Суперечка про пізнавальну цінність філософії - Основне питання філософії

Європейська традиція, що сходить до античності, що високо цінувала єдність розуму й моральності, разом з тим міцно зв'язувала філософію з наукою. Ще грецькі мислителі надавали великого значення справжньому знанню, компетентності на відміну від менш надійного, а те й просто легковагої думки. Таке розмежування має принциповий характер для багатьох форм людської діяльності. Чи значимо воно й для філософських узагальнень, обгрунтувань, прогнозів? Чи вправі філософія наполягати на статусі істини, або ж такі домагання необгрунтовані?

Згадаємо, що щире знання, наука, як і філософія, народилося в Древній Греції (математика, раннє науково-технічне знання, початку наукової астрономії). Часом бурхливого розвитку природознавства, появи всі нових наук про природу й суспільство стала потім епоха раннього капіталізму (XVI-XVIII століття), як і античність, відзначена глибокою трансформацією й розквітом культури. В XVII столітті статус зрілої науково-теоретичної області одержала механіка, що склав потім базу всієї класичної фізики. Подальший розвиток наук пішло наростаючими темпами. Наука стала найважливішим фактором науково-технічного прогресу, цивілізації. Її соціальний престиж високий і в сучасному світі. А що можна щодо цього сказати про філософію?

Зіставлення пізнавальних можливостей філософії й конкретних наук, з'ясування місця філософії в системі людських знань має в європейській культурі давні традиції. Філософія й наука виросли тут з одного кореня, потім відділилися друг від друга, придбали самостійність, але не відокремилися. Звертання до історії пізнання дозволяє встановити їхній зв'язок, взаємовплив, звичайно, теж піддане історичним змінам. У співвідношенні філософії й спеціального наукового знання умовно розрізняють три основних історичних періоди:

    - сукупне знання древніх, звернене до самих різних предметів і має назву "філософія". Поряд із усілякими конкретними спостереженнями, висновками практики, зачатками наук воно охоплювало й узагальнені міркування людей про світ і про себе, яким у майбутньому стояло розвитися у філософію вже в спеціальному змісті цього слова. Первинне знання містило в собі одночасно пранауку й прафілософію. У міру розвитку тієї й іншої в процесі формування властиво науки й філософії поступово уточнювалася їхня специфіка, чіткіше визначалося споріднення й розходження пізнавальних функцій; - спеціалізація знань, формування всі нових конкретних наук, їхнє відділення від сукупного знання (так званої "філософії"). Одночасно йшло розвиток філософії як особливої області знання, її розмежування з конкретними науками. Цей процес тривав багато століть, але найбільше інтенсивно відбувався в XVII-XVIII століттях. Нові розділи знання виникають і в наш час і будуть, треба думати, формуватися також у наступні періоди історії. Причому народження кожної нової дисципліни якоюсь мірою повторює риси історичного переходу від до наукового, , первинно-філософського вивчення предмета до конкретно-наукового; - формування теоретичних розділів ряду наук; їхня наростаюча інтеграція, синтез. У рамках перших двох періодів конкретно-наукове знання, за винятком порівняно невеликої його частини, носило досвідчений, описовий характер. Копітко накопичувався матеріал для наступних узагальнень, але при цьому відчувався "дефіцит" теоретичної думки, уміння бачити зв'язку різних явищ, їхня єдність, загальні закономірності, тенденції розвитку. Такого роду завдання значною мірою падали на частку філософів, які повинні були умоглядно, нерідко навмання "вишиковувати" загальну картину природи (натурфілософія), суспільства (філософія історії) і навіть "миру в цілому". Справа це, зрозуміло, не простої, тому не дивно, що геніальні здогади вигадливо сполучалися з фантазією, вимислом. Попри все те філософська думка виконувала важливу місію формування й розвитку загального світорозуміння.

Третій період, що почався в XIX столітті, переходить потім в XX століття. Це час, коли багато теоретичних завдань, що дотепер вирішувалися в умоглядній філософській формі, наука впевнено взяла на себе. А спроби філософів вирішувати ці завдання колишніми способами виявляються усе більше наївними, безуспішними. Усе ясніше зізнається, що універсальну теоретичну картину миру філософія повинна будувати не чисто умоглядно, не замість науки, а разом з нею, на основі узагальнення конкретно-наукових знань і інших форм досвіду.

Першу спробу обрисувати коло завдань філософії перед особою вже виниклих і конкретних наук, що знову формуються, у свій час почав Аристотель. На відміну від приватних наук, кожна з яких зайнята дослідженням своєї області явищ, він визначив філософію у власному розумінні слова ("першу філософію") як вчення про першопричини, принципи, самих загальних початках буття. Її теоретична міць представлялася йому непорівнянної з можливостями часток наук. Філософія викликала замилування Аристотеля, що знало користь і в спеціальних науках. Він називав цю область знання "пані наук", уважаючи, що інші науки, як рабині, не можуть сказати їй і слова проти. У міркуваннях Аристотеля відбите характерне для його епохи різке відставання багатьох спеціальних дисциплін від філософської думки за рівнем теоретичної зрілості. Така ситуація зберігалася протягом багатьох століть. Підхід Аристотеля надовго затвердився у свідомості філософів. Гегель, випливаючи тієї ж традиції, наділив філософію титулами "королева наук" або "наука наук". Відгомони таких подань можна почути ще й сьогодні.

Разом з тим в XIX столітті, а ще різкіше в XX столітті - на новому рівні розвитку знань - зазвучали протилежні судження: про велич науки й неповноцінності філософії. У цей час виникло й придбало вплив філософський плин позитивізму (від слів "позитивний", "позитивний"). Його прихильники звеличували й визнавали науковим тільки конкретне знання, що приносить практичну користь. Пізнавальної ж можливості філософії, її істинність, науковість були поставлені під сумнів. Одним словом, "королева" була розвінчана в "служниці". Був сформульований висновок про те, що філософія - це "сурогат" науки, що має якесь право на існування в ті періоди, коли ще не зложилося зріле наукове пізнання. На стадіях же розвитий науки пізнавальні домагання філософії оголошуються неспроможними. Проголошується, що зріла наука - сама собі філософія, що саме їй посильно брати на себе й успішно вирішувати заплутані філософські питання, що мучили розуми протягом багатьох сторіч.

Серед філософів (у серйозному й високому змісті слова) такі погляди, як правило, не популярні. Але вони залучають аматорів філософії з конкретних областей знань і практиків, упевнених у тім, що заплутані, що не піддаються рішенню філософські проблеми піддаються спеціальним методам науки. При цьому на адресу "суперниці"- філософії висуваються приблизно такі докори: у неї немає ні однієї власної предметної області, всі вони згодом потрапили у ведення конкретних наук; у неї немає експериментальних засобів і взагалі надійних досвідчених даних, фактів, немає чітких способів відрізнити щире від помилкового, інакше суперечки не розтягувалися б на століття. Крім того, у філософії все не конкретно, нарешті, неочевидно її вплив на рішення практичних завдань. Про який вуж науковості отут можна говорити?!

Тим часом наведені доводи далеко не бездоганні. Вивчення питання переконує в тім, що такий підхід, його називають сцієнтизмом (від лат. scientia - наука), пов'язаний з невиправданою переоцінкою інтелектуальної моці й соціальної місії науки (яка, безперечно, велика), з баченням тільки позитивних її сторін і функцій, помилковим поданням про науку як про нібито універсального духовного фактора людського життя, історії. Цей підхід продиктований ще й нерозумінням специфіки філософського знання - особливих завдань філософії, зводи не лише до науково-пізнавального. До того ж з позицій філософського інтелекту, мудрості, захисту гуманізму, моральних цінностей здійснюється гостра критика культу конкретно-наукового знання (його техніко-економічних ефектів і ін.), бездушної й небезпечної для доль людства сцієнтистської орієнтації. Як бачимо, питання про пізнавальну цінність філософії - у порівнянні з наукою - був поставлений досить різко: королева наук або їхня служниця? А як реально є справа з науковістю (не науковістю) філософського світогляду?

Історія філософії знайомить нас із різноманіттям філософських навчань, що належать минулому й сьогоденню. Однак далеко не всі вони претендують і можуть претендувати на статус науковості. Чимало таких філософських навчань, які взагалі не зв'язують себе з наукою, а орієнтовані на релігію, мистецтво, здоровий глузд і т. д. Наприклад, такі філософи, як Кьеркегор, Бергсон, Гайдеггер, Сартр, Витгенштейн, Бубер і ін., навряд чи погодилися б, щоб їх іменували вченими, уважали людьми науки. Самосвідомість філософів в XX столітті виросло настільки, що більшість із них прекрасно почували й розуміли принципове розходження між заняттями наукою й філософією.

Науково-філософським світоглядом, мабуть, можна називати таку систему пізнання миру й місця в ньому людини, що орієнтована саме на науку, опирається на неї, коректується й розвивається разом з нею й часом сама робить на її розвиток активний вплив. Нерідко вважають, що даному поняттю найбільшою мірою відповідають навчання філософського матеріалізму, по суті родинного природознавству й іншим видам знання, які опираються на досвідчене спостереження й експеримент. Від епохи до епохи, залежно від рівня розвитку й характеру наукових знань, матеріалізм міняв свої форми. Адже матеріалізм - це по суті не що інше, як прагнення зрозуміти мир таким, яким він існує реально, без фантастичних перекручувань (така ж, у принципі, установка науки). Але мир, як він є, - це не тільки сукупність "речей" (часток, кліток, кристалів, організмів і ін.), але й сукупність "процесів", складних взаємозв'язків, змін, розвитку. Певним внеском у матеріалістичне світорозуміння стало його поширення на громадське життя, на людську історію (Маркс). Розвиток матеріалізму й вплив наукових знань на філософську думку цим, природно, не закінчилося, воно триває й у наші дні. Змінюючи свою форму з кожною великою епохою в розвитку науки, матеріалістичні навчання, зі своєї сторони, впливали на розвиток науки. Один з переконливих прикладів такого впливу - вплив атомістичного навчання давньогрецьких філософів (Демокрит і інші) на формування наукової атомістики.

Разом з тим наука випробовує продуктивний вплив і творчі прозріння великих ідеалістів. Так, ідеї розвитку (думка про прагнення до досконалості) увійшли в природознавство спочатку в ідеалістичній формі. І лише пізніше вони одержали матеріалістичне перетлумачення.

Ідеалізм орієнтований на думку, на ідеалізований "мир" чистих, абстрактних сутностей, тобто таких об'єктів, без яких просто немислима наука - математика, теоретичне природознавство й ін. От чому "трансцендентальний ідеалізм" Декарта, Канта, Гуссерля, орієнтований на математику й теоретичне знання взагалі, - не менш науковий, чим матеріалістичні концепції природи того ж Декарта, того ж Канта, Гольбаха й ін. Адже теорії - це "мозок" науки. Без теорій емпіричні дослідження тіл, речовин, істот, співтовариств і всякої іншої "матерії" ще тільки готуються стати наукою. Щоб нормально діяти й мислити, людині потрібні дві руки, два очі, дві півкулі мозку, почуття й розум, розум і емоції, знання й цінності й безліч "полярних понять", якими потрібно тонко володіти. У такий же спосіб улаштоване й така людська справа, як наука з її досвідом, теорією й усім іншим. Чи варто дивуватися, що реально в науці (та й у самому житті людей) успішно діють, сполучаються, доповнюють один одного матеріалізм і ідеалізм. Навколо проблеми науковості філософського світогляду тривають гарячі суперечки. Як видно, коректно поставити й вирішити її можливо лише на основі культурно-історичного підходу до філософії. Що ж виявляє такий підхід? Він свідчить про те, що філософія й наука народжуються, живуть і розвиваються в лоні вже сформованих, історично конкретних типів культури, випробовуючи вплив різних їхніх компонентів. Разом з тим обидві вони впливають один на одного й на весь комплекс культури. Причому характер і форми цього впливу мають історичну природу, міняють свій вид у різні епохи. Зрозуміти функції філософії й науки, їхнє споріднення й розходження можна лише на базі узагальнення їхнього реального статусу, ролі в різні періоди історії. Функції філософії в системі культури дозволяють усвідомити ті її завдання, які родинні науці, а також ті, які носять інший, особливий характер, визначаючи важливу суспільно-історичну місію філософської мудрості, у тому числі її здатність впливати на розвиток і життя науки.

Похожие статьи




Суперечка про пізнавальну цінність філософії - Основне питання філософії

Предыдущая | Следующая