Етнополітика в Українській державі. - Політична культура і політична свідомість

У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідомість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і відносин, що виражають зміст, рівень і особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перспектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними. У процесі формування територіальної, соціально-економічної й духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних факторів посилюється процес самоідентифікації й консолідації людей у спільноти типу етносу, нації. Сукупно ці фактори разом із моральними, естетичними, філософськими, релігійними та іншими поглядами складають національну самосвідомість, яка готує й формує соціальні потреби етносу та його інтереси. Владно значущі інтереси усвідомлюються як економічні -- право порядкувати власним національним багатством; політичні -- право бути господарем на власній етнічній землі; духовні -- право користуватися в усіх сферах життя рідною мовою, розвивати національну культуру та ін. Сукупність таких вимог і поглядів становить етнополітичну свідомість.

Сутність етнополітичної свідомості полягає у зіставленні власних інтересів із запитами інших етносуб'єктів, а також у з'ясуванні засобів і ступеня державного втручання у процес погодження й реалізації претензій цих спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозволяє вичленувати з них таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, а також те, що стимулює участь етногруп у діалозі з іншими суб'єктами політики та інститутами влади.

Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується суспільно-політичною обстановкою, яка склалася на данний момент данній державі. Щоб добитися тому чи іншому руху реакції своїх цілей, необхідно обов'язково вийти на політичну арену. Але перед цим потрібно пройти довгий шлях, який займає декілька етапов. Перший етап: обозначає як "збирання носіїв етничності". Цей етап у більшості стіхієн. Він складається з пошука збереженних єтничних коріннь, з создання різних національних товарищєств ассоціацій, центрів та ін.

Другий етап - це "мобілізація єтничних груп", коли йде процесс виявлення лідерів, обозначення проблем, а також шляхів їх вирішення. Від проблем побута йде перехід до розглядання соціально-економічного положення етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення зі своїм статусом єтнічної групи в данному суспільстві.

Третій етап - "політізація етнічності". Це - вступлення в якесь протистояння у відношенні до жержави. При цьому діапозон політичних дій може бути широким:

1) за визнання своєї національної незалежності; 2) боротьба за досягнення автоносності; 3) діяльність, направленная на поширення можливостей для використання своєї рідної мови, своїх національно-культурних традицій; 4) тягнення до єднання своїх етничних груп, живущих у різних державах.

Декларація про державний суверенітет (1990), проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. стали закономірним результатом багатовікового прагнення українського народу бути господарем на власній землі. Першу частину української національної ідеї було втілено в життя: реалізовано право народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Нині поряд із досягнутим постає друга, не менш складна частина завдання -- консолідуюча ідея незалежної України як Вітчизни для громадян усіх національностей, що пов'язали свою долю з українською землею, причетні до створення на цій території, у цій країні нового суспільства, де пануватимуть мир і злагода, добробут людей, де додержуватимуться не декларативних, а реальних прав вільної особи. Інтегральним показником єднання, згуртування всіх національностей в український народ -- суб'єкт політичної влади -- мають стати громадянське суспільство й правова держава.

Однак вирішення першої частини національної ідеї, не кажучи вже про другу, не є процесом незворотним. Це пов'язано з тим, що національна неволя українців через тривалий колоніальний їх статус сформувала в значної частини населення комплекс національної меншовартості, одною з рис якого є байдуже та навіть і зневажливе ставлення до справ української держави. На референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність України висловилося понад 92% із тих, хто брав у ньому участь. Та ейфорію національного пробудження, сподівання на те, що Україна стане багатою за умов незалежності й житиме за європейськими стандартами, змінили песимістичні настрої: країна зазнала глибокої соціально-економічної кризи. Через це зросла політична й міжнаціональна напруга, посилилися антидержавні настрої, навіть прагнення певної частини людей повернутися до часів радянської імперії. По суті, настала системна криза суспільства, що знову загрожує незалежності й виживанню української нації. Однією з причин такої ситуації є те, що в сучасну національну ідею первісне її автори закладали не державно-політичний та економічний, а національно-етнічний зміст. Національна ж ідея сьогодні, лишаючись головним орієнтиром народного руху, базуючись на глибоких історичних традиціях, повинна обов'язково утверджуватися й розвиненою економікою, і високим рівнем життя, досягненнями в культурі й науці, стати інтегруючим фактором, що об'єднує людей усіх національностей у національну державу.

За переписом 1989 р., кількість населення України становила 51 452 090 чол., у тому числі українців -- 72,7%, росіян -- 21,9%, євреїв -- 0,9%, білорусів -- 0,8%, молдаван -- 0,6%, болгарів та поляків -- 0,4%, представників інших національностей -- 2,6%. У країні нараховують 8 районів, близько 100 сільських рад та 150 сіл, де більшість мешканців становлять національні меншини. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди. Це завдання можна висловити таким чином: Україна -- це спільний дім, Вітчизна для всіх її громадян. Політикою держави визначено механізм врахування інтересів: а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного поля (УЕП); б) російської національної групи, що компактно живе у східних та південних регіонах УЕП; в) етнічних груп, складників УЕП; г) населення Криму; д) представників українського етносу, які живуть поза межами України (діаспора). Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має власного досвіду розв'язання питань взаємних стосунків держави й етносів, оскільки ще донедавна національну політику визначала Москва. Нині власну етнонаціональну політику виробляють з урахуванням, по-перше, заміни імперських концепцій про місце й роль українського етносу та інших національних меншин у політичному полі; по-друге, створення власної законодавчої бази для демократичного розвитку національних відносин, де відбито й українську специфіку, і міжнародний досвід. Складником теоретичних основ концепції мають стати ідеї політологічної думки про національно-державну розбудову. Щоби створити сучасну європейську націю, український народ має в найстисліший строк відтворити ті історичні фази, що їх свого часу проходили цивілізовані й нині прогресуючі народи Заходу. Особливістю становлення української демократичної держави є нині те, що вона розв'язує питання формування політичної нації з урахуванням, по-перше, подолання колоніальної залежності (добудови етнічного -- відродження рідної мови, національної культури та ін.), по-друге, наявності різних етносів, що неоднозначне сприймають перспективу розвитку політичної системи. У той же час усі національні групи в етнічному розвитку вирішують такі ж питання, що й українці. Співпраця української нації й етнічних груп з метою побудови такої держави, де б усі вони могли задовольнити свої інтереси, зумовлює їх зближення. Держава постає як фактор гармонізації етнічних відносин та консолідації поліетнічного українського народу. При цьому в Україні лише розпочався процес переходу від проголошення національної держави до її побудови з урахуванням багатонаціонального складу спільноти. Менталітет українського суспільства має бути спрямованим на формування поважного ставлення до всіх етносів, що живуть в Україні, на визнання їх суверенними й повноправними суб'єктами національної держави, на несприйняття українською культурою й має совою свідомістю праворадикальних ідей і гасел типу "Україна для українців".

При розв'язанні завдань консолідації українського народу треба подолати й стереотип імперського мислення про те, що ніби українці не є нацією, а лише малоросами, складником нації великоросів. Роздумуючи про долю українського етносу, письменник Б. Олійник пише, що імперська політика царського уряду поступово позбавляла самостійності Україну, довівши її до стану провінції. Весь ідеологічний апарат було спрямовано на те, щоби позбавити українців власної родової пам'яті, прищепити комплекс безісторичності, другорядності. Насаджували у свідомість мешканців імперії й те, що Україна -- це частина "єдиної й неділимої" імперії, що мова її народу -- це "зіпсоване наріччя російської мови", повсюдно нав'язували думку про те, що лише перетворившись у справжнього росіянина, малорос зможе досягти успіхів у кар'єрі, добутися добробуту. Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській свідомості посилено пропагованих окремими політиками в Росії уявлень про те, що українська нація нібито не є єдиною, що буцімто існують два етноси -- східний і західний, -- між ;ікими більше відмінностей, ніж спільного. У цьому протиставленні одних регіонів іншим -- виразні сліди імперської політики більшовиків, які називали мешканців Сходу і Півдня України пролетарська свідомими, а мешканців Заходу -- бандерівсько-націоналістичними. Мета таких заяв одна: розхитати єдність національного етносу. На сьогодні Україна й справді є регіоналізованою. Але цей поділ не грунтується на нібито етнічній неідентичності українства Сходу, Заходу і Півдня. Регіональні розбіжності зумовлені, по-перше, ставленням людей до свого історичного минулого (західні території були під гнітом Польщі та Австро-Угорщини, а більшість інших територій -- царської Росії); по-друге, соціокультурними особливостями. Якщо в західних регіонах, орієнтованих на європейську цивілізацію, мешканці мали можливість розвивати національну культуру, навчати своїх дітей рідною мовою, то в східних та південних регіонах відбувалося послідовне й відверте витіснення української культури російською. Нині ці райони переважно русифіковані, кооперативне тісно пов'язані з російськими підприємствами, тому значна частина їх люду ще не готова сприйняти й втілити в життя українську національну ідею. Актуальною проблемою в політиці є відродження української духовності, дерусифікація культури. Але цей процес відбувається повільно навіть за умов незалежності. У східних і південних регіонах нині можна спостерігати закриття україномовних газет, театрів та інших культурних закладів. Скорочується випуск літератури українською мовою, що нібито не витримала конкуренції за умов ринкових відносин. Конституція України визначає природно державною українську мову. Україна має забезпечити її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас виявляти державне піклування про вільний розвиток і використовування всіх національних мов, що ними послуговується людність республіки. Але виконання основного Закону є незадовільним. Мовна проблема набула гострого політичного характеру. Деякі партії й рухи, відбиваючи погляди частини російськомовного населення, вимагають введення в країні російської мови як другої державної, чи офіційної. Під цим гаслом у деяких регіонах у 1994 та 1998 рр. відбулися вибори народних депутатів до Рад різних рівнів. Серед аргументів щодо необхідності двомовності наводять приклади Бельгії, Канади й Швейцарії. Та річ у тому, що канадці, крім індіанців, не є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони нащадки переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови, але фламандською говорять фламандці, а французькою -- валлони, тобто там нема єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть представники чотирьох народів-автохтонів, що волею долі опинилися в конфедерації. Тому франко-швейцарці, італо-швейцарці та германо-швейцарці розмовляють відповідно своїми мовами. Кожна з цих мов є державною на відповідній території. Держава дбає про ретороманську мову, носієм якої є кількісно невеликий древній народ, оскільки цей народ, на відміну від попередніх етноугр уповань Швейцарії, не має на іншій території держави-автохтона, такої, як Франція, Італія, Німеччина. На всій території України (крім Криму) корінним народом є українці. Інші етноси оселилися в Україні з різних причин значно пізніше. Тому для нас за приклад повинні бути не названі вище країни, а такі, скажімо, як Німеччина, Швеція, Японія та ін. У цих та інших країнах збільшується кількість емігрантів. Ніхто не примушує їх вивчати державну мову. Але без належного знання цієї мови ніхто не може стати ні депутатом парламенту, ні працівником будь-якої державної установи. Жоден з емігрантів при цьому не ставить питання про дискримінацію чи порушення прав людини, адже крім прав існують ще й обов'язки. Одним із них є знати мову народу, на землі якого живеш, якщо хочеш, щоби вона була для тебе рідним домом. Цю та інші проблеми етнополітики слід пов'язувати зі проблемою міграції. Серед мігрантів, що приїздять до України, можна виділити такі групи. По-перше, з республік колишнього Союзу. Тільки з Росії в 1991 р. виявили бажання повернутися в Україну близько двох мільйонів чоловік. По-друге, національності, примусово депортовані за часів сталінізму й нині реабілітовані (кримські татари, греки, німці та ін.). Однак між країнами СНД відсутні угоди щодо регулювання міграції. Повернення в українські землі без компенсації за майно, за працю, вкладену в економіку країн перебування цими народами, -- все це лягає додатковим тягарем на українську державу. По-третє, це представники народів Середньої Азії, Кавказу, де наявний надлишок робочої сили. По-четверте, втікачі з "гарячих точок" -- місць порушення прав людини й нації. Еміграція викликає складні проблеми територіального розселення, пов'язані з виділенням землі для влаштування життя, з працевлаштуванням. До розв'язання цих питань пристають уряди інших країн: ФРН будує для німців селища і створює відповідну инфраструктуру; Туреччина для кримських татар зводить будівлі в Криму і т. ін. Включення до етнополітичного поля емігрантів, їх адаптація до українського суспільства -- на все це йтимуть роки...

Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні групи. Згідно з вимогами міжнародної співдружності в Україні ухвалено закони про національні меншини, про громадянство, про етнокультурну політику та ін., функціонують міністерство у справах національностей, національно-культурні центри та їх філії на місцях та ін. Держава гарантує всім національностям рівні права у всіх сферах громадського життя. Дискримінація за національною ознакою заборонена і переслідується законом. Усі національності користуються правом на збереження традиційного розселення, збереження власних національно-адміністративних одиниць, на використання й розвиток рідних мов, національної культури. Створено сприятливі умови для вільного сповідання власної релігії, використовування національної символіки, влаштування національних свят. Пам'ятки історії та культури народів, що живуть на території України, перебувають під охороною закону. Національно-культурні центри видають газети, журнали та інші видання рідною мовою, створюють художні колективи, театри та ін. У багатонаціональному Харкові, наприклад, діє 20 національно-культурних центрів, що мають власні органи періодики, організовують школи з навчанням рідною мовою, самодіяльні колективи; через підприємницьку діяльність вони пропагують досягнення народного господарства своїх автохтонних країн, зразки національної кухні та ін.

Держава піклується про те, щоб всі національності мали можливість для вільних контактів зі своєю історичною батьківщиною. У той же час вона рішуче виступає проти сепаратистських рухів (наприклад, проти закликів певної частини росіян про повернення Криму Росії та ін.), спрямованих на порушення територіальної цілісності України.

Однак головною етнополітичною проблемою України сьогодні є російська проблема. За 1926--1989 рр. кількість росіян тут збільшилася з 9,2% до 21,2%. Попри всі пропагандистські спекуляції, права росіян в Україні не порушуються: їх діти мають можливість навчатися в школах рідною мовою, не бракує російськомовної преси, у містах, -- за винятком західних областей, що історично зумовлено характером розселення росіян -- на побутовому рівні лунає російська мова... Це, до речі, одна з причин того, що в Україні нема і не повинно бути соціальної бази для створення екстремістських організацій, які б ставили своїм завданням повернення України в лабета Росії. Такі вимоги лунають хіба що з вуст окремих політиків або виходять з окремих угрупувань, та вони не є масовими й не загрожують незалежності України (хоча й нехтувати ними держава також не повинна).

Важливою подією у подальшому розвитку українсько-російських відносин є підписання 31 травня 1997 р. "Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією". Він передбачає, що обидві країни будують відносини на основі принципів взаємоповаги, суверенності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів; забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності національних меншин на своїй території; сприятимуть створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в Україні, готують педагогічні кадри для викладання цими мовами в освітніх закладах і надаватимуть з цією метою рівноцінну державну підтримку.

Створюючи необхідні умови для відродження і демократичного розвитку національних меншин, українська держава вперше в історії одержала можливість виявити піклування про українську діаспору, розсіяну практично по всій планеті. Українці, що живуть у країнах Заходу і яких у радянський період таврували як "прислужників імперіалізму" та "буржуазних націоналістів", за весь час свого життя там мали все необхідне для збереження і розвитку своєї національної самобутності (українські школи, вузи, культурні та релігійні центри та ін.), не були обмежені в правах на економічну і політичну діяльність, у тому числі й у вищих ешелонах влади і керівництва. Нині вони надають суттєву допомогу в зміцненні зв'язків України із зарубіжними країнами, у розв'язанні питань українського відродження на етнічній Батьківщині.

Східна діаспора на території колишнього Радянського Союзу нараховує, за офіційною статистикою (1989 р.), до 7 млн. чоловік. Якщо ж урахувати, що з різних причин багато українців у документах зазначали іншу національність, то справжня їх кількість є значно більшою. У багатьох регіонах українці живуть компактно, деякі географічні місцевості навіть мають відповідні неофіційні назви, як, наприклад, "український екватор", що йде через Кубань, казахську цілину, Алтай, аж до Примор'я. У 20-ті роки XX ст. на Північному Кавказі мешкали понад 3,2 млн. українців, або 37,1% людності регіону. Тут функціонувало близько 600 україномовних шкіл. На Далекому Сході українці складали більшість населення цього регіону, тут функціонували 24 національних райони, з яких складалося національно-державне об'єднання "Зелена Україна" (Зелений Клин). За роки радянського тоталітаризму українців східної діаспори було позбавлено прав на національний розвиток, насильно русифіковано. Нині в короткий строк українці східної діаспори утворили в багатьох місцях національно-культурні об'єднання, подекуди одержують допомогу з боку держав, на території яких вони живуть. Українська держава, незважаючи на обмежені власні матеріальні можливості, надає все зростаючу допомогу східній діаспорі через свої представництва і посольства, налагоджує безпосередні зв'язки для створення інформаційної бази, пільгового забезпечення періодичними виданнями та українською літературою бібліотек, шкіл, культурних центрів. Багато важить також і те, чи будуть держави, де долею судилося жити українцям, демократичними. Участь діаспори в демократизації громадського життя цих країн стане гарантом політичної стабільності й у самій Україні. Доцільно поставити питання про значення етнополітичних знань. Їх головна мета -- навчити людей адекватно орієнтуватися у складних етнополітичних обставинах, усвідомлювати й захищати свої національні інтереси, поважаючи інтереси і права інших, разом вирішувати спільні проблеми. Це відповідальне завдання. Етнополітичні знання покликані допомогти людям:

-- звільнитися від догм і стереотипів расистського, шовіністично-націоналістичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей іншої національності; -- виховувати національне взаєморозуміння, толерантність до думок і поглядів представників різних етносів; -- зрозуміти глибинні витоки етнополітичного ренесансу в постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні; -- усвідомити сутність української національної ідеї та складності побудови національної державності; -- формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших національностей, повніше використовувати можливості міжнаціонального спілкування для розвитку особистості; -- озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й загострення етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання або запобігання.

Незалежна Україна -- це оптимальна форма самовиживання її багатонаціонального народу. Серед пріоритетів її етнополітики -- піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального відродження набуває незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної культури, менталітет української нації (поважання прав усіх національностей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і чуйність) забезпечують злагоду і виключають прояви національного екстремізму, сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна прямує вірним шляхом у такій важливій і делікатній сфері, як етнополітика держави.

Етнополітика в Українській державі. - Політична культура і політична свідомість

Похожие статьи