Розвиток друкарства в Україні - Виникнення та розвиток друкарства в Україні

Друкарство нашої країни пройшло довгий шлях розвитку, від перших друкарень ремісничо-цехового типу, через мануфактурний і машинний періоди капіталізму - до сучасних по технічному обладнанню соціалістичних промислових підприємств.

На протязі XVII сторіччя російське книгодрукування за рідкісними винятками зосереджувалося в Москві і обмежувалося богослужебними і рідше богословськими виданнями. Але не ця література мала великий попит. Найбільшим попитом користувалися Букварі, Граматики. За два-три дні "Печатньїй двор" продавав увесь тираж їх. Поряд з Граматиками за XVII сторіччя вийшло всього кілька книг світської тематики. Українські друкарні того часу випускали багато полемічної літератури, спрямованої проти окатоличення напору.

У першій половині XVII сторіччя виникає друкарство в центральній частині України Києво-Печерська Лавра з 1616 р. приступила до видання книг. Засновником друкарні в Києві став син дяка львівської Успенської церкви Хоми з Рогатина Єлисей Плетенецький, довголітній архімандрит Києво-Печерської лаври. Він купив "припале пилом" обладнання Стрятинської друкарні, влаштував для потреб друкарні папірню в м. Радомишлі

Першими виданнями Києво-Печерської друкарні були Часослов для потреб школи (1616-1617), твір Олександра Мигури "Візерунок цнот" - панегірик на честь Плетенецького, врешті монументальний "Анфологіон" (1619) - збірник святкових служб. Над перекладом "Анфологіона" з грецької мови і редагуванням працювали визначні науковці й письменники Іван Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. Публікація цієї книги, розкішно оформленої, насиченої матеріалами, про свята і традиції східної церкви, мала цілком виразне антикатолицьке спрямування. Згодом виходять полемічна "Книга о вірі", упорядником якої був Захарія Копистенський, монументальні Бесіди Іоанна Золотоустого на 14 послань апостола Павла (1629), його ж Бесіди про діяння апостольські (1624), "Толку - вання на Апокаліпсис" Андрія Кесарійського. Не лише зміст цих книг, але й мова (церковнослов?янська з численними українізмами), багате художнє оформлення мали на меті дати гідну відсіч публікаціям прибічників католицизму. Тріодь пісна 1627 р. містила, крім церковнослов?янського тексту, "синаксарі" українською літературною мовою, шо їх переклав Тарас Земка безпосередньо з грецького оригіналу. Ця Тріодь, як і видання наступних років (Тріодь цвітна 1631 р., Євангеліє учительне 1637 р.), має численні дереворитні ілюстрації, деякі з них відображають реальні сценки з тодішнього життя. До найцінніших київських видань належать знаменитий "Лексикон славенороський" Памва Беринди, "Тератургіма" Афанасія Кальнофойського, в якій вміщено також плани Києва, врешті "Літос" Євсевія Пимина (вважають, що це псевдонім Петра Могили), ряд панегіриків політичним і культурним діячам. Зосередивши навколо себе визначних діячів, друкарня Києво-Печерської лаври стала найважливішим видавничим осередком України.

Цікавим явищем у культурному житті України були мандрівні друкарні. Відомий письменник і освітній діяч Кирило Транквіліон Ставровецький 1618 р. видав власним коштом у Почаєві свою працю "Зерцало богословії" (розпочату, ймовірно, попереднього року під час перебування автора-друкаря в Уневі), а в 1619 р. опублікував складене ним же Учительне євангеліє вже у Рахманові, куди переїхав разом з друкарнею. Обидві книги були засуджені православною ієрархією як на Україні, так і в Росії. Це, мабуть, викликало довгу перерву в діяльності мандрівної друкарні Ставровецького, яка була востаннє пущена в рух щойно 1646 р., цим разом у Чернігові. В різних селах і містах випускав книжки також мандрівний чернець-друкар Павло Домжив Люткович Телиця: в Угорцях (тепер Нагірне) поблизу Самбора (1618-1620), в с. Четвертні Луцького повіту (1625), далі в Луцьку (1628) і в с. Чорне біля Рівного (1629). Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братському монастирю. У Крем?янці в 1638 р. діяла друкарня, яка видала навчальну граматику церковнослов?янської мови.

У Львові, крім братської, в 1638-1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки - талановитого і різнобічного майстра. Він мав неабиякий літературний хист, сам умів вирізувати шрифти, оправляти книжки, успішно торгував ними на ярмарках. Крім творів українських письменників і літургічних церковнослов?янських видань, Сльозка друкував також книжки латинською і польською мовами. Незважаючи на те, що він мав конфлікти з братчиками на грунті конкуренції з їхньою друкарнею, Михайло Сльозка співпрацював з Львівським братством, брав участь у його суспільно-політичній діяльності. В 1645-1646 рр. книги друкувалися ще в друкарні епіскопа Арсенія Желиборського при львівській церкві Юра. Таким чином, характерною рисою видавничої справи на Україні була децентралізованість, наявність одночасно діючих друкарських центрів у різних частинах краю. Змагання між друкарнями і видавцями сприяло піднесенню рівня видавничої справи, створювало сприятливі умови для діяльності митців і літераторів.

Друкування латинським шрифтом на Україні почало роззпзатися дещо пізніше, ніж кириличне. В кінці XVI - на початку XVII ст. у Львові змінили одна одну кілька польських друкарень, але кожна з них діяла дуже недовго. Лише близько трьох років (1608-1611) працювала кальвіністська друкарня в Панівцях на Поділлі. Проте перша постійна польська друкарня з?явилася щойно через півстоліття після першої постійної української друкарні. Це - друкарня Львівського єзуїтського колегіуму (1642-1773). її видання, спрямовані на окатоличення й полонізацію православного населення, не відіграли істотної ролі в культурному житті українського народу.

Деякий час у Львові існувала і вірменська друкарня Говганеса Карматененца (Івана Муратовича), який видав вірменський "Псалтир" (1616) і Молитовник (1618) - єдину друковану книгу вірмено-половецькою мовою. Дуже можливо, що Карматененц оволодів друкарською справою в одній з українських друкарень Львова.

Українським і вірменським друкарням доводилося діяти в умовах, жорстокого національно-релігійного гніту, проти них не раз спрямовувалися репресії з боку державної та церковної влади. І639 р. Сльозка опублікував панегірик на честь православного епископа Єремії Тисаровського. Католицька консисторія визнала цю книгу шкідливою для папського престолу, прилюдно спалила один примірник і наказала знищити весь тираж. Сльозку оштрафували і суворо заборонили йому друкувати щось подібне. В 1651 р., після Берестецької битви, король конфіскував і подарував учасникові цієї битви ротмістрові Студзінському львівські друкарні (братську і Сльозки). В судових актах це безприкладне насильство пояснювалося тим, що все, що друкувалось церковнослов?янською або українською мовами, містить схизму і єресі. Студзінський та інші польські феодали підкреслювали визначну роль українських друкарень в ідеологічній підготовці визвольної боротьби українського народу: "Таке велике повстання в державі показало тепер наслідок діяльності їх друкарень, що сіють часто і густо схизму". На вимогу Студзінського магістрат опечатав братську друкарню. І хоч братству вдалось добитися зняття секвестру, воно, боячись дальших переслідувань, мусило значно звузити тематичну різноманітність своїх видань.

Вже в перші місяці визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького на значній частині України було ліквідовано національно-релігійний гніт. Це, як і формування в ході війни елементів української державності, створювало сприятливі умови для розвитку української культури. Арабський мандрівник Павло Халебський писав у той час, що "кількість письменних особливо збільшилася з часу появи Хмеля, який звільнив ці краї й визволив ці мільйони православних від ярма ворогів віри, ляхів". Гостя з далекої Сірії вразило, що на Україні вміють читати не лише чоловіки але навіть більшість жінок і дочок мешканців "країни козаків" (так він називав Україну).

Поширення письменності було одним з наслідків праці друкарень. Навіть у суворі воєнні роки Києво-Печерська друкарня зберегла славу визначного видавничого осередка. Той же Павло Халебський, відвідавши цю друкарню 1653 р., писав про неї як про чудовий і знаменитий друкарський будинок, з якого виходять книги "різного вигляду і кольорів" і "малюнки на великих аркушах" - станкові дереворити.

Після недовгої затримки Київська друкарня в другій половині XVII ст. стає найважливішим центром публікації оригінальних публіцистичних і літературних творів. Досить назвати такі широко популярні не лише на Україні, але й поза її межами видання, як "Ключ розумінія" Иоаникія Галятовського (1659), перше старослов?янське видання Києво-Печерського патерика (1661), "Меч духовний" Лазаря Барановича (1666), "Мир с богом человіку" Інокентія Гізеля (1669) І "Синопис" того ж автора (перше видання 1674 р.).

Дуже високого рівня в другій половині XVII - на початку XVIII ст. досягло оформлення київських видань, у якому поєднуються народні традиції із загальноєвропейськими стилістичними рисами доби розвиненого барокко. Особливо багаті київські друки на майстерно виконані сюжетні гравюри, вмонтовані в текст.

Протягом 1674-1679 рр. діяла друкарня в Новгороді Сіверському. Вона була заснована чернігівським архієпіскопом Лазарем Барановичем головним чином для публікації літературних творів, а не для розмноження літургічних текстів. З 20 відомих нині безсумнівно новгород-сіверських видань 15 - це твори тогочасних українських письменників: самого Барановича, Иоаникія Галятовського, Дмитра Туптала-Ростовського, опубліковані українською, церковнослов?янською та польською мовами.

З 1679 р. друкарня працювала у Чернігові. І далі значне місце в її продукції займали твори тогочасних авторів: Барановича, Га-лятовськсго, Туптала, Петра Армашенка, Івана Величковського та інших. У чернігівській друкарні застосовувалися різноманітні шрифти - кириличні (інші для українських видань, інші для церковнослов?янських) та латинські. У 1683 р. тут вжито мідерит для ілюстрування книжки. Автором гравюри був талановитий митець Інокентій Щирський, який швидко став одним з найвизначніших майстрів книжкової графіки, 1676 р. Перемишльське трієцьке братство купило друкарню від мешканця Перемишля Андрія Миколайовича П?ятисотника. Друкарі Сидір і Василь виготовляли в ній "образки" (станкові дереворити). 1683 року цю друкарню купило Львівське Ставропігійське братство.

З 1670 р. організовується постійне друкарство на Чернігівщині. Характерною особливістю друкарства цього періоду на Україні є те, що друкарні організовуються не лише в більших центрах, а й у невеликих містах: Стрятині, Крилосі, Панівцях, Добромнлі, Угорцях, Яворові, Унєві, Кременці, Жовкві і ін.

Наскільки швидко відбувався процес розвитку друкарства в XVII сторіччі на Західній Україні, говорить вказівка угоди Львівського братства з друкарем М. Сльозкою, що "майже кожний дяк і піп старається закласти свою друкарню".

Виробничий процес у друкарнях на початку XVII ст. розчленовується на ряд операцій, відбувається розподіл на основні і допоміжні операції. Робітники закріплюються за окремими операціями, між ними утворюється кооперування.

Вже в 1620 р. серед працівників "Печатного двора" згадуються "наборщики", "разборшики", "тередорщики" (ті, хто друкував книгу), "батирщики" (ті, хто накладав фарбу на наборну форму), "різці" (гравери), "словолитні", а також справщики, а пізніше справщики і читці (коректори).

В Києво-Печерській друкарні на початку XVII ст. були такі спеціалісти, як "всего типу правитель" (особа, що очолює друкарню), "типограф", "наборщик", "столпоправитель" (коректор), "ізобразитель" (гравер), "батирщик", "письмо-леатель" (словолитець).

У прибутково-видавничих книгах Львівського Ставропігійського братства, які належать в основному до першої половини XVII ст., вказуються такі професії робітників друкарні цього закладу: "словолитник", його помічник, два "зецери" (складачі), "друкар", його помічник ("друкарчик"), два "пресмайстри", два "палітурники". Для виконання інших робіт в друкарні були маляри, слюсарі, столяри.

Збільшення кількості друкарень і ріст процесу розподілу праці супроводжувалися нарощуванням їх виробничих потужностей. В 1624 р. кількість друкарських верстатів у Московському печатному дворі була 8, а в 1633 р. збільшилася до 14.

Характерною рисою книгодрукування початкового періоду є тісні російсько-українські друкарські зв?язки.

Книги українських друкарень, особливо полемічні, знаходили велике поширення в Росії, друкарі-вихідці з України працювали в російських друкарнях. Так, майстер на всі руки Онисим Михайлович Радишевський родом з Волині, який знав не лише друкарську справу, але й інші ремесла, на початку XVII ст. видавав книги у Москві.

На початку XVIII ст. у зв?язку з реформами Петра І був заснований ряд друкарень в Петербурзі, збільшилась кількість друкарень у Москві, а головне, на перше місце в їх продукції вийшла така потрібна для розвитку нової держави світська література. Для неї був створений новий шрифт, який згодом одержав назву "гражданский" (бо був призначений не для церковної, а для гражданської - світської літератури). Його значно легше читати, ніж вживану в церковних виданнях "кирилицю". У гражданському шрифті немає титлів - знаків, що вказують на випущення з слова ряду літер. Ним, з деякими змінами, користуємось ми і зараз.

Перша світська друкарня в Росії була заснована в 1706 р. у Москві, її очолювала талановита й освічена людина того часу В. К. Кипріянов.

В петрівський час виходять книги про військову і будівельну справу, про правила ввічливості і про історію винаходів, почала виходити перша російська газета "Ведомости" - у Москві, а тоді газета в Петербурзі. Згодом широко розгорнула свою діяльність друкарня Академії наук, з якою пов?язані імена М. Ломоносова та В. Тредіаковського.

В 1756 році запроваджується друкарство при Московському університеті.

У 1783 р. був виданий закон про відкриття "вольних типографій", який повинен був покласти край державній монополії на книгодрукування. Та діяв він не довго. Царський уряд, наляканий видавничою діяльністю О. Радіщева та А. І. Новікова, вже в 1796 році видав указ про ліквідацію всіх приватних друкарень. І все ж саме з кінця XVIII ст. в Росії починається бурхливий розвиток видавничої діяльності, хоч цензурні утиски не раз гальмують його.

Розвиток друкарського виробництва України в XVIII ст. супроводжувався розширенням територіальної мережі друкарень. З 53 друкарень, які виникли в цей час, тільки 12 були розташовані у великих містах, що раніше мали друкарство, - в Києві й у Львові. 41 друкарня була створена у менших містах. Найбільша кількість друкарень виникла на території Волині, де число їх досягло 15 (Почаїв, Олексінець, Луцьк, Попонне, Славута, Дубне та ін.). Виникає також друкарство на. сході й півдні України, в Єлисаветграді (Кіровоград), Кременчуці, Харкові, Миколаєві, Катеринославі (Дніпропетровську) і інших.

Найбільш крупними друкарнями, які працювали на території України в XVIII ст., були Лаврська (Київ), Ставропігійського братства (Львів), Почаївська, Піллера (Львів). В 1773 р. в одному Львові працювало 19 друкарень.

Збільшуються розміри друкарень, їх потужності, чіткіше вирисовується структура підприємства.

Московська синодальна друкарня в 1748 р. нараховувала 19 друкарських станів. Почаївська друкарня в 1736 р. мала такі дільниці: печатню, словолитню, палітурню, столярню. В друкарні було організоване гравірування по дереву і міді.

Техніка друкарського виробництва в XVI-XVIII ст. ст. в цілому не зазнала істотних змін. Всі вони в основному зводилися до дрібних удосконалень, зокрема, до заміни дерев?яних деталей в друкарських верстатах залізними.

Протягом першої половини XIX ст. в друкарському виробництві мали місце деякі нововведення. Сюди в першу чергу належать організація літографського друку, винайдення декалькоманії. Необхідність збільшення тиражів привела до впровадження стереотипії. У середині сторіччя в друкарській справі застосовуються гальванопластика і гальваностегія.

В першій половині XIX ст. в росії був покладений початок заміні друкарських верстатів друкарськими машинами. Перша друкарська машина була куплена в Лондоні. В кінці 20-х років XIX ст. виробництвом друкарських машин в Росії займалася Олександрівська мануфактура.

В другій половині XIX ст. поліграфічна промисловість набирає високого розвитку. Розвиток капіталістичної економіки, бурхливе суспільне життя викликали значне збільшення попиту на книгу, газету і журнал. Набагато збільшився попит і на друковану продукцію промислового призначення.

Друга половина XIX ст. для поліграфічної промисловості була періодом технічного перевороту, у друкарнях широко запроваджуються машини. Технічний переворот приводить до переходу до великого фабричного виробництва.

Для характеристики процесу технічного перевороту можна навести такі дані: якщо в друкарні М. Д. Вольфа (Петербург) в 1867 р. було 2 ручних друкарських верстати, то через 16 років там працювало 14 друкарських машин. Львівська Ставропігійська друкарня в 1866 р. мала дві плоскодрукувальні машини, в 1890 р. кількість їх подвоюється, а в 1891 р. вже рівна шести.

Характерною особливістю процесу машинізації поліграфічної промисловості в другій половині XIX ст. було те, то він базувався на іноземній техніці. Організовані в Росії заводи для випуску поліграфічних машин не витримували конкуренції іноземних фірм і припинили свою роботу.

В дореволюційній Росії й на Україні існували окремі друкарні, які не поступалися кращим поліграфічним підприємствам світу (друкарня Академії наук у Петербурзі, фабрика виготовлення державних паперів, друкарня Ситіна у Москві, друкарня Кульженка в Києві, Лаврська друкарня в Києві і деякі інші). Але в цілому рівень друкарства був надзвичайно низький. В більшості друкарень працювали одна-дві машини, переважала ручна праця, низька була культура виробництва і поліграфічного виконання, погані умови праці.

Талановиті винахідники не раз виготовляли пристрої, що дозволяли полегшити працю друкарів, підвищити її продуктивність. Однак в умовах царської Росії ці винаходи не знайшли застосування.

Символічно, що й книги, які творили нову українську літературу, видавалися в центрі російського книгодрукування - Петербурзі. Саме тут в 1840 р. вийшов Шевченківський Кобзар. Тут виходили твори Котляревського, Квітки-Основ?яненка, Марка Вовчка.

В 1863 р. царський уряд, який проводив політику національного гноблення, заборонив горезвісним "Валуєвським циркуляром" видання книг українською мовою. Центр українського книговидавництва в цей час переноситься у Львів, де його очолив Іван Франко. З друкарень Західної України виходять не лише твори великих українських письменників Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка, а й переклади російських і західно-європейських класиків.

Таким чином, посіяні визначними слов?янськими першодрукарями зерна впали на добрий грунт, їх праця, як і праця продовжувачів їхньої справи, сприяла тому, що книгодрукування кінця XVI-XVIII ст. стало однією з яскравих сторінок української культури.

Похожие статьи




Розвиток друкарства в Україні - Виникнення та розвиток друкарства в Україні

Предыдущая | Следующая