Художні напрямки доби Просвітництва - Західноєвропейські ідеї Просвітництва

На відміну від романтичної, просвітницька ідеологія не обмежується у своєму естетичному прояві (як романтична - тільки в романтизмі як типі художньої творчості), а втілюється в кількох типах художньої свідомості. Художню основу західноєвропейського Просвітництва складає ряд естетичних та літературних напрямів, серед яких виділяють: рококо, просвітницький класицизм (неокласицизм), сентименталізм (руссоїзм), просвітницький реалізм, німецький романтизм (передромантизм).

Як відомо, жоден із напрямків, яким була представлена література доби європейського Просвітництва XVIII ст., не став єдиним виразником свого часу і відображав його по-своєму. Спільним для літературних напрямів було прагнення наблизити літературу до життя, залучити її до процесу формування суспільної моралі. Ось чому тогочасне письменство часто мало публіцистичний, пропагандистський характер, декларуючи високі громадянські ідеали, утверджуючи нового позитивного героя, який виражає передові думки й почуття доби.

У першій половині XVIII ст. виникає стилістичний напрям рококо (старофранц. rосаіlе - черепашка неправильної форми). Стиль рококо сформувався за часів Людовіка XV, коли пішла мода орнаментувати приміщення примхливими візерунками, які нагадували завитки чере-пашок, і проіснував до 40-х рр. ХVІІІ ст. Легкість, вишуканість форм відзначає мистецтво рококо. Воно побудоване на асиметрії, яка створює відчуття неспокою - грайливе, насмішкувате, дразливе почуття. Сюжети картин і літературних творів рококо були, насамперед, любовними, ероти-чними; улюблені герої - пастухи та пастушки-німфи, богині, які займаються своїми туалетами. Видатними представниками цього напрямку у живописі були Буше (1703-1770; твори "Венера з Амуром", "Купання Діани", "Туалет Венери"), Ватто (1684-1721; твори "Свято кохання", "Сумнівна пропозиція", "Паломництво на острів Цитру") та Фрагонар (1732-1806; твори "Щасливі можливості гойдалок", "Поцілунок крадькома"), у літературі - Е. Парні (1752-1814; твір "Війна старих та нових богів"), творчість якого пронизує відвертий епатаж та еротика. Мотиви рококо можна зустріти у творах Вольтера ("Орлеанська діва"), Дідро ("Нескромні скарби"), в музиці великого композитора В. Моцарта ("Чарівна флейта").

У 30-40-х рр. XVIII ст. у Франції поряд із рококо набуває популярності нова, зокрема літературна, естетична течія, що отримала назву просвітницький класицизм, або неокласицизм, творцем якого по праву вважається Ф. М. Вольтер (твори "Смерть Цезаря", "Магомет"). Якщо напрям рококо набув своєї популярності в основному серед аристократії "старих поярдків", то ідеї Просвітництва знайшли своє відображення саме у просвітницькому класицизмі. Художники, що працювали в цьому стилі також як і класицисти бачили свій естетичний ідеал у історії та культурі Стародавніх Греції та Риму. Також як і кла-сицизм XVII ст., неокласицизм у образотворчому мистецтві, музиці та літературі заснований на принципах раціоналізму, симетрії, цілеспрямованості, стриманості та суворій відповідності змісту його формі. Треба сказати класицизм XVIII ст. за своєю художньою композицією та методами її створення повністю відповідає класицизму XVII ст. Але порівняно із класицизмом XVII ст. просвітницький класицизм попри використання старої стилістичної форми класицизму за її допомогою відображає вже зовсім інший зміст. Якщо для старого класицизму характерні моральний пафос, громадянська спрямованість, поняття "суспільного обов'язку", розуміння того, що людська свобода та життя повинні бути принесені в жертву в ім'я держави та суспільства, то неокласицизм міняє свої орієнтири та зосереджує свою основну увагу на людині як індивідуальній особистості, яка живе в умовах рівності та "вічної справедливості та має невід'ємні "природні права" (право на гідне людини життя, свободу і власність).

У XVIII ст. класицизм у значно видозміненому вигляді розквітає у Німеччині, де творять Й.-В. Гете та Ф. Шіллер (так званий Веймарський класицизм, що мав уже виразні ознаки передромантизму), у Росії (М. В. Ломоносов, О. П. Сумароков, Г. Р. Державін, М. М.Херасков), інших країнах Європи, у кожній з яких він набував особливих національних рис і збагачувався стилістикою інших культурних напрямків. Класицизм XVIII ст. розвивається і поступово занепадає переважно в межах Просвітництва. Поряд з класицизмом у XVIII ст. існують та з'являються й інші культурні напрями: рококо, просвітницький реалізм та сентименталізм, німецький романтизм.

Якщо у Франції Просвітництво послуговувалось засобами класицизму, то в деяких країнах виникає інший стильовий напрям, що дістав назву просвітницького реалізму, якому притаманні інша проблематика, своєрідна стилістика і поетика. Реалізм тяжів до максимальної об'єктивності, конкретно-історичного аналізу дійсності, відображення життя у формах самого життя. Багато вчених вважають, що просвітницький реалізм є першим нижчим ступенем реалізму; існувало визначення просвітницького реалізму як "передреалізму". Суть його полягає в зображенні характеру, їх взаємовідносинах з суспільством, а також в аналізі структури самого суспільства, його рушійних сил. Книги англійця Ч. Діккенса і француза Оноре де Бальзака простежували формування характеру під впливом певних матеріальних умов життя.

У найбільш довершеному вигляді просвітницький реалізм ми зустрічаємо в англійській культурі XVIII ст. Його представники хотіли бачити у творах літератури та мистецтва зображення реалій повсякденного життя. Для цього англійські письменники створюють особливий жанр соціального роману, який отримав назву просвітницького. Героями таких романі були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д. Дефо, Д. Свіфт, С. Річардсон, Г. Філдінг.

Даніель Дефо (1660-1731), використовуючи форму авантюрно-пригодницького роману, створив загальновідомі твори "Робінзон Крузо", "Mолль Флендерс", "Історія полковника Джека". У центрі найзначнішого з них, "Робінзон Крузо", показ людини, яка опинилася на ненаселеному острові. Дефо показує ідеал "природного житгя", яке невдовзі почне пропагувати Руссо.

Таким же невтомним мандрівникові є й герой Джонатана Свіфта (1667-1745) Лемюель Гуллівер. Щоправда, реалізм у книзі про його подорожі є дещо умовним. Проте сучасники Свіфта добре розуміли, кого він має на увазі, адже під цими масками сатирик виводив досить конкретних людей. Разом з тим треба відзначити, що всій творчості Дж. Свіфта притаманне досить скептичне ставлення до гасел соціального прогресу і суспільних реформ взагалі.

Сатириком був і Генрі Філдінг (1707-1754). Він написав кілька романів, серед яких найвідомішими є "Історія Тома Джонса, найди". Це також типовий авантюрний роман, в якому розповідається про пригоди героя, про його боротьбу за місце під сонцем. Філдінг створив цілу панораму життя сучасної йому Англії, вивів на сцену представників усіх верств її населення.

Певним додатком до англійського роману XVIII ст. можна вважати творчість видатного художника-реаліста Уїльяма Хогарта (1697-1764). Митець створює серії картин: "Історія повії", "Історія розпусника", "Модний шлюб". Художник показує життєву драму героїв без будь-яких алегорій, прямолінійно, ясно і зрозуміло. Крім Хогарта, представниками англійського Просвітництва в живописі були Джошуа Рейнолдс та Томас Гейнсборо, які уславилися на створенні портретного живопису.

Одним з останніх стильових напрямків у європейській культурі XVIII ст., який поєднував його зі століттям XIX, був сентименталізм, пов'язаний переважно з розвитком літератури. Якщо для класицистів головним призначенням мистецтва було уславлення держави, то об'єктом уваги сентименталістів стає людина, причому не людина взагалі, а досить конкретна, приватна особа з усіма притаманними їй рисами характеру. Цінність її зумовлена не належністю до пануючих кіл, а особистими якостями. Тому позитивними героями більшості творів сентименталізму є представники середніх і нижчих верств, що, безумовно, імпонувало читачам з демократичного середовища. Культу розуму у класицистів сентименталісти протиставили культ почуттів. Внутрішній світ людини, її психологія, відтінки настроїв стають провідною темою більшості творів.

Батьком сентименталізму, або ще як його називають руссоїзму, по праву вважається Ж.-Ж. Руссо ("Нова Елоїза"), який став автором особливої світоглядної системи поглядів, що опиралася на ідеї невід'ємного природного права. На думку Руссо, цивілізація не лише не дала людям щастя, а, навпаки, примножила їх вади. Він наголошував на необхідності повернення до природного життя, почуттів. Також він писав про витоки нерівності серед людей, головною причиною чого є приватна власність та засади виховання.

Також відомими діячами сентименталізму були Л. Стерн ("Сенти-ментальна подорож"), Г. Грей ("Сільське кладовище"), О. Голдсміт ("Векфільдський священик"), М. Карамзін ("Бідна Ліза"). Данину сентименталізму віддав Гете ("Страждання молодого Вертера") та ін.

Велике значення для подальшого розвитку європейської культури мала творчість групи німецьких літераторів, відомої під назвою-гаслом "Буря й натиск" (назва походить від однойменної п'єси 1775 р. учасника цього руху Ф. Клінгера), створення якої і пов'язують з появою німецького романтизму, або передромантизму. Цей напрямок заснований на усвідомленні ірраціонаності буття, розгляді внутрішніх мрій людини, ретроспективному світовідчутті.

Ідейним натхненником і активним учасником "Бурі й натиску" був видатний німецький філософ, історик, письменник і перекладач Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803), з іменем якого пов'язують чи не перше фо-рмулювання основних принципів романтизму (історизм в оцінці культурних явищ, національна самобутність літератури кожного народу, підвищена увага до народної творчості, культ індивідуальності у творчості). Гердер був одним з перших діячів європейської культури, який звернув увагу на фольклорну пісню.

Найвизначнішим представником "Бурі й натиску" був молодий Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832), чиє ім'я вже згадувалося у зв'язку з класицизмом, Просвітництвом і сентименталізмом, а тепер згадується у зв'язку з романтизмом. Одними з перших його, творів передромантичного спрямування були історична драма "Гец фон Берліхінген" і незакінчена драма "Прометей" (1773). Над головним своїм твором - трагедією "Фауст", яка стала одним з найвизначніших явищ світової літератури - Гете почав працювати ще 1773 р., а припинив вносити виправлення тільки у 1831 р., коли трагедію було вперше виставлено на сцені. Сповнений протиріч образ Фауста, легендарного вченого-чорнокнижника XVI ст., слугує для автора зосередженням усіх високих, хоча й честолюбних, поривань людського духу, спрямованих на осмислення і опанування світу. Фаустівська жага пізнання є певним худож-нім відбиттям прагнень самого Гете, який активно займався природодослідницькою науковою діяльністю (праці "Нарис про метаморфози рослин", "Вчення про колір" та ін.). Прагнення розгадати таємниці природи є для Фауста і сенсом життя, і джерелом постійних мук, оскільки його честолюбні мрії, спрямовані на вдосконалення і перевлаштування світу, лишаються тільки мріями.

Значний обсяг трагедії й велика кількість персонажів і сцен ускладнюють сприйняття твору, але дозволяють автору охопити найширше коло культурних, соціальних, етичних проблем свого часу. Прагнення до синтезування, до всеосяжного охоплення явищ і процесів, до підняття фундаментальних морально-філософських і загальнокультурних проблем взагалі характеризує всю творчість Гете, який у "Фаусті" застеріг європейське суспільство Нового часу від спокуси самозакоханості і самозасліплення.

Також серед яскравих представників раннього романтизму кінця XVIII ст. були німець Новаліс і англієць Вільям Блейк, талановитий художник і поет, який не здавав свої літературні твори у типографський набір, а вигравіровував їх разом з ілюстраціями до них, випускаючи збірки поезій дуже обмеженими накладами.

Похожие статьи




Художні напрямки доби Просвітництва - Західноєвропейські ідеї Просвітництва

Предыдущая | Следующая