Висновок - Живопис в Україні (ХVII-XVIII ст.)

У вітчизняній історіографії тема розвитку українського історичного портрета ХVІІ - ХVІІІ ст. до цього часу не ставилася як самостійна, цілісна та комплексна. Тому існують лише поодинокі праці, в яких розглядалися тільки окремі аспекти цього процесу чи окремі твори. Більшість джерел як іконографічного характеру, так і письмового залишалися поза увагою науковців.

Вивчення історичного портрета як специфічного історичного джерела вимагає розроблення методики його вивчення. Серед методів та процедур наукової атрибуції - історичне просопографічне дослідження, художній аналіз твору, метод наукового порівняння (залучення до порівняння усієї можливої іконографічної бази: аналогії портретів, гравюр, мініатюр, ікон-портретів з різних музеїв та приватних збірок України, Росії та Європи), супровідних архівних документів. Усі наведені методи становлять єдине ціле для наукової атрибуції історичного портрета як джерела інформації і можуть застосовуватися саме для українського живопису. Під час атрибуції портретів стають у нагоді методи дослідження таких наук, як архівознавство, історіографія, ономастика, уніформологія, зброєзнавсто. Іконографічне джерело, в даному випадку - портрет, потребує під час вивчення художньо-візуального та техніко-технологічного досліджень, врахування здобутків психології та релігієзнавства, що надасть можливість більш повної атрибуції полотен та виявлення додаткових пластів інформації.

Створюючи портрети світського характеру, митці мали більше можливостей для розкриття психологічного стану та соціальної приналежності портретованого. На усіх теренах України створювалися галереї родинних портретів, що містили зображення друзів та відомих людей України (портретні збірки Рєпніних, Розумовських, Потоцьких, Вишневецьких, Полуботків, Бутовичів тощо). Особливого поширення набув тип картини-портрету "Козак Мамай".

Визначено позитивний вплив європейської культури на українське мистецтво, що позначилося на якісному рівні портретного живопису, кращі взірці якого є шедеврами світового значення. З кінця ХVІ ст. портретний живопис почав займати провідні позиції в українському мистецтві. У ХVІІ - ХVІІІ ст. він став найулюбленішим жанром живопису в Україні і на нього припадає значна кількість творів, що знайшла своє місце як у родинних маєтках, так і в храмах, що свідчить про їх надзвичайну популярність серед усіх верств населення.

Міжнародні політичні та культурні відносини безпосередньо впливали на розвиток української іконографії ХVІІ - ХVІІІ ст. та визначили побутування нових форм портретного живопису, розповсюджуючи зображення україно-польських та російських вельмож.

Історичний живопис ХVІІ - ХVІІІ ст. знаменує переломний етап в історії портретного живопису в Україні. Історичний портрет назавжди позбавився застиглих форм, запозичених із середньовіччя, та став самобутнім у відображенні дійсності. Особливу увагу портретист приділяв як зовнішності, так і одягу портретованого, який обов'язково відповідав становищу людини у суспільстві.

Доведено, що переважна частина іконографічних пам'яток цього періоду представляє полотна, замовлені знаними і заможними родами України для своїх домівок, із зображеннями видатних осіб епохи, а також членів родини. Саме для цього періоду характерною є поява родинних колекцій, в яких серед прижиттєво писаних портретів з'явилися і копії з інших родинних зібрань. Замовляли портрети народних улюбленців та героїв, культурних та церковних діячів. В історичній українській іконографії є випадки створення портретів і не надто заможних людей, прізвища яких невідомі, тому їх іменували по батькові або за ім'ям чоловіка (портрет Саранчихи).

Специфіка історичної української іконографії ХVІІ - ХVІІІ ст. полягає у її взаємозв'язках з рядом інших історичних дисциплін відповідно до зображень на самому портреті - геральдикою, генеологією, уніформологією, медальєрикою, зброєзнавством, просопографією, символікою, фалеристикою, емблематикою, які, у свою чергу, необхідні для атрибуції історичного портрета, з'ясування місця портретованого у суспільстві, його родової належності. У XVIII ст. посилюються контакти українського живопису з російським. З України виїжджають до Петербурга і стають там уславленими художниками Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, Г. Сребреницький, К. Головачевський, І. Саблуків. Досягає високого професійного рівня декоративно-ужиткове мистецтво цієї пори. Торгово-ремісничі центри і Західної України, і Подніпров'я сприяли розвиткові майстерності: у Києві було 20 ремісничих об'єднань, у Львові -- 87 цехів. Сам перелік виробів промовистий: ткацтво, гутництво, килимарство, меблі, художнє лиття (срібні пояси, гудзики, столові вироби, посуд, ювелірні вироби, срібні хрести, зброя, дверні замки, окуття дверей та брам, дзвони), кераміка (посуд, кахлі, якими викладали цілі сюжети), вишивання та гаптування (плащаниці, гаптовані та вишивані ікони -- наприклад, гаптована золотом і сріблом на білому атласі ікона "Богоматір" у Путивльському монастирі) та ін. Образотворче мистецтво пройшло за цей час різні стадії, вирішило чимало професійних завдань і створило пам'ятки нев'янучої краси і цінності.

Похожие статьи




Висновок - Живопис в Україні (ХVII-XVIII ст.)

Предыдущая | Следующая