Тенденції розвитку телебачення в бік сенсаційності - Насилля на сучасному телеекрані та його вплив на аудиторію (на матеріалі спецпроектів каналу СТБ)

Сьогодні телебачення сконцентрувало, спресувало життя. Воно надає готові картинки, однакові для всіх і такі, що впливають на глядача в основному на емоційному рівні - нерідко навіть в інформаційних програмах, не кажучи вже про розважальні та серіальні. В гонитві за ефектністю, гостротою, сенсаційністю телебачення деформує реальне співвідношення значущості життєвих подій, перебільшуючи у часовому вимірі одні і взагалі ігноруючи інші.

Комерційна привабливість насильства є подвійною в тому сенсі, що, по-перше, воно надійно затримує увагу глядача біля екрана, а, по-друге, забезпечує хоч і банальними в своїй повторюваності, проте незмінно ефективними сюжетними й драматичними формулами. Словом, використовувати насильство - дешевше, ефективніше і комерційно надійніше, ніж вдаватися до новаторських творчих пошуків.

Продюсер Стівен Кенел (Steven Cannell) скаржиться, що він прагне робити розповіді про характери, але формула телемережі, на яку він працює, вимагає, натомість, певної кількості бійок, пострілів чи автомобільних аварій. Тому ми й дійшли до стану, коли пересічна дитина з двох до вісімнадцяти років споглядає на екрані телевізора близько 180 тисяч насильницьких сцен, з них понад 80 тисяч вбивств. Телевізор дивиться в середньому 28 годин на тиждень, що іноді більше, ніж тривалість занять у школі.

Віртуальне насильство має безпосередній зв'язок і з реальним терроризмом. Багато які терористичні акти, передусім у Нью-Йорку 11 вересня 2001 р., асоціюються з поширеними іміджами поп-культури, вони ніби підготовлені кінематографом. З іншого боку, реальне насильство наче вступило в резонанс з поп-культурою, набувши нечуваної психологічної сили.

Сотні і тисячі разів падали на телевізійних екранах вежі-близнюки, постійно гіпнотизуючи глядача, поки NBC не оголосило, що вони обмежують показ цих сцен, тому що вони травмують глядацьку аудиторію. Мас-медіа завдали значно більшого удару по західному цивілізаційному порядку, ніж сама терористична атака 11 вересня. Сценаристи терористичного акту створили драматургічну напругу такого рівня, перед якою не встояла журналістська етика. Не дивно, адже гігантські і цілком мирні лайнери використано для моторошно-мальовничого бомбардування такого ж мирного населення. З іншого боку, перед військами протиповітряної оборони постало завдання збивати власні цивільні авіалайнери, якщо вони загрозливо відхилялись від заданого курсу чи не слухали радіокоманд. Свої рідні ПВО відкриють по них вогонь - хоч би скільки ні в чому не винних людей було б на борту. Про всіх них забули, розглядаючи лайнер лише як ціль, як небезпечний літаючий об'єкт, що може завдати наземного удару.

Таке враження, що трагедійний театр перемістився у життя. Натомість справжній театр та кінематограф залишили собі функцію усього лиш попередньої апробації тих чи інших сюжетів.

Журналісти стали частиною терористичного задуму. Не виключено, що саме на таку вкрай ажіотажну реакцію журналістів та їхньої аудиторії і розраховували сценаристи, завдаючи у такий спосіб не тільки прямого, а й опосередкованого удару. Саме медіарезонанс найбільше спричинився до обвалів фінансових ринків та тривалої економічної рецесії у США. Машина мас-медіа так само, як і машина цивільної авіації, почала завдавати удару по своєму ж цивільному населенню.

Якщо провести аналогію з дією артилерійського снаряду, то безпосереднє фізичне насильство можна порівняти з первинним внутрішнім спалахом - запалом, який приводить у дію основний запас вибухівки. У нашому прикладі основний "зовнішній" вибух - суто психологічний. Але від цього його руйнівна сила стає не меншою, а навпаки - більшою.

Є наукові монографії та підручники, які дають поради щодо висвітлення в медіа терористичних акцій. Поради ці зводяться, на загал, до стриманості, зокрема в подачі деталей, фактів, прізвищ. Мовляв, не варто прославляти Герострата. На жаль, поради ці далеко не завжди ефективні. І справа не тільки в тому, що телебачення та інші медіа прагнуть заробити на катастрофах, тобто збільшити у такий спосіб свою аудиторію, тиражі і прибутки від реклами. Однією з психологічних засад медіа є допитливість, зокрема, коли йдеться про жахливе і моторошне.

У перші дні після Скнилівської трагедії під час авіашоу у Львові (липень 2002 р.) місцеве телебачення, за свідченням очевидців, нерідко втрачало почуття міри, демонструючи глядачам пошматовані тіла численних жертв.

Отже проблема не тільки в комерції новинного бізнесу, але й у самій природі медіа. З одного боку, зрозуміло, що журналісти, певною мірою, є інструментом терористів, а з іншого, замовчати трагедію (незалежно від її масштабу) теж не можна. Важко віднайти шляхи ефективного вирішення цієї проблеми, можливо, що такого вирішення взагалі нема. Свідченням цьому може бути доля Герострата: як відомо, судді покарали його не тільки смертною карою, але й забороною згадувати його ім'я. Проминули тисячоліття, і попри заборону всі знають, що Герострат в 356 році до Різдва Христова спалив одне з семи чудес світу - храм Артеміди в Ефесі з єдиною метою: він хотів прославитись.

Похожие статьи




Тенденції розвитку телебачення в бік сенсаційності - Насилля на сучасному телеекрані та його вплив на аудиторію (на матеріалі спецпроектів каналу СТБ)

Предыдущая | Следующая