Прогнози для XX ст. з точки зору філософії освіти: соціологічні та освітні передбачення

Прогнози для XX ст. з точки зору філософії освіти: соціологічні та освітні передбачення

Безперервне оцінювання сучасності й прогнозування майбутнього можна вважати чи не єдиною істотною відмінністю виду homo sapiens від усіх інших "частково розумних" представників земної фауни, які також мають розвинені засоби міжособистісного спілкування, здійснюють трансляцію засад життя і діяльності від старших генерацій до молодших, більш чи менш постійно використовують різноманітні знаряддя та ін. Сформована групою взаємопов'язаних мутацій генетичного матеріалу у видів, що були попередниками homo sapiens, спроможність до мовлення і абстрактного мислення за якихось кілька десятків тисяч років зробила людину "царем біосфери" і зумовила появу філософії як найбільш досконалої форми оцінювально-прогностичної діяльності, характерної для частини найбільш мудрих членів аграрних соціумів. Людина виявилася тим загальнобіосферним лідером, що першим спромігся вийти за межі ультимативного впливу законів природно-біологічної еволюції і перетворити свій головний мозок у надзвичайно ефективне знаряддя соціального розвитку і прогресу.

Щойно використані терміни більш детально розглядаються в основній частині цієї нашої праці, а в даний момент ми акцентуємо той факт, що соціальна еволюція разюче відзначалася від біологічної явищем наростаючого прискорення глибини та обсягу всіх її фундаментальних параметрів - від удосконалення засобів життєзабезпечення людей до ускладнення суспільного устрою і щоденного буття. Створені людиною науки і мистецтва (Sciences &; Arts) тисячоліттями достатньо успішно забезпечували виробничу діяльність людей в умовах малої і середньої швидкості суспільної еволюції. Сьогодення ж відзначається тим, що у другій половині XX ст. розпочалася стадія прискорених змін самої людини, які недостатньо глибоко вивчені та оцінені в аспектах наслідків у майбутньому: трансформувалося поле формування аналітично-мовленнєвого апарату (головного мозку); до нікому невідомої межі рухається обсяг і швидкість накопичення інформації (у минулому існував її брак, у наш час - надмір нового); надто перевантажується права півкуля і реакцією на цей тиск стають зміни у взаємодії людей та їх ставленні до мистецтв та ірраціонального тощо.

У цій статті ми розглядатимемо в ретроспективі особливості тих наукових передбачень майбутнього, які вдосконалювалися у XIX столітті і були висловлені напередодні настання XX ст.

У демографічному плані XIX століття відзначене відповідним "вибухом" на теренах Європи. Він був не менш потужним, як аналогічне явище у країнах третього світу в другій половині XX ст. Його перші ознаки своєчасно помітив Томас Мальтус, який у 1803 році навів незаперечні наукові докази того, що землеробство в Англії і в інших державах Європи виявиться неспроможним забезпечити виживання населення, атому голод і катаклізмі! стануть неминучими усього через кілька десятиріч.

Ta цей далекосяжний прогноз став дійсністю лише почасти (прикладом цього були втрати 1840-х років населення в Ірландії та інших державах, спричинені вірусним захворюванням картоплі), оскільки надлишки громадян Західної Європи широким потоком залили простори обох Америк, Австралії, частково - Африки і Азії (для Російської імперії експансія відбувалася у Сибір і в Центральну Азію, оскільки вперта боротьба кавказьких народів стала перепоною для набагато привабливішого руху до Індійського океану).

Демографічні явища XIX ст. мали своїм головним наслідком для майбутнього формування фундаменту Європи ознаки поступової втрати Британією свого незаперечного світового лідерства, яке стало очевидним для усіх після ліквідації "наполеонівської загрози" і смерті самого Наполеона І. В умовах незначного негативного впливу обмежених за обсягом і людськими втратами воєнних конфліктів XIX ст. упродовж усіх його років відбувалися "соціальні і наукові прориви" у різних місцях Землі. Поразка Мексики у війні з тоді ще "молодими" Сполученими Штатами Америки перетворила переможців у світового лідера за таким важливим з точки зору Т. Мальтуса показником, яким є "ефективна територія", спроможна стали базою для харчування людей. У поєднанні з індустріальними інноваціями й постійним прибуттям надлишкового європейського населення у США ці територіальні надбання змістили центр світового лідерства зі Старого світу в Новий. Британія продовжувала хизуватися найбільшими в історії людства колоніальними придбаннями (і робила це аж до середини XX ст.), але вже наприкінці XIX ст. дійсним центром світового впливу стали Сполучені Штати Америки.

На відміну від "американського" зростання, яке в XIX ст. відбувалося за відкритими Мальтусом законами збільшення населення в умовах значних і доступних земельних ресурсів (екстенсивний варіант), Старий світ змушений був рухатися шляхом інтенсифікації. Ta перспективи цього шляху могли здійснитися лише у разі розвитку нових технологій в аграрному і промисловому секторах, які, зі свого боку, вимагали перетворення наукового та інженерного винахідництва з унікального в набагато поширеніше явище. Як відомо, наслідком тиску цієї потреби на європейські соціуми став "вибух" найрізноманітніших наукових досліджень і прискорений розвиток вищої освіти. Якщо у 1800 р. кількість професіоналів у науках і конструкторській діяльності ненабагато перевищувала одну тисячу, то у 1900 їх стало значно більше ста тисяч, зосереджених в різноманітних університетах, політехнічних інститутах та спеціалізованих науково-дослідних і конструкторських установах. Абсолютну чисельність складу армій усі продовжували вважати головним показником "сили держави", але найбільш проникливі аналітики вже відзначали, що й технології та якість озброєння стали висуватися на перший план.

В освіті і науках безсумнівним світовим лідером більшої частини XIX ст. виявилися не Британія, Франція чи СІП А, а роздрібнена на "землі" і міні-королівства Німеччина. Започаткована і керована міністром освіти Пруссії Вільгельмом фон Гумбольдтом освітня реформа 1809-1810-х років призвела до появи найбільш досконалої на планеті кілька рівневої системи середньої і вищої освіти, яка виявилася спроможною підвищувати грамотність всього населення і проводити селекцію найбільш здібної молоді з метою підготовки науковців та інженерів-технологів у спеціально винайденій моделі "дослідницьких" університетів (як відомо, перший з них став діяти у Берліні вже на початковій стадії освітньої реформи). Німецькі "освітні винахідники" виявилися спритнішими і розумнішими від Наполеона, який створив власну модель грандіозного пірамідального державного університету як розгалуженої "всенародної школи". Як вказує у своїй монографії сучасний український філософ Д. Дзвінчук, "Гумбольдтівська (берлінська) модель університету виникла практично одночасно з наполеонівською також в умовах граничної централізації державної влади. Ta її творці на чолі з В. фон Гумбольдтом спромоглися закласти в свій університет полярну до французької моделі властивість - мало не абсолютну автономію і захищене відповідним матеріальним забезпеченням право на акцентовану науково-дослідну діяльність "вільного" плану, сенс якої має полягати в накопиченні цілком нових фундаментальних знань незалежно від вузькоутилітарних запитів якихось заводів чи інших інституцій. Для студентів німецьких університетів навчальний процес був нерозривно поєднаний зі швидким залученням до теоретичних і практичних наукових досліджень. Викладачі не були перевантажені численними лекціями й іншими заняттями, тому мали час на наукові пошуки і могли зробити їх продуктивними. Створені за цим зразком університети швидко стали головною науковою і технологічною силою Німеччини, забезпечивши їй наприкінці XIX століття світове лідерство в багатьох сферах" [4,с,118-119].

Серед цих сфер німецького лідерства була й філософія. Тема цього феномену неодноразова розглядалася у працях провідних українських науковців - В. Андрущенка, В. Кременя, В. Ільїна та інших [1;2;5]. Важливо вказати на те, що провідні філософи XIX століття спромоглися не просто висловити свої думки про ті чи інші події і явища свого часу, а й узагальнити практично всі досягнення природничих і гуманітарних наук у вченнях про феномен мислення, формування соціуму, підстави моралі й етики, рушійні сили засад людського життєзабезпечення, урешті, соціального поступу і прогресу.

На XIX століття припав бурхливий перехід від феодалізму до доволі розвиненого капіталістичного суспільства з різноманітними варіантами устрою - від тоталітаризму до демократії. Провідною ідеєю стало переконання про вище призначення людини як творця матеріального блага і достатку, а прогрес уявлявся як здійснення безперервної низки винаходів та інженерно-технічних удосконалень: парових машин, локомотивів, пароплавів, доменних і мартенівських печей, мостів і веж, гармат і панцерників, електричних генераторів і цілого віяла електричних двигунів і машин, карбюраторних і дизельних двигунів на нафті і бензині тощо. Втілення частини цих досягнень у вдосконаленій індустрії друкарства дало змогу забезпечити навчальним матеріалом системи народної і вищої освіти та створити ЗМІ - перше покоління засобів масової інформації, що вдосконалювалися впродовж усього XX ст. і детермінували дуже багато його рис.

На думку багатьох сучасних філософів України і зарубіжжя, ідея прогресу була визначальною впродовж кількох тисячоліть, трансформуючись від релігійних тез перших монотеїстичних релігій, що моделювали ієрархічний тогочасний суспільний устрій, надбудовуючи його Богом чи іншою надприродною силою, спершу у характерний для християнства лінійний вектор духовного розвитку людини від її народження до смерті й підняття (для праведників) на Небо, а пізніше у щойно сформульовану модель технологічно-індустріального руху від страхів непевного буття і голоду до світлого майбутнього з відсутністю обмежень на індивідуальне споживання (саме так нам пропонували бачити комунізм).

Чи не найбільш повну і довершену її оцінку дав провідний американський соціолог Р. Нісбет (1913-1996) у книзі "Прогрес: історія ідеї": "Жодна ідея не була важливішою, і, можливо, навіть рівною їй, як ідея прогресу в Західній цивілізації протягом майже трьох тисяч років. Пригадуються також інші ідеї: свобода, справедливість, рівність, солідарність і т. д. Я не применшую значення ні однієї з них. Але потрібно підкреслити, що упродовж більшої частини історії Західного світу навіть для цих ідей субстратом була філософія історії, що дає їм значимість у минулому, сьогоденні й майбутньому. Ніщо не дає більшої значимості або довіри до тієї або іншої моральної або політичної цінності, як віра в те, що вона не тільки є або повинна бути предметом турботи, але й у те, що це найважливіший елемент історичного руху з минулого через сьогодення в майбутнє. Така цінність може бути потім переведена з розряду просто бажаної в історично необхідну" [6,с.34].

Тут доцільно звернутися до вступного абзацу нашої статті: серед особливостей діяльності людського мозку, які стали об'єктом поглибленого дослідження саме напередодні настання третього тисячоліття, є ієрархічність пріоритетів і рух до впорядкованості та формулювання прийнятних пояснень подій і явищ. Ця риса є тим найглибшим фундаментом, на яку спирається схильність людей до передбачень і потреба у них. Уся історія людства свідчить про те, що абсолютна більшість представників виду homo sapiens спроможна на сьогоденну пожертву майже усього наявного заради "світлого майбутнього" лише у тому разі, коли вони вірять у це майбутнє та у його настання.

Усе XIX сторіччя було часом винайдення все нових і все кращих варіантів майбутнього на основі індустріального і матеріального уявлення про сутність прогресу. Головні з них добре відомі, адже вони входили і входять у програми середніх і вищих закладів освіти. Для нас принципово важливо наголосити на тому, що саме це сторіччя для Західної цивілізації і майже всього світу стало часом остаточної заміни релігійного уявлення про прогрес і світле майбутнє на раціоналістично-матеріалістичне.

Ця трансформація не мала б таких жахливих наслідків, якби не широке поширення механістичних уявлень про організацію соціуму і механізми управління ним. Маючи найкращі наміри і виходячи з ідей Сен-Сімона, француз О. Конт і багато послідовників створеної ним позитивістської соціології і філософії поширили переконання у тому, що суспільство слід розглядати як складний і комплексний механізм, розшукуючи і використовуючи закони його руху і розвитку. Суперечливі наслідки Великої французької революції і низки наступних сприяли появі вчення про те, що для запобігання найгіршого слід вдосконалювати "керованість" суспільства шляхом посилення влади "держави" над населенням та усім природним середовищем. Ігноруючи попередження подібних до М. Бакуніна опонентів, зростало число прихильників здійснити акт ощасливлення всього населення шляхом посилення організованого і запланованого впливу, джерелом якого мала стати "державна машина", яку вони ототожнювали з ідеалом суспільства майбутнього. Вже згаданий Р. Нісбет про подібне захоплення можливостями наук висловлюється наступним чином: "Влада в цьому уявлюваному новому суспільстві, що мало стати продуктом не тільки ентузіазму Сен-Сімона і його вчення, але й, що набагато важливіше, законів історичного прогресу, повинна була стати абсолютною. Так, вона мала бути гуманною - тобто присвячувати себе добробуту всіх людей, як бідних і простих, так і багатих та успішних, і насамперед надихатися науковими знаннями, - але все-таки абсолютною. Точно так же, як немає місця для "свободи думки", коли мова йде про закони математики або фізики, так і в суспільстві, керованому вченими, промисловцями й іншими людьми, що діють на основі об'єктивних знань, немає місця такого роду старомодному лібералізму" [6,с,377].

У Німеччині, яка стала науково-технологічним лідером другої половини XIX ст., на рівні всього суспільства перемогла ідея державності у сподіванні на можливість скерування її ресурсів на благо всіх німців і побудову "Великої Німеччини". Керівники держави спромоглися досить успішно протистояти народженій у німецькомовній Європі ідеї руху в майбутнє через ліквідацію багатокласового суспільства і заміни його однокласовим - світовою пролетарською державою, спроможною здійснити оновлено-науковий варіант біблійного Раю з назвою "комуністичне суспільство (комунізм)". Але вони не встояли перед спокусою застосувати на практиці силовий потенціал об'єднаного і зміцненого науковими та інженерними досягненнями "Рейху" для відновлення "історичної справедливості" щодо німців, сплати кривд усім близьким і віддаленим сусідам, покарання французів і британців за їх надмірну зажерливість під час створення своїх колоніальних імперій (а ці держави й справді не надто переймалися "територіальними потребами" Німеччини і не збиралися поділити увесь світ "справедливо"). Маючи подібні наміри, німці не могли не стати у XX ст. ініціаторами найбільших воєн як "останнього засобу" досягнення бажаних політичних та економічних цілей.

Якщо проаналізувати усі праці філософів і соціологів другої половини XIX століття, то з повного гарантією можна віднайти пророчі твердження щодо згубності сподівання на можливість появи надпотужної і цілковито "гуманної Держави", засадою існування якої було б забезпечення щастя і радості для всіх громадян. М. Бакунін, позбавившись на схилку віку некритичного захоплення революційною діяльністю, спромігся досить точно передбачити зростання агресивності Німеччини і її можливі дії щодо сусідів, попереджаючи одночасно про згубність сподівання на те, що "свідомий своєї сили пролетаріат" виявиться спроможним не на бунти і деструктивні дії, а на ювелірне конструювання ідеального суспільства з торжеством справедливості і владної сили наук [3].

Набагато більшим в об'єктивне прогнозування майбутнього був внесок Макса Вебера (1864-1920), захоплення творами якого зростало у другій половині XX ст. практично пропорційно до збільшення кількості років, які віддаляли Європу і Західну цивілізацію від жахіть II світової війни. He заперечуючи марксівських та інших подібних досліджень економічного фундаменту капіталістичного суспільства, М. Вебер неодноразово і в різноманітних варіантах наголошував на тому, що мислення, віра, релігія та ідеальне мають дуже великий вплив на суспільну та економічну діяльність кожного громадянина сучасних держав. Наші сучасники найбільше цінують у Вебера вказівку на збереження релігійного світобачення навіть там, де церква відділена від державних установ, а у світі ідей домінує науково-технологічна парадигма соціально-економічного прогресу.

Однак, критичні висловлювання щодо сумнівності побудови ідеального (чи хоча б "справедливого") суспільства на основі науково-технократичної ідеї прогресу були майже непомітні на тлі тотального захоплення розвитком через наукові відкриття і створення все більших і досконаліших машин. Відзначимо, що у вже згаданих вище та інших працях українських філософів і соціологів недостатня увага звернута на суспільний виховний і світоглядний вплив чималої кількості грандіозних світових "виставок", що були організовані в усіх розвинених державах у період між 1870 і 1900 роком.

Держави змагалися між собою у розмірах і кількості представлених товарів, виробів і технологій. Ці виставки тривали досить довго, тому на них устигали побувати мільйони осіб, які нерідко заради цього перетинали океани. Наприклад, виставку у Чикаго 1893 року оглянули майже ЗО млн. відвідувачів. Вона мала колосальне значення для розвитку не тільки технологій, а й світоуявлення дітей і молоді, залучення їх до навчання і отримання технічних професій. Ідея наукового прогресу утвердилася в США як своєрідне "паралельне" доповнення до релігійних постулатів, окупувавши на ціле століття шпальти газет і часописів, а пізніше - ще й радіо і телебачення. He випадково центр світового технічного винахідництва з самого початку XX ст. змістився у США: літаки, автомобілі, швидкісні локомотиви, телефон, радіо, телебачення, заочна освіта, надпотужні приватні дослідницькі університети, створення ультрапривабливих умов для наукової творчості для представників усіх націй і релігій, які погоджувалися обрати США для свого перебування.

Однак Німеччина, аж до перемоги у ній націонал-соціалізму і хвилі репресій щодо науковців-дисидентів, продовжувала створювати кращий у світі "науковий продукт", започаткувавши квантові науки і заклавши цим теоретичний фундамент для технологій не XX, а аж XXI століття.

Ta потрясіння економічного і соціального життя, що настали після різноманітних спроб перетворити утопічно-марксистські та інші моделі "ідеального суспільства" на основі механістично-матеріалістичної ідеї прогресу, прихід до влади тоталітарних і "харизматичних" політиків дощенту зруйнували ідеалістичні мрії Сен-Сімона і всіх інших представників наук щодо можливості швидкої побудови суспільства, яке б спиралося на наукову організацію праці і наукові закони соціальної поведінки мільярдів громадян усіх держав. Науковці так і не стали "володарями і керівниками" світу. На практиці вони або рятували своє життя за кордоном у тих державах, де їх не розстрілювали (зауважимо - правильно передбачити ставлення до себе вдавалося далеко не всім емігрантам), або покірно виконували розпорядження "батьків нації" чи демократичних урядів, які в умовах практично безперервних воєн і підготовки щодо віднайдення і створення "того, що найпотрібніше для Держави" (як правило, це була чудо-зброя), мало відрізнялися практикою дій від диктаторів.

Освіта у XX ст. також стала частиною оборонного комплексу держав усіх форм правління. Як це необхідно реалізовувати на практиці, ще наприкінці XIX століття продемонструвала Японія. Щось дуже подібне відбулося і в Радянському Союзі після того, як Й. Сталін сконцентрував у своїх руках повноту влади і отримав можливість діяти так, як вважав особисто. Як відомо, потрапили у жорна репресій багато педагогів і науковців, включаючи й світові знаменитості, яким був М. Вавілов. Наслідком стала дешева і дуже ефективна система підготовки визначеної державними планами кількості інженерів, технологів, науковців і дослідників, успішність якої посилювалася розвиненими засобами селекції найбільш здібних - різноманітними конкурсами, олімпіадами, діяльністю гуртків і розгалуженої мережі позашкільних закладів, підвищеними стипендіями, наданням гуртожитків і забезпеченням доступною науково-популярною і науково-навчальною літературою. Дуже великий вплив на молодь мала концентрована пропаганда, скерована на перебільшення позитивних рис радянського способу життя і критику зарубіжних досягнень. У черговий раз експлуатувалася іманентна людська риса - миритися з негараздами сьогодення у надії на обіцяне щастя в майбутньому.

Якщо ж узагальнити все, що сталося на теренах Східної Європи у XX столітті, то доведеться визнати - у черговий раз зазнала фіаско спроба силовими методами у прискореному темпі зробити щасливими усіх тих, кого експериментатори не проголосили ворогами. Накопичений на межу 1900 року доволі значний науковий потенціал був використаний не на практичне забезпечення безпечного і щасливого життя громадян планети, а для досягнення політичних та економічних цілей лідерів груп держав-конкурентів.

Майбутнє філософія освіта передбачення

Список використаних джерел

1. Андрущенко В. П. Вступ до філософії. Великі філософи: Навч. посіб.. - К. : СПДФЛ Чиженко С. Ю., 2005. - 512 с. 2. Андрущенко В. П. Історія соціальної філософії: (Західноєвропейський контекст): Підручник для студ. вищих навч. закл. / Національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Інститут вищої освіти АПН України. - К.: Тандем, 2000. - 406 с. 3. Бакунин М. А. Философия. Социология. Политика. - М.: Изд-во "Правда", 1989. - 622 с. 4. Дзвінчук Д. Освіта в історико-філософському вимірі: тенденції розвитку та управління. - Монографія. - K.: ЗАТ "Нічлава", 2006. - 378 с. 5. Кремень В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. - K,: Книга, 2005. - 528 с. 6. Нисбет Р. Прогресс: история идеи / Роберт Нисбет; пер. с англ. под ред. Ю. Кузнецова и Гр. Сапова. - М.: ИРИСЭН, 2007. - 557 с.

Прогнози для XX ст. з точки зору філософії освіти: соціологічні та освітні передбачення

Похожие статьи