Висновки - "Категоричний імператив" І. Канта і проблема моралі

Ліберальне кантіанство другої половини XIX ст., яке прагнуло надати етиці Канта "безумовно світський характер", поставило головним те, що було найбільш тісно пов'язано з його религійним образом мислення, - уповання на царство справедливості в фіналі історії. Етика Канта стала називатися концепцією "віддаленого соціального ідеалу" яка робила ставку на тимчасову безмежність людського буття. "Наукова" та "світська" інтерпретація кантівської моральної теорії обернулася, іншими словами, науковим та світським перетлученням постулату про безсмерття душі.

Я вважаю, що головним в кантовський філософії є якраз протилежна установка - бажання (хоч і не до кінця здійснене) розмежувати належне (безумовно-обов'язкове для особистості) і те що мусить мати місце в майбутньому (особливий вимір існуючого).

В цьому смислі розуміння моральної дії виключно як дії в ім'я майбутнього є, з точки зору Канта, моральність в межах розрахованості і користі. Він шукав таку етичну концепцію, яка приводила б до одного знаменника і цинічний практицизм, далекий від будь-якої внутрішньої орієнтації на ідеал, і прогресистський фанатизм. Ця двуєдина критико-полемічна направленість пояснює своєрідність кантівської моральної доктрини, яка пов'язує антисторицистську стоічну вірність безумовному і пафос безкорисливості, ідею відданості моральному закону і ідею духовної автономії особистості.

І. Кант звернув увагу на те, що для людської особи не стільки свобода є передумовою усвідомлення обов'язку, скільки усвідомлення обов'язку є передумовою свободи, потрібної для його реалізації: відчуваючи необхідність виконати свій обов'язок, особа створює собі можливості для цього. При всьому цьому свобода - це лише простір для відповідальності як особливої моральної скерованості людського суб'єкта. Тож, виявляючи здатність по-справжньому відповідально ставитися до своїх моральних проблем, особистість засвідчує тим самим і свою причетність до духовних якостей буття людини - його гідності, осмисленості, індивідуальної неповторності.

Вчення про моральність знаходиться в центрі всієї системі Канта. Канту вдалося показати, якщо і не пояснити повністю, цілий ряд специфічних рис моралі. Моральність не є психологія людини як такого, вона не зводиться ні до яких притаманних всім людям елементарним прагненням, почуттям, пробудженням, ні до яких особливих унікальних переживань, емоцій, відмінних від всіх інших психічних параметрів людини. Моральність, звичайно, може приймати форму тих або інших психологічних явищ в свідомості людини, але лише через виховання, через підпорядкування стихії почуттів особливій логіці моральної повинності. Взагалі, мораль не зводиться до "внутрішньої механіки" душевних імпульсів і переживання людини, а має нормативний характер, тобто ставить людині певні дії і самі пробудження до них по їхньому змісту, а не по психологічному вигляду, емоційному забарвленню, душевному настрою і т. п. Цим методологічним розмежуванням "логіки почуттів" і "логіки моралі" Канту вдалося виявити суть морального конфлікту в сфері індивідуальної свідомості в конфлікті обов'язку і схильностей, бажань, безпосередніх прагнень. Обов'язок по Канту - одностороння і тривка цільність, реальна альтернатива моральної м'якотілості і протистоїть останньому як принциповість компромісам. Одна з історичних заслуг Канта в розвитку поняття моралі полягає в його вказівці на принципову загальність моральних вимог, що відрізняє мораль від багатьох інших подібних з нею соціальних нормативів (звичаїв, традицій).

Парадокс кантівської етики полягає в тому, що, хоча моральна чинність і направлена на здійснення природної і моральної досконалості, досягнути її в цьому світі неможливо [9]. Порушення Кантом проблеми автономності етики, розгляд етичного ідеалу, міркування про практичний характер моральності і т. д. визнаються неоцінимим вкладом в філософію.

Похожие статьи




Висновки - "Категоричний імператив" І. Канта і проблема моралі

Предыдущая | Следующая