Представники філософських шкіл - Філософія просвітництва й романтизму в Україні

Українські філософи-просвітники не обмежувалися пе-рекладацькою діяльністю, а творили оригінальні філософ-ські праці, добре знані не лише в Україні. Серед них вио-кремлюються "Философские предложения" (1768) Якова Ковельського, в яких подано комплекс тогочасних філо-софських надбань, зокрема проаналізовано місце і роль філософії в системі наукових знань, розглянуто найакту-альніші проблеми онтології, гносеології, логіки й соціаль-ної філософії. Праця фундатора української філософської термінології П. Лодія "Логические наставления руководствующие к познанию и различению истинного от ложного" (1815), яку царська влада визнала "політично шкідли-вою" і заборонила поширювати, а філософська громадсь-кість вважала найкращим на той час посібником із логіки. Відомий російський філософ Г. Шпет, порівнюючи його з працями тодішніх російських логіків, наголосив, що ті спра-вляють враження "жалюгідного конспекту порівняно з під-ручником Лодія". Він містив великий "Загальний вступ до філософії", який являв собою не лише філософську про-педевтику, а й загальний нарис історії світового філософ-ського процесу. З'ясовуючи значення філософії в суспіль-ному житті, П. Лодій розглядав її і як засіб "просвіти ро-зуму", і як засіб "просвіти серця", визнавши її чинником розвитку пізнавальних можливостей людини, її морально-духовного становлення, прагнення до добра. Філософія в інтерпретації Лодія - "грунтовне пізнання сил, засобів і мета природи, найголовнішої всього цього причини, яка осягає світ на основі принципів тільки одного розуму і спря-мована на досягнення, збереження і утвердження людсь-кого благополуччя".

Професор Київського університету Орест Новицький (1806-1894) видав праці "Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важности" (1838), "О разуме, как высшей познавательной способности" (1840). Першу з них дослідник історії російської філософії Г. Шиет визнав "першим у Росії фі-лософічним твором, написаним зі справжнім філософіч-ним смаком, чуттям і доволі гарним розумінням завдань філософії як своєрідної окремої і незамінної форми куль-турної творчості". Зміст філософії, за Новицьким, закла-дений у глибинах людського духу. Породжена духом фі-лософія осяває його світлом ясної думки, її зміст тіль-ки загальні форми та закони буття, усе часткове лишається осторонь. Загальні знання не можуть братися з досвіду, їх джерело - розум, який первісно споглядає їх у своїх іде-ях. Світ ідей - рідна країна філософії, бо філософія ви-магає незнищенного, вічного, необмеженого, сутнього, а все це властиве лише ідеям.

Багато цікавих філософських праць належить профе-сору філософії Київської духовної академії Йосипу Міхневичу (1809-1885), зокрема: "Об успехах греческих философов в теоретическом и практическом отношениях" (1839), "О достоинстве философии, ее действительном бытии, содержании и частях" (1840), "Задача философии" (1842), "Опыт постепенного развития главных действий мышления как руководство для начального преподавания логики" (1847), "Опыт простого изложения системи Шеллинга, рассматриваемой в связи с системами других германских философов" (1850). У них Міхневич розглядав філософію як науку, що вивчає загальні начала всіх пред-метів і явищ (те спільне, що є в кожному з них), початкові форми, вічні закони. Джерелом філософії він вважав сві-домість, яка долає різні стани свого розвитку, а потім пе-ретворює їх на предмет свого дослідження. Щоправда, Мі-хневич розглядав філософію не лише як суб'єктивне знан-ня, а й як предметне, наголошуючи, що без знання предмета, який пізнається, не буває знання пізнаючого суб'єкта. Прагнучи у своєму баченні поєднати все із собою і себе з усім, свідомість розкриває свою діяльність у трьох актах: прагнення від себе до не себе (від "Я" до "не-Я", від люди-ни до світу), від не себе до себе і від світу людини до пер-шоджерела всього - Бога. Тож, на думку Міхневича, мож-на стверджувати, що філософія є наукою не емпіричною, а скоріше - умоглядною, оскільки випливає з ідеї. Щоправ-да, в самому розумі важко відокремити природне від не-природного, визначити межі й показати ступінь природної діяльності розуму. Тому в філософії, за Міхневичем, діють два закони: один - природний, неписаний закон розуму; другий - писаний, покладений Божими заповітами у Свя-тому Письмі.

Просвітницька традиція не була єдиною у тогочасному духовному житті України. Вона контрастувала, перебува-ла у складній взаємодії з новим типом культури - ро-мантизмом, що набував поширення у Західній Європі, а згодом став провідною течією в культурі XIX ст.

Просвітництво, за всієї його безсумнівної позитивнос-ті, мало також і негативні прояви. Прагнення до "розум-ного порядку", встановлення "царства розуму" давали змогу, особливо псевдопросвітникам, невпинно виправдовува-ти будь-які дії, що нібито ведуть до цієї вельми благород-ної мети. Яскравим прикладом є антиукраїнська політи-ка таких "освічених" монархів, як Петро І, Катерина II та ін. Отже, поява романтизму була своєрідною реакцією на не-гативні аспекти Просвітництва.

Похожие статьи




Представники філософських шкіл - Філософія просвітництва й романтизму в Україні

Предыдущая | Следующая