Уявлення про цивілізацію. Типи цивілізації - Кризи сучасної культури і цивілізації

Поняття "культура" і "цивілізація", не будучи тотожними, часто вживаються як синоніми. Однак, і в етимологічному, і семантичному відношенні значення слова "цивілізація" має низку суттєвих відмінностей, з

Їясування яких дає змогу поглибити розуміння історико-культурних явищ і процесів.

"Цивілізація" походить від латинського civitas ("місто-держава", "громадянська спільнота"), яке означало не просто населений пункт міського типу й адміністративний центр певної території, а було також відмінною ознакою, зосередженням і найповнішим виразом античного світу. Греки і римляни не знали національної чи расової виключності, але вони ділили весь світ на зону цивілізації і зону варварства. Для римлянина його civitas це те єдине місце на землі, де він відчував своє єднання з іншими людьми на основі права, тільки там він, як член роду безперервного ланцюга смертей і народжень, мав визначене місце у нескінченному потоці буття і тільки там могли реалізуватись культурні цінності, без яких життя втрачало сенс. У зв'язку із цим, civitas це "державний", "громадянський", "політичний", але й "чемний" і "поштивий".

В епоху Середньовіччя з її антиміською установкою (у Біблії місто це осередок пороків, "місто-блудниця", як його називає пророк Міхей), все пов'язане з civitas оголошується "від диявола": згідно св. Августина (354-430) "місто земне" (держава, політика, громадянськість) це гріховна сфера, від якої слід звільнитись, щоб осягнути "місто небесне" сферу істинного буття, Царство Боже.

Натомість епоха Ренесансу з її культом Античності, відроджує й ідеал homo civilis, згідно якого людина, як громадянин міста-держави має право на свободу, щастя, розвиток і реалізацію своїх здібностей; благо людини є критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівноправ'я, справедливості, людяності є бажаною нормою відносин між людьми. Діячі культури Ренесансу протиставляли засновану на античній освіченості "цивілізованість" - середньовічному християнському "варварству".

У XVІІІ ст. спочатку у французькій, а потім і в інших європейських мовах утверджується слово "цивілізація". Початково це поняття функціонує у руслі теорії прогресу і його вживають тільки в однині як протилежну "варварству" стадію всесвітньо-історичного розвитку та як його ідеал в європоцентричній інтерпретації. Зокрема, просвітителі називали "цивілізацією" суспільство, засноване на розумі, справедливості та суспільній гармонії.

У XІX ст. Буржуазному віці - "цивілізація" розуміється як "стан суспільного розвитку", те, що "зроблено руками й душами людей". Так тлумачить це слово французький історик Франсуа Гізо (1787-1874), публікуючи у 1828 р. свою працю "Історія цивілізації у Європі", а через два роки як її продовження - "Історію цивілізації у Франції". Ще раніше про важливість "всесвітньої цивілізації" писала французька письменниця Мадам де Сталь (1766-1817). У 1857 р. англійський культуролог Генрі Бокль публікує перший том своєї "Історії цивілізації в Англії". Втім, поряд із словом "цивілізація" вживається і слово "культура": у 1860 р. швейцарський культуролог Якоб Буркхардт (1818-1897) видає свою знамениту працю "Культура Італії а епоху Ренесансу". Таким чином, поняття "цивілізація" звичайно стосується цілих народів, великих епох, виступає як синтетичне означення всього, що створено людством. Натомість "культура" тепер вже ніби й не претендує на подібне узагальнення і виступає для найменування чогось більш часткового, менш синтетичного.

У кінці XІX на початку XX ст. це розходження між "цивілізацією" і "культурою" поглиблюється. У 1869 р. російський історик і соціолог Микола Данилевський (1822-1885) видає працю "Росія і Європа", де висуває теорію відособлених "культурно-історичних типів" цивілізацій, що розвиваються подібно до біологічних організмів. Кожен такий тип являє собою специфічний для даного народу чи групи споріднених народів "синтез" релігійного, соціального, побутового, промислового, політичного, наукового і художнього розвитку. В основі цього "синтезу" "духовна природа" народу, яка "розгортається" згідно "закладених" у ній потенцій. Культурно-історичний тип у своєму розвитку проходить три стадії: етнографічну, політичну і цивілізаційну, причому, Данилевський відзначає, що деякі з цих типів не досягають третьої стадії внаслідок різного роду історичних причин. Натомість і серед цивілізацій існують відмінності: одні з них характеризуються рівномірним розвитком релігії, наук і мистецтв, політичної сфери й економіки (наприклад, Єгипет і Китай); інші ж відзначились найвищим рівнем лише однієї із сторін культурного життя (євреї у релігійній сфері, греки в науках і мистецтвах, римляни в політиці тощо). Класичну для XX ст. концепцію цивілізації висунув німецький культуролог Освальд Шпенглер (1880-1936) у праці "Сутінки Європи" (1918-1922). На його думку, ніякої "світової культури" не існує; життя людства це безперервний процес народження і загибелі культур, які представляють собою своєрідні "організми" зі своєю внутрішньою організацією, кожен з яких є замкненим й абсолютно неповторним. Вони можуть існувати 1200-1500 років, а потім зникають, залишивши різноманітні пам'ятки і сліди, які лише й можуть бути використані іншими культурами, натомість запозичення й розвиток їх внутрішніх принципів (прафеноменів) неможливе.

Отже, Шпенглер заперечує культурне спадкоємство, єдність культури людства й діалог культур. Процес розгортання культури у часі, на його думку, пов'язаний з омертвінням її "органів", спрощенням структури, переходом від різноманітності до одностайності, і, разом з тим, від органічної цілісності всіх складових культури до механічного їх поєднання. Врешті-решт, "культура" перероджується у "цивілізацію", для якої характерне заперечення самого життя інтелектуалізм й техніцизм, відмова від безпосереднього і творчого сприйняття світу. Таким чином, цивілізація це заключний етап розвитку якої-небудь культури, для якого притаманний високий розвиток наукових і технічних досягнень і занепад релігії і мистецтва.

Незважаючи на критичне ставлення до конкретно-історичних побудов Шпенглера (зокрема, його "пророцтв"), сучасна культурологія значною мірою будує свою теоретичну базу на основі його ідей. Так, нині прийнято вважати, що культура це той етап розвитку суспільства, який характеризується становленням, ціннісною орієнтацією і динамізмом; це час творення культурних форм. Натомість цивілізація це результат культури, її кристалізовані форми, яким притаманна довершеність і, разом з тим, застиглість. Російський мислитель Микола Бердяєв (1874-1949) писав: "Культура є релігійною у своїй основі, цивілізація безрелігійною... Культура походить від культу, вона пов'язана з культом предків, вона неможлива без священних переказів. Цивілізація є волею до могутності, до облаштування поверхні землі. Культура є національною, цивілізація інтернаціональною. Культура є органічною. Цивілізація механічною. Культура заснована на нерівності, на якостях. Цивілізація проникнута прагненням до рівності, вона хоче засновуватись на кількостях. Культура є аристократичною. Цивілізація демократичною". Разом з тим, якщо між культурою і цивілізацією немає цілковитої гармонії, то немає і фатальної несумісності. Реальні взаємозв'язки між ними виступають у трьох основних формах: 1) генетична: культура творить цивілізацію; перша не є повною, завершеною, поки не втілилась у другій; 2) структурно-функціональна: культура і цивілізація є різними сторонами людської діяльності як системи і жодна з них неможлива без іншої; 3) дисфункціональна: цивілізація створюється культурою як реалізація її творчого потенціалу, в інтересах вільного розвитку людини; однак, часто досягнуті результати стаючи стереотипними, шаблонними, ведуть до втрати сенсу, "висоти" культурних цінностей, формують ілюзію самодостатності й самовдоволення цивілізації. У взаємозв'язку із культурою вона прагне до підміни функцій, намагається відігравати роль лідера, залишаючи культурі роль аутсайдера. У такі епохи занепаду цивілізацію покидає "душа" культури; це епохи розпаду і глухого кута у взаємовідносинах культури й цивілізації. Для культури це сигнал до оновлення своїх вічних сенсів та їх об'єктивації у новій цивілізації.

Існування різних підходів до визначення поняття "цивілізація" зумовлене різним змістом, що вкладається в його тлумачення. Відповідно до змістовного наповнення сутності цивілізацій та критеріїв її оцінки, визначається тип цивілізації. У житті дуже часто трапляється термін "тип": типова задача, тип передачі руху, типова ситуація, типова помилка, тип характеру, тип особистості тощо. Отже, тип - це те, що об?єднує за спільністю ознак в одну групу. У культурології ряд культурно-історичних об?єктів, пов?язаних спільністю рис, елементів, закономірностями розвитку, також можна типологізувати, поєднуючи у певні типи. Зокрема, в 1958 р. в Чикаго відбулася широка дискусія, що мала на меті визначити спільні риси та ознаки цивілізації. При всьому розмаїтті існуючих точок зору на цивілізацію, вчені були одностайні щодо таких її найважливіших характеристик: 1) утворення держави; 2) виникнення писемності; 3) відділення землеробства від ремесел; 4) розшарування суспільства на класи; 5) поява міст. При цьому наявність перших двох ознак практично всі визнають обов?язковою, а необхідність інших нерідко ставиться під сумнів. Якщо навіть узяти до уваги перші три ознаки, то вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний комплекс. Поява писемності вказує на можливість фіксувати інформацію, а не зберігати її в пам?яті, та характеризує відокремлення розумової праці від фізичної, що дало змогу зосередити зусилля окремих груп людей на розвитку мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста являли собою осередки, навколо яких панували первісні форми суспільного життя кочових племен. Вони виконували специфічні суспільні функції: були центрами сільськогосподарського виробництва, ремесел, торгівлі, ідеології, ідеологічним форпостом. Саме в епоху перших цивілізацій систематизована й централізована ідеологічна сфера стала справді величезною силою духовного впливу на маси, сформувавши - геоцентричний тип суспільної свідомості. Це підтверджують і пам?ятки монументальної архітектури (величезні палаци, піраміди, зікурати), що свідчать про потужний виробничий потенціал суспільства, яке їх створило.

Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації: давньосхідних деспотій, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств. Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних учених, які в основному спираються на концепцію А. Тойнбі, що пояснювала одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосовуючи поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В осмисленні цивілізації і формаційний, і локальний підходи мають як сильні, так і слабкі сторони. Перевагою формаційного підходу є висновок про те, що кожний етап цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Однак при цьому не враховувалося, що протягом однієї формації може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, у рамках первісного суспільства існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2) культура раннього землеробства і скотарства.

У рамках феодальної цивілізації виділяють періоди раннього християнства, готики, ренесансу, барокко і рококо. Локальний підхід, навпаки, не враховує цілісний характер розвитку окремих культур у конкретно-історичний період. При семіотичному підході за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови, через яку засобами своєрідної системи знаків моделюється та відображається дійсність. Існують мови з переважно динамічним (дієслівним) зображенням дійсності, але є й мови з переважанням статистичного (іменного) визначення понять. Мовні й навіть алфавітні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Такий підхід для лінгвістики досить правомірний.

За основу типології цивілізацій можна брати риси соціально-економічної еволюції: 1) аграрно-традиційний етап розвитку, притаманний рабовласницькому і феодальному суспільствам; 2) індустріальний етап еволюції пов?язаний з капіталізмом.

У сучасній літературі активно розробляється ідея, відповідно до якої приблизно з кінця 50-х років XX ст. бере початок третя стадія цивілізації - постіндустріальна. Вона спричинена науково-технічною революцією і високими технологіями, яким відповідає постіндустріальне, інформаційне суспільство. За типом господарської діяльності можна виділити приморські та континентальні цивілізації (європейська); за типом природно-географічного середовища - закриті та відкриті цивілізації, інтравертні та екстравертні.

Деякі вчені пропонують розділити всі цивілізації на два типи: одна з них - техногенна, що характерна для Західної Європи, а друга - психогенна, або традиційна, притаманна східним країнам, наприклад індійська цивілізація минулого. Іноді до цивілізації відносять матеріальну культуру, а під власне культурою розуміють лише духовну культуру. Існують і інші типології. Так, залежно від масштабу розгляду цивілізація може бути глобальною, тобто світовою, національною (французька, англійська), регіональною (північноафриканська). Інакше дивляться на типологію цивілізацій учені-сходознавці, які вважають, що споконвічно цивілізація розпалася на два "древа" - Захід і Схід. Ці цивілізації мають свої неповторні шляхи розвитку, з яких "природним" і "нормальним" визнається східний, а західний розглядається як мутація, відхилення. Західна і східна цивілізація відрізняються розумінням сутності людини, природи, влади, особистості та загальнокультурних універсалій. Проте як би не відрізнялись підходи до цивілізацій, вони існують паралельно в часі і разом становлять цілісність сучасного світу.

Похожие статьи




Уявлення про цивілізацію. Типи цивілізації - Кризи сучасної культури і цивілізації

Предыдущая | Следующая