Вступ - Російськомовні повісті Т. Г. Шевченка

На початку ХХІ ст. у дослідженні історії української літератури нікого не здивуєш несподіваними поглядами на відоме, усталено досліджене, класичне явище. Минулися часи епатуючих статей і шокуючих монографій, надійшла найближча пора прискіпливого і виваженого аналізу твору як тексту, літератури як специфічного мистецького явища.

Повісті Тараса Шевченка -- прозові твори письменника. Усі повісті Шевченко написав у період заслання. Лише останню "Прогулянка з задоволенням і не без моралі", почавши писати в Новопетровському укріпленні, закінчив у Нижньому Новгороді. За його словами, їх "десятків коло двох набереться", проте до нашого часу дійшли лише 9. Відомо ще про повість "Из ничего почти барин", задуману першою, але невідомо чи написану. У зв'язку із забороною писати й малювати, перші дві повісті письменник мусив підписувати фіктивними датами: "Наймичка" -- 25 лютого 1844, Переяслав (замість справжньої 1852--1853); "Варнак" -- 1845, Київ (замість кінець 1853 -- початок 1854). Проте, відчувши послаблення нагляду і приязне ставлення коменданта Ускова, наступні повісті Шевченко підписував справжніми датами.

Російськомовні повісті Шевченка не належать до тієї частини літератури ХІХ ст., щодо якої науковці досягли об'єктивного прочитання фактично до кінця минулого сторіччя. Вони розглядались дослідниками переважно у декількох літературознавчих варіаціях, серед яких: випадковий епізод у творчості Кобзаря, самоствердження митця під час заслання, що доводило б його творчі можливості, аналог чи опозиція до однойменних українських поем, прагнення ознайомити російського читача з українськими реаліями або вузько-соціологічне прочитання їх проблематики. Проте такий аналіз не вводить повісті до загального комплексу Шевченкової мистецької спадщини. Наприкінці дев'яностих необхідність оновлення погляду на літературний процес неминуче привабила літературознавців до російськомовної прози Кобзаря. Зокрема Н. Р. Демчук зверталася до дослідження художнього світу прози Шевченка на рівні мікропоетики, В. Г. Терещенко вивчала проблему автора в її біографічному аспекті, Н. М. Грицюта розглянула повість "Близнецы" в контексті розвитку європейського роману виховання. Проте у цих повновартісних дослідженнях повісті не аналізуються через їх єдність з поетичною та живописною творчістю митця, що довело б спільні для них художні закономірності, зокрема спорідненість ідеологем, концептуальних елементів, художніх прийомів та багато інших особливостей.

Чому ж не так багато дослідників зверталось до російськомовних повістей Шевченка, ще менше з них зупиняються на характеристиці їхньої образності? М. Зеров, на жаль, виніс цим творам однозначний вирок: найслабша, найнепомітніша частина його літературної спадщини. Не спонукають літературознавців до роздумів навіть такі видатні попередники як О. Білецький, який у статті "Російська проза Т. Г. Шевченка" з'ясував деякі художні аспекти як змістовного, так і формального рівня текстів. Проте впродовж багатьох років панувала переважно точка зору, яка прямо стверджувала або ж натякала, що повісті Шевченка сприймаються швидше як цікавий казус, ніж як можливий об'єкт дослідження значної мистецької цінності. Шевченко Російськомовний Повість Творчий

Усупереч стереотипам, серед сучасних потрактувань прози Шевченка осібне місце посідають дослідження Ю. Барабаша, монографія якого "Коли забуду тебе, Єрусалиме." Гоголь і Шевченко: Порівняльно-типологічні студії" та численні статті на новітньому науковому рівні розкривають глибинну сутність текстів російськомовних повістей в річищі світогляду митця, біографічних колізій, літературного процесу через призму зв'язків, збігів та прямих паралелей з прозою М. Гоголя. Відтак відкриті принципово нові можливості для інтерпретацій образної системи прози Шевченка, структурного і герменевтичного підходів до них. У цих творах важливий не стільки життєвий матеріал, предмет зображення, скільки його висвітлення потужним променем художніх знахідок, не стільки тема, ідея, сюжет, скільки їх втілення, ракурс, емоційно-моральні акценти. Необхідно простежити і єдність творів за жанровими ознаками, і вписаність їх у творчість Шевченка взагалі. Комплекс прози "Наймичка", "Варнак", "Княгиня", "Музыкант", "Несчастный", "Капитанша", "Близнецы", "Художник" і "Прогулка с удовольствием и не без морали" може бути розглянутий як цикл і за мовними, і за тематичними, і за текстуальними характеристиками, що обумовлені особистісними рисами автора. Шевченкові-художнику, музично обдарованій особистості, ерудованій людині притаманна синестезія сприйняття світу, синкретичність мислення, філософізм уяви. Оскільки митець реалізував себе у різних галузях, то не дивно, що він мав сподівання бути сприйнятим як автор прозових творів. Поряд з цим може виникнути проблема жанрової своєрідності, вирішенню якої теж сприятиме образний аналіз. Елементи романного мислення (панорамність у моделюванні образів-персонажів, багатовекторність проблематики тощо), наявні у прозі Шевченка, обумовлені його митецькою зрілістю - поетичну творчість він почав 1837 року, як прозаїк відбувся у 1852-1858 р. р. Однією з характеристик прози Кобзаря є поліфункціональність художньої образності, тобто виконання елементами образної структури різноманітних завдань на усіх рівнях тексту. Повістям Шевченка притаманні домінантні риси, у дослідженні яких виявляється поліфункціональність образності:

    - багатоаспектність художньої майстерності; - комплексність мистецьких засобів; - національний світогляд як риса, що пронизує ідейно-тематичний пласт структури тесту; - адекватність/неадекватність обраної мови викладу.

Окремо виділяємо сприйняття власних творів автором, в систему якого входить підкреслена інтенсивність роботи над ними: "Музикант" він почав 21.11.1854, закінчив 15.01.1855, вже через кілька днів переходить до повісті "Несчастный", почав 24.01.1855, 20.02.1855 закінчив. Таким чином, можна простежити час, присвячений кожній з повістей, окрім містифіковано датованих (з об'єктивних причин) "Наймички" и "Варнака", які насправді, згідно з упевненим твердженням дослідників, написані Шевченком не раніше 1852-1853 р. р. (див., наприклад, абсолютно слушне зауваження О. Білецького про анахронічні згадки оренбурзького краю та киргизьких степів [2, 221]). Про що говорить відсутність більшої частини зі згаданих Шевченком двадцяти прозових творів? Чи про його критичне ставлення до них чи про вплив рішучого несхвалення з боку сучасників - на даному етапі встановити практично неможливо. Не всі твори ідентифіковані самим Шевченком, можливо, йдеться про начерки або ескізи, деякі просто зникли ("Повесть о безродном Петрусе" - архів М. Костомарова, згаданий у "Журналі" твір невідомої жанрової приналежності "Лунатика"). Спогади, ностальгія, туга і душевний та фізичний дискомфорт заслання стали рушійними силами створення повістей. Письменника переповнювали хвилі матеріалу, які виливались у такій, здавалося б, незвичній для нього формі, але чи такій вже незвичній, простежимо впродовж нашого дослідження. А зараз повернемося до авторського бачення цього корпусу творів, у якому показово і те, що впродовж заслання і подорожі-повернення у листуванні Шевченко постійно і наполегливо цікавився долею повістей, чи надруковані вони, чи можливо це (до 1858 р.), але, потрапивши до Петербурга, повернувшись на звичну стежину, вже клопочеться виданням поезій та поем, перевиданням "Кобзаря". Комплекс образності, у функціонуванні якої спостерігається багатоаспектність, пропонуємо поділити на такі стрижневі структури, не відмовляючи у існуванні не менш важливим додатковим рівням:

    1) образи наратора/автора; 2) образи-персонажі; 3) образи-концепти (шлях, кобзар, дерево, могила, чумак); 4) образи-тропи.

У повісті "Художник" використано наратив дзеркального типу: центральний персонаж є alter ego автора, а наратор - певною мірою збірний образ з петербурзьких друзів і знайомих Шевченка, переважно подібний до І. М. Сошенка. Наратор причетний до мистецького та інтелектуального світу, з відповідними поглядами і структурою сприйняття дійсності. Окрім того, спостерігаються епізодичні вклинення голосу головного героя (в епістолярній формі) і його приятелів. Специфіку наративу останньої з відомих нам повістей ілюструє ланцюжок її назв: від "Матроз, или старая погудка на новый лад" (з акцентуацією на постаті героя), "Прогулки с пользою, но не без морали" до "Прогулки с удовольствием, но не без морали" (підкреслення наше - О. Є.). Змінюється аксіологічний аспект, зацікавленість оповідача в подіях і людях стає наголошено безкорисливою, елементи саме задоволення, мистецької насолоди від спостерження і співпереживання морально і зовнішньо досконалим, красивим особистостям. "Прогулка" прикметна ще й тим, що автор майже не довіряє оповіді іншим, крім коротких фрагментів публіцистичного характеру (зав'язка твору) та висловлювань другорядних персонажів, формуючи образ оповідача максимально достовірно, дефініціювавши його як К. Дармограя.

За псевдонімом К. Дармограй, потім у листуванні розшифрованим як Кобзар Дармограй, Шевченко сховався лише двічі - у повістях "Княгиня" и "Прогулка с удовольствием, но не без морали". Психологічна проблема його відповідності/ невідповідності особистості Шевченка залишається недостатньо вирішеною, попри успішні спроби дослідників привідкрити цю завісу. На думку Ю. Барабаша, "наративна просторінь російськомовної Шевченкової прози "обрамлена" й замкнена ім'ям К. Дармограя. Про мене, це дозволяє говорити певною мірою про авторство цього віртуального персонажа, або, якщо завгодно у цілому про "прозу К. Дармограя" . Не можна бути абсолютно впевненим, чи лише себе бачив письменник у цьому трохи вайлуватому, доброму душею, не надто успішному, але щирому "антикварові", та самоідентифікація підкреслюється спорідненістю зі збіркою "Кобзар", з часу виходу якої це ім'я закріпилося за Шевченком. Отже, у повістях Шевченка переважає діалогічний наратив, який стає носієм поліфункціональності образності через створення системи кількісно і якісно відмінних нараторів. Найпоказовіша в цьому аспекті структура образів-персонажів, вона надає повний спектр структурованості. Персонажі виступають у творах як:

    - моральні ідеали-антиідеали автора; - типи національної ментальності; - літературні кліше і псевдокліше; - втілення мотива двійництва як реалізація ситуації життєвого вибору.

При частковому застосуванні до персонажів гендерного підходу, з'ясовується, що жіночі образи за поліфункціональністю відрізняються від чоловічих наявністю чітких критеріїв ідеалу жінки (ставлення до українського народного начала, моральність, інтелігентність, охайність, самопожертва).

Похожие статьи




Вступ - Російськомовні повісті Т. Г. Шевченка

Предыдущая | Следующая