ФЕНОМЕН СПІВЧУТТЯ ЯК АСПЕКТ КУЛЬТУРИ - Культура як ціннісне ставлення людини до світу

Історія культури XX ст. свідчить про те, що прискорений розвиток техногенної цивілізації, котрий, безумовно, розширює можливості людини, водночас не вирішує моральні проблеми, які постають перед людством. Численні жертви другої світової війни, насильство тоталітарних режимів - усе це потребує від етиків звернення до аналізу традиційних духовних цінностей, котрі виявляються в процесі спілкування людей. Йдеться насамперед, про вияв співчуття, милосердя, любові тощо.

Серед найголовніших причин, що підкреслюють необхідність такого аналізу, слід також зазначити характерну для сучасної кльтури ознаку - безмежну віру у суверенну цінність раціональної самосвідомості людини. Особистість, що ототожнюється з її розумовою діяльністю, будучи впевненою у раціональних формах існування, втрачає усвідомлення своєї життєвої єдності з сукупністю всього живого. Більше того, підкреслюючи свою унікальну самоцінність, домагаючись вирішення своїх власних інтересів, сучасна людина руйнує рівновагу своєї екзистенційної стабільності. Іншими словами, надаючи перевагу цінностям, які служать виключно її інтересам, людина ставить під загрозу саме своє існування.

Сучасні теорії раціонального обгрунтування універсальних моральних цінностей майже не беруть до уваги той факт, що людина є не тільки мислячою, свідомою, а також і живою, чуттєвою та тілесною істотою. Саме крізь почуття світ ще здатний розмовляти з людиною інтимною мовою. Сфера чуттєвих переживань - це то сховище, в якому ще збереглася можливість формування індивідуального складу людини, її схильностей і потягів.

Феномен співчуття, звертає на себе увагу передусім тим, що у різних культурах, релігіях, етичних системах, котрі стикаються між собою у вирішенні багатьох принципових моральних проблем, вияв співчуття безумовно визнається як ознака високого духовного розвитку особистості, як міра її людяності. Проте слід зауважити, що форми вияву співчуття значною мірою залежать від культурних особливостей того чи іншого суспільства.

Ми говоримо про співчуття, як про ставлення до іншої людини, що грунтується на визнанні законності її потреб і інтересів; воно викликається стражданнями інших людей і виражається в бажанні запобігти, полегшити або припинити ці страждання. Іншими словами співчуття - це почуття, що не дозволяє нам залишатися осторонь при стражданнях інших людей внаслідок нашої людяності. "Люди були б чудовиськами, якби природа не наділила їх співчуттям у вигляді підтримки розуму; воно стримує у кожному з нас надмірний вияв егоїзму", - писав Руссо.

Особливу увагу феномену співчуття, його місцю і ролі у житті суспільства приділяв Ф. Ніцше. Відомо, що він не тільки не визнавав моральну значимість співчуття, а й навіть вважав його шкідливим для людини. Таке ставлення Ніцше до співчуття зумовлюється його ставленням до сучасної моралі, а також його уявленням про те, яка саме поведінка людини є справді моральною. Пануючу у сучасній йому Європі мораль, Ніцше рішуче засуджував, оскільки вона перетворилася на універсальну, для всіх значиму умову спільного існування і спільної діяльності. Основні цінності сучасної моралі спрямовані тільки на збереження спокійного, без проблемного існування більшості людей.

Своєрідну спробу визначити метафізичне підгрунтя співчуття зробив А. Шопенгауер. На його думку, опору етики в її моральних дослідженнях слід шукати у сфері метафізики, оскільки питання етики не можуть бути вирішеними на основі закономірностей світу. Наукове етичне дослідження повинно мати онтологічну та гносеологічну опору. Етика повинна пояснювати людям сутність явищ, аби вони змогли на основі глибокого, адекватного пізнання зробити справедливий, правильний вибір. Шопенгауер виступає проти абсолютизації в етиці у якості вихідного принципу моралі понять обов'язку, корисності та задоволення, котрі були засадничими у попередніх етичних вченнях, і створює оригінальну етичну доктрину, в основу якої кладе принцип співчуття.

У сучасній філософській та етичній літературі феномен співчуття все частіше розглядають у контексті парадигми спілкування. Усвідомлення фундаментального значення процесів спілкування як для розвитку культури і цивілізації, так і для кожної окремої особистості, - характерна ознака філософії XX ст. Саме у процесі спілкування "моральна проблематики набуває довершеної форми, у повній мірі реалізує свій духовний і гуманістичний потенціал". Особистісне спілкування - це діалогічне, проблемне спілкування, коли позиція іншого особистісно значима. У такому разі індивідуальний особистісний розвиток стає можливим лише за умом розвитку іншого, що дозволяє подолати такі моральні пороки, як заздрість, марнославство, жадоба, і, навпаки, сприяє співчуттю, співпереживанню, взаємодопомозі тощо.

Здатність виявляти співчуття має не тільки біологічне походження. Біологічна конституція людини лише дозволяє їй відчувати ті чи інші почуття, проте вона зовсім не зумовлює, які саме почуття будуть властиві цій окремій людині. А факти з реального життя свідчать про те, що далеко не всі люди здатні співчувати іншим. Щоб це сталося, необхідно прийти до розуміння того, що цей "інший" - унікальний у своїй "інаковості", що його внутрішній світ не менш цікавий, аніж наш власний, і що страждання можуть зруйнувати цей неповторний світ, а ми самі збідніємо, не познайомившись з ним. Своїм тактовним співчутливим ставленням ми можемо підтримати буття іншого, коли той страждає. І якщо нам не цікава саме ця конкретна людина (у такому випадку виявляти співчуття найбільш важко), то ми повинні розуміти, що наше співчуття до неї, наша допомога можуть стати вирішальними для існування іншого "іншого", для якого вона (людина, що страждає) є найважливішою людиною у світі. Таке усвідомлення цінності співчуття можливе лише у процесі спілкування людей за умов глибокого пізнання сенсу життя, інших людей та допитливого самопізнання.

Похожие статьи




ФЕНОМЕН СПІВЧУТТЯ ЯК АСПЕКТ КУЛЬТУРИ - Культура як ціннісне ставлення людини до світу

Предыдущая | Следующая