетворення людини з біологічної та психологічної істоти на істоту моральну та інтелектуально-духовну, яка прагне безперервного морального роту та інтелектуального вдосконалення. Структура Макрокосму

Своєрідність онтологічних уявлень Павла Верісага виявляється перш за все у його структурі Сущого як внутрішній, так і зовнішній. Більшість мислителів минулого, які створили свої системи Платон, Спіноза, Лейбніц, Гегель створювали свої конструкції Сущого ніби "зсередини", зовнішні контури Універсуму при цьому ставали розмитими й міфологізованими (Платон), або оголошувались "трансцендентними" (Спіноза, Гегель).

Павло Верісаг, створюючи свою онтологію заздалегідь попереджує можливого читача про те, що "міркування про загальне буття може бути розвернене тільки у формі гіпотези, у формі теоретичного припущення" [1, 15]. Але цим шляхом ішла більшість філософських онтологів, формуючи своє бачення універсуму по перше на рівні суб'єктивної істини, де кожен дослідник не тільки шукає істину, але й може помилятись, точніше має право на помилку або неповне віддзеркалення Сущого у своєму пізнанні світу.

Філософ задається не тільки класичною проблемою: що таке Суще, але й ставить цілий комплекс пов'язаних з нею питань яким є Всесвіт та його форма, обсяг та якість, загальний зміст та сенс його існування, місце людини у загальному бутті та сенс загальної еволюції та людської історії [1, 18].

Визнаючи протиріччя необхідним компонентом взаємодії елементів Сущого, Павло Верісаг виділяє зовнішню структуру сущого: абсолютний розум Всесвіт та її внутрішню структуру: ідеальний світ матеріальний світ людина.

Без такого постулювання структури Сущого, як вважає філософ (наводячи як приклад матеріалістів, суб'єктивних ідеалістів, деконструктивістів та герменевтиків), "хитра суб'єктивна свідомість буде розпаковувати не онтологічні сенси... а власні семантико-семіотичні та лінгвістично-психологічні малюнки, які проектуються на порожній онтологічний екран"[1, 32].

Як об'єктивний ідеаліст, філософ визначає, що дух грає головну роль у взаємодії із іншими елементами Сущого. Частково погоджуючись із ствердженням Г. Лейбніца, що "матерія або тіло є найдрібніша, найнезначніша частина Універсума" [7, 431], Павло Верісаг не копіює німецького філософа, а продовжує його думку, спираючись на відкриття науки та філософії XIX-XX ст. Наприклад: він підкреслює, що "після Гегеля відбулося стільки наукових відкриттів, що вже не можна розглядати матеріальний світ тільки як інертне та таке що не має власного моменту розвитку як елемент Сущого" [1, 24].

Багато в чому спираючись на філософію "Всеєдності" В. С. Соловйова, Павло Верісаг наполягає на звільненні онтологічних проблем від їх ірраціонально-релігійного оформлення. При цьому він визнає ідею Бога, а також розуміння філософії як "теодицеї" /Лейбніц/.

Онтологічно-структурний підхід виражений мислителем вже в вихідній дефініції філософії та її предмету. Павло Верісаг визначає філософію як "рід пізнання людиною Абсолютного Розуму, пізнання зв'язків між Абсолютним Розумом та матеріальним світом, пізнання загальних закономірностей, причиною яких є Абсолютний Розум (і які, в свою чергу, є причиною розвитку матеріального світу), пізнання сутності матерії об'єкту діяльності Абсолютного Розуму, пізнання загального буття в цілому" [1, 35-36].

Підкреслюючи діалектичний зв'язок зовнішніх та внутрішніх елементів Сущого, мислитель доходить висновку, що і сама філософія "віддзеркалення загального у індивідуальному та віддзеркалення індивідуального у загальному" ' [1, 36].

Якщо умовно вважати структурно-онтологічний підхід Павла Верісага "статичним", то слід зазначити наявність в його системі також динамічного підходу до Сущого, який складають функціональність Сущого та його діалектика. Функціональність визначається філософом у якості основного трансцендентального фактора його системи, бо вона фіксує в трьох внутрішніх компонентах Сущого по два динамічних складники: в ідеальному світі це розум і мораль, в матеріальному світі цілісність та прагнення свободи, в людині схильність до пізнання та руйнування Сущого [1, 426].

Отож, Макрокосм для філософа динамічна й цілісна система, яка є парадоксально взаємопов'язаною на зовнішньому та внутрішньому рівнях внаслідок єдності цілей та відмінності функцій цієї загальнокосмічної системи.

Похожие статьи




Особистість філософа у системі Сущого - Особистість Павла Верісага у контексті його філософської системи: досвід філософської біографії

Предыдущая | Следующая