Причини кризових явищ в СРСР і спроби їх подолання

На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих в СРСР порядків. Це вимагало глибокого проведення реформ і в першу чергу реформування народногосподарського комплексу.

Так, наприкінці 80-х років в СРСР 90% обладнання морально і фізично застаріло. Внаслідок диктату партійно-державних структур виробництво валового внутрішнього продукту на душу населення в СРСР значно поступалося у порівнянні з США та іншими розвинутими країнами світу. Так, у 1985 році він становив (у доларах) : в США - 12532; Канаді - 12196; Данії - 10884; ФРН - 10708; Франції - 9918; Гонконзі - 9093; Іспанії - 6537; СРСР - 4996 (68-ме місце у світі). Низькою була оплата праці. Година праці середньо-оплачуваних робітників становила (у доларах): в США - 30; Швейцарії - 30; ФРН - 28; СРСР - 0,59.

У зв'язку з цим надзвичайно низьким був рівень споживання населення. У 1985 р. в розрахунках на душу населення він становив (у доларах): США - 8542; Канада - 7390; Франція - 6509; Данія - 5840; СССР - 2198. Це був рівень слабкорозвинутої країни. Обсяг майна однієї сім'ї дорівнював у СРСР 7,3 тис. крб., а в США - понад 30 тис. доларів.

Офіційна радянська пропаганда приховувала ці факти, переконуючи трудящих, що "там", у "них" - все погано, тяжка праця, нещадна експлуатація, а в СРСР - найнижча платня за житло, безплатні медичне обслуговування і освіта, на високому рівні - охорона здоров'я та праці, довготривала оплачувана відпустка тощо. Але відомі факти і цифри свідчили про інше.

Держава, зосередивши 92 % засобів виробництва на середину 80-х років, диктувала свою волю трудящим. Центральні відомства забирали у трудових колективів до 90% усіх отриманих прибутків. Для порівняння: у США частка держави в структурі власності на той же час становила тільки 27 %.

Невтішні справи були з розвитком соціальної сфери. Так, всього на соціальні потреби (освіта, охорона здоров'я тощо) в 1987 р. в СРСР з державного бюджету було виділено 187 млр. крб., а в США - 500 млрд. доларів (тільки з федерального бюджету). Стабільні ціни на продовольчі та промислові товари, низька платня за житло не були показником високого життєвого рівня. У перерахунку в процентах до середньої зарплатні та з урахуванням їх якості вони виявлялися не нижчими, ніж у розвинутих капіталістичних країнах. Слід сказати також, що мільйони людей десятки років стояли у чергах на отримання квартири.

Разом з тим, величезні кошти йшли на утримання державного і партійного чиновницько-бюрократичного апарату. В процентному відношенні до всього населення, у СРСР він був одним з найчисельніших у світі. Тільки союзних міністерств і центральних відомств налічувалося понад 300. П'ята частина валового національного продукту йшла на військові цілі (для порівняння у США - 5%, ФРН, Франції, відповідно 3 і 4 %).

Постійно заявляючи про "мирну суть", "мирну політику", невпинну "боротьбу за мир", СРСР насправді був самою мілітаризованою державою у світі - з найбільшими сухопутною армією, ракетними та бронетанковими військами. За рахунок власного народу партійно-державне керівництво насаджувало і підтримувало політичні режими в різних країнах світу, які заявляли про те, що будуть будувати соціалістичний лад. Навіть у 1989 р. так звана економічна допомога слаборозвиненим країнам становила 12 млрд. крб. (1/4 валового доходу країни). Боржниками СРСР були Ефіопія - 2,8 млрд. крб., Алжир - 2,5, Ангола - 2, Єгипет - 1,7, Лівія - 1,7, Мозамбік - 0,8, Танзанія - 0,3. Половину цієї "економічної допомоги" становили військові поставки. Ці борги так і не були погашенні.

СРСР ніс величезні втрати через субсидування економіки країн так званої "народної демократії". Нееквівалентний обмін в межах Ради економічної взаємодопомоги теж обходилось у 8-10 млрд. крб. на рік, Куби - 1 млн. крб. щодня.

За рахунок партійних, а також державних коштів КПРС надавала систематичну допомогу зарубіжним "братнім" партіям, страйкарям, різним політичним силам і організаціям, які виступали проти існуючого режиму влади в своїх країнах (значна допомога неоднаразово надавалась страйкуючим шахтарям Англії).

Лицемірною була і національна політика КПРС. Її мета - зберегти під своєю владою приєднані різними шляхами землі та народи. Проводилася ця політика під гаслами "інтернаціоналізму", зближення всіх народів і націй, зміцнення нової спільноти людей - радянського народу. Можна сказати, що насправді це означало звичайну русифікацію населення країни. Загальнодержавною і домінуючою мовою стала російська, в тому числі і в національних республіках. Нею складалися всі державні документи, проводилися партійні з'їзди, наради і конференції, велось діловодство у республіках, краях, областях до найнижчих адміністративних ланок. Майже тільки російською мовою видавалася наукова і навчальна література. В основному тільки в Москві складалися навчальні програми вузів і шкіл. Центральні органи Союзу РСР по суті повністю керували виробництвом, розподілом виробленої продукції, її споживанням, буквально всим життям країни. В економіці, політиці, освіті, культурі все було регламентоване й знаходилось під суворим і неослабним контролем партійних органів. Союзні і автономні національні республіки, області і округи реальної незалежності або автономії не мали.

Однією з таких "квазідержав" у складі СРСР була Українська Радянська Соціалістична Республіка. Формально вона мала всі необхідні атрибути державності - територію, герб, прапор, гімн, свої вищі та місцеві органи влади й управління, навіть міністерство іноземних справ, тощо. Але в неї не було своїх грошей, своїх збройних сил, не мала суттєво впливу на розвиток економіки. Отже, реальної влади і самостійності у розв'язанні питань державного значення, в тому числі і міжнародних, вона не мала. Таким чином, її суверенність як і самостійність мали примарний характер.

На середину 80-х рр. в СРСР були всі ознаки економічної, соціальної і політичної кризи. Зазнала кризи і штучно створена, побудована на диктаті і насильстві, так звана, світова система соціалізму, насамперед її європейська частина. Кризові явища в СРСР визивали нагальну необхідність оновлення всіх сторін життя радянського суспільства.

Вся складність процесу оновлення була усвідомлена не відразу. Багато що доводилося змінювати, доповнювати і навіть цілком відкидати протягом того періоду розвитку СРСР, який дістав назву перебудови (квітень 1985 р. - серпень 1991 р.). Розпочалась вона у 1985 р., коли генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова. З його ініціативи спочатку був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни і тільки пізніше - на докорінну перебудову всіх сфер життя радянського суспільства. Але прискорювати і перебудовувати суспільство водночас виявилось непосильним завданням. Найважливіші зміни в цей період відбулися у сфері духовного життя. М. Горбачов оголосив про необхідність переходу до демократії і гласності. У відповідності з цією політикою було засуджено вияви тоталітаризму в радянській історії, скасовано цензуру, с тюрем випущені політв'язні і дисиденти, покінчено з ганебною практикою тримати людей за політичні переконання в психічних лікарнях.

Для широкого загалу було відкрито спецсхови бібліотек і читачі могли познайомитись з творами, раніше забороненими. Нові можливості для свого розвитку отримали театр, кіноматографія, письменники, поети. Велику роль в пробуджені суспільства відігравала періодична преса, засоби електронної інформації та літературні журнали.

В 1987-1988 рр. висувається завдання про необхідність переходу до правової держави і здійснення у зв'язку з цим політичної реформи. Впроваджуючи цей курс в життя Верховна Рада СРСР у 1988 р. внесла суттєві зміни і доповнення до Конституції СРСР. Найвищим органом державної влади став З'їзд народних депутатів СРСР, який повинен скликатися щорічно. Був прийнятий новий виборчий Закон. Згідно з ним у виборах народних депутатів допускалась альтернативність. В березні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів. Поряд із списками загальносоюзних суспільних організацій, були висунуті кандидати від територіальних і національно-територіальних округів. В окремих із них на один депутатський мандат було 10 і більше кандидатів. Тому серед перших народних депутатів СРСР, крім представників партійної і державно-бюрократичної еліти, були й опозиційно настроєні діячі, зокрема академік А. Сахаров, відомі журналісти і письменники В. Коротич, Є. Євтушенко, Ф. Бурлацький, юрист А. Собчак, економіст Г. Попов та інші.

Уже на першому з'їзді народних депутатів СРСР (травень 1989 р.) з його трибуни пролунала досить серйозна критика на адресу тодішніх керівників КПРС і уряду СРСР. Вона була спрямована насамперед проти надто повільних темпів проведення економічної і особливо аграрної реформ в країні. Незважаючи на дозвіл властей створювати кооперативні підприємства і мати фермерські господарства, ці заходи ще не знаходили широкого розповсюдження. Що стосується державного сектора економіки, то наприкінці 80-х рр. його охопила глибока криза. Економічна реформа передбачала зміну функцій центральних планових органів, міністерств і відомств. Підприємства повинні були, не чекаючи централізованих поставок сировини й устаткування, самі шукати постачальників і ринків збуту готової продукції, тобто переходити на самоокупність і госпрозрахунок. Директорам було надано більшу свободу дій, ніж раніше, але й вимоги до них різко зростали. За цих умов більшість державних підприємств опинилася в надзвичайно скрутному становищі. Ринковий механізм ще не було вироблено й запроваджено, а старі командно-адміністративні методи вже перестали діяти. Таким чином, оновлення суспільства починалось як типова "революція" зверху.

Перші результати реалізації курсу прискорення соціально-економічного розвитку України подавали надію: за 1985-1986 рр. темпи приросту тільки промислової продукції становили 4,3 % і перевищили середньорічні показники ХІ п'ятирічки, які складали лише 3,5 %. Тобто після невпинного падіння проценту середньорічного приросту, що тривав з початку 60-х років, він вперше почав зростати. Ще більший прогрес намітився у сільському господарстві: якщо в 1981-1985 рр. середньорічний приріст основних показників у цій галузі становив 0,5 %, то в 1985/86 рр. - 3,5 %. Тенденція до зростання принципових економічних показників була загальносоюзною і зміцнювала в керівництві утопічні надії на швидке поліпшення життя звичайними командними методами.

Характерними рисами суспільного розвитку держави в другій половині 80-х років були: імпульси необхідних змін ідуть тільки "згори"; партійно-державний апарат займав вичікувальну позицію, чекаючи наказів та інструкцій; вичікувальна позиція домінувала і у більшій частині народних мас; однак все гостріше відчувалася потреба у більш розгорнутій та чіткій програмі перебудови; суспільна думка була ще відносно малорадикальною і перебувала у межах соціалістичних стереотипів.

В подальшому в трактуванні курсу перебудови відбуваються радикальні зміни. Якщо на першому етапі партійно-державним керівництвом СРСР тільки в загальних рисах була сформульована, більш-менш узгоджена програма перебудови, то згодом висувається її стратегічна тріада перебудови: нове політичне мислення і нові відношення до міжнародних відносин; радикальна економічна реформа, демократизація політичної системи радянського суспільства.

Поступово формується соціальна база перебудови. Далі цей процес різко активізується. Набирає силу процес інтенсивного формування народних фронтів - перших незалежних організацій, які мали масовий характер (на лютий 1990 р. в СРСР налічувалося 140 Народних фронтів та об'єднань подібного типу). Наприклад, на літо 1989 р. у "Народному фронті Естонії" було до 60 тис. чоловік, у "Народному фронті Латвії" - 115 тис., Литовському "Саюдісі" - 180 тис. чоловік. Виникає незалежний масовий робітничий рух. Поява на політичній арені неформальних організацій сприяла відкритій і різкій критиці правлячого режиму за безгосподарність, сталінщину і тоталітаризм. Виникає широка поза цензурна преса, відроджуються такі форми відстоювання прав і свобод як мітинги, збори, демонстрації. До весни 1989 р. в країні склалася нова політична ситуація різко відмінна від тієї, що була у 1985 і навіть у 1988 рр. Процес демократизації, на відміну від перших років перебудови, перестає бути справою верхів, розпочався рух знизу, з боку широких народних мас. Іде політизація громадської свідомості, поляризація і радикалізація суспільних сил. Процес утворення чисельних суспільних формувань активізується і віддзеркалює різні настрої соціальних груп радянського суспільства. На основі деяких із них починають формуватись політичні партії, зароджується реальний політичний плюралізм.

Чорнобильська трагедія у квітні 1986 р., страйки шахтарів Кузбасу і України влітку 1989 р. стали своєрідним каталізатором переосмислення існуючих порядків, відкрили очі багатьом людям на стан справ в економіці СРСР і зокрема в Україні. Започаткована ще у червні 1987 р. економічна реформа мала на меті перейти від адміністративних до використання переважно економічних методів управляння народним господарством. Свобода державного підприємства мала базуватись на двох основних принципах: госпрозрахунку і самофінансуванні. На жаль, ще у розробці методології цієї реформи була половинчастість. Вона зберігала основи командно-адміністративної системи; не допускала плюралізму форм власності, не передбачала реформування ціноутворення, матеріального постачання тощо. Половинчастий характер реформи привів до розбалансування у економіці, швидкого наростання деформацій та диспропорцій і як результат цього - загострення ситуації в країні. Спад виробництва привів до небаченого дефіциту у забезпеченні населення товарами першої необхідності та продуктами харчування. Серйозно дестабілізувало ситуацію в суспільстві і те, що КПРС все більше починає "не вписуватись" у перебудову. В умовах коли ситуація починає кардинально змінюватись, партія не встигає за перебігом подій. Її бюрократичний апарат не міг і не бажав проявити ні гнучкості, ні адаптаційних можливостей, чим ще більше погіршувався стан справ.

Поглиблення розмежування та зростаюча консолідація опозиційних настроїв широких народних мас до владних структур були переконливими симптомом того, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Але, крім реалій, був ще формальний бік справи - наявність у Конституції СРСР 6 статті. В ній КПРС проголошувалась ядром і єдиною керівною силою в радянському суспільстві. Це закривало шлях до утворення інших політичних партій.

Під впливом зростаючої кризи партійно-державне керівництво СРСР розколюється на прогресивну і консервативну частини. Консерватори пішли у наступ з бажанням повернутись назад. Виникає ідея тимчасового введення в країні надзвичайних заходів, що на практиці означало відтягування радикальних як економічних, так і політичних реформ. Архітектор перебудови став вагатись і з метою зберегти владу, починає балансувати між прогресивним і консервативним крилом ЦК КПРС. Така трансформація поглядів, була зумовлена поруч з економічними чинниками і різким загостренням політичної ситуації в СРСР. Так, за думкою навіть М. С. Горбачова, розмах демократичних народних рухів та глибина їх цілей далеко вийшли за "допустимі" ліберально-реформаторські межі. Все це привело до того, що "революція згори", дедалі більше набувала рис хаотичного, неконтрольованого процесу, в якому імпульси "знизу" ставали все міцнішими і нерідко випереджали реакцію "ініціаторів перебудови" на хід подій. Саме тому виникнення ідеї переходу в СРСР до президентської держави і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі. М. Горбачову потрібно було втримати у своїх руках ключовий владний важіль для контролю за процесом перебудови. У березні 1990 р. на ІІІ з'їзді народних депутатів СРСР М. С. Горбачова обирають президентом Радянського Союзу. Відмова М. Горбачова підтримати проект переходу до ринку за 500 днів, який був підготовлений комісією Шаталіна - Явлінського, криваві події у Тбілісі, Вільнюсі переконливо свідчили про наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами, про його суттєве сповзання вправо.

Тому до певної міри закономірно, що ІV з'їзд народних депутатів СРСР здійснив поворот від демократії до політики "міцної руки". Ще незміцнілий парламентаризм поступається місцем президентському правлінню фактично з необмеженими повноваженнями. Принципові орієнтири перебудови "плюралізм", "демократія", "гласність" спочатку витісняються, а потім і замінюються у офіційній політиці на "дисципліну" ,"порядок" та "стабільність".

Вкрай гострою проблемою в Радянському Союзі в роки перебудови (особливо наприкінці 80-х рр.) стали відносини центру і союзних республік. Демократизація, гласність, відкритість пробуджували національну свідомість, ставили питання пов'язанні з державним устроєм та правовим статусом республік у складі СРСР.

Союзні республіки та національні автономії не бажали більше миритися з своїм безправним становищем у складі Союзу РСР. Від тих принципів федерації, на яких вони колись об'єдналися, нічого не залишилося. СРСР перетворився в унітарну державу з всемогутнім грабіжницьким центром. Союзні республіки вимагали розширення своїх прав, ставили все гостріше (як, наприклад, у Прибалтиці) питання про політичну незалежність і вихід із складу СРСР. Ситуація погіршувалася виникненням міжнаціональних конфліктів у Закавказзі та Середній Азії.

Союзний центр спочатку не надавав належного значення вимогам республік. Навіть Декларації про державний суверенітет, прийняті в усіх союзних республіках у червні-липні 1990 р., М. Горбачов з іронією назвав "парадом суверенітетів". Однак вносити серйозні корективи в політику загальносоюзних органів стосовно республік все-таки довелося. Виникла ідея оновлення Союзу РСР, пошуку принципових засад нового Союзного Договору (зустріч керівників дев'яти республік у Ново-Огарьово 28 квітня 1991 р.). Керівництво Союзу РСР разом з представниками від національних республік почало працювати над його новим Союзним Договором. Робота проходила повільно, не раз вона переривалась і знову розпочиналася.

Представники республік, особливо РРФСР, не погоджувалися з багатьма положеннями цього документа. Ставало ясно, що політика союзного центру не влаштовує більшість республіканських еліт. В країні швидко зростають відцентрові процеси. На тлі протиборства центру і республік розпочинається "війна законів" між парламентами прибалтийських республік, РРФСР і Союзу РСР, поглиблюються суперечності між лідерами демократичних сил, президентами Росії Б. Єльцином і СРСР М. Горбачовим.

Щоб припинити процес децентралізації, відновити старі порядки, 19-21 серпня 1991 р. в Москві було здійснено спробу державного перевороту. Змовники, що входили до складу партійно-державного керівництва СРСР, зробили спробу переконати М. Горбачева ввести в країні надзвичайний стан і користуючись цим розправитись з опозицією. Коли ж Горбачев відмовився, то його було оголошено хворим. Він по суті був ізольований і посаджений під домашній арешт. Змовники створили так званий Державний комітет надзвичайного становища - "ДКНС", який оголосив про взяття влади у свої руки. В Москву були введені війська і оголошено надзвичайний стан. Однак ДКНС не вдалось утримати владу. Боротьбу проти нього очолило керівництво РРФСР на чолі з її президентом Б. Єльциним. ДКНС був заарештований, розпочалася чистка державного апарату від консервативних елементів, які підтримали ДКНС. Головними чинниками, які сприяли, а по суті і привели до поразки заколоту було бажання народів, що входили до СРСР, отримати право на самостійне визначення своєї долі, єднання загально-демократичного, національно-демократичного рухів та державних структур, які не підтримали змову.

Путч прискорив розпад СРСР та ліквідацію його державних структур. В країні розпочався новий етап - етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично було ліквідовано компартійну систему (діяльність КПРС було заборонено), яка існувала понад сім десятиріч. Розпочався незворотній процес об'єктивної суверенізації республік. Однак це був не "парад", а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.

8 грудня 1991 року на зустрічі лідерів Білорусії, Росії та України у Біловезькій Пущі було підписано угоду про денонсацію договору 1922 р. про утворення СРСР (це означало його ліквідацію) і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкритої для вступу в неї інших держав, що виникли на теренах колишнього СРСР. Таке рішення, по суті, апаратним шляхом усувало від посади Президента СРСР М. Горбачова. 21 грудня 1991 року на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще 8 республік. криза тоталітарні національні меншини

Держави СНД відрізняються від республік колишнього Союзу своїм суспільно-політичним і національно-територіальним устроєм, психологічним станом суспільства, новою системою приорітетів у міжнародних зв'язках.

СНД - це не держава і не державне утворення. Це рівноправне об'єднання суверенних держав. За короткий час держави - члени СНД підписали понад 200 документів, які передбачали створення координаційних органів СНД з метою регулювання міжнародних стосунків. Однак функціонування Співдружності викликало і досить значні нарікання з боку країн, які увійшли в СНД і зокрема України. Це пов'язано з тим, що Росія, оголосивши себе правонаступницею і спадкоємицею СРСР, не бажала справедливого розподілу його майна, в тому числі і військового, а також золотого запасу, активів і пасивів зовнішньої економічної діяльності. Бажання Російської Федерації домінувати в СНД загрожувало відродженню імперських зазіхань Москви.

Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об'єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його у цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв'язків і відносин за умов тотальних розривів і розпадів так і не змогло.

Крах Союзу РСР був зумовлений неспроможністю його централізованих тоталітарних структур справитись з кризовими явищами, забезпечити елементарні права людини, права національних меншин і націй, гарантувати нормальний демократичний розвиток суспільства, матеріальний добробут його населення. Світова практика підтверджує, що найоптимальнішою формою існування людського суспільства, функціонування в ньому демократичних інститутів є не імперії, а незалежні національні держави.

Причини кризових явищ в СРСР і спроби їх подолання

Похожие статьи