Організаційна структура протестантських громад УРСР та її зміни у 40-60 pp. XX ст

Історичний аналіз конфесій, що діяли в У країні у 40-х - 50-х pp. XX ст. допоможе краще зрозуміти складну ситуацію релігійних взаємовідносин, яку ми спостерігаємо сьогодні. Налагодження демократичних, толерантних міжконфесійних та державно-церковних відносин відіграватиме позитивну роль в розвитку України як держави європейського рівня.

Питання організаційних форм, динаміки розвитку та взаємовідносин між протестантськими конфесіями у 40-60-х pp. XX ст. в історіографії тривалий час не вивчались. Звичайно, що багато радянських та сучасних вчених досліджували історію протестантизму, становище релігійних організацій. Це, зокрема, праці: В. І.Гараджі [ 1], А. А.Чанишева [2], Л. В.Митрохіна [3], Ю. А.Розенбаума [4], Е. Ю.Зубкової [5] та інших радянських дослідників. Вони не зраджували традиційній ідеології та всі аспекти релігійного життя висвітлювали з позиції атеїзму, продовження боротьби з релігійними "пережитками".

В умовах суверенної України значно покращились та урізноманітнились дослідження на релігієзнавчу тематику. У роботах АМ. Колодного [6], В. І.Любащенко [7], порушено низку питань конфесійного розвитку релігійних спільнот у радянські часи, й зокрема у 40-60-х pp. XX ст. Розглядаються організаційні аспекти створення Союзу євангельських християн-баптистів, гострі питання державно-церковних взаємовідносин у працях В. Є.Єленського, В. І.Барана.

Джерельною базою статті є матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління, зокрема, матеріали фондів Уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР. Матеріали вказаних фондів з достатньою повнотою дозволяють проаналізувати організаційну структуру та мережу розповсюдження протестантських громад в УРСР у 40-60-х роках XX ст.

Спираючись на дослідження зазначених авторів та архівні джерела, спробуємо охарактеризувати організаційну структуру протестантських конфесій УРСР у 40 - 60-і pp. XX ст., їх кількісний склад та мережу. Об'єктом нашого аналізу будуть найбільш впливові конфесії, а саме:баптистські, п'ятидесятницькі та адвентистські. Кожна з цих течій мала певну історію функціонування на території України, велику кількість послідовників, сформовану структуру, яка базувалась на принципах демократизму, широкої автономії громад та значної самостійності у прийнятті управлінських рішень. Предметом аналізу є визначення спільних та відмінних рис у структурі організації як на нижчому - регіональному рівні, так і на загальносоюзному та світовому рівнях.

В християнстві існують три основні форми організації церкви: єпископальна, пресвітеріанська та конгрегаціональна, остання має різні форми.

Церкви евангельских христиан-баптистів влаштовані за конгрегаціональним принципом, головною ознакою якого є самостійність та незалежність кожної місцевої церкви та вирішення всіх питань на загальних зборах.

За таким принципом були влаштовані першоапостольскі церкви. Міжцерковні союзи були добровільним об'єднанням місцевих громад і мали певні географічні кордони. Мета таких об'єднань, з однієї сторони, була у тому, щоб сприяти духовному благословінню всіх громад, що до нього входили, а з іншої сторони, щоб більш успішно поширювати Слово Боже.

Формування сучасної структури церкви християн-баптистів відбувалося історично у дуже складних умовах і пройшло декілька етапів. Найбільш визначальним став початок XX ст. В 1905 р. створено Всесвітню раду євангельських християн-баптистів (ЄХБ). Вона виконувала координуючі функції та з часом посилила свій вплив на баптистські громади всього світу. Церкви баптистів СРСР під тиском влади ініціювали свій вихід з Всесвітньої ради з 1929 р. і до 1955 р. розвивались самостійно, без участі у всесвітніх конференціях та нарадах [8,с.174-179].

Під час Другої світової війни протестантські громади УРСР були згуртовані та координували свої дії. Після відновлення радянської влади, почалось об'єднання, санкціоноване з боку держави, воно носило цілеспрямований характер.

У 1942 р. за ініціативою влади було утворено Тимчасову Раду євангельських християн та баптистів. У 1944 р. громади баптистів отримали дозвіл на проведення Всесоюзної наради євангельських християн та баптистів [9, с.205-218].

Нарада відбулась з 25 по 29 жовтня 1944 року. В її роботі взяли участь сорок п^ять делегатів з правом ухвального голосу, серед них такі: М. АОрлов, А. Й.Міцкевич, Я. І.Жидков, О. В.Карєв, М. І.Голяєв, П. І.Малін, І. І.Моторін, М. О.Левінданто. Кожен з них мав беззаперечний авторитет у протестантському середовищі та великий досвід організаційної роботи.

Двоє із вищеназваних осіб мали безпосереднє відношення до баптистського руху в Україні. Міцкевич Артур Йосипович (1901-1988) - з 1946 р. був заступником старшого пресвітера по Україні, старшим пресвітером по Київській області і пресвітером церкви в Києві. У 1956 р. його було переведено до Москви на посаду заступника генерального секретаря ВРСХБ. Андреев Олексій Леонідович (1882-1966) - заступник голови ВРСХБ, був старшим пресвітером по УРСР [10,с.523-538].

Таким чином, українці брали активну участь у загальносоюзних організаційних процесах, що відбувались у протестантському середовищі.

Вони мали значний вплив на формування сучасної структури баптизму як в Україні, так і поза її межами.

Деякі делегати були спеціально звільнені з місць позбавлення волі для участі у цій нараді. Але були такі віруючі, які відмовились брати участь, вбачаючи у цьому заході компроміс з безбожною владою. Вони вирішили страждати у таборах та в'язницях.

Проведення цієї наради було ініційовано владою. Ta її рішення відповідали багаторічним бажанням та прагненням віруючих як баптистів, так і євангельських християн про об'єднання та спільну працю.

Як продовження рішень з'їзду 1920 р. про спільні богослужіння та місіонерську працю, розглянув цю нараду у своїй доповіді з питання об'єднання й Я. І.Жидков [10, с.478-481].

У резолюції наради зазначалось: "Віддавши повному забуттю всі суперечності в минулому, з двох союзів - Союзу євангельських християн та Союзу баптистів - утворено один Союз євангельських християн та баптистів з керівним органом - Всесоюзною радою євангельських християн та баптистів з її перебуванням у місті Москві [10, с.494-507].

Головою союзу було обрано Якова Івановича Жидкова, секретарем - Олександра Васильовича Карєва. Обидва вони були представниками колишнього Союзу євангельських християн. До складу Президії Всесоюзної Ради Євангельських християн та баптистів (ВРЄХтаБ) увійшли: М. А.Орлов, П. І.Малін, М. І.Голяєв. Членами Ради також було обрано

А. Л.Андріїва, Ф. Г.Патковського, М. О.Левінданта. Більшу частину керівництва нового союзу складали представники євангельських християн саме з України. Вони своєю чисельністю та згуртованістю громад завжди суттєво поступались баптистам, але помітно зміцнювали керівні позиції. Це, згодом, позначилось і на догматиці, яка, на рівні особистих поглядів пересічних віруючих та керівництва, стала виражати більш погляди євангельських християн, ніж баптистів. Хоча євангельські християни, зі свого боку, прийняли баптиські норми щодо пресвітерів та їх висвячення, рукопокладення після хрещення та деякі інші [11,с.245-251].

На нараді 1944 р. прийнято Положення про Союз євангельських християн та баптистів. З'їзди, згідно з цим положенням, не передбачались, їх функції, як вищого керівного органу, брала на себе ВРЄХтаБ. На нараді було прийнято систему уповноважених ВРЄХтаБ (старших пресвітерів) по регіонах (з 1 ківтня 1947 року звання "уповноважений ВРЄХтаБ" було скасовано) [12,с. 190-204].

Уповноваженого по Україні було призначено А. Л.Андріїва, вихідця з євангельських християн - пресвітера однієї з московських церков та товариша голови Всесоюзвої Ради Єангельських християн. Таким чином, баптисти були не задоволені цим призначенням, але опротестувати його не могли; євангельські християни - навпаки, намагались посилити свій вплив у об'єднаних громадах. Уповноважений мав значний вплив на діяльність республіканських громад - призначав старших пресвітерів по областях, звітував до Москви, займався статистичною роботою та ін.

Можна було передбачити, що не всі віруючі погодяться з таким об'єднанням, особливо баптисти, які були менш репрезентовані у керівних органах союзу. Тому з середини 40-х рр. виникає така течія, як "чисті баптисти", тобто баптисти, які не прийняли об'єднання 1944 р. Її послідовники почали вести роботу у громадах Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької областей [10,с.398-412].

У серпні 1945 року керівники християн віри євангельської (п'ятидесятники) звернулись до ВРЄХтаБ для обговорення можливості та умов входження їх громад до складу союзу євангельських християн та баптистів. Це бажання було вимушеним, бо влада не давала дозволу на діяльність п'ятидесятницьких громад, у той час як громади євангельських християн та баптистів (принаймні ті, які отримали державну реєстрацію) діяли легально.

Таким чином, мова йшла про входження п'ятидесятницьких громад під протекцію Союзу євангельських християн та баптистів. Після обговорення всіх питань, пов'язаних з проблемами входження цих общин до союзу, 24 серпня 1945 року представниками ВРЄХтаБ та християн віри євангельської п'ятидесятників - АПаньком, Д. Пономарчуком, О. Бідашом та В. Вашкевичем - була підписана так звана Серпнева угода.

Найбільш суперечливим питанням було те, що невід'ємною частиною вчення п'ятидесятників була глоссолалія - віра в дар говорити (як учні Ісуса) іншими мовами, що Бог дає через Святого Духа. Баптисти вважали, що сповнення силою згори може приходити як зі знаменням інших мов, так і без нього. Інші мови є одним з дарів Святого Духа, які даються не всім, а окремим віруючим; без тлумачення ця мова є безплідним даром, а тому необхідно при відсутності розуміння утримуватись від молитви незнайомими мовами у громадських місцях. Відносно омовіння ніг, було вирішено вести серед християн віри євангельської виховну роботу для досягнення порозуміння з баптистами та євангельськими християнами щодо цього питання [10, с.421-432].

Через вісім місяців в Україні з двохсот церков християн віри євангельської 116 увійшло до складу Союзу. Д. І.Пономарчука, керівника українського Союзу християн віри євангельської, було обрано до складу ВРСХБ та призначено старшим пресвітером по Запорізькій області, потім - помічником уповноваженого ВРСХБ по Україні [12, с.167-172].

У лютому 1946 р. об'єднались з євангельськими християнами та увійшли до складу союзу баптисти та вільні християни (дарбісти) Закарпаття. Вільні християни, згідно з актом про об'єднання, погодились проводити хрещення та ламання хлібу, а також провести реєстрацію своїх громад згідно з чинним законодавством.

Це рішення було прийнято об'єднаною конференцією баптистів та вільних християн, яка проходила 22-24 лютого у м. Мукачеві.

Вільні християни виступали проти водного хрещення, ламання хліба, молитовних будинків, власних пресвітерів та проповідників, проти свят, будь-яких зображень, прикрас, музикальних інструментів, а також проти державної реєстрації громад [13,арк.128-149].

У 1947 році до складу Союзу увійшли євангельські християни у дусі апостолів, або єдинобожці (чи смородинці за прізвищем їх лідера). Вони висловили свою згоду з Серпневим актом. Хрещення за вірою "в ім'я Отця, Сина та Святого Духа" та "В ім'я Ісуса Христа" - було визнано як такі, що мають однакову силу, тобто віруючі в дусі апостолів не підлягали перехрещенню. Aлe на майбутнє було визнано доцільним прийняти одну формулу - "в ім'я Отця, Сина та Святого Духа" [14,с.146-149].

У тому ж році до Союзу приєднались євангельські християни-тверезенники (схожі з християнами віри євангельської). Також до складу Союзу євангельських християн баптистів увійшло 70 громад Союзу церков Христових [ 15,с.4-6].

Питанню єдності з християнами віри євангельської надавалось великої уваги практично на всіх нарадах, пленумах та з'їздах, що їх проводила ВРЄХБ. Цьому об'єднанню сприяла й легалізація громад євангельських християн-баптистів. В Україні до 1949 року було зареєстровано 1165 церков, які об'єднували 82 600 віруючих. Але, хоча це було дійсно значне покращення становища віруючих, у той самий час нерідкими були випадки арештів віруючих та позбавлення їх свободи. Починаючи з 1948 року було припинено реєстрацію нових громад, на діяльність тих, що вже були зареєстровані, були накладені обмеження, почалось зняття громад з реєстрації.

Отримавши у 1947 р. запрошення взяти участь у Сьомому конгресі баптистів, ВРЄХБ відмовилась від цієї можливості (скоріш за все під тиском влади), вважаючи, що цей конгрес буде мати не скільки духовно-повчальний, скільки політичний характер.

У 1955 році, після двадцятирічної перерви (1934-1955 pp.), баптистська делегація взяла участь у роботі ювілейного Десятого всесвітнього конгресу баптистів. Я. Г. Жидкова було обрано одним з віце-президентів Всесвітнього союзу баптистів. Починаючи з цієї дати, делегації баптистів із СРСР стабільно брали участь практично у всіх конгресах та конференціях, які проводив Всесвітній союз баптистів.

Практично всі входження до складу Союзу ЄХБ були вимушеними та ініційованими з боку влади, яка перешкоджала діяльності окремих незалежних союзів, намагаючись утворити один підконтрольний орган. З іншого боку, незважаючи на всі документи, що встановлювали умови входження різних груп до Союзу ЄХБ, вони порушувались [13,арк.128-149].

У червні 1947 р. Уповноважений ВРЄХБ по Україні А. М.Міцкевич перебував з офіційним візитом на Півдні України. Він був у Одеській області з метою аналізу та розв'язання питання об'єднання баптистів та п'ятидесятників у єдиний Союз. У своєму звіті Міцкевич зазначає, що по області є 38 громад офіційно зареєстрованих баптистів, зареєстрованих самостійних п'ятидесятників - 13, і тих, що ввійшли в Союз - 2 [16, арк.21]. Він повідомляє наступний інцидент. Пресвітер по Одеській області В. І.Крапивницький був баптистом і не допускав порушень Серпневої угоди, постійно проводив "виховні" бесіди з п'ятидесятниками, які не визнавали угоди, але влились до баптистських громад.

Його помічниками було призначено двох п'ятидесятників - Г. І.Коржука та М. С.Новицького, які були молодими палкими віруючими. Між цими трьома особами виник серйозний конфлікт. Г. І.Коржук та М. С.Новицький спочатку таємно, а потім відкрито підтримували п'ятидесятників у їх порушеннях, поширювали різні чутки та інтриги щодо старшого обласного пресвітера. Так, Уповноважений ВРЄХБ А. М.Міцкевич сам був свідком, коли на служінні, де у громаді більшість були п'ятидесятники, був присутнім Г. І.Коржука і при ньому віруючі почали "омовіння" ніг, яке було заборонено статутом Союзу ЄХБ. Була проведена бесіда з порушниками, але через два дні така історія повторилась.

Г. І.Коржук та М. С.Новицький відкрито намагались позбавитись опіки старшого пресвітера В. І.Крапивницького та обійняти його посаду. Якби це трапилось, то громади п'ятидесятників продовжували виявляти догматичні та обрядові особливості своєї віри [ 16,арк. З-28]. Але внаслідок клопотань більшості віруючих перед Уповноваженим старшим пресвітером по УРСР посаду старшого пресвітера Одеської області продовжував займати В. І. Крапивницький.

Конфесії, різні за своєю догматикою та розумінням деяких богословських питань, відрізнялись від баптистів, що вело до постійних проблем у місцевих громадах, чвар між пресвітерами окремих груп. Особливо багато проблем було в У країні з представниками християн віри євангельської, які продовжували практикувати в об'єднаних церквах глоссолалію (говоріння іншими мовами), омовіння ніг та пророцтва.

Створення Союзу СХБ, таким чином, відбувалося певною мірою на політичній основі, або інакше, за принципом благонадійності. Це спричинило розкол у самому баптизмі, який завжди відрізнявся згуртованістю, мобільністю, гнучкою адаптацією до соціальних змін.

ВРСХБ втрачав свій авторитет серед віруючих. Позначилися й непродумані рішення, які керівництво церкви зробило у ті роки. В умовах адміністративного тиску з боку влади ВРСХБ у грудні 1959 р. прийняв Положення про Союз євангельських християн-баптистів в СРСР та Інструктивний лист старшим пресвітерам ВРСХБ. Ці документи і явища, що виникли у 50-х - на початку 60-х років, призвели до роз'єднання конфесії. Переконавшись в помилковості прийнятих документів, Всесоюзний з'їзд СХБ 1963 р. їх відмінив [6,с.324-343].

У 1961 р. виникла ініціативна група, яку в 1962 р. реорганізовано в оргкомітет для скликання з'їзду євангельських християн-баптистів. Згодом створено, по суті, паралельну баптистську організацію, на чолі якої з 1965 р. стала Рада церков євангельських християн-баптистів (РЦСХБ). Свого найвищого розмаху рух ініціативників досяг у 1966 p., коли в їх рядах налічувалося до 155 тис. чоловік. В Україні найбільше їх було в Донецькій, Харківській та Луганській областях [6,с.324-343].

Розкол у баптизмі проходив болісно, але більш досвідчені й реалістично мислячі його діячі розуміли, що тільки єдине євангельсько-баптистське братство спроможне стати активно діючою церквою в сучасному світі. Tому було прийнято рішення виключати з церков тих, хто буде сіяти розбрат. Aлe це не так просто було зробити, бо чисельність п'ятидесятників у об'єднаних церквах була досить значною. Пресвітер такої громади перебував у досить тяжкому становищі: якщо він якось намагався обходити протиріччя між баптистами та п'ятидесятниками, перші звинувачували його в проп'ятидесятницьких настроях, а якщо він забороняв п'ятидесятникам їхні специфічні вияви підчас служби, вони погрожували вийти з громади [16, арк. З-28].

Отже, найбільш розгалуженим осередком легального протестантського середовища в У країні у 50-х - 60-х роках залишався Союз СХБ. Власне, саме цей конгломерат п'яти протестантських течій тривалий період офіційно називали в У країні баптизмом, а у популярній та науковій літературі подавали як приклад реалізації принципу свободи совісті [10, с. 542-578].

Насправді, всі громади, що увійшли до Союзу, втратили самостійність і суверенність, більшість з них реєструвались як баптистські. Багато таких релігійних напрямів, як: дарбісти, духобори та інші, повністю розчинились у баптизмі. Організація, таким чином, сприяла поступовій уніфікації протестантського різнобарв'я, що було до 1948 року.

Оскільки йдеться не лише про історичну традицію, а й про генетику самої конфесії - її існування в режимі постійних внутрішніх модифікацій, то Союз СХБ водночас став чинником дестабілізації протестантизму. Адже окремі течії та розгалуження не піддавались зовнішньому згладжуванню.

Протестантський конфесія баптистський адвентистський

Список використаних джерел

1. Гараджа В. И. Протестантизм / Гараджа В. И. - М. : Политиздат, 1971.- 200 с. 2. Чанышев А. А. Протестантизм / Чанышев А. А. - М. : Политиздат, -311 с. 3. Митрохин JI. В. Баптизм / Митрохин JI. В. - М.: Полиграф, 1966. - 287 с. 4. Розенбаум Ю. А. Советское государство и церковь / Розенбаум Ю. А. - М.: Наука, 1985. - 174 с. 5. Зубкова Е. Ю. Послевоенное советское общество: политика и повседневность. 1945-1953 / Зубкова Е. Ю - М.: РОССПЭН, 1999. - 385 с. 6. Колодний A. M. Історія релігії в Україні / Колодний A. M. - K : Знання, 1999. - 735 с. 7. Любагценко В. І. Історія протестантизму в Україні/ Любагценко В. І. - Львів: Просвіта, 1995. - 375 с. 8. Боголепов А. А. Церковь под властью коммунизма / Боголепов А. А. - Мюнхен, 1958 (електронний варіант). 9. Решетніков Ю., Санніков С. Огляд історії Євангельсько-баптистського братва в Україні / Решетніков Ю., Санніков С. - Одеса : Богомисліє, 2000. - 345 с. 10. История евангельских християн-баптистов в СССР / Логвиненко В. - М.: Издание Всесоюзного совета евангельских християн-баптистов, 1989. - 678 с. 11. Слободяник В. А. Очерк по истории пятидесятничества / Слободяник В. А. - Ирпень: Ирпенская Библейская Семинария BCO ЕХБ, 2000. - 563 с. 12. Домашівець В. А. Український баптистський рух / Домащівець В. А. - K.: Знання, 1999. - 472 с. 13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф.4648. - Оп.1. - Спр.421. 14. Заватски В. Евангельское движение в СССР после Второй мировой войны. - М.: Колосс, 1995. - 345 с. 15. Братский вестник. - 1945. - №1. 16. ЦДАВО України. - Ф.4648. - Оп.2. - С. 30.

Організаційна структура протестантських громад УРСР та її зміни у 40-60 pp. XX ст

Похожие статьи