Здобутки у внутрішній та зовнішній політиці в часи правління Мономаха - Володимир Мономах

Володимир Мономах не був активним противником поділу Руської землі на окремі князівства, але прагнув при цьому зберегти політичну, військову та культурну єдність Русі на новій моральної основі: на основі договорів про союзи князів між собою, що скріплюються поцілунком хреста, взаємними обіцянками і збереженням за собою отчину без посягань на отчини сусідів. Свою ідею спілок Володимир Мономах постійно висловлював на князівських з'їздах (1097, 1100 і 1103 рр.).

У зв'язку із активізацією нападів кочівників, відбулися загальноруські походи 1109, 1110 і 1111 рр. Особливо спустошливим для кипчаків і переможним для руських став похід 1111 р. Кілька ханів збиралися завдати Русі новий удар. Однак невелика дружина з воїнів Володимира Мономаха під проводом воєводи Дмитра здійснила вилазку в Степ і розвідала плани противника. 26 лютого 1111 р. у Велику Степ під керівництвом Володимира Мономаха рушили майже всі руські князі, включаючи Святополка Київського. Попереду воїнів тоді їхали священики. Вони читали біблійні тексти, співали псалми і несли хрести. В глибині Половецького степу руські захопили столицю кипчаків Шарукань і місто Сугров. Шарукан намагався відвести основні сили степовиків, але 26 березня 1111 р. їх нагнали. Битва на Сальниці завершилася повною перемогою русичів. Літописці запевняли, що звістка про розгром "поганих" (язичників-половців) дійде до Польщі, Чехії, Угорщини та самого Рима. Деякі історики називають похід 1111 р. "хрестовий похід" Мономаха на степовиків (додаток А).

Ставши у 1113 р. київським князем, Володимир Мономах придушив повстання, яке виникло тоді у Києві, і в той же час змушений був законодавчим шляхом дещо пом'якшити становище низів. Смерть великого князя Святополка II, викликала в Києві повстання проти лихварів, яким протегував великий князь, можливо, отримуючи за те частину їх прибутку. За "купу" (позику) лихварі брали 200-300%. Боржники змушені були продавати дружин, дітей, а потім і себе на сплату боргів. Це торкнулося сотень сімей. Вони втратили свободу: з "людей" (так давньоруський кодекс законів "Руська Правда" іменувала вільних) перетворювалися на "закупів" (залежних боржників), а ще гірше в "челядь" (рабів). Але в день смерті великого князя Святополка настала розплата. Лихварі, багато з яких були нащадками хозарських купців-іудеїв, переведених до Києва князем Святославом після розгрому їм Хазарії, були перебиті. Хаос, який панував в Києві і небезпека переходу люті бідних людей на бояр і заможних городян, змусили останніх звернутися до самого авторитетному князю Русі Володимиру Мономаху із закликом сісти на київський престол (4 травня 1113 р.). Володимир прийняв цю пропозицію. Ніхто з князів, навіть Олег Чернігівський, який був старший Мономаха по родовому розрахунку, не чинив опір такому вирішенню справи.

Мономах швидко вирішив проблему боржників. Він видав новий закон "Статут про рези" (відсотки). Ніхто не міг брати із закупів (боржників) вище 50% річних і тримати насильно їх на своєму подвір'ї у працівниках, якщо вони просили відпустити їх, щоб знайти кошти для повернення боргу. Закупи, які три роки пропрацювали на кредитора, вважалися такими, що сплатили борг і рези по ньому. "Статут про рези" став однією з частин давньоруського законодавства "Руської Правди". Відомий петербурзький історик І. Я. Фроянов справедливо зауважив, що "Статут про рези" знизив соціальну напруженість у давньоруському суспільстві [8].

Мономах встановлює культ князів братів Бориса і Гліба, які підкорилися своєму старшому братові Святополку і загиблі від руки підісланих їм вбивць. Культ Бориса і Гліба повинен був подати приклад всім князям повного, до самої мученицької кончини підпорядкування старшому князю і разом з тим різко засудити старшого князя - в даному випадку Святополка Окаянного, який не побажав рахуватися з правами молодших. Таким чином, Володимир Мономах як би виступив проти принципу одноосібного правління на Русі, зображуючи його у відомих обставинах злочинним і братовбивчим. Отже, прагнучи до єдності при цьому залишаючи інститут князівства, Володимир сприяв літописанню, нагадуючи про історичну єдність княжого роду і пропагуючи легенду про походження всіх руських князів від одного князя - Рюрика [3, с.92-93].

Володимир сприяв і будівництву в Києві та околицях. За його розпорядженням у великокнязівській заміській резиденції Берестові зведено величний собор Спаса, де згодом був похований його син Юрій Долгорукий. Тоді ж було споруджено міст через Дніпро.

Володимир Мономах залишив по собі пам'ять не лише як талановитий полководець і далекоглядний державний діяч, але й як видатний письменник свого часу. Його перу належить високохудожній літературно-публіцистичний твір "Повчання". Під однією назвою в "Повчанні" об'єднані чотири окремі літературні твори: "Повчання дітям" Мономаха, його життєпис, лист до князя Олега Святославича (Гориславича) та молитва. Але останній, як нещодавно з'ясували історики, не належить перу Мономаха.

Найцікавішим у зібранні є "Повчання дітям". У цьому творі старий князь пригадує минулі роки, описує військові походи та не приховує при цьому помилок, яких припустився на довгому життєвому шляху. Твір написаний у дещо скорботному тоні. Це, імовірно, спричинило те, що Мономах відчував недосяжність того морального й політичного ідеалу, до якого прагнув. Тогочасні реалії примушували князя брати участь у міжкнязівських усобицях, поступатися своїми принципами. Однак Мономах намагався застерігати нащадків від повторення його помилок.

Розуміючи, що синам доведеться управляти князівствами, він намагався дати цінні поради, які, на його думку, допомогли б їм уникнути серйозних помилок. Насамперед він радив їм дотримуватися християнських чеснот: "не давайте сильним погубити людину". Він хотів бачити синів добрими, співчутливими до людського горя, привітними, людяними. Закликав проявляти милосердя й особливо цінувати людське життя. Володимир застерігав синів від порушення клятви, брехні, пияцтва і розпусти, учив шанувати старших і духовенство, кохати дружину, але при цьому не дозволяти їй керувати чоловіком. У його повчаннях синам важливим було піклуватися про рідну землю та підданих, не завдавати їм прикрощів. Як мудра людина Володимир Мономах прагнув переконати синів у тому, як важливо навчатися: "А коли добре щось умієш - того не забувайте, а чого не вмієте - то того навчайтеся... Лінощі ж - усьому (лихому) мати: що (людина) вміє - те забуде, а чого ж не вміє - то того не навчиться".

Законодавчі, військові, дипломатичні та династичні починання великого князя Володимира Мономаха не завадили йому подбати про те, яким чином буде збережена історія його епохи і взагалі історія Русі. Окремі літописні записи велися в Новгороді та Києві ще з кінця Х ст. При Ярославі Мудрому, можливо, був складений перший систематичний літописний звід. Все це лягло в основу "Повісті временних літ", яку в правління великого князя київського Святополка II склав монах Києво-Печерського монастиря Нестор, довівши до 1113 р. За наказом Володимира Мономаха "Повість временних літ" двічі редагувалася. У 1116 р. ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром, політичним прихильником Мономаха. Ця редакція дійшла до нас у Лаврентіївському літописі (по імені ченця, переписавши її в XV ст.). Ще раз "Повість" редагувалася в 1118 р. В даній редакції брав участь син Мономаха Мстислав і привезені ним з півночі вчені новгородські ченці. Цю версію "Повісті" ми знаємо по Іпатьевському списку (назва по монастирю, де був вперше виявлений текст).

Отже, Володимир Мономах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі династичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною. На онуках Мономаха, дочках його сина Мстислава, були одружені згаданий вище Ярослав Святополкович і син Олега Чернігівського - Всеволод. Син Мономаха від першої дружини Гіти - Роман взяв у дружини дочку перемишльського князя Володаря Ростиславича (двоюрідного брата Володимира Мономаха). Син Мономаха від другого шлюбу - Юрій Долгорукий був одружений на дочці половецького хана Аєпи. Таким чином, Володимир Мономах намагався підтримувати мир на російсько-половецькому кордоні не тільки військовими засобами. Серед дітей, народжених у першому шлюбі князя Юрія Долгорукого, був знаменитий Андрій Боголюбський (1112-1174), для якого згодом половці стали частими союзниками в його міжусобних справах з іншими руськими князями.

Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося встановити на цілих п'ятдесят років безпеку степового кордону. Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир колонізував ними південні околиці Русі, змусивши їх нести сторожову службу. Він дозволив вихідцям з Білої Вежі, столиці Хазарського каганату, яких тіснили половці, заснувати місто з тою ж назвою у верхів'ях ріки Остра за сто двадцять верст від Чернігова. І там була за короткий час збудована міцна фортеця.

Успіхи руської зброї так прославили Мономаха на Сході й на Заході, що, за висловами літописців, його ймення гриміло у світі. Сусідні держави шанували й боялися його. Мономах наводив жах і на Візантійську імперію. Він послав Мстислава з великим військом під Адріанополь і завоював Фракію. Наляканий Олександр Комнин надіслав до Києва дарунки: хрест животворного дерева, сердолікову чашу Августа Кесаря, вінок, золотий ланцюг і барми Костянтина Мономаха, Володимирового діда. Вручивши ці дари, митрополит ефеський Неофіт схилив київського князя до миру, увінчав його в київському соборному храмі імператорським вінком і проголосив руським царем. У московській Оружейній палаті й досі зберігаються так звана шапка Мономаха, себто корона, а також ланцюг, держава, скіпетр і старовинні барми, якими прикрашалися згодом усі російські царі в день свого сходження на престол (інаугурації). Ці безцінні речі, за деякими даними, могли бути дарунком імператора Олексія Комнина [6].

На велике князювання Володимира Мономаха в Києві (1113-1125), а потім і його старшого сина Мстислава (1125-1132) припадає період останнього посилення центральної влади в Київській Русі. Продовжуючи лінію, яку вів свого часу його батько Всеволод Ярославич, Володимир Мономах прагнув зосередити в руках своєї сім'ї найбільшу кількість давньоруських столів. До 1125 р. близько трьох чвертей усіх волостей Русі значилося за Володимиром і його синами. Спроби ряду князів військовим шляхом протистояти такій політиці централізації не увінчалися успіхом. Скажімо, Ярослав Святополкович намагався відвоювати у Мономаха Волинь у союзі з угорцями, поляками і галицькими Ростиславичами, проте програв і загинув у 1123 р.

Коли Володимир помер, великокнязівський престол перейшов до його старшого сина Мстислава (1125-1132). Новий великий київський князь швидко домігся підпорядкування своїй владі всіх руських князів. Усі Мономаховичі під його твердою рукою діяли разом і згуртовано. За межами родини були лише Чернігів, Полоцьк та дрібні волості майбутньої Галицької землі. Але місцеві князі не наважувалися чинити опір Мономаховичам. Мстислав продовжував політику батька щодо збереження єдності Русі. Він приборкав полоцьких князів, яких відправив як заручників до Константинополя (додаток Б). Долю інших дітей Володимира Мономаха розглянемо в наступному розділі.

Похожие статьи




Здобутки у внутрішній та зовнішній політиці в часи правління Мономаха - Володимир Мономах

Предыдущая | Следующая