Церковні братства у боротьбі за українську православну церкву - Роль церковних братств в обороні українського православ'я XIII сторіччя

Вивчення історичного минулого свідчить, що література, мистецтво та інші прояви культурного життя ставали могутніми факторами суспільного прогресу лише тоді, копи вони ревно служили народові, виражали інтереси народних мас. У цьому відношенні заслуговує на увагу й історія братств - громадських організацій міського й частково сільського населення України, які в XVI-XVIII ст. відіграли чималу роль в суспільно-політичному житті українського народу. Початок церковних братств криється в глибокій давнині - в Ігнатієвім літописі під кодом 1134 та 1159 уже згадуються церковні "братчики" як давно існуючі. Це були громадські організації при церкві, що мали вузькі церковні завдання і до XV ст. нічим особливим себе не виявляли. Помітне оживлення діяльності старих братств наступило в XV ст. в Польсько-Литовській державі. Багато причин склалося тут на те, а головні з них були: значне оживлення релігійного життя в Польщі, викликане релігійними рухами в Європі, особливо ж рухом Гуситів і помітне збагачення й підсилення міськими мешканцями. Під впливом Магдебурзького права, яке панувало тоді в Польщі, міщанство почало гуртуватися в різні цехові організації і з часом перетворилося в сильний клас, що мав велике економічне й політичне значення. За вимогою того часу ці міщанські цехові організації набрали виразного церковного забарвлення, бо старе розбурхане церковне життя вимагало їхньої діяльної участі в церковних справах. У Литві та Польщі поряд жили дві великі Церкви - Католицька та Православна, причому перша рано виявила бажання підпорядковувати собі другу. Усе це й довело до того, що в XV ст. помітно ожила діяльність старих церковних братств, що тепер згуртовуються не тільки для внутрішньої церковної праці, але й для оборони своєї батьківської віри. Історія зберегла нам вістку про два найбільші братства, це - найстаріше - Львівське Успенське братство, відоме з 1439 р. і друге - Віленське кушнірське - з 1458 р. XVI ст. ознаменувало себе піднесенням церковно-культурного руху не тільки Європи, а й Сходу. На Україні глибоко поширилися нові церковні ідеї. Наприклад, ідея про переклади Св. Письма на живу мову, про права цієї мови стосовно церкви і взагалі про більше наближення самої церкви до потреб, вимог життя. Сильне на той час міщанство наближається до церковної, діяльності і критично дивиться на тодішній церковний стан. А стан Православної Церкви в той час був дуже складний. Рядове духовенство в більшості було малоосвічене, життя провадило "зазорне", моральний вплив на вірних був невеликий. Ще гіршою була справа з вищою церковною владою. Так зване право патронату давало змогу королівській владі впливати на "заповнення" всіх найвищих церковних посад - митрополитів, архієпископів, єпископів та архімандритів багатих монастирів. Влада ця була католицької віри і стан православної віри її не обходив. А тому дуже скоро на вищих церковних посадах опинилися люди, що не знали суті Церкви. Така влада більше дбала про свої маєтки, аніж про Церкву. А між тим на Церкву все більше насувалася Реформація й розбивала її ряди. Православна інтелігенція сильно піддавалася нововірству й покидала батьківську віру. Це був надзвичайно дошкульний удар для Церкви, який примусив її стати до оборони. Не кращий стан був на той час й Католицької Церкви - духовенство її було зовсім малоосвічене, а вища церковна влада так само більше дбала про свої матеріальні користі. Але скоро прийшла допомога для цієї церкви - це були єзуїти, що десь близько 1568 р. появилися в Польщі. Вони досить швидко навели лад в Католицькій Церкві, а пізніше повели планомірний наступ на Православну Церкву. Кращі сини нашої Церкви відразу зрозуміли, яка величезна небезпека загрожує їхній Церкві, коли вони не змінять свого дотеперішнього життя, коли вони не візьмуться за саме духовне життя, за те, чим так швидко єзуїти вилікували Католицьку Церкву. Але хто міг цим зайнятися? Залежна й родовита інтелігенція опинилася спершу в таборі протестантському, а пізніше католицькому, вища духовна влада була непевна навіть у своїх релігійних переконаннях. Залишився один надійний клас - міщанство зі своїми церковними братствами, що мали значну матеріальну силу в своїх руках, але й мали незламну віру батьків у своїх душах. Отож, церковні братства й виступили як єдина сила не тільки на оборону Православної Церкви, але й на оживлення змертвілого життя її. В новій своїй ролі - в ролі оборонців батьківської віри - церковні братства виступають поволі ще в першій половині XVI ст., але повна їх перебудова наступила, головним чином, в другій половині названого століття. Найперше активізувалися братства у великих містах - Львові та Вільні, - а незабаром за ними закладаються церковні братства й у інших містах. Діяльність братства була дуже різноманітною. Хоч головні завдання їхньої праці скрізь були однакові, проте кожне з них розвивалося по-своєму, і самі статути їх не були однакові. Але вже в кінці XVI ст. братства охопили ціле церковно-релігійне життя, яке вже опинилося в їхніх руках. Моральне й церковно-релігійне виховання було так само важливим завданням братства. У житті братчиків панував незаперечний послух. На чолі братства стояли виборні старші брати - голова братства, брат-скарбник (шафар), брат-ключник та ін. Кожна їхня вказівка мусила бути виконана, а невиконання каралося. До братства приймали всіх бажаючих, але вихід із братства був утруднений. Старші брати пильно доглядали, щоб братчики проводили відповідне релігійно-моральне життя, а за провини публічно карали. Братство мало свій суд, і братчикам не вільне було звертатися до суду коронного. Право суду забезпечене було деяким братствам навіть королівськими привілеями. Усе це надзвичайно берегло наш народ від винародовлення. Братства рано пізнали, що добра освіта - то найкраща їхня зброя для оборони батьківської віри. Ось через що вони звернули велику увагу на закладання добрих братських шкіл, найперше у великих містах, як Львів та Вільно, а потім і у менших. Власне церковним братствам належить велика честь найпершого заснування сталих шкіл, чого до них не було. На церковну проповідь братства звертали увагу. У всіх великих містах вони запроваджують посади фахових провідників, що дуже прислужилися справі оборони своєї церкви й віри. Братські проповідники багато зробили для розвитку українського проповідництва, написали й видрукували багато проповідей, які й сьогодні займають не останнє місце в історії української літератури: згадаймо хоча б проповіді Іоникія Галятовського, Антонія Радилоського, Лазаря Барановича та багато інших. Ось через це нема нічого дивного, що ПОВОЛІ патронат над церквами переходить до рук братств. На той час вони були єдині найміцніші оборонці. І тому зовсім природно було, коли більшість церковних справ опинилися в їхніх руках. Цей патронат визнали за братствами й східні патріархи, а вони ж були тоді найбільші духовні авторитети на Сході. Церковні братства в Польщі існували й протягам усього XVII ст., не зменшуючи своєї діяльності як національного проводу. Після розділу Польщі з початком XIX ст. з Православної Української Церкви почали силою виводити все, чого не було в Російській Церкві. А тому потроху припиняється діяльність братств. Така була доля й значення Православних церковних братств у Польсько-Литовській державі. Цілі століття існували ці братства, котрі своєю відрадною діяльністю на користь церкви, батьківській вірі та нації писали ціліславні розділи до нашої історії. Як високоморальний братський союз вони і безпосередньо впливали на українську націю, а своєю культурно-просвітницькою діяльністю підносили освіту всієї нації. В часи, коли нам загрожувала найбільша небезпека винародовлення, це був найміцніший народний провід, до якого й рівняти не можна сучасного партійного проводу.

Події останньої чверті XVI століття в київській митрополії великою мірою визначили перебіг подальшої історії церкви та відіграли вирішальну роль в історії українських земель. Нова доба висувала безпрецедентні вимоги до церковних лідерів, церковних інституцій і маси мирян, тоді як чимраз інтенсивніші контакти з Заходом зумовили потужний вплив Реформації та контрреформації на українські землі. Вплив конфесіалізації, який посилив і внутрішній, і зовнішній тиск на старі традиційні структури київської митрополії, виявився надзвичайно потужним, і церква, не змігши його витримати, розкололася на дві частини. Одна залишилася під зверхністю константинопольських патріархів, а друга підпорядкувалася римському папі. Пожвавлення інтересу Риму до київської церкви відбулося з початком контрреформації. Під час понтифікату Григорія ХIII (1572-1585) римська курія почала виявляти виразне зацікавлення до православного Сходу взагалі й до руської (українсько-білоруської) церкви зокрема. Треба було навернути нові легіони мирян, щоб посилити римську церкву, яка зазнала чималих втрат внаслідок Реформації. У 1573 році в Римі було створено Грецьку конгрегацію, а в 1579-му Грецьку колегію. Рим також почав цікавитися попередніми спробами укладення унії, а надто ухвалами Фераро-Флорентійського собору (1439). Нові ідеї щодо місії Риму на Сході проголошували й пропагували нунцій у Варшаві Альберто Болоньєті та папських легат Антоніо Посевіно. У тому самому річищі працювали й польські єзуїти в східних землях Речі Посполитої (насамперед Пьотр Скарга, згодом сповідник польського короля). Посилення контрреформаційних тенденцій у Речі Посполитій відчутно вплинуло на українське релігійне життя. Першим відкритим проявом того, що стосунки між католиками та православними вступили в нову фазу, стала спроба запровадити у православних землях Речі Посполитої григоріанський календар. Календарна реформа, практична користь якої не викликала сумніву, стала предметом запеклої релігійної боротьби в останній чверті XVI століття. Запровадження цієї реформи винесло питання взаємин між католиками та православними на порядок денний і спричинило перше за тривалий період зіткнення релігійних інтересів на території Речі Посполитої. Різдвяні події 1583-1584 року у Львові набули великого розголосу: група католиків вчинила напад на православні церкви міста, коли там відбувалася різдвяна служба за юліанським календарем. Спроби католиків запровадити новий календар за допомогою тиску на православні громади породили шквал протестів. Львівський інцидент стривожив королівський двір перспективою внутрішньодержавного конфлікту між католиками та православними, і король Стефан Баторій у січні 1584 року видав новий універсал щодо календарної реформи. Універсал пояснював, що запровадження нового календаря не забороняє православним правити їхні святкові літургії за старим стилем, і що вони перейдуть на григоріанський календар лише з дозволу патріарха константинопольського. Вчинок короля дещо пом'якшив гостроту суперечок між католиками та православними у "календарному питанні", але сам цей конфлікт був провісником кризи у взаєминах між двома релігійними громадами. Мірою того, як папство та католицькі ієрархи посилювали свій вплив у Речі Посполитій, православним доводилося шукати нових способів відповіді на католицький виклик. Початок революційних процесів у київській митрополії, зазвичай, пов'язують із діями константинопольського патріарха Єремії II. Він відвідав київську митрополію двічі: вперше 1588 року, на шляху до Москви, і вдруге 1589 року, на зворотному шляху до Константинополя. Перший візит Єремії II був дуже нетривалий, але під час другого він мав нагоду приділити більше уваги справам руської церкви. Патріарх відсторонив митрополита Онисифора Дівочку як "двоєженця", тобто людину, яка, перш ніж скласти чернечу обітницю, була двічі одружена, і призначив нового київського митрополита - Михаїла Рагозу. Проте владу нового митрополита було істотно обмежено одночасним призначенням луцького єпископа Кирила Терлецького патріаршим екзархом (представником) у Речі Посполитій. Єремія ще більш обмежив владу митрополита, надавши ставропігію (незалежність від місцевої церковної влади та пряме підпорядкування патріархові) віленському та львівському братствам. Патріарх надав братствам право стежити за канонічністю поведінки духівництва, включно з єпископами, та зобов'язав їх передавати свої спостереження до Константинополя. Візит Єремії в Україну не відрізнявся за своїм характером від попередніх і наступних візитів східних патріархів і їхніх представників до київської митрополії. Загалом кажучи, метою був збір коштів за допомогою жебрання або шахрайства. За відповідну мзду ієрархи східної церкви проголошували анафеми та видавали грамоти кожному охочому за це заплатити, сіючи в митрополії корупцію та безлад. У другій половині XVI століття, навіть після того, як Тридентський собор заборонив продаж індульгенцій у західній церкві, на сході надалі видавали грамоти про "розгрішення". Представники східного духівництва возили їх в Україну та продавали тому, хто пропонував найбільшу ціну. Сучасник (Іпатій [Адам] Потій, згодом православний єпископ та уніатський митрополит) описував одного з продавців східних "індульгенцій" у такий спосіб: "якоби перекупник неякий, в крамі розкладаючи товари своє торгові речи, розгрешенья малиє і великиє торгом продавал: великеє розгрешеньє по талеру, середнєє по полталера, а меншоє по шести грошей. На што все сам очевисте у Берести очима своими смотрелем" . Схожість між грамотами про "розгрішення" та індульгенціями була надто очевидна, і, так само як постійні побори римської курії спричинили обурення Мартина Лютера, невпинне втручання "греків" породило протести серед православних київської митрополії. У першому випадку реакцією стало гасло " Геть, від Риму!", в другому - "Геть від Константинополя" до Риму, який тоді вже ступив на шлях внутрішніх реформ. Після Флорентійської унії (1439), а надто після падіння Константинополя, ієрархічна залежність київської митрополії від Константинополя істотно послабилася7 . Вона проявлялася лише в тому, що патріарх затверджував нового київського митрополита, якого залежно від обставин, обирав собор або призначав король. У XVI столітті церковні ієрархи сприймали цю фактичну самостійність митрополії як належне, тому багато єпископів засудили втручання Єремії у внутрішні справи київської митрополії. Дії патріарха щодо руської церкви дали поштовх двом великим течіям серед православної ієрархії: реформуванню церковного життя з середини, і пошукові, спершу з боку небагатьох представників єпископату, а згодом - більшосте єпископів, шляхів розірвати стосунки з Константинополем та підпорядкувати митрополію Римові. Щоправда, руське православ'я саме собою нагально потребувало реформи, щоб подолати глибоку організаційну та духовну кризу, в якій воно зав'язло в другій половині XVI століття. Одним з найочевидніших симптомів цієї кризи був майже необмежений контроль світської влади над церковними справами. Ця особлива роль світської влади, яку, на загал, уважають специфікою східної церкви, була також характерна для київської митрополії в другій половині XVI століття. Право королівського патронату над церквою, зокрема, право польського короля призначати православних єпископів та архімандритів, після Люблінської унії (1569) поширилося з Галичини, яка і раніше перебувала в складі Польщі, на решту українських земель. Зваживши на те, що вже 1498 року великий князь литовський призначив Йосифа Болгариновича київським митрополитом, запровадження патронату з боку польської влади не було для українського духівництва цілковитою новиною. Право патронату належало не тільки королю, або великому князю, але й магнатам і шляхті. Побудовані світськими правителями церкви та монастирі були власністю, що піддягала звичаєвому праву: пан міг продати церкву, забрати її в громади, перетворити на католицький храм чи протестантський молитовний дім. Утримання священиків, зокрема, їхнє право користуватися землею, також цілковито залежало від волі землевласника. Низький освітній рівень духівництва, порушення моральних стандартів і церковних канонів, поширеність симонії (купівлі та продажу церковних посад) і цілковитий контроль над церквою з боку світських патронів були проявами загальної кризи українського православ'я наприкінці XVI століття. Криза православної церкви в Речі Посполитій була істотно глибшою за кризу католицької церкви, зваживши на другорядний статус православ'я в офіційно католицькій державі. До того ж, православні не мали власного духовного центру на кшталт католицького Риму, який міг би задавати тон у питаннях церковної освіти та захищати інтереси церкви перед світськими правителями Східної Європи. Затиснутий в обіймах мусульманського Сходу, православний Константинополь не міг відігравати своєї традиційної провідної ролі. Вимушена посилати своїх ієрархів за подаянням до Східної Європи, навперемін піддаючись впливам католицького Риму та протестантської Женеви, патріархія не могла надати православним Речі Посполитої тієї допомоги, якої вони так конче потребували для розвитку релігійної доктрини та піднесення освітнього рівня духівництва. На кінець XVI століття київська митрополія залишилася сам на сам у намаганні впоратися з чимраз глибшою внутрішньою кризою та дедалі більшою офіційною нетолерантністю, а також із загрозою католицької та протестантської експансії із Заходу.

Одна з відповідей на цю кризу надійшла від мирян у формі братського руху. Братства, які виникли в українських землях ще в XV столітті, стали особливо активні під кінець XVI століття й набули нових рис. Одним із їхніх принципових завдань було здійснити внутрішню реформу православ'я, щоби пристосувати його до нових умов, як зовнішніх, так і внутрішніх. З цією метою братства прагнули відродити дух первинного християнства, реформувати мораль і відновити канонічні засади церковного життя. Така мета, як і сама спроба посилити роль світського елементу в церкві, зустріла спротив з боку єпископату, що був водночас і продуктом, і винуватцем тогочасного занепаду церковного життя. "Коли й єпископ пішов би проти закону та почав би правити церквою не по правилах святих апостолів та святих отців, навертаючи праведних до неправди і підтримуючи беззаконників, то нехай всі противляться такому єпископові, як ворогові правди" - значилося в статуті львівського Успенського братства. Руські міщани звернулися до форми братства - середньовічного корпоративного органу - щоб відповісти на нові потреби київського православ'я в добу конфесіалізації.

Поставши в цьому новому вигляді під впливом православної та католицької реформи, братський рух водночас протистояв і католицькій церкві, і протестантським громадам, які наступали на права та вольності православних міщан. Особливо нагальною була потреба захистити українських ремісників і купців від свавілля католицької влади та дискримінації з боку католицького патриціату. Одні з найперших об'єдналися на захист своїх прав, українські міщани Львова, які були в авангарді братського руху ' нового типу, що згодом охопив не тільки міщан, але також українську шляхту та козацтво. Щодо практичної діяльності львівського братства, особливо важливе місце тут посідав розвиток освіти та ) книгодрукування. Братство утримувало школу та фінансувало 1 публікацію перших друкованих книжок в Україні - "Апостола" і "Букваря" (1574)11 . В обох напрямках діяльності братство наслідували кроки протестантських і католицьких реформаторів, чиєю метою було піднести освітній рівень населення в цілому і духівництва зокрема через поширення книжки та шкільництва. В Україні, як і повсюди в Європі, поширення книгодрукування стимулювало розвиток релігійної та політичної думки. Розвіюючи атмосферу духовної, інтелектуальної та моральної стагнації, цей новий засіб комунікації сприяв поширенню інформації та допомагав посилити громадські зв'язки всередині руського суспільства. Однак у менш тривалій перспективі дедалі ширше застосування друкарського верстату поглибило релігійну боротьбу в українських і білоруських землях.

Початком релігійної полеміки, на загал, уважають перше видання книжки Петра Скарги "Про єдність церкви божої" (1577). Ця книжка критикувала руську церкву за її відсталість і пропонувала як ліки унію з Римом. Протягом істотного часу цей католицький виклик залишався без прямої відповіді. Водночас, публікація Острозької Біблії (1581) стала епохальною подією у всьому православному світі. Протягом століть після того її примірники циркулювали далеко за межами України. Ця публікація була відповіддю на нові вимоги Реформації, що зробила прямий доступ до Святого письма необхідною умовою релігійного життя. Публікацію "Ключа царства небесного" авторства одного з редакторів Острозької Біблії Герасима Смотрицького (1587) вважають відправним пунктом для української полемічної літератури, насамперед, православної." Ключ" складався з двох частин: перша заперечувала зверхність римського папи, а друга, "Календар римський новий", виступала проти запровадження нового (григоріанського) календаря. На працю Смотрицького вплинули антикатолицькі писання його попередників, зокрема твори Максима Грека, які циркулювали в Україні в рукописних копіях. У 1588 році Василь Острозький (Суразький) опублікував свою "Книжицю". У праці йшлося про найгарячіші проблеми право-славно-католицького протистояння: зверхність папи, чистилище, питання обряду та проблему нового календаря.

На перший погляд, досить дивно виглядає те, що православну полеміку підтримували не церковні ієрархи, а світські еліти, спочатку львівські братчики, а згодом представники магнатських родів України та Білорусі. Крім необхідних матеріальних ресурсів, вони мали ширші, ніж у представників православної ієрархії інтелектуальні обрії, що дозволяло їм осягти вимоги часу. Саме православний магнат Григорій Ходкевич запросив двох друкарів, які втекли з Московії, - Івана Фьодорова та Петра Мстиславця - до свого маєтку та профінансував публікацію "Учительного Євангелія" (1569) і "Псалтиря з Часословцем" (1570). Наприкінці 1570-х років інший православний магнат, князь Костянтин Острозький, створив добре знаний центр української православної освіти в Острозі.

Церковні братства у боротьбі за українську православну церкву - Роль церковних братств в обороні українського православ'я XIII сторіччя

Похожие статьи