ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ ОСМИСЛЕННЯ ФЕНОМЕНУ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ - Проблема генезису політичної еліти

Політична історія, як і історія політичної думки, з давніх-давен дає нам приклади великого зацікавлення проблемами розвитку ідей та думок з приводу панування вибраних меншостей. Ще грецький філософ Геракліт (VI --V ст. до н. є.) вважав, що влада повинна належати меншості, кращим. Такий нерівномірний розподіл суспільства і є основним законом суспільного устрою, твердив він. Цей факт Геракліт пояснював тим, що "найкращі віддають перевагу одному з усього: вічну славу (всьому) тлінному. Маса ж набиває свій живіт, як худоба" [2, с.24]. Трохи пізніше Сократ, займаючись суспільними проблемами, дійшов висновку про переважання інтелекту в особистому і суспільному житті. Він теж не був великим прихильником рівності людей, над усе ставив аристократію духу і мудрості, атому, зокрема, заперечував основний принцип демократії при прийнятті рішень -- принцип більшості. Проблеми загальнополітичного блага, їх вирішення Сократ вбачав у вмілому правлінні, ставлячи його у пряму залежність від освіти, мудрості, правдивості і чесності. Тому він був проти народного правління, оскільки за нього прийняття політичних рішень здійснювали люди, які "ніколи не роздумували про справи державні". Як писав у спогадах Ксенофонт, Сократ говорив, що "царі і правителі -- не ті, що тримають скіпетри, або вибрані будь-ким, або отримали владу за жеребом, і не ті, що досягли влади через насильство чи обман, а ті, які вміють правити" [25, с.98].

У більш довершеному варіанті ідею людської нерівності, вибраності кращих висловив Платон (V --IVст. До н. е.). Свою соціально-політичну ієрархічну піраміду він побудував із трьох страт (верств). В його моделі ідеальної держави панує сувора ієрархія, що детермінується як природною нерівністю людей, так і соціальною необхідністю штучно підтримувати, наскільки це можливо, справедливість. Оскільки люди народжуються від природи різними, вища справедливість полягає у тому, щоб кожен займався тими справами, до яких у нього є природна схильність. У праці "Держава" Платон роз'яснював, що хоч усі громадяни полісу-держави є братами, однак Бог, який створив усіх, "у тих з вас, хто здатний правити, домішав при народженні золота, і тому вони найцінніші; у їх помічників -- срібла; заліза і міді -- у землевласників і різних ремісників". Причому, вважав Платон, кожна верства повинна виконувати не тільки своє призначення, а й зберігати, так би мовити, "чистоту потомства... спостерігаючи, яка домішка є у душі їх дітей", а при меншовартісних домішках у потомства "вони ні в якому разі не повинні мати до нього жалю, повинні чинити так, як того заслуговують його природні задатки" [37, с.415]. Отже, Платон сповідував диференціацію людей, що детермінувалося самою природою. Водночас він одним із перших висунув ідею штучного добору "кращих", розробив систему для поліпшення людської природи. З цією метою Платон запропонував парувати кращих жінок і кращих чоловіків, а їхніх дітей брати на виховання державі [37, с.459]. Це потомство і мало б поповнювати невелику і добірну кількість громадян, яких він називав стража-ми. З їх числа могли рекрутувати правителів, державних мужів. Усе це ставило його біля початків євгеніки як певної системи формування еліти.

Учень Платона -- Арістотель теж вважав, що люди від природи поділяються на вільних і рабів, що "одні повинні правити, а інші їм підкорятися" [32, с.20]. Це значно вплинуло і на розвиток політичної думки в Європі пізніших часів.

У середньовіччі ці ідеї у дещо зміненому вигляді проявилися спочатку у творах Діонісія Ареопагіта, напівлегендарного соратника апостола Павла, які побачили світ уперше в VI ст. Весь світ уявлявся йому як ієрархія організованого цілого, де місце кожного визначається рівнем досконалості. Соціальний сенс цієї системи визначався принципом, за яким вищі ступені наділяли божественним світлом нижчі і тим самим керували ними. Нижчі ступені могли отримувати це світло лише через вищих. Ця ідея потребувала незаперечного підкорення нижчих вищим, проголошувалась універсальною властивістю світу. Повну покору слуг своїм панам освячували Бог і Церква, кращих слід було завжди захищати, навіть якщо вони не мали рації або висловлювали хибні думки [28, с.91].

Починаючи з VIII ст., поширеною стає "соціологічна антропологія" тогочасного суспільства, згідно з якою людство після потопу поділилося на "вільних" потомків Сіма, воїнів -- нащадків Яфета і рабів -- нащадків Хама. Однак ця схема не мала успіху, тому домінуючими стають схема, що її запропонували французькі автори в "Чудесах Св. Бертіна", та класифікація А. Лаонського, в яких трьом верствам: кліриків, воїнів, трудівників відповідали три основні типи людської діяльності: моління, воювання, праця.

Елітарні ідеї античності найповніше відображені у творчості Томи Аквінського, зокрема в його праці "Про правління владик" (XIII ст.). Суспільний порядок, що був віддзеркаленням небесного, на його думку, визначав сувору ієрархію, де більшість людей повинна була займатися фізичною працею, а меншість -- розумовою та управлінням тією більшістю. Найціннішою вважалась праця духовних владик народу -- служителів Римо-Католицької Церкви. Аналізуючи форми державного правління, він засуджував демократичну владу як владу більшості, що призводить до тиранії. Найкращою владою, на його думку, була монархія, оскільки державний корабель найдовершеніше функціонує, коли він має керманича -- єдиного правителя, монарха. Монархічний лад є надійним гарантом порядку і єдності держави [38, с.146].

Підтримав елітарні ідеї і Н. Макіавеллі, який в умовах державної роздрібненості Італії та панування чужинців виступив із працею "Владар", де сформулював більш-менш виразну концепцію політичної влади сильної ініціативної меншості. У своєму дослідженні він окреслив один із найважливіших принципів владних відносин для політичної еліти, що отримав назву макіавеллізму - безпринципної політики, яка для досягнення великих цілей виправдовувала застосування неетичних засобів. Звичайно, тим він порушував дворянський кодекс честі, однак справа визволення та об'єднання Італії -- вища над усе, вважав Н. Макіавеллі.

Епоха XVI -- XVII ст. була часом завершення творення національних держав у Західній Європі, тому проблеми політичної філософії перебували в центрі уваги мислителів. Так, Т. Гоббс у праці "Про громадянина", аналізуючи види держави, зазначав, що їх існує лише три: демократія, аристократія і монархія. Він вирізнив аристократичний вид держави, зазначаючи, що це така держава, в якій верховна влада належить зборам (раді), де право голосу мають вибрані, аристократи. Аристократи, писав Т. Гоббс, "є влада кращих осіб, чи оптиматів..." [34, с.357]. Аристократія, або влада найкращих, уповноважена верховною владою, бере свої початки від демократії. Вона переносить своє право на вказану раду. Суть цього Т. Гоббс вбачав у тому, що народові пропонують обирати, і він обирає більшістю голосів певних людей, "які вирізняються серед інших завдяки походженню або які прославились будь-якими іншими рисами". На них повністю переноситься право народу або держави, і "право, яке раніше належало народові, починає належати раді кращих".

Т. Гоббс вважав, що аристократія тим краща, коли вона ближча до монархії, і тим гірша, коли більше від неї віддалена. Водночас він був непослідовний у своїх поглядах, бо писав, що "... природа створила людей рівними за їх фізичними і розумовими здібностями". Загалом же він твердив, що більшість народу не може засвоїти філософські істини, тому потребує, щоб ним правили кращі. За його життя в Англії відбулася революція, яка закінчилася великим компромісом між буржуазією, що пожертвувала народом, який дав їй перемогу над королем, та королівською владою, яка пожертвувала старим дворянством на користь буржуазії. У наслідку утворилася монархічна держава з буржуазним змістом, еліта влади кардинально оновилася, обуржуазилася і, повна нових сил, вирушила на завоювання світу.

Через сто років, у середині XVIII ст., ПІ. Монтеск'є у праці "Про дух законів" зазначав, що принципом аристократії є доброчесність плюс поміркованість. В ідеалі дворянство є необхідним для монархії, бо в "монархії, де немає дворянства, монарх стає деспотом", - писав він [17, с.176]. Правда, у самій Франції склалася своєрідна ситуація, родова аристократія була відсунута від влади, правила нова грошова знать, тому королі неодноразово змушували дворянство мантії підтверджувати право на привілеї. Так, А. Токвіль вказував, що спочатку Людовік XIV знищив усі дворянські титули, отримані за останні 92 роки, у т. ч. й ті, які надав сам. Зберегти їх можна було, тільки виплативши грошовий викуп, оскільки, за королівським едиктом, "усі ці титули отримані хитрістю" [29, с. 106]. Пізніше, через 80 років, Людовік XV повторив цей захід. Отже, від старого дворянства -- спадкоємців французького рицарства -- мало що залишилося. Дворянство періоду абсолютизму було службове, грошовите, яке дбало насамперед про прибутки, податкові пільги. Тому воно втратило колишній авторитет, стало ненависне народові, потрапило в ізоляцію як від мас, так і від залишків старої аристократії. Правда, як твердив А. Токвіль, кращі представники старого дворянства в нотатках, поданих королю напередодні революції, сформулювали цілу систему демократичних вимог, зокрема звільнення селян від кріпацтва, надання громадянських прав і свобод, знищення Бастілії як символу абсолютизму [29, с. 293]. У сфері державної політики дворянство поставило вимогу розподілу влади. Закони мав би затверджувати державний сейм і король, податки -- лише сейм. Була поставлена вимога замінити суддів, виконавча влада мала належати королю, але в певних межах [7, с.455]. Тобто напередодні революції частина дворянства задекларувала свою готовність до соціально-економічних і політичних реформ.

Так само, до речі, дещо пізніше висловлювався і Г. Ф. Гегель, який, розглядаючи питання про організацію політичної влади у феодальній Європі та в часи становлення буржуазного суспільства, вказав на значну роль дворянства. "Брати участь в управлінні може кожен, хто володіє потрібними для того знаннями, досвідом і моральною волею", -- писав він. Звичайно, що серед них не могли бути хлібороби, міщанство, а лише "знаючі, кращі". Узагалі, опрацьовуючи певну "філософіюнері вності" [12, с.361], Г. Ф. Гегель підкреслював, що "... разом із державою настає нерівність, неоднаковість влади тих, що правлять, та осіб, якими управляють, неоднаковість керівних осіб, адміністративних установ, керівних органів тощо" [33, с. 352].

XIX ст. -- це час кардинальних змін, прихід мас у велику політику, а водночас і спроба захистити старі рицарські чесноти й підготувати грунт для формулювання концепцій елітаризму. Так, Ф. Ніцше у праці "По той бік добра і зла", виходячи з позицій елітаризму, пророче задекларував майбутній розпад європейської духовної культури: тут і "повстання мас", і початок царювання посередностей, панування загального егалітаризму, бачення XX ст. як часу боротьби за владарювання над світом, виведення нової людської породи -- "раси панів" замість віджилої старої еліти. Ф. Ніцше проповідував також політичну перевагу Росії, появу планетарного, глобального мислення, загальну демократизацію Європи як стимул до появи тиранів. Він передбачав початок загального нігілізму і появу "прийдешнього Хама". Ця книжка кинула виклик ученому світові і європейській демократії, адже Ф. Ніцше звинуватив демократію у початку урядування сірих посередностей, переважання стадних інстинктів покори, що передаються "у спадок дуже успішно і на шкоду мистецтву владарювання". Демократам він заявив, що "стадна людина в Європі набуває такого вигляду, ніби вона -- єдина дозволена порода людей". Мовляв, за твердженням демократів, замінити еліту, вождів здатна "сукупність мудрих стадних людей: такого походження, наприклад, усі представницькі установи". Врятувати від демократії можуть лише "... ми... люди іншої віри... які бачимо в демократичному русі не тільки форму занепаду здрібнення людини, а загальне виродження людини, включно аж до "людини майбутнього", в якій тупомудрі і пустоголові соціалісти вбачають свій ідеал..." Тому, вважав Ф. Ніцше, майбутнє Європи не в демократії з її парламентами та іншими демократичними інститутами, а за невеликим прошарком сильних, незалежних (бо "незалежність... -- це привілей сильних") людей, владою обраних. Усе ж решта -- це правління натовпу, мас, а там, "де натовп їсть і п'є, навіть, де він поклоняється, там, звичайно, смердить" [36, с.266].

Не претендуючи на вичерпне пояснення позицій Ф. Ніцше, повторимо, що середньовічне суспільство було суворо ієрархізоване, мобільність між суспільними групами була низька, тому місце особи визначалося раз і назавжди різними "рангами", "чинами", "званнями", причому ця драбина ієрархій довго зберігалася в Англії, ще довше у Франції і значно довше в Німеччині [27, с.203], де гонористість і пихатість були притаманні прусському дворянству майже впродовж усього XIX ст. Тому Ф. Ніцше як син свого (і не лише свого) часу і представник німецького дворянства, мимоволі гостро реагував на занепад дворянської еліти, серед якої було багато індивідів освічених, високоморальних та шляхетних не тільки за походженням. Стикаючись у повсякденному житті з новими людьми з низів, часто малограмотними, вульгарними, але політично активними, дворянство, особливо його інтелектуальна частина, якщо не могло відгородитися від них, то часто ставилося з погордою. Звідси й самотність Заратустри, який іде в гори, де чисті води, повітря і небо. Запізнілий бунт інтелектуальної дворянської еліти наприкінці XIX ст. - це й свідчення неспроможності пристосуватися до нових умов, і несприйняття майбутнього приходу мас у велику політику.

XX ст. - час торжества маси, широкий загал через представницькі інститути майже всюди приходить у політику, починає, принаймні номінально, брати участь у політичному керівництві та управлінні. Цей якісно новий стан суспільства знайшов своє відображення в опрацюванні кількох концепцій формування та існування політичних еліт. Прихід народів у політику призвів і до активізації вивчення політичної діяльності народних мас і водночас спричинив появу концепцій елітарності, покликаних урівноважити поширені марксистські, анархічні теорії.

Спрощено було б вважати, що ці концепції лише захищали вчорашній день перед новими інтенціями до загальної рівності, справедливості і щастя. Головне було те, що теоретики елітарності сперлися на нові дані природничих наук, теорії організації складних систем тощо. Зрештою, дуже скоро з'ясувалося, що і пієтет мас до елітарності теж не помер, він трансформувався лише відповідно до XX ст., а пізніше, підігрітий засобами масової інформації, навіть посилився. Маси потребували вождів, вони, дійшовши до влади в особі власних представників, дуже скоро почали формувати і нову еліту влади, як звичайно, кращу, ніж була. Водночас світова війна, революції в Європі рекрутували з низів еліту -- нову за формою, але стару за своєю суттю -- правлять завжди кращі, ініціативніші, тобто меншість. Причому чим жорстокіше нищили стару еліту, тим більше по середньовічному формувалась нова. Ми ще повернемося до цієї теми, а наразі окреслимо серйозні спроби систематизації й узагальнення розрізнених ідей елітарності, що зробили насамперед італійські соціологи Вільфредо Парето і Гаетано Моска.

Отже, В. Парето (1848-- 1923) закінчив Політехнічний інститут у Туріні, отримав диплом інженера, працював у Флоренції спочатку інженером, відтак головою управління металургійних заводів усієї Італії. Пізніше він почав займатися науково-педагогічною працею. У 1916 р. опублікував "Трактат про підстави соціології", де, зокрема, висунув ідею про те, що в основу людської діяльності покладено не раціоналізм, а ірраціоналізм і нелогічність. Саме такими і є більшість людських вчинків. Спираючись на ідеї Л. Вальраса про економічну теорію рівноваги, він зосередився на вивченні рушійних сил соціальної системи. Ними є насамперед людські почуття, які зрозуміти значно важче, ніж раціональні дії. Однак не всі почуття є двигунами людської історії, а лише ті, які проявляються у певних діях. У зв'язку з цим В. Парето поділив мотиваційні імпульси людської діяльності на дериваційні (які надають діяльності людей псевдологічного характеру) і на резидуальні (від лат. -- залишки), що є постійними, незмінними і детермінують людську поведінку.

Резидуї -- це основа почуттів, емоцій, інстинктів, психологічних станів, що є природними, вродженими, це є біологічні імпульси, які й визначають соціальну поведінку людей. У людському суспільстві такі імпульси перебувають у хаотичному стані. Однак у всякому суспільстві можна виділити певні верстви людей, в яких резидуїв значно більше, ніж в інших. Тому, вважав В. Парето, суспільство ділиться на великі групи людей та елітну групу (верству). Відтак В. Парето виділив шість класів резидуїв, які він, своєю чергою, поділив ще на кілька груп.

Головними є дві перші, в яких панує "інстинкт комбінацій" та "постійність агрегатів". В. Парето застосував теорію резидуїв до аналізу європейської політичної історії, котру він описав, як історію конфліктуючих груп власників резидуїв "інстинкту змін і консерватизму", новаторів і ретроградів тощо. Він вивів теорію соціальної стратифікації та циркуляції правлячих еліт. Соціальна система, вважав він, існує як постійна нерівномірність суспільних груп, що детермінована природною нерівністю людей. Кращі з них - це еліта, частина якої займається керівництвом, отже, вона є правлячою. Друга частина цієї еліти займає панівне становище в мистецькій або науковій сферах -- це т. зв. скеровуюча еліта. У кожній з груп еліт має бути в достатній кількості імпульсів до панування, волі до влади. Для підтримання еліти в дії вона мусить бути відкрита для оновлення: знизу догори і випадання з еліти вниз. Тоді позиції еліти зміцнюються. Коли ж переміщення припиняється, еліта костеніє, настає її ерозія, еліта втрачає свої позиції. Тобто приплив нових членів знизу, з достатньою кількістю резидуїв є гарантією стабільності панування еліти. Якщо ж вона консервативна, в нижніх верствах формується своя еліта (оскільки руху догори немає), яка з часом виростає у значні революційні групи і скидає панування старої еліти. Тому справжня суть політичної революції, виходячи з думок В. Парето, полягає у зміні правлячої еліти. Звідси він вивів відомий закон постійної зміни класу еліт, їх циркуляції по колу".

Кожна еліта, зазначав він, має свій стиль панування. Інстинкт комбінацій зумовлює використання насамперед переконань, компромісів -- це і є тип еліти "Лисиці". Вони володарюють за допомогою різних засобів маніпулювання, обдурювання, демагогії. Вони найчастіше застосовують підкуп, винагороду та нагородження і дуже неохоче використовують погрози застосування насилля. "Лисиці" переважають в умовах нестабільності, на перехідних етапах розвитку суспільства, коли потрібні енергійні, сміливо мислячі і здатні до перетворень правителі.

Еліті, де панівними є резидуї "постійних агрегатів", притаманний авторитарний стиль, насильство. Вони становлять тип еліти "Левів". "Леви" найбільш корисні в стабільних ситуаціях, оскільки вони вкрай консервативні. Суспільство, в якому переважають "леви", приречене до застою, а суспільство, де домінують "лисиці", характеризується динамічністю розвитку.

Тому згода і сила є інструментом правління протягом усієї історії, вказував В. Парето. Еліти, які не здатні на силові методи, поступаються силовим елітам, і так йде по колу. Іншими словами, якщо придивитися до політичної історії, то це перманентна циркуляція еліт, а отже, європейська історія є ніщо інше, "як кладовище еліт".

Як уже вказувалось, постійна циркуляція еліт є результатом того, що кожен тип еліт має переваги для конкретних історичних періодів, однак з часом ці переваги стають їх хибами, перестають відповідати суспільним потребам. Тому збереження динамічної рівноваги суспільства потребує постійної циркуляції еліт, заміни однієї іншою. Причому, якщо революційні зміни вимагають заміни правлячої еліти, то еволюційно-реформістські зміни вимагають переміщення у рамках однієї еліти по горизонталі, по колу в рамках однієї політичної системи. Під час реформ правляча еліта відкриває широкі можливості для переміщення у рамках еліти. Реформи модернізують політичну систему або ЇЇ консервують. Тоді визрівають суперечності, які можуть вирішитися лише з повною заміною еліти.

Близькими до думок В. Парето були міркування Г. Моска (1858--1941), професора університету в Туріні, пізніше в Римі. У своїй основній праці "Основи політичної науки", опублікованій 1896 р. (у перекладі англійською мовою "Правлячий клас", 1939), він сформулював думку, що політика як боротьба протилежних "класів" пануючої меншості (еліти) та підпорядкованої більшості (народу) є сферою вічного протиставлення компетентної обраної меншості і некомпетентних мас народу. Незалежно від соціально-політичної системи суспільство завжди ділиться на два класи - пануючий "політичний клас", організований, що керує суспільством і тому користується певними привілеями, і клас, яким керують, неорганізовану більшість. Правда, чітких параметрів еліти Г. Моска не дав. Демократію, народовладдя, соціалізм він вважав нездійсненними, бо народ сам неспроможний реалізувати політичну владу. Політична еліта повинна звільнити народ від подібних ілюзій і опрацювати наукову політику, дієвий інструмент панування у суспільстві. Сама ж проблема формування еліти, вважав Г. Моска, полягає у тому, що вона повинна в майбутньому творитися на основі розуму, здібностей, освіти, на основі допуску до неї кращих представників народних низів, що дасть змогу подолати її закритість, консервативність.

Г. Моска вважав, що в кожному суспільстві завжди існують сили, які готові замінити стару правлячу меншість. Тому в суспільстві повинні відбуватися перманентна заміна еліти, її оновлення, що є гарантом стабільності суспільства, звичайно, при пануванні загального консервативного настрою. Він твердив, що можуть бути три варіанти такої заміни: збільшення еліти без її оновлення, "увічнення" еліти без її оновлення і чисте оновлення. Поєднання цих варіантів із двома формами державного правління -- автократичною і ліберальною, на його думку, у наслідку може дати чотири типи держави: аристократично-автократичну, аристократично-ліберальну, демократично-автократичну та демократично-ліберальну.

Г. Моска критикував теорію і практику італійської демократії, не був прихильником і фашизації державної системи Італії. У 1925 р. він разом із Б. Кроче опублікував "Контр-маніфест", в якому у відповідь на "Маніфест фашистської інтелігенції", складений Дж. Джентіле, заявив про заперечення "ієрархічних і авторитарних рішень" у політичному житті. Він дуже негативно ставився до парламентського правління, однак у своєму парламентському виступі в 1926 р. (після розгрому фашистами парламентської опозиції) заявив: "Допускаю, що ця система вимагає значної модифікації, але не вважаю, що настав час для вирішальних змін" [44, с.110].

Сучасником В. Парето і Г. Моски був Р. Міхельс (1876-1936), який написав відому працю "До соціології партійності в сучасній демократії" (1911). У цій книзі Р. Міхельс стверджував, що кожна демократія, щоб зберегти себе й розвиватись, повинна організовуватися. Водночас жодна організація неможлива без вирізнення керівного центру -- активної меншості або олігархії, незважаючи на те, що представників у партії обирають демократично. "Хто говорить організація, той насправді говорить олігархія", -- писав Р. Міхельс. Аналізуючи діяльність політичних партій, він сформулював т. зв. закон політичних партій: "Організація породжує панування обраних над тими, хто їх обирає". Р. Міхельс переконував, що чим масовішою є політична партія, тим вірогідніше те, що в її рамках сформується партійна еліта [41, с.12]. Крім того, вивчаючи німецьку соціал-демократію, прототип, на його думку, усіх сучасних масових політичних партій, Міхельс вказував, що у формоутвореннях партійної організації такого типу закладені умови й унеможливлення демократичної участі рядових партійців у політичному житті.

Одним із співтворців концепцій елітарності був Х. Ортега і Гассет (1883-1955), який у праці "Повстання мас", дещо повторюючи своїх попередників, зазначав: "Суспільство завжди є динамічною єдністю двох факторів: меншості і мас. Меншість -- це індивіди або група індивідів, що якісно відрізняються від натовпу. Маса - це натовп людей, що не мають окремих ознак, які б їх відокремлювали" [19, 42]. Оцю меншість, доводив він, від мас відрізняє аристократизм. Однак для нього аристократія не була класом, оскільки "аристократію вирізняють не її права, а вимогливість і суворість до себе, інакше кажучи -- обов'язки... Шляхетний -- це сильний і відважний" [19, с.89], -- писав він.

Низку положень елітарності було абсолютизовано, зокрема в Італії, Німеччині та СРСР. Ще 1904 р. італійський теоретик Г. Преццоліні відверто писав до В. Парето: "... Ви бачите в теорії аристократії наукову теорію, я ж бачу тут наукове виправдання актуальної політичної потреби..." [1, с.31].

Пізніше інший теоретик -- Г. Папіні -- зазначав, що правлячий клас нації -- "це зброя нації, і інколи її може втілювати дуже вузька олігархія і навіть -- одна людина" [1, с.33]. Тому фашистський рух в Італії узяв у теоретиків елітарності низку положень. Б. Муссоліні запозичив у В. Парето ідею "обраної меншості". У вересні 1922 р. у промові в м. Удіне Б. Муссоліні заявив, що "власне меншість завжди здійснює глибокі потрясіння", маси ж він порівнював із сирим матеріалом, з якого "митець ліпить свій шедевр".

Фашистський теоретик Ф. Ерколе у своїй "Історії фашизму" підкреслював, що "оригінальність фашистського синдикалізму полягала в тому, що він грунтувався насамперед на ініціативі обраної меншості". 1923 р. в Італії було проведено виборчу реформу, яка зробила фашистів деспотичним господарем парламенту, що дало змогу провести т. зв. "надзвичайні фашистські закони", які підготував міністр юстиції А. Рокко. За їх допомогою в Італії було знищено ліберально-демократичну й сформовано тоталітарну державу. Новостворена фашистська еліта, об'єднавшись із націоналістичною верхівкою італійського кр-ролівства, дала змогу тоталітаризму опертися на широкі маси, використовуючи націоналістичну ідеологію, зокрема концепцію Е. Коррадіні про "призначення", "першість" "латинського духу", "невід'ємне право відновлення панування на Середземному морі" тощо. Пізніше теоретик А. Монті зазначав, що "фашизм нічим би не був і нічим не міг би стати без націоналізму. Без нього фашизм був би миттєвим епізодом... з націоналізмом же фашизм став у 1922 р. господарем усієї Італії і залишається ним включно до 1943 р." [1, с.47].

Фашистська еліта стверджувала, що лише вона знає шляхи виходу з кризи. Б. Муссоліні доводив, що в Італії ніколи не бракувало планів рятування вітчизни, однак завжди бракувало одного: "справжніх людей і незламної волі. Ми -- нові люди, і ми зуміємо управляти новою Італією...". Для того, вважав Б. Муссоліні, треба було створити нову державу, яка "репрезентуватиме не партію, а національну спільність, включатиме всіх, стоятиме над усіма і протиставлятиметься усім тим, хто зазіхатиме на її беззаперечний суверенітет". Однак політична практика показала зрощення партійного апарату з державним і навіть їх ототожнення. Ще пізніше у прийнятому "Дисциплінарному статуті" фашистської міліції були сформульовані вимоги та норми права і фашистської моралі. Для фашиста "закони загальної моралі щодо сім'ї, політики, друзів... жодного значення не мають. Його законом є честь -- як свого часу вона була стародавнім рицарським законом..." [16, с.165].

Майже одночасно в Німеччині А. Гітлер проголосив поділ людей на расу панів та всіх решта. Він розширив рамки еліти на всю німецьку націю, що мала стати відносно інших націй пануючою. Елітарність німецької нації спиралася в А. Гітлера на її біологічну вищість над іншими та на панування у природі закону вічної боротьби рас у суспільстві. Він писав: "Хто хоче жити, той мусить боротися, а хто в цьому світі вічної боротьби не хоче брати участі в бійці, той не заслуговує на право жити" [8, с.243]. Право на вищість німців-арійців спиралося на те, що лише вони створили "фундамент і стіни всіх людських творінь... стали засновниками людства" [26, с. 165]. Звідси А. Гітлер виводив природне право арійців на всесвітнє панування. Водночас у самій арійській расі А. Птлер та фашистські теоретики вирізнили власне еліту -- членів партії та ЇЇ воєнізовані загони СА й СС. У розмовах із Г. Раушнінгом А. Гітлер відверто заявляв, що "маса подібна до тварини, яка піддається інстинктам. Вона не обдумує і не розмірковує...". Масам не потрібні логіка і розумні докази, вони йдуть за "елементарними гаслами", які їй дають вожді. Керувати масами може лише еліта -- політична партія. Тому в статуті нацистської партії вказувалось, що вона "висловлює політичну концепцію, політичну свідомість і політичну волю німецької нації...". Це, враховуючи авторитарний характер політичного режиму тогочасної Німеччини, було втілено в особистості фюрера "на підставі директив і відповідно до програми", бо лише він та імперське керівництво "відповідно визначають політичні цілі німецького народу". Для самої ж еліти партійна програма була головним документом, оскільки "програма повинна стати твоєю догмою. Вона вимагає повного підкорення націонал-соціалістичному рухові... право -- це те, що служить цьому рухові і, отже, Німеччині" [18, с.358]. Еліта була поставлена над державою, її члени були непідсудні цивільним судам, лише після виключення з партії можна було притягати до відповідальності ту чи іншу особу. Головний суб'єкт політичної влади -- нацистська партія, її політичну практику стали розглядати як вищий критерій істинності, діяльність партії стала еталоном справедливості. Принцип "усе, що служить націонал-соціалізму -- добре; усе, що йому шкодить -- погане і повинно бути знищено" став обов'язковим [30, с. 126]. Тобто в даному разі ототожнювалися держава, нація і батьківщина, оскільки було задекларовано неможливість служіння Німеччині, її народові поза націонал-соціалізмом.

Особлива роль у формуванні еліти відводилась СС. У своїй розмові з М. Борманом 27 липня 1942 р. А. Гітлер зазначив, що СС повинні підходити зі значно суворішими, ніж у партії, вимогами до тих, хто зараховується в їх ряди. Це пояснювалось тим, що "СС -- це лише мала частина усієї партії, і їх чисельність повинна бути незначна, щоб зберегти їх елітарний характер" [22, с.475]. Зрештою, і сама нацистська партія -- це теж лише свідомі і віддані ідеалам фашистської імперії її члени. У майбутньому ж, говорив А. Гітлер, "партія об'єднає у своїх рядах тільки політично активну меншість" [22, с.484].

Аналогічно відбуватимуться такі процеси й у Радянському Союзі. Спочатку В. Ленін створив організацію професійних революціонерів, що мала за мету здійснити революцію насамперед у Росії, а потім "мировой пожар раздуть...". Правда, із збільшенням публікацій почала тьмяніти й позолота на більшовицьких гаслах. Тим паче, коли стало відомо про неетичну діяльність більшовицької еліти. Із великим запізненням дійшло до громадян Радянського Союзу, наприклад, повідомлення ще з далекого 1921 p., коли газета "New York Gerald Tribune" повідомляла: "... Скидається на те, що більшовицька революція, яка відбувається у Росії, насправді є гігантською операцією, що має на меті перемістити величезні кошти з-під російського контролю під контроль європейських та американських банків" [3, с.68]. Більшовики завоювали Росію і для одних встановили суворий режим, для інших -- панування, "не обмежене ніякими законами". Для одних -- порядки, коли "громадян, які відмовлялися назвати своє ім'я, розстрілювали на місці без суду... Родина, у будинку якої сховався бандит (йдеться про селян. -- Б. К.), підлягає арешту і виселенню, майно її конфіскується, старшого робітника в цій. родині розстрілюють на місці без суду..." Або: "Станиці і поселення, які переховують білих і зелених, будуть знищені. Все доросле населення буде розстріляне, все майно конфісковане..." [3, с.69]. (Накази комендатур більшовиків із посиланням на рішення ВЦВК від 11 червня 1921 p.). Для інших настав час розподілу багатства та встановлення тоталітарної диктатури. Факт відомий. З невідомою метою вожді революції уже на початок 1921 р. поклали на свої рахунки в банки Європи й Америки 470 млн. швейцарських франків. Коли про це стало відомо, то В. Ленін надіслав Уншліхту секретну записку з вимогою: "... Так працювати не можна... негайно знайдіть ДЖЕРЕЛО ПРОСОЧУВАННЯ... Це НЕПОДОБСТВО, а не робота!" [3, с.84].

Щодо партії, то вона жила за залізним законом олігархії Р. Міхельса: кожна партійна організація -- це могутня олігархія на демократичних ногах, усюди є також влада обраних лідерів над масами, що обирають. Ще за В. Леніна партія почала концентрувати у своїх руках всю повноту політичної влади. Як вказував Е. Карр, три головні моменти характеризували період від Жовтневої революції до смерті В. Леніна: зростаюча влада в руках невеликого керівного партійного центру, перетворення партії з революційної організації у керівне ядро урядової і адміністративної машини і, нарешті, створення для неї монопольного становища через усунення інших партій [35, с.157].

Значно пізніше колишній консультант директивних органів М. Восленський у своїй книзі напише : "... Вождь революції В. Ленін винайшов організацію професійних революціонерів. Глава апарату Сталін винайшов номенклатуру". Спочатку партія була надто нечисленна, щоб в умовах одержавлення усього життя у країні забезпечити заміщення усіх відповідальних посад. Тому замість старої дворянської еліти на посади почали висувати людей, що мали відповідати двом вимогам: бути не дворянського, не буржуазного походження і бути членами нової елітарної партії. Критерій підбору кадрів став суто політичний -- безмежна відданість справі партії, Леніну -- Сталіну. Остання частина цієї формули дещо змінювалась, але не змінювалась суть. Уже в роки "перебудови", на XXVIII з'їзді КПРС, секретар ЦК Є. Лігачов заявив: "Серед найважливіших критеріїв підбору кадрів на перше місце ми ставимо політичні ознаки працівника...". Тим самим Є. Лігачов підтвердив генеральну лінію більшовицької партії, розпочату ще до революції, а 1920 р. організаційно закріплену (з утворенням в ЦКігубкомах РКП(б) обліково-розподільчих відділів). Трохи пізніше Й. Сталін сказав, що вона складається з 3 -- 4 тис. вищих керівників, тобто генералітету, 30 -- 40 тис. середніх керівників, партійного офіцерства і 100-- 150 тис. представників нижчого партійного складу, тобто партійного унтер-офіцерства. Вся ця правляча верства називалась номенклатурою, її основною функцією стало управління, а точніше, політичне керівництво, оскільки управління матеріальним виробництвом було вторинним. Головне в номенклатурі -- це влада. Як писав М. Восленський, "...буржуазія -- клас багатий, а тому пануючий. Номенклатура -- клас пануючий, а тому -- багатий" [6, с.113]. Партія повністю контролювала знизу догори висунення та розстановку керівних кадрів, починаючи з нижніх ланок і до верхніх щаблів. Слушно зазначав колишній секретар ЦК Спілки комуністів Югославії М. Джілас: панування партії в суспільстві, ототожнення влади й апарату партії з партією, залежність права на висунення ідей від місця в ієрархії -- ось риси, невід'ємні й органічно притаманні кожній комуністичній бюрократії, в руках якої опинилась влада[10, с.236]. Класи і маси не реалізують влади, бо це не їхні функції, цим від їх імені займаються партії. Оскільки ж у всякій партії, а тим паче в масовій, формується партапарат, то влада поступово концентрується в його руках. Якщо ж партія займає монопольне становище в суспільстві, то й влада апарату стає монопольною. Кожна монополія рано чи пізно призводить до застою, деградації. Влада тоді перетворюється у самоціль. М. Джілас писав, що в такому разі влада стає головною метою і засобом усякого руху як для кожного члена партії, так і для кожного політичного руху. Тому "... жага влади в комуністів невтоленна, безмежна. Перемога тут означає злет до висот божих; програш -- глибоке приниження і спаплюження... Справжній комуніст -- це суміш фанатика з неприборканим правителем" [10, с.240].

На жаль, розуміння цього прийшло далеко не до всіх, та й досить пізно... згаданий раніше Є. Лігачов уже пізніше був вимушений визнати, що "застій був не на робочих місцях, а в керівному політичному ядрі країни" [15, с.14]. Жага влади була властива всім радянським політикам. Можливо, це й природно, якщо вона не ставала патологією. Бо навіть для ініціатора перебудови вона стала другим "я". Як стверджує В. Печенєв, колишній помічник М. Горбачова, описуючи образ генсека, "влада є тією єдиною ідеєю, що керує його поведінкою, яка зміцнює усе, що, як здається, суперечить одне одному в його діях, дає змогу вловити в них внутрішню, тверду логіку і ясний зміст: від позицій і поглядів "застійних" часів до реалістичного повороту на початку "перебудови", від ініціювання широких демократичних процесів у тоталітарній державі до кривавих подій у Баку, Тбілісі, Вільнюсі" [21, с.95].

Перш, ніж узагальнити сказане вище, зазначимо, що у зв'язку з об'єктивними обставинами в період до Другої світової війни концепції елітарності розроблялись переважно у Європі, відтак після війни -- усе більше у США. Там сформувалось декілька течій, насамперед т. зв. макіавеллістів, ліберальна та структурно-функціональна течії. У 80-ті роки до них приєдналися дослідники консервативного елітаризму. Послідовно розвивається ліберальний елітаризм, що став відомим завдяки європейським ученим, зокрема К. Попперу, К. Манхейму та відомому італійському політологу Н. Боббіо. До цього напряму належать і С. Ліпсет та Р. Дал, які розробляли ідею плюралізму еліт.

Звичайно, європейська й американська політичні теорії з цієї проблеми значно багатші, мають більшу кількість прізвищ, ніж тут зазначено. Це і австро-американський економіст Й. Шумпетер, який використав деякі елементи елітаризму для пояснення демократичних процесів, і Дж. Бернхем, автор відомої праці "Макіавеллісти" (1943), який спробував поєднати елітаризм із марксизмом та троцкізмом, а також колишній марксист Чарлз Р. Міллс з його напівпамфлетом "Владарююча еліта". Відомі також праці Г. Лассуелла, А. Каплана, Г. Боттомора, П. Бахраха, Дж. Сарторі, Р. Арона, Дж. Хейлі та багатьох інших, які певною мірою торкнулися проблем елітарності. Інтерес до цієї проблеми постійний. Доки великі групи людей братимуть участь у політичному житті, доти існуватиме постійна потреба у керівництві. Ця проблема існуватиме, доки людське життя перебуватиме в організованому стані, доки, поряд з прямою участю у політиці, буде й представницька участь у політичних процесах. Проблема існуватиме також доти, доки малі групи будуть швидше, точніше, яскравіше висловлювати настрої, ментальності великих людських груп і знаходити чіткіші, більш адекватні засоби й шляхи їх реалізації. Зрештою, масі завжди потрібні взірці для наслідування, оскільки вона інстинктивно потребує на когось рівнятися, когось ідеалізувати.

Можна стверджувати, що на кожному історичному етапі розвитку людства вирізнялися привілейовані верстви, які і були в суспільстві панівними. Характерною ознакою цієї провідної меншості була безпосередня участь у прийнятті й реалізації політичних рішень. В Європі обрані верстви пройшли у своєму розвиткові низку історичних етапів. Перший розпочався в Стародавній Греції й Римі (поява евпатридів й патриціїв), другий пов'язаний із формуванням в Європі рицарства, яке послужило основою для утворення дворянства. Джерелами їх виникнення були сила й гроші. Епоха революції і розвитку капіталізму підірвали політичний, соціально-економічний вплив дворянства. Частина дворянства зуміла пристосуватися до нових умов, інша ж, не пристосувавшись, вимерла. Значні зміни відбулися і у формуванні джерел еліти, основними стали гроші. Розвиток науково-технічного прогресу сформував тенденцію до поєднання таких джерел формування еліти, як гроші і знання, що означатиме реалізацію постулату "знання -- сила".

Відповідно елітарні ідеї та концепції пройшли теж декілька етапів -- від античних мислителів (Геракліт, Платон, Аристотель) до Середньовіччя включно (Т. Аквінський). У Нові часи ідеї елітарності розвивали Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є. Наприкінці XIX ст. у нову перехідну епоху ці ідеї знайшли своє відображення у працях Ф. Ніцше та концепціях еліт В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса. На новому етапі були зроблені спроби абсолютизувати окремі аспекти концепцій у фашистській Італії, Німеччині, а також у Радянському Союзі [13, с.186]

Похожие статьи




ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ ОСМИСЛЕННЯ ФЕНОМЕНУ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ - Проблема генезису політичної еліти

Предыдущая | Следующая