Видатні живописці: В. Боровиковський, Д. Левицький, Антон Лосенко та ін - Живопис в Україні (ХVII-XVIII ст.)

Живопис мистецтво фреска монументальний

У XVII-XVIII ст. важливу роль у розвитку національного художнього мистецтва відігравали мистецька школа при Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянська академія. Визначним мистецьким осередком у Харкові були "додаткові класи" при Харківському колегіумі, які фактично були справжньою академією мистецтва.

Розквіт світського портретного живопису припадає на другу половину XVIII століття. Саме тоді багато талановитої української молоді навчалося та працювало в Петербурзькій академії мистецтв. Найвідоміші художники Росії того часу Дмитро Левицький -- родом з Києва, Володимир Боровиковський -- із Миргорода. Українцями були творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко (уродженець Глухова) та видатний скульптор доби класицизму І. Мартос з Ічні Чернігівської губернії.

Великим майстром українського малярства став уродженець козацької столиці -- Глухова Антон Лосенко(10.08.1737-4.12.1773), котрий "у своїй мистецькій творчості переріс усіх своїх сучасників у ділянці історичного живопису і випередив на ціле століття розвиток російського малярства". Антон (Антін) Павлович Лосенко народився в родині українського козака. Навчався в Глухівській школі співу та інструментальної музики. Рано залишився сиротою і семирічним хлопчиком був відправлений до Петербургу хористом до царського двору. В шістнадцять років (1753) хлопця, що "спав з голосу" (тобто через мутацію ? пов'язану з віком зміну голосу), віддали навчатися живопису до кріпацького живописця графа П. Шереметьєва портретиста І. Аргунова. У 1758 р. А. Лосенко зарахований вихованцем Академії мистецтв. За успіхи у навчанні було призначено на посаду підмайстра. Вдосконалював майстерність спочатку в Парижі у Ж. Рету (1760?1762), потім вивчав античне мистецтво і копіював твори Рафаеля в Італії (1766?1769). За період пансіонування в Європі написав картини: "Чудесний лов риби" (1762), "Авель" і "Каїн" (обидві ? 1768), "Зевс і Фетида" (1769), які засвідчили народження в російському мистецтві значного майстра історичного жанру. Французькою академією мистецтв нагороджений трьома срібними медалями.

Переплавивши свій талант з набутками світової мистецької скарбниці, Антон Лосенко 1770 року зважується намалювати монументальний образ з історії рідного народу -- "Володимир і Рогніда". Увічнений на його полотні князь Володимир Великий своїм образом справді піднятий до рівня героїв античної історії, цим самим художник довів велич української історії, поставивши її на один рівень з грецькою. За цю картину отримав звання академіка історичного живопису. Офіційне визнання цього твору стало знаковою подією в подальшій історії російського класицизму, а її автора було призначено на посаду професора і директора Академії.

У 1773 р. А. Лосенко розпочав роботу над монументальним полотном "Прощання Гектора з Андромахою". Оспівані Гомером патріотичні почуття, безмежна любов до Батьківщини були співзвучні високим ідеалам класицизму, які митець сповідував до кінця свого нетривалого творчого шляху. В образі Гектора яскраво втілено високу героїчну патетику, стійкість духу, готовність до подвигу і самопожертви. Важливою деталлю для розуміння новацій художника є те, що в обличчях зображених воїнів, які оточують троянського героя, можна легко впізнати типові риси його співвітчизників -- простих селян.

А. Лосенко був не тільки видатним історичним живописцем, а й блискучим рисувальником. З його ім'ям пов'язані кращі досягнення в портретному жанрі XVIII ст. Про це свідчать досконалі за композицією і малюнком портрети його сучасників ? діячів російської культури: президента Академії мистецтв графа І. Шувалова, поета О. Сумарокова та сповнений теплої одухотвореності образ актора Ф. Волкова.

Створив перший в Російській імперії посібник з художньої анатомії під назвою "Изъяснение краткой пропорции человека, основанной на достоверном исследовании разных пропорций древних статуй, старанием Императорской Академии художеств профессора живописи господина Лосенка для пользы юношества, упражняющегося в рисовании, изданное".

Педагогічна діяльність А. Лосенка, а також його підручник, яким користувалися до серед. ХІХ ст., істотно вплинули на розвиток художньої освіти в Російській імперії.

У 1773 р. (на 37 році життя) почав тяжко хворіти і невдовзі помер. Похований на Смоленському кладовищі в м. Санкт-Петербург.

Антон Лосенко -- "перший досконалий художник нації", на думку Е. Фальконе, -- залишив художні ідеї, які багато в чому визначили подальший розвиток не тільки історичного жанру, а й усього російського мистецтва. Картини А. Лосенка зберігаються в музеях Росії, Білорусі, України (напр., "Авель" ? у Харківському художньому музеї). Наш народ має пам'ятати, що його видатний син своєю творчістю завжди намагався передати властиві риси власної історії.

До видатних майстрів пензля відноситься і уродженець Миргорода на Полтавщині Володимир Боровиковський (4.08.1757-18.04. 1825), котрий вважається одним з найстаріших і найвизначніших майстрів портретного живопису в російському культурному просторі другої половини XVIII ст.

Народився в родині козацької старшини Боровиків. Батько був значковим товаришем Миргородського полку, іконописцем. Отже, іконопис був спадковою справою його сім'ї й початком творчої діяльності художника. Мистецькою школою для Володимира Боровиковського стала родинна майстерня, а найпершим учителем -- батько, Лука Боровик. Заняття малярством поєднувалося зі службою у Миргородському полку.

Талант і майстерність художника привернули увагу імператриці Катерини II під час її подорожі до Криму. Так склалося, що 1788 р. Боровиковський потрапив до Петербурга, де повністю розкрився його мистецький потенціал.

Зрозуміло, що й почав свою творчість на берегах Неви Боровиковський із портрета Катерини II, на якому імператрицю зображено на прогулянці в Царсько-сільському парку. Потім він виконав серію портретів російських царів.

При спорудженні Казанського собору в Санкт-Петербурзі Володимир Боровиковський намалював образи для царських врат головного іконостасу, чотири намісних образи (Костянтин та Єлена, Антоній та Феодосій, великомучениця Катерина) для другого та третього іконосів.

Але саме в Україні було закладено міцну основу професійних навичок живописної техніки, засвоєно певні естетичні ідеї, які, збагатившись іншою культурою і мистецтвом, стали важливим і необхідним підгрунтям для його подальшої творчості.

Неповторна художня манера В. Боровиковського виявилась уже в ранніх роботах, а пошук власного стилю тривав протягом усього життя. Серед творів маляра миргородського періоду вирізняються дві ікони -- "Христос" (1784) і "Богоматір" (1787), які вражають манерою письма. У них художник поєднав усталені малярські традиції українського іконопису XVIII ст. Із власним розумінням форми та оригінальним вирішенням колориту. Він наблизив канонічні образи до реальних життєвих типів.

Чутливість В. Боровиковського до індивідуалізації облич ще виразніше розкрилась у портретному жанрі, а портрет колишнього запорозького старшини П. Руденка став одним із визначних явищ українського портретного жанру кінця XVIII ст.

Українська ментальність з її ліричною проникливістю та душевністю втілилась у портретному мистецтві, яке вирізняється блискучою живописною технікою та оригінальною композиційною майстерністю. Він створив цілу галерею портретних шедеврів. Одним із перших у російському живописі почав запроваджувати у портреті пейзажні мотиви.

Мистецтво В. Боровиковського вражає широтою діапазону. У його творах знайшли відображення риси російського сентименталізму, класицизму. Окрім техніки олійного живопису, він володів технікою мініатюрного письма аквареллю на папері та слоновій кості.

Біографія Дмитра Григоровича Левицького -- заплутане, а часто й зовсім суперечливе переплетіння фактів (підтверджених документами, проте украй скупих), переказів (нерідко дуже барвистих, але недостовірних, а часом і просто безглуздих) та сформованої за два з половиною століття "традиції" -- усіх цих "прийнято вважати" і "звичайно вказують". Утім, це стосується всіх художників XVIII ст., й порівняно з багатьма Левицькому ще, можна сказати, пощастило.

Рід, до якого належав Дмитро Левицький, відомий із XVII ст.: приблизно в 1675--1680 pp. з Правобережної України на Полтавщину переселився його "патріарх", священик Василь Ніс. Переселився -- й одержав парафію Михайлівської церкви в селі Маячка, на самому півдні Полтавщини. Нащадки Василя Носа упродовж кількох поколінь були парафіяльними священиками в Маячці. Священиком був і Григорій Кирилович, батько художника. Саме він змінив родове прізвище Ніс на Левицький. Коли, як саме і навіщо Григорій Кирилович це зробив -- залишається неясним. Може, це трапилося під час його перебування за кордоном (у "німецьких землях"), де він навчався ремеслу гравера.

Григорій Левицький (помер 1769 р.) був одним із найбільших українських граверів свого часу. Він співпрацював із друкарнею Києво-Печерської лаври та Києво-Могилянською академією. Перед найтихішою Маячкою Левицький-старший вочевидь віддавав перевагу Києву, де мав на Подолі власний будинок. Можливо, саме в цьому домі й народився його старший син Дмитро. Коли саме це відбулося -- достеменно невідомо. Здебільшого називають 1735 або 1737 р. Дитинство і юність Дмитра Левицького, можна припустити, пройшли в Києві, на Подолі. Вважають, що батько був його першим наставником у художньому ремеслі.

У 1752 р. в Київ прибуває з Петербурга художник А. Антропов. Він керує оздоблювальними роботами в церкві Андрія Первозванного, вибудуваній Б. Растреллі. Прийнято вважати, що до роботи тут були залучені й обидва Левицькі -- батько та син. Так чи інакше, услід за Антроповим (він покинув Київ у 1755 р.) до Петербурга вирушає як учень і Дмитро Левицький. Учнівство тривало до 1762-го.

У 1762 р. Дмитро Левицький увійшов до "команди", якою керували "живописної науки майстри" А. Антропов, І. Бєльський та І. Вишняков. Вони займалися, зокрема, оздобленням Тріумфальних воріт, вибудуваних у Москві з нагоди коронації Катерини II. У цей період Дмитро Левицький спілкувався не тільки з російськими, а і з закордонними художниками -- Д. Валеріані, Ж. Л. Легрене-старшим та ін. Мабуть, молодий "вільний малоросіянин" почувався на той час уже досить упевнено, бо незабаром він почав виступати як самостійний художник. Так, у 1766 р. він пише ікони для двох будованих тоді московських церков. Хоча судити про рівень майстерності Левицького в цей період, на жаль, неможливо, оскільки його ранні роботи не збереглися.

У 1769 р. за портрет художника Г. Козлова з дружиною Левицький одержав своє перше академічне звання -- "призначеного". Ще через рік (1770) на великій академічній виставці він покаже шість портретів, серед них -- блискучий "портрет живописний пана ректора Академії Олександра Пилиповича Кокорінова". Слава до молодого живописця прийшла миттєво й була приголомшливою. Він стає наймоднішим портретистом Петербурга, одержує безліч замовлень. За "Портрет О. Кокорінова" Дмитро Левицький був зарахований до числа академіків. У 1771 р. він стає керівником портретного класу Академії мистецтв.

Кар'єра Дмитра Левицького загалом складалася дуже успішно. У 1776 р. він "після балотування, проведеного за загальною згодою зборів, затверджений радником Академії", у 1780-му -- "призначений членом Академічної Ради", а в 1785-му -- "з огляду на його довгострокову службу і згідно з користю, зробленою ним класові, заслуговує нагородженим бути, іншим не в приклад, окладом у чотириста карбованців".

Левицький створив чимало портретів, запам'ятав безліч осіб, передбачив, а часом і відкрив величезну кількість доль... М. Сеземов, "села Вижигіна селянин", кріпак графа П. Шереметьева, досить багатий відкупник, який пожертвував 20 тисяч карбованців на користь Московського виховного будинку. П. Демидов, дивак-мільйонер, "великий курйозник", зображений у халаті і з лійкою на тлі головних своїх досягнень -- Комерційного училища при Московському виховному будинку й горщиків із рідкісними рослинами. Легковажна акторка, італійка Анна Давіа-Бернуцці, яка ледь не розорила закоханого в неї канцлера Безбородька. Сам великий Дені Дідро, французький філософ-просвітитель, котрий відвідав Петербург у 1773 p., викликавши всезагальний інтерес і захват. Утриманки петербурзького Смольного інституту шляхетних дівиць, які перебували під безустанною опікою Катерини II, "смолянки" -- майбутні "відради родин своїх", зразково виховані й освічені дівчатка та дівчата, що танцювали, музикували, розігрували пасторалі й навіть пояснювали призначення фізичних приладів: Ржевська й Давидова, Нелідова, Хованська та Хрущова, Левшина, Алимова, Борщова, Молчанова. Красуня Марія Дьякова, втілення "найніжніших рис", яка всупереч волі батьків таємно заручилася з коханим чоловіком, бідним чиновником Миколою Львовим; закохані терпляче чекали чотири роки -- й нарешті впертість батьків нареченої була зломлена. Графиня Урсула Мнішек, аристократка вищої проби, племінниця останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського, світська красуня й надзвичайно розумна співрозмовниця. Микола Новиков, філософ і публіцист, близький друг художника; за рекомендацією Новикова Левицький був прийнятий у масонську ложу. Агаша, єдина дочка художника. Катерина Воронцова-Дашкова, котра очолювала Академію наук і була президентом Російської академії. Онук Катерини II, десятирічний великий князь Олександр Павлович, а також його сестри, маленькі великі княжни Олександра, Олена, Марія і Катерина. І, звичайно ж, сама імператриця, зображена алегорично.

Але вже в 1788 р. ситуація змінюється. Левицький подає прохання в "Імператорської Академії мистецтв найвищу Раду": "... відчуваючи від повсякденних моїх робіт у мистецтвах слабість мого здоров'я і зору, вбачаю потребу, щоб просив я конче найвищу Раду про звільнення мене від посади". У відповідь було сказано: "... віддавши належне ретельності й старанності, з якими пан радник Левицький справлявся з покладеними на нього посадовими обов'язками, й шануючи довгострокове його при Академії служіння, вважаємо, що він тим заслуговує пенсію до смерті своєї по двісті карбованців на рік".

Відставка, загалом, не була почесною. Кількість замовлень меншає: грубо кажучи, Дмитро Левицький починає виходити з моди. При цьому він залишається єдиним годувальником овдовілої дочки та її дітей.

Чи не єдиним, хто намагався підтримати художника в цей непростий для нього час, був конференц-секретар Академії мистецтв А. Лабзін. Він пропонує Левицькому обійняти посаду інспектора академії, тобто здійснювати контроль над загальним ходом педагогічної роботи. Але художник відмовляється, побоюючись не впоратися. У 1807 р., на настійну вимогу того ж Лабзіна, оскільки "пан Левицький, хоча й одержує від Академії пенсію, але дуже малу, а з огляду на своє мистецтво й довгострокову у живописі від мистецтва вправність може й нині корисний бути своїми порадами й досвідченістю", старого художника знову призначають членом ради академії, "що відповідно буде й літам його, і званню, і здобутій ним колись славі".

Останній твір, який традиційно приписують Левицькому і традиційно датують 1812 p., вважається (таки традиційно) портретом його брата Петра (Прокопія), котрий, як і його предки протягом шести поколінь, став священиком приходу Михайлівської церкви у селі Маячка, на півдні такої далекої від Петербурга Полтавщини...

Існує і такий переказ, ніби останні свої роки Дмитро Левицький доживав в Україні. На жаль, це тільки легенда -- художник тихо й майже непомітно помер у Петербурзі 4 квітня 1822 р., в будинку на Васильєвському острові, на З'їздівській лінії, 23, де він прожив аж півстоліття. Поховали Левицького на петербурзькому Смоленському цвинтарі, могила його не зберіглася.

Головачевський (Гловачевський) Кирило Іванович (07.06.1735, м. Короп, тепер смт Чернігівської обл. -- 08.08.1823, м. Санкт-Петербург, тепер РФ) -- художник, педагог.

Народився в сім'ї священика. Середню освіту здобув у Києво-Могилянській академії. У 1748 р., завдяки хорошим вокальним даним, був зарахований до Придворної співацької капели в Санкт-Петербурзі. З 1753 р. навчався живопису (разом з А. Лосенком) в майстерні І. Аргунова. З 1759 р. працював в Імператорській академії мистецтв: спочатку -- підмайстром і викладачем, з 1762 р. -- ад'юнктом, з 1765 р. -- академіком, з 1766 р. -- радником; у 1771--1774 рр. Він -- інспектор академії. У 1774 р. звільнений з посади інспектора під формальним приводом ? "незнання іноземних мов".

З 1777 р. -- учитель малювання при Відомстві Медичної колегії; у 1783 р. поновлений на посаді інспектора Імператорської академії мистецтв, яку обіймав до кінця життя. Відомий головним чином як майстер портретного жанру. Твори: "Портрет великої княгині Катерини Олексіївни в мисливському вбранні", "Портрет великого князя Петра Федоровича" (обидва ? 1758); "Портрет графа М. Д. Матюшкіна в дитинстві", "Портрет графині С. Д. Матюшкіної в дитинстві" (обидва ? 1763), "Портрет Сави Івановича Креницина" (1760-ті) та ін. Працював також над полотнами історичного жанру. Склав "Опис картин Академії мистецтв" (1773).

Саблуків(Саблучок) Іван Семенович (бл. 1735 -- р. см. невід.)-- укр. живописець і педагог. У дитинстві був співаком Придворної капели в Петербурзі. В 1753 навчався живопису у І. Аргунова, з 1759 -- в петерб. АМ, академіком якої був з 1760, професором -- з 1761, дійсним членом -- з 1765.

В 1767 переїхав до Харкова, де очолив художні класи при Харків. колегіумі і викладав там до 1773. Його учнями були Л. Калиновський, С. Маяцький, В. Неминущий. З творів С. зберігся лише портрет Юр'єва (ДТГ у Москві).

Похожие статьи




Видатні живописці: В. Боровиковський, Д. Левицький, Антон Лосенко та ін - Живопис в Україні (ХVII-XVIII ст.)

Предыдущая | Следующая