Атрибутивні ознаки і властивості культури - Філософія культури

Культура як суще розгалужена в часі, просторі, перебу-ває у постійному русі (розвитку).

Час культури -- це минуле, сьогодення та майбутнє люд-ської культуротворчої діяльності в єдності її поступальноі ті й циклічності, що породжує все багатство культурного надбання. Тобто час у культурі -- це не мить між мину-лим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний (для кожного історичного часу) щабель розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей лю-дини відтворювати минулі етапи культури.

Час культури є складним утворенням. Він охоплює Час історичний (різні форми буття культури), Час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених відповідними за-кономірностями різних процесів у людських колективах) і Час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес з притаман-ною йому ритмічністю, послідовністю, що визначаються люд-ською діяльністю.

Наприклад, у міфах спостережуваний час був могут-ньою, таємничою силою, що керувала всім сущим: пред-метами і явищами, людьми і навіть діями богів. Тому він був і добрим, і злим. При цьому час плинув не лінійно (з минулого в майбутнє), а по колу (найпоширеніший сим-вол часу -- колесо), циклічно, зворотно, передбачаючи чер-гування пір року, сезонних виробничих циклів, що фор-мувало відповідний спосіб життя, породжувало віру "у вічний колообіг" і відповідні норми життя, зокрема не-ухильне дотримання традицій та осуд новаторства.

У середньовіччі панівним було лінійне сприйняття ча-су, який вважався єдиною системою відліку подій. Хрис-тиянський світогляд сформував уявлення про час на осно-ві парадигми есхатологізму (вчення про кінцеву долю люд-ства і світу, прихід месії), поділив історичний час на дві епохи -- до і після народження Ісуса Христа. Час для християн має межові точки відліку: початок -- акт тво-рення світу Богом; кінець -- Страшний суд.

Час культури є вічною темою взаємовідносин традицій і новаторства. Кожної історичної епохи вона вирішувалася по-своєму, охоплюючи весь спектр культурної діяльності.

Простір культури -- Це світ предметів і процесів "дру-гої", або "штучної природи". Він цілком є продуктом і сферою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:

Ойкумена -- частина природного середовища, засе-лена людьми;

Історико-культурна сфера -- окремі частини ойку-мени;

Окремі осередки проживання (від поселень первіс-них людей до сучасних мегаполісів).

Матеріальні та ідеальні культурно-значимі просторові форми речей і процесів утворюють Соціальний простір, В якому відтворюється і розвивається людина і крізь при-зму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно до особливостей просторового поширення культури виок-ремлюють її Зовнішній І Внутрішній простори. Зовніш-ній межує з природним середовищем, визначаючи одну із традиційних, а нині й гостру проблему взаємозв'язку куль-тури і природи. Внутрішній простір культури виявляєть-ся у поширенні на Землі археологічних культур, ойкуме-ни, взаємодії первісної периферії та цивілізації, цивіліза-цій між собою, формуванні історико-культурних сфер.

Існує і Простір конкретної національної культури, Що охоплює не лише тло, на якому простежується буття на-ції, чи сцену, на якій певний народ грає свою роль, а й її власну невід'ємну частину -- все самобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілку-вання і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також і те, що має загальнолюдський вимір, по-роджено спільними людськими ознаками (виготовлення знарядь праці, найпростіші моральні заборони, протиле-жність добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлен-ня величі космосу, осягнення абсолюту тощо).

З огляду на внутрішню подвійність будь-якої національ-ної культури (з одного боку, певна відокремленість, збе-реження духовного начала, самобутньої екзистенції, а з ін-шого -- прагнення до єдності з іншими культурами, здат-ність продукувати загальнолюдське) розрізняють не лише простір національної культури чи поняття ширшого гатун-ку, що охоплює такі метакультурні системи, як Захід і Схід, а й поняття "світовий культурний простір". Це поняття охоплює все культурне надбання людства планети, все, що становить загальнолюдську цінність. Водночас світовий куль-турний простір розглядається як своєрідний інформацій-ний, ціннісний резервуар конкретної національної культу-ри, в який вона вносить свої унікальні надбання.

Крім реально існуючих просторових характеристик культур, існують і їхні ідеальні образи, які своїми витока-ми сягають давнини: Космос, Хаос, Дерево Життя, або Сві-тове Дерево. До речі, Дерево Життя було одним із ключо-вих образів у формуванні уявлення про простір культури, що поєднував усі світи в єдиний людський світ і був центром світобудови. У різних народів він мав певні специфічні (зде-більшого зовнішні) особливості, зберігаючи сутнісну спільність. Так, у ментальності, побуті, фольклорі українського етносу панівним був образ триєдиної життєтворчої сили -- Святої Трійці (символізує її знак Тризуб): Батька і Матір світу -- Астрального Вогню і Астральної Води та Синівсь-кого начала, породженого їх поєднанням. Вони позначали-ся, за свідченням О. Братка-Кутинського, відповідно імена-ми: Коло, Лада (Дана), Сварог.

Із розгортанням ведичної традиції з'являлися нові іме-на Трійці: вогняне начало Огонь (Агні), водне -- Вій (Ваю), Синівське -- Ур, Сур (Сур'я), які пізніше були замінені відповідно на Сяйво (ІШва), Вишне (Аішну) і Рома, або Брама (Брахма).

У культурно і світоглядно споріднених з нашими пред-ками єгиптян першою Святою Трійцею були Осіріс, Ісіда і Гор, другою -- Амона, Мут, Хонеу. Шанувалася Трійця на-лежними до спільного середземно-чорноморського вогни-ща культури вавилонянами (Ану, Бел, Еа), кельтами (Тара-ніс, Есус, Теутатес), германцями (Тор, Один, Фрайер) та ін-шими народами світу.

У теперішній час проблема простору культури набуває но-вих прикметних особливостей. Для зовнішнього простору -- це проблема екологічного порядку, визначення гармонії між ноосферою і біосферою. Для внутрішнього простору-- це збе-реження історико-культурного середовища (екологія куль-тури). Щоправда, в сучасному суспільному середовищі цей чинник часто ігнорується. Однак екологія культури -- за-вдання не менш суттєве, ніж збереження навколишньої природи. Якщо природа необхідна людині для її біологіч-ного життя, то культурне середовище так само необхідне для її духовного, морального життя, набуття власне людсь-ких рис і властивостей, "духовної осідлості", прихильності до рідних місць, моральної самодисципліни і соціальності. /З огляду на те, що передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяль-ність, стає очевидним наявність руху (розвитку) в культурі. Та розуміння руху як невід'ємної властивості культури бу-де неповним поза розглядом проблеми Саморуху культури, Що постає як культурний прогрес, невіддільний від соціаль-ного, науково-технічного прогресу. Культурний прогрес є своє-рідною єдністю "онтогенезу" (індивідуального розвитку) та "філогенезу" (історичного розвитку) культури. Адже кож-на людина, народившись, входить у лоно культури, опанову-ючи її елементи та історичні форми, і водночас репродукує і творить ЇЇ. Культура як щось ціле, взяте поза людиною, відо-кремлене від неї, позбавлена динаміки, життя, саморуху; Людина -- альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська праця, що створює не ли-ше предметний світ, матеріальні багатства, а й породжує са-му людину в розмаїтті природних, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім світом і собою. Та якщо у першому випадку (матеріальні здобутки) праця є суб'єктив-ною передумовою культури (затрата робочої сили забезпе-чує власне існування виробника), то у другому вона є об'єк-тивною передумовою культури, акумулюючи зусилля попе-редніх поколінь, чим і набуває суспільного характеру і стає джерелом культури.

Культура, народжена суспільною працею, має власну іс-торію, в якій людська діяльність розкривається не тільки як виробництво речей, ідей, а й як творення самої людини, її самореалізація. Отже, культура -- це також виробницт-во, продуктом якого є людина, а виробництво -- це перед-усім дія, рух, розвиток.

Творча здатність культури особливо помітна у процесі так званого опредмечування і розпредмечування продук-тів людської діяльності самою людиною.

Завдяки реалізації механізму "соціальної спадковості", коли кожне нове покоління засвоює набуті попередньою люд-ською діяльністю знання, вміння, навички, цінності, відбу-вається залучення нових поколінь до досягнутого на певно-му історичному етапі рівня розвитку культури, що філософ-ською мовою визначається як Розпредмечування Діяльності і культури. Воно передбачає включення до своєї безпосеред-ньої діяльності вже існуючого масиву культури, занурення суб'єкта діяльності у буття культури. Однак людина не ли-ше засвоює вже набуте в культурі, а й створює нові, власні матеріальні й духовні цінності -- бере участь у процесі Опредмечування Культури. Новостворені цінності, забезпечу-ючи буття культури, розпредмечуються в діяльності вже на-ступних поколінь. Тому в людській діяльності опредмечу-вання означає етап творення, творчості, а розпредмечування -- етап навчання, оволодіння, засвоєння. Діалектика цих етапів (опредмечування -- предметність -- розпредмечування) ілю-струє процес саморуху культури, розкриває її сутність як саморозвитку людини -- суб'єкта культурно-історичного про-цесу. Тому поняттям "культура" часто позначають якісний рівень людського буття: спосіб поведінки, вихованість, осві-ченість, оволодіння певною сферою знання і діяльності то-що. Це дає підстави для висновку, що культура є нагрома-дженням якісності та пориванням до якісності. Російський мислитель Микола Реріх (1874--1947) наголошував, що культура -- це передусім якісність у всьому. Як вияв духу, які-сність у культурі заперечує її самопідтримку і саморозви-ток. Досягається вона творчою діяльністю, творчістю, що є однією з найсуттєвіших ознак культури. Найдоступнішою для кожної людини, а отже, і наймасовішою формою твор-чості в культурі є творення добра. Згідно з Арістотелем, головні доброчестя -- мудрість, розважливість, мужність, справедливість. Відомий англійський філософ Б. Рассел серед найсуттєвіших чеснот виокремлював оптимізм, хо-робрість (вміння захищати свої переконання), інтелігент-ність. У наш час серед чеснот найчастіше називають розум-ність, толерантність (терпимість до чужої думки), комуні-кабельність, справедливість і свободолюбність.

Вирішальним критерієм добра може бути лише те, що є добром без будь-яких застережень і обмежень. Це перед-усім моральні закони, максими на зразок "не убий", "не кради", "не кажи неправди", "не використовуй людину як засіб" тощо, які мають загальний, універсальний, обо-в'язковий, трансцендентний характер.

Робити добро -- не лише найзагальніша форма людсь-кої творчості, а й одна з найзагальніших вимог культури до людини. Ставши на шлях доброчинності, людина формує в собі засади для культивування людської взаємності. Вільне творення добра і необхідність дії для його виявлення єдна-ються'у Моралі -- смисловому ядрі культури. Завдяки мо-ралі людина має здатність власною волею регламентувати свої потреби, претензії до навколишнього світу, тобто актуалізує свою здатність до свободи у самообмеженні. Нестриманість у бажаннях та їхньому неодмінному задоволенні (дії за прин-ципами: "рай -- негайно", "роблю що хочу"), нездатність дотримуватися суспільно усталеної міри класифікуються як некультурність, антикультура, що є проявом і наслідком де-гуманізації людських стосунків, відходом від загальнолюд-ських цінностей, глибинних моральних орієнтацій, які грун-туються на розумі, вірі та істинному людинолюбстві.

Похожие статьи




Атрибутивні ознаки і властивості культури - Філософія культури

Предыдущая | Следующая