Пізнання у німецькій класичній філософії - Філософія пізнання (гносеологія)

Німецька класична філософія, передусім її основопо-ложник І. Кант, нперше спробувала пов'язати проблеми гносеології; і дослідженням історичних форм діяльності людей, стиерджуючи, що об'єкт як такий існує лише у фор-мах діяльності суб'єкта. Голошк; питання своєї гносеоло-гічної концепції - про джерела та межі пізнання - І. Кант сформулював як питання про можливості апріор-них синтетичних суджень, які дають нове знання у кожно-му з трьох головних видів знання - математиці, теоретич-ному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішуючи ці питання І. Кант досліджував три головні характеристики пізнання - чуттєвість, розсудок та розум. Він вважав природним, фактичним та очевид-ним станом мислення діалектику, оскільки існуюча логі-ка не спроможна задовольнити актуальних потреб у сфері розв'язання природничих та соціальних проблем. У цьому зв'язку І. Кант розподілив логіку на загальну (формаль-ну) - логіку розсудку та трансцендентальну - логіку ро-зуму, яка є початком діалектичної логіки.

Трансцендентальна логіка має справу не тільки з форма-ми поняття про предмет, а й з ним самим. Вона не відволікається від будь-якого предметного змісту, а, виходячи з нього, вивчає походження та розвиток, обсяг та об'єктивну значу-щість знань. Якщо в загальній логіці головним прийомом є аналіз, то в трансцендентальній - синтез, якому І. Кант відвів роль та значення фундаментальної операції мислен-ня, бо саме за його допомогою відбувається формування но-вих наукових понять щодо предмета.

Головні логічні форми мислення І. Кант вбачав у кате-горіях. Будучи апріорними формами розсудку, вони є зага-льними схемами діяльності суб'єкта, умовами досвіду, які його впорядковують, а також універсальними регулятивами, пізнання.

Важливу роль у розвитку гносеології І. Канта відіграло вчення про антиномії. Він вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєвого досвіду й пізнати "речі в собі" зумовлює суперечності, антиномії чистого розуму. Стає можливим ви-никнення під час міркувань двох суперечливих, але однако-во обгрунтованих суджень, яких в І. Канта чотири пари (на-приклад, "світ конечний - світ нескінченний").

Якщо І. Кант у формі трансцендентальної логіки окре-слив лише контури діалектичної логіки, то Гегель чітко виклав її зміст як цілісну систему знань, як логіку розуму. При цьому він анітрохи не применшував ролі та значення формальної (розсудкової) логіки в пізнанні. Вод-ночас Гегель зважав на обмеженість формальної логіки, яка розглядає форми мислення у їх нерухомості, поза їх взаємозв'язком та субординацією. Він наголошував, що не-можливо зрозуміти предмет, не усвідомлюючи особливос-тей попереднього шляху розвитку. Джерелом розвитку він вважав суперечність, яка є не тільки "коренем всякого ру-ху та життєвості", але й фундаментальним принципом вся-кого пізнання.

Гегель вперше залучив практику до контексту гносеологічних проблем, зробивши її центральною катего-рією своєї логіки. Він стверджував, що діалектика як логі-ка та теорія пізнання належить не тільки теоретичній, але й практичній ідеї, є не тільки засобом розвитку пізнання, а й знаряддям "добра", "волі" й "життя".

Похожие статьи




Пізнання у німецькій класичній філософії - Філософія пізнання (гносеологія)

Предыдущая | Следующая