Правління Наполеона Бонапарта. Перша імперія у Франції

Наполеон бонапарт імператор

Перший консул та імператор (з 1804 р.) Франції Наполеон Бонапарт належав до тих видатних осіб, які творять історію. Наприкінці ХУЛІ - на початку XIX ст. він визначав перебіг європейської історії. Ним захоплювалися, вважали великою людиною, оскільки він завдяки власним силам, таланту і наполегливості зумів піднятися на вершину політики і перетворити Францію на наймогутнішу державу Європи. Його боялися, називали "корсиканським чудовиськом", бо він перекроїв карту Європи, "творив королів і розправлявся з ними", втягнув народи Європи у багаторічні криваві війни.

Наполеон Бонапарт (італійською - Буонапарте) народився 15 серпня 1769 р. у бідній дворянській родині на острові Корсика, який за кілька років до того став французьким володінням. Волелюбні корсиканці зі зброєю в руках захищали свою незалежність і спогади про визвольну боротьбу назавжди залишилися в пам'яті Наполеона. Батькові вдалося влаштувати Наполеона на навчання за державний кошт у Брієнську військову школу у Франції. Позбавлений фінансової допомоги з боку батьків, юнак цурався компанії багатих однокласників і більше часу проводив у навчанні - віддавав перевагу математиці, географії, захоплювався історією та літературою. У 1784 р. Наполеона перевели в Паризьку військову школу, яку він успішно закінчив через рік і в чині молодшого лейтенанта артилерії був направлений у гарнізон міста Валенсії. На початку революції Наполеон повернувся на батьківщину і закликав народ Корсики до революційної боротьби. Його спроби наштовхнулися на байдужість і відверту ворожість співвітчизників. Загроза ув'язнення змусила Наполеона з усією численною родиною втекти до Франції.

Конвент призначив майора Бонапарта командувати артилерією під час облоги міста Тулон, де у 1793 р. спалахнув роялістський заколот, підтриманий іспанцями та англійцями. Під командуванням Бонапарта артилерія революційної армії декілька днів обстрілювала фортецю, що забезпечило її падіння. 24-річно-му Наполеону присвоїли чин бригадного генерала, що стало початком його стрімкої кар'єри. З метою досягти впливу й отримати владу він установив зв'язки з якобінцями.

Після падіння якобінської диктатури генерал Бонапарт потрапив у немилість і декілька тижнів провів за гратами. Однак після того, як восени 1795 р. в Парижі почалося роялістське повстання, влада згадала про героя Тулона. Уряд доручив йому придушити заколот і Бонапарт з гармат жорстоко розстріляв повстанців, відновивши спокій в Парижі.

Наполеону належить план проведення італійської кампанії, яка завершилася блискучими перемогами його армії й принесла величезні трофеї та нові території Франції й нечувану славу командувачеві. Перемоги армії Наполеоне в Єгипті зміцнили його авторитет серед французького народу, а підтримка великої буржуазії дала змогу здійснити державний переворот 18 брюмера 1799 р. і зосередити владу у своїх руках. Уже в 1802 р. його було оголошено довічним першим консулом з правом призначати наступника. Однак це вже не влаштовувало Бонапарта. 18 травня 1804 р. він прийняв титул імператора французів, а у грудні був урочисто коронований Папою Римським. Після цього метою його життя стало завоювання світу.

Наполеон Бонапарт був не тільки талановитим та ініціативним полководцем, а й умілим організатором, передбачливим політиком. Він розумів, що неможливо знищити головні завоювання революції, тому намагався знайти форму правління, яка була б вигідна буржуазії та багатим селянам (бонапартизм). На думку першого консула, політичний хаос і розбрат, революційний ентузіазм мав поступитися місцем порядку. У зверненнях до громадян Наполеон повторював: "Революція повернулася на свої початкові позиції. Вона закінчилася. Я відкриваю широку вулицю, на якій всім вистачить місця".

Після перевороту 18 брюмера Наполеон юридично закріпив нову форму влади. Було прийнято нову Конституцію 1799р., яка докорінно відрізнялася від попередніх. Франція залишалася республікою, за що проголосувала переважна більшість французького народу. Однак влада фактично зосереджувалася в руках першого консула: він самостійно призначав міністрів, відав питаннями зовнішньої політики, був головнокомандувачем французької армії тощо. Законодавчі органи поділялися на Державну раду, Трибунат, Законодавчий корпус, Сенат. їхні функції не були чітко визначені, що давало можливість Наполеону маніпулювати державними органами і нехтувати думкою законодавців. До того ж кандидатури переважної більшості з них завжди погоджувалися з першим консулом. Після проголошення імперії деякі із законодавчих органів (Трибунат) були ліквідовані, а інші - збиралися нерегулярно й не відігравали помітної ролі у політичному житті країни.

Місцеве самоврядування було ліквідовано. У департаменти призначалися префекти, а в кожне місто, село та общину - мери. Величезне значення надавалося поліції, завдання якої Наполеон вбачав у боротьбі з різними політичними силами - роялістами, конституціоналістами, якобінцями та ін.

Зберігалася рівність громадян. Емігрантам дозволили повернутися у Францію, однак вони не мали права вимагати конфіскованих під час революції маєтків, які вже належали новим власникам. Непорушним залишався також принцип свободи віросповідання. Водночас Наполеон скасував попередні дискримінаційні акти щодо церкви, які торкалися релігійних почуттів більшості французів. У1801 р. було підписано конкордат із Папою Римським, який скасовував попередні акти про відокремлення церкви від держави, відновлював релігійні обряди та свята. Папа Римський відмовлявся від конфіскованих церковних маєтків, погоджувався на призначення єпископів главою держави і затвердження державою священиків.

Конкордат - угода між Папою Римським і урядом певної держави про становище католицької церкви, її права та привілеї (призначення єпископів, церковну власність, звільнення від податків, особливі права у питаннях сім'ї та шлюбу, умови дипломатичних відносин з Ватиканом).

Проголошення імперії внесло новий акцент у суспільно-політичне життя країни. Наполеон почав створювати нову французьку аристократію, намагаючись втілити у життя знамените гасло: "Без дворянства не існує монархії". Дворянські титули баронів, графів, герцогів отримували сподвижники імператора, його маршали і генерали, переважно вихідці з нижчих та середніх верств населення. Було встановлено найвищу відзнаку Франції - орден Почесного легіону. Звичними стали розкішні бали та прийоми, які не поступалися прийомам монархічних дворів інших країн Європи. Родичі Наполеоне отримували королівські трони на захоплених Францією землях.

Громадянські відносини у Франції регулювалися так званими Кодексами Наполеона, введеними у 1804, 1808 та 1811 рр. - Цивільним, Комерційним та Кримінальним. Вони гарантували недоторканність приватної власності, чим створювали гарні можливості для економічного розвитку країни, і були прогресивнішими порівняно з законодавством феодально-абсолютистських країн. Кодекси підтверджували та закріплювали революційні принципи попередніх конституцій: рівність усіх перед законом, свободу совісті, демократичні права і свободи тощо. Водночас Кримінальний кодекс зберігав закони про смертну кару та тілесні покарання, Цивільний узаконював безправне становище жінки в суспільстві, а Комерційний забороняв виступи робітників проти роботодавців, вводив трудові книжки тощо.

Селяни, які становили переважну більшість населення Франції, мали особисту свободу, користувалися правом володіти землею і купувати її на торгах. Це давало змогу розвиватися сільській буржуазії та створювало оптимальні умови для розвитку сільського господарства. Щорічно збільшувався збір зернових культур, зростало поголів'я худоби, розвивалося виноградарство, розширювалися посіви технічних культур тощо.

У промисловості розпочався промисловий переворот - у металургії, текстильній промисловості з'явилися парові машини, розширювався асортимент і збільшувалася кількість виробленої продукції. У перші десятиліття XIX ст. обсяг промислового виробництва у Франції зріс на 50 %. Вводилися нові форми управління промисловістю - було створено головне управління з мануфактури і торгівлі. Економічному піднесенню сприяли реорганізація фінансової системи та надходження грошей і цінностей із завойованих Францією країн. Контролював фінансову систему Французький банк.

Кодекси Наполеона вводилися у завойованих і залежних від Франції країнах. Вони руйнували старі феодальні порядки, а тому із захопленням були зустрінуті передовою громадськістю цих країн, але викликали ненависть монархів Європи, які боялися поширення революційних ідей.

В інтересах великої буржуазії проводилась і зовнішня політика Наполеона, яка мала на меті забезпечити Франції політичне та економічне панування в Європі. Для боротьби з революційною Францією створювалися антифранцузькі коаліції. Водночас боротьба європейських держав з Францією мала певні особливості.

O По-перше, на завойованих Францією нових землях утверджувалися демократичні принципи - ліквідовувалися феодальні суспільні відносини і проводилися демократичні реформи, що вітала передова громадськість завойованих країн. O По-друге, реорганізація французької армії, запровадження загальної військової повинності, відмова від догматизму і стереотипів у військовому мистецтві дали змогу Франції створити могутню і боєздатну армію, яка під керівництвом талановитого політика і стратега Наполеона Бонапарта протягом тривалого часу залишалася найсильнішою у світі. O По-третє, антифранцузькі коаліції послаблювалися суперечностями між союзниками, які часто довіряли спільному ворогові таємні плани один одного, намагаючись використати Францію для досягнення власної мети.

Після перевороту 18 брюмера 1799 р. Наполеон вирішив зміцнити свою владу, відновивши попередні завоювання в Італії. 14 червня 1800 р. Наполеон завдав поразки австрійцям при Маренго. Італія знову належала Франції. Відень не міг заспокоїтися і через декілька днів Австрія підписала таємний договір з Англією про продовження війни з Наполеоном. Англія пообіцяла австрійцям 2 млн фунтів стерлінгів. Австрійці шукали підтримку також у Росії. Однак російський імператор Павло І (1796-1801) вирішив установити дружні відносини з Францією. До того ж у Росії вважали, що Австрія проводила підступну політику стосовно російських військ О. Суворова у швейцарських Альпах.

У Парижі також надавали велике значення франко-російсько-му співробітництву. Наполеон Бонапарт писав російському імператорові: "Події в Європі швидко змінюються; справи Німеччини, Італії, Англії вимагають негайного союзу між Росією та Францією, щоб вирішити (питання) війни або миру". У 1800 р. Росія розірвала дипломатичні відносини з Англією. Англійські судна в російських портах було заарештовано. З ініціативи Павла І Росія, Данія, Швеція і Пруссія підписали договір про збройний нейтралітет. Російський імператор прагнув війни з Англією, а Наполеон підігрівав його войовничість планом вторгнення двох держав в Індію та спільним поділом Туреччини. У січні 1801 р. Павло І наказав отаману Війська Донського виступити з козацькими полками (22 тис. козаків) на Оренбург, а потім рухатися в Індію, щоб "уразити противника (Англію. - Авт.) у його серце". Похід було зупинено лише після смерті Павла І. Причиною російсько-англійського конфлікту стало незадоволення Лондона посиленням позицій Росії в Середземному морі, зокрема на Іонічних островах, і захоплення англійцями острова Мальта. Павло І як великий магістр Ордену мальтійських рицарів сам прагнув оволодіти цим стратегічно важливим островом. У 1800 р. було створено Північну коаліцію у складі Росії, Швеції, Данії, Пруссії, офіційно - для захисту нейтральної торгівлі у Балтиці, а практично - спрямовану проти Англії. У відповідь англійська ескадра адмірала Г. Нельсона обстріляла столицю Данії Копенгаген і в березні 1801 р. увійшла в Балтійське море, намагаючись знищити російський флоту Ревелі та Кронштадті. Після двірцевого перевороту і вбивства Павла І новий імператор Олександр І підписав 5 червня 1801р. мирну конвенцію з Англією. Намагаючись зберегти нейтралітет у боротьбі між Англією і Францією, 8 жовтня 1801 р. він підписав із Наполеоном договір і таємну конвенцію, яка передбачала поділ сфер впливу між ними в Європі (зокрема в Німеччині).

Залишившись без союзників на континенті, Австрія почала переговори з Францією, сподіваючись виграти час і покладаючи надії на можливий антибонапартистський переворот у Парижі, звістки про підготовку якого надходили до Відня. Переговори вели брат Наполеона Ж. Бонапарт та глава австрійського дипломатичного відомства Л. Кобенцль. Французи запропонували досить жорсткі умови, які австрійці намагалися всіляко пом'якшити. Зрештою, терпіння Наполеона увірвалося і він наказав командувачеві Рейнської армії генералу Ж. Моро перейти в наступ. З грудня 1800 р. австрійські війська зазнали поразки у битві поблизу баварського селища Гогенлінден.

Австрійська дипломатія втратила будь-яку можливість для маневру. 9 лютого 1801 р. Ж. Бонапарт і Л. Кобенцль підписали мирний договір у Люневілі, за яким Франція отримувала лівий берег Рейну, Бельгію та Люксембург. Австрія визнала Гельветичну, Батавську, Лігурійську та Цизальпійську республіки. Французи окупували П'ємонт.

Після тривалих переговорів 27 березня 1802 р. було підписано Ам'єнський договір між Францією та Англією. Франція зобов'язувалась вивести війська з Неаполя, Рима й острова Ельба, а Англія мала звільнити всі порти та острови, зайняті нею у Середземному морі та в Адріатиці. Визнавалися незалежність та нейтралітет острова Мальта (він передавався ордену Іоанна Єрусалимського), Іонічних островів та цілісність Португалії. Друга антифранцузька коаліція розпалася.

Люневільский мир 1801 р. між Францією та Австрією означав перерозподіл політичних сил в Німеччині на користь Франції. Наполеон Бонапарт та його міністр закордонних справ Ш. Таллейран розробили систему заходів для того, щоб установити французьке панування в німецьких князівствах. Під тиском французів у м. Регенсбурзі було скликано представники від німецьких князівств, які утворили спеціальний комітет із 8 князів. Комітет повністю контролювали Наполеон і Ш. Таллейран, які хабарами та обіцянками великих земельних володінь змусили його членів прийняти вигідні для них рішення.

Головними були постанови про проведення секуляризації та медіатизації - втрата імперського підпорядкування й об'єднання дрібних німецьких князівств у великі державні утворення. Секуляризація означала конфіскацію володінь церкви, надання загального світського характеру основним сферам життя. Вона була спрямована проти католицької церкви, проводилася в інтересах протестантів і мала опосередковане завдання - підірвати в німецьких землях вплив католицької Австрії.

Німецька католицька церква втратила 4 архієпископства, 18 єпископств, 80 абатств, понад 200 монастирів, 18 католицьких університетів, численні школи та семінарії. У багатьох місцях державні комісари діяли на власний розсуд, руйнуючи старовинні прекрасні церкви, перетворюючи їх на фабрики, будинки для душевнохворих, сараї тощо. Наприклад, у м. Трир хори однієї з церкв були розібрані й продані на дрова. Цінні монастирські бібліотеки частково передавали до державного архіву або просто спалювали. Більшість католиків мали перейти у відання протестантських князів, які ставилися до своїх нових підданих з підозрою. Католики практично перетворилися на нижчий клас суспільства. Тільки протестантів могли призначати чиновниками. У католицькому м. Кельні протягом століття не було відповідальних чиновників-католиків. Католицькі церкви переходили до протестантів. Усі католицькі університети та школи закривалися, що істотно знизило освітній рівень католицького населення.

Попри очевидні негативні наслідки секуляризація створила нову церковну організацію в Німеччині, яка значно змінила ставлення до церкви населення та внесла корективи в його релігійний світогляд. Насамперед церква перестала обслуговувати інтереси лише панівних верств суспільства. Віднині, щоб стати священиком, потрібні були не походження і багатство, а внутрішні переконання. Церква стала ближчою до народу й авторитетнішою духовною організацією.

Дрібні й так звані карликові німецькі князівства були об'єднані у великі державні утворення. Незалежність втратили 160 держав та 51 вільне місто (залишилися тільки Гамбург, Бремен, Любек, Франкфурт-на-Майні, Нюрнберг та Аусбург). За задумом Наполеона, новоутворені німецькі держави мали бути достатньо сильними, щоб підтримати Францію, і водночас достатньо слабкими, щоб не змогли виступити проти неї. Колишні південнонімецькі князівства (Вюртемберг, Баден, Гессен-Кассель і Зальцбург) були перетворені на протестантсько-світські курфюршества й мали протистояти католицько-австрійському впливу на півдні Німеччини. Всі новостворені держави зобов'язувалися підтримувати Францію, надавши відповідну кількість солдатів для її майбутніх війн на континенті. Допомога нових німецьких держав знадобилась Наполеону вже у 1805 р. у війнах з третьою антифранцузькою коаліцією.

У 1802 р. Наполеон реорганізовує Італію: було відновлено Папську область і Бурбонське королівство в Неаполі, Тосканське герцогство проголошено королівством Етрурія, а Цизальпійську республіку перетворено на Республіку Італія, де першим консулом Наполеон призначив себе. Під французьким управлінням залишився П'ємонт.

Ам'єнський договір виявився неміцним. Уже на початку 1803 р. загострилися відносини між Францією та Англією. Яблуком розбрату став острів Мальта, окупований англійцями. Лондон був також занепокоєний спробами відновлення французької колоніальної імперії, оскільки французи висадили десант на о. Гаїті та на Мартиніці. 12 травня між обома країнами було розірвано дипломатичні відносини і через 10 днів відновилися бойові дії. Англійці блокували французькі порти й захопили ворожі кораблі. У свою чергу французькі війська окупували Ганновер, який належав англійському королю Георгу Ш. Однак війна була "дивною" - французи не мали сильного флоту, щоб завдати поразки англійцям та висадити в Англії десант, а англійці не мали армії, щоб уразити противника на суші. З самого початку це була боротьба за континентальних союзників.

Наполеон чекав лише слушного приводу для нової європейської війни. Ним став розстріл французькими солдатами свого співвітчизника - члена королівської родини герцога Енгієнського, який претендував на французьку корону і був небезпечним для Наполеона. Для цього французи не зупинилися навіть перед порушенням кордону нейтральної Баденської держави. Провокаційна акція французів викликала обурення монархів у всій Європі. Особливо негативною була реакція Петербурга, оскільки новий російський імператор Олександр І (1801-1825) особисто знав герцога Енгієнського і підтримував із ним дружні стосунки. В російській столиці було оголошено тижневий траур.

Улітку 1805 р. було створено третю антифранцузьку коаліцію, до якої увійшли Англія, Росія, Австрія, Швеція, Данія, Королівство обох Сицилій і згодом - Пруссія. Загалом коаліція могла виставити понад 500 тис. солдат. її метою було вигнання французьких військ із Німеччини, Італії, Швейцарії і Голландії та реставрація там монархічних режимів. Довідавшись про плани союзників, Наполеон зухвало заявив: "Якщо через 15 днів я не буду в Лондоні, то я повинен бути в середині листопада у Відні".

Скориставшись тим, що союзники зосередили значні сили на другорядному (Італійському) фронті, Наполеон перекинув французькі корпуси за Рейн і змусив капітулювати австрійську армію поблизу фортеці Ульм. 13 листопада 1805 р. французька армія вступила у Відень.

Однак Наполеона чекали невдачі на іншому театрі бойових дій. План вторгнення французьких військ в Англію виявився нереальним, оскільки французькі кораблі не змогли прорвати облогу англійського флоту в Кадіксі. Наступного дня після приголомшливої перемоги французів у битві поблизу Ульми, 21 жовтня 1805 р., біля мису Трафальгар, розташованого на північному заході від Гібралтарської затоки, ескадра адмірала Нельсона вщент розгромила франко-іспанський флот, чим забезпечила повне домінування Англії на морі.

Російська і рештки австрійської армій об'єдналися в Чехії. Внаслідок неузгодженості командування в "битві трьох імператорів" під Аустперліцем у грудні 1805 р. союзники зазнали нищівної поразки. Австрія і Франція підписали мирний договір у Пресбурзі (Братислава). Франція створила з південних німецьких держав Рейнський союз під своїм протекторатом. Князем-примасом став Карл фон Дальберг, архієпископ Майнца і великий герцог Франкфурте. У серпні 1806 р. Франц II під тиском Наполеона відмовився від імператорської корони, що означало кінець Священної Риської імперії німецької нації.

Рейнський союз - конфедерація 16 німецьких держав (Баварія, Баден, Вюртемберг та ін.), створена у липні 1806 р. підписанням особливого трактату, що знаменувало остаточний розпад Священної Римської імперії німецької нації. Всі держави Рейнського союзу цілковито контролювалися Наполеоном Бонапартом, зобов'язувалися виступати на боці Франції у майбутніх війнах, надати Наполеону Бонапарту військовий контингент з 63 тис. осіб, провести політичні перетворення на зразок Франції.

До Італійського королівства Франція приєднала Венецію, Істрію і Далмацію. Батавську республіку перейменували в Голландське королівство, королем якого Наполеон призначив брата Людовіка. Франція отримала 40 млн флоринів контрибуції. Австрія втрачала територію в 1100 кв. миль та 2787 тис. населення. &; було витіснено з Італії й значною мірою з Німеччини.

Коаліція - політичний або військовий союз держав, які домовляються про спільні дії щодо тих чи інших питань зовнішньої політики.

Сепаратний мир - мирний договір або перемир'я, укладене з противником однієї з держав, що входить до коаліції держав, які ведуть війну, без відома і погодження зі своїми союзниками.

Ультиматум - категорична вимога однієї держави до іншої виконати до визначеного терміну конкретну пропозицію під загрозою розриву дипломатичних відносин, застосування військової сили або інших санкцій.

Перемоги Наполеона свідчили про те, що він готовий спрямувати удар по Пруссії та зосередити на її кордонах 200-тисячну армію. Пруссія приєдналася до антифранцузької коаліції і 14 листопада 1805 р. прусський міністр X. Гаугвіц виїхав із Берліна, щоб вручити ультиматум Наполеону: 180-тисячна прусська армія готова до ведення бойових дій. Однак хитрий міністр спочатку у Відні зустрівся з Ш. Таллейраном. Там само Гаугвіц дізнався про поразку союзних армій під Аустерліцем. Це миттєво змінило плани прусського дипломата. Він привітав Наполеона з перемогою і запропонував тому підписати союзний договір з Пруссією. Шенбрусська угода між Пруссією і Францією 12 грудня 1805 р. гарантувала Пруссії Ганновер. Франко-прусський договір означав крах третьої коаліції.

Однак бурхлива "миротворча" діяльність прусського дипломата виявилася марною. Утворення Рейнського союзу зводило до нуля можливість втручання Пруссії у загальнонімецькі справи і зруйнувало плани прусського короля створити союз північнонімецьких держав під її контролем. До того ж Наполеон вирішив установити хоча б тимчасове перемир'я з Англією й запропонував їй повернути Ганновер, який перед цим пообіцяв Пруссії за фактичний розвал третьої коаліції. Франко-прусська війна ставала неминучою.

У липні 1806 р. між Росією і Пруссією було підписано союзний договір, який започаткував створення четвертої антифранцузької коаліції. До союзників приєднались Англія і Швеція. Однак їхня практична участь у боротьбі з Наполеоном була проблематичною, оскільки окупація Пруссією Ганновера, який належав до того Англії, зробила відносини між двома державами вельми напруженими. Отже, зовнішньополітична ситуація для Пруссії була вкрай несприятливою. Ще гіршим було внутрішнє становище королівства, особливо в армії. Стосунки між офіцерами та солдатами фактично підірвали її боєздатність. Прусські офіцери були чванливі та надмінні, а солдати отримували мізерну платню й змушені були підробляти на стороні, страждали від побоїв, знущання та жорстокої дисципліни. Генералітет в армії був престарілий і нездатний до її керівництва. Забезпечення та оснащення армії були жалюгідними. Бойова підготовка не проводилася, оскільки армію готували до парадів, а не до війни. Стара система комплектування армії перешкоджала впровадженню нової тактики та стратегії.

Восени 1806 р. прусський король Фрідріх-Вільгельм III наказав військам вступити в союзну Саксонію, одночасно вимагаючи від Наполеона відвести армію від кордонів Пруссії. Проте вже 14 жовтня одночасно під Ієною та Аурштедтом було розбито головні сили прусської армії, яка практично перестала існувати. Лише фортеці Кольберг та Грауденц деякий час відчайдушно оборонялися. Прусський король утік спочатку до Кенігсберга а потім до Мемеля. 27 жовтня французька армія вступила до Берліна.

Спочатку Наполеон хотів ліквідувати незалежне Прусське королівство, однак на переговорах з російським імператором Олександром І вирішив задовольнити його прохання і зберіг незалежність Пруссії, яка, проте, втратила половину території (з її східних областей було утворено герцогство Варшавське, а із західних - Вестфальське королівство, королем якого став брат Наполеона Джером), а чисельність армії обмежувалася 42 тис. солдатів. Пруссія мала сплатити Франції контрибуцію у розмірі 120 млн франків (виплати розтягувалися до 1850 р.), конфісковувалися володіння Гогенцоллернів та інших дворянських сімей, музейні цінності із Пруссії вивозилися до Парижа (наприклад, знаменита Квадрига на Бранденбурзьких воротах у Берліні). Важким тягарем для Пруссії стало утримання значної (80 тис.) окупаційної армії. Ці заходи мали глибокі наслідки для внутрішнього становища країни, яка практично втратила своє високорозвинуте господарство і перетворилася на другорядну державу.

Поразка 1806 p. виявила недоліки абсолютистської держави. Багато німців, у тому числі окремі державні діячі, усвідомлювали необхідність докорінних соціально-політичних реформ для піднесення держави та звільнення від іноземного гніту. У державах Рейнського союзу такі перетворення вже було проведено. Окупанти не чинили опір нововведенням, оскільки вони загалом проводилися на французький зразок.

Реформи ініціював прусський король Фрідріх Вільгельм III, який призначив на відповідальні державні посади реформаторів - К. фон Штайна, К. фон Гарденберга, Г. фон Шарнхорста та відомого вченого В. фон Гумбольдта.

Карл фон Штайн (1757-1831) - прусський міністр фінансів та економіки, очолював прусський уряд у 1807-1808pp. Усупереч багатим юнкерам провів низку реформ: державного управління, звільнення селян від кріпосної залежності, введення міського самоврядування, ліквідацію станових обмежень. Був усунений з посади керівника прусського уряду за наполяганням Наполеона Бонапарта, якому потрапили до рук особисті листи Штайна, де той висловив думки про необхідність національного повстання проти французів. Реформатор змушений був тікати в Росію, де був радником при проведенні адміністративних реформ. Відігравав активну роль в анти-наполеонівській боротьбі - у Східній Пруссії сформував 20-тисячне народне ополчення, яке брало активну участь в остаточному вигнанні загарбників з німецької землі.

Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835) - німецький філолог, філософ, мовознавець, державний діяч, дипломат. Брат знаменитого природознавця О. фон Гумбольдта. Реформував гімназичну освіту в Пруссії, заснував у 1810 р. Берлінський університет. Видатний представник німецького гуманізму. Основоположник вчення про мову як безперервний творчий процес, як "орган, що формує думки" і про "внутрішню форму" мови як вираження індивідуального світо-уявлення народу.

Реформи почалися з реорганізації державного управління. Було створено Кабінет міністрів на чолі з К. фон Штайном (у 1810 р. його замінив Гарденберг, який одночасно був і державним секретарем). Кабінет складався з п'яти міністерств (внутрішніх справ, зовнішньої політики, фінансів, юстиції та військової справи). Міністри отримували рівні права і несли особисту відповідальність за сферу їхньої діяльності. Головною особливістю реформи управління була його централізація - повне підпорядкування місцевих органів управління міністерствам. Так закладалися бюрократичні принципи управління.

На місцях вводилося самоврядування, однак лише у містах, оскільки в сільських районах реформа наштовхнулася на шалений опір впливових аристократів і багатих поміщиків. Урядовим декретом у листопаді 1808 р. вводилося нове міське управління. Зі свого середовища міщани обирали депутатів до міських зборів, які відали фінансовими справами, будівництвом, організацією шкіл і соціальним забезпеченням бідних верств населення. Із депутатів міських зборів обирали бургомістра, що безпосередньо керував міськими справами.

Наступною важливою реформою К. фон Штайна було звільнення селян від кріпосної залежності. Урядовий декрет 9 жовтня 1807 р. проголошував, що з 1810 р. всі залежні від поміщиків селяни стають вільними, мають право залишати села й обирати будь-які професії. Втрати поміщиків компенсувалися частково сплатою їм грошей, частково селянськими земельними наділами (селяни повертали поміщику третину або половину земельних наділів, якими користувалися). Часто поміщикі виділяли селянам гірші землі, які не давали можливості отримувати гарні врожаї. Більшість селян збідніли й змушені були найматися на роботу до поміщиків, знову потрапляючи у залежність від них.

Земельні володіння поміщиків зростали не лише від придбаних селянських наділів, оскільки вони зберегли за собою луки та ліси, які до того були у спільному господарському використанні. Згодом деякі з цих поміщиків стали великими землевласниками й реорганізували свої господарства на капіталістичний зразок. Багато селян, рятуючись від злиднів, шукали роботу в містах, де поповнювали армію робітників. На землі залишилося працювати приблизно 70 тис. вільних селян.

Реформи у галузі освіти проводилися під керівництвом В. фон Гумбольдта. Він заснував у Берліні в 1810 р. перший університет, у якому органічно були поєднані наукові дослідження і викладання. Студенти здобували тут широку освіту, що грунтувалася на новітніх наукових дослідженнях. Нова організація вводилася в народних школах та гімназіях. У гімназіях започаткували випускні екзамени - на зрілість. Держава несла відповідальність за підготовку вчителів для навчальних закладів. Виховання було спрямовано на формування самосвідомого, відповідального громадянина, а не підданого абсолютистської держави.

Важливе значення для держави мали армійські реформи під керівництвом Г. фон Шарнхорста та А. фон Гнайзенау. Головним у них було виховання патріотично налаштованого, національно свідомого та гарно навченого військової справи солдата. Вводилася загальна військова повинність, заборонялося брати на службу іноземців, скасовувалися тілесні покарання, надавалася можливість наполегливим та працьовитим солдатам ставати офіцерами. Ставилася мета створити армію, що могла б "тісно зблизити й об'єднати націю". Оскільки французькі окупанти обмежили чисельність армії, Г. фон Шарнхорст знайшов вихід: усі здатні до військової служби юнаки були закликані на короткотермінові курси, після закінчення яких могли стати новими рекрутами. Значна кількість молоді пройшла військову підготовку й була навчена нової тактики. Так на очах у французьких окупантів було створено сильну нову народну армію, здатну незабаром воювати за свободу Вітчизни.

Соціально-політичні реформи в Пруссії мали значний вплив на піднесення національної самосвідомості німців, розгортання визвольного руху, зародження ідеї створення сильної національної держави, утвердження демократичних принципів громадянського суспільства.

Наполеон вважав, що одна Росія не зможе самостійно воювати проти Франції у Європі й вирішив підірвати могутність її можливого союзника - Англії - за допомогою економічних заходів - "завоювати море могутністю землі". 21 листопада 1806 р. Наполеон підписав знаменитий Берлінський декрет про континентальну блокаду Англії. Усім залежним від Франції та союзним їй державам заборонялися торгівля та будь-які зв'язки з Англією. Спеціально створена морська поліція стежила, щоб англійські товари не потрапляли контрабандним способом на континент. Захоплені товари знищувалися - як правило, спалювалися. В Європі не вистачало найнеобхідніших товарів повсякденного вжитку - чаю, цукру, кави, текстильних виробів. Обсяги торгівлі скоротилися майже удвічі. Однак розквітла контрабанда англійськими виробами, яка знаходила нові шляхи проникнення на континент. Щоб зробити блокаду ще міцнішою, Франція захопила всі німецькі північноморські князівства. Наслідки континентальної блокади для економіки Європи були відчутні. Так, майже повністю було зруйновано торгівлю хлібом.

Для Англії блокада також мала негативні наслідки, оскільки країна втратила європейські ринки. Англійці всіляко протидіяли блокаді - англійські кораблі захоплювали французькі та нейтральні торгові судна, блокували французькі порти, контрабандно ввозили товари у Францію та європейські держави. Водночас Англія швидко знайшла нові ринки збуту для своєї промисловості у заморських колоніальних країнах. Незабаром вона перетворилася на наймогутнішу морську й торговельну державу.

Більшої шкоди, ніж Англії, континентальна блокада завдала Франції та іншим європейським країнам. Окремі держави відмовлялися підтримувати Наполеона. До континентальної блокади не приєдналася Папська держава в Італії. Наполеона було відлучено від церкви. У відповідь французькі війська захопили Папську державу і Папа Римський був ув'язнений. Континентальна блокада також мала для Наполеона негативні політичні наслідки й принесла Франції нових ворогів. У Європі наростав опір французькому пануванню.

Попри те, що Пруссія була фактично окупована французами, наприкінці 1806 р. у війну вступила Росія. Для прийняття такого рішення було декілька мотивів. По-перше, російський імператор сподівався завдати відчутних поразок французам і так отримати можливості для більшого маневру в переговорах з Наполеоном щодо долі Пруссії. По-друге, армія Наполеона все ближче підступала до кордонів Російської імперії, що напружувало ситуацію в Польщі, де магнати і шляхта зверталися до Наполеона з проханням про допомогу у відновленні Речі Посполитої, яка припинила існування внаслідок третього поділу Польщі у 1795 р.

Проти Наполеона була спрямована 100-тисячна російська армія, яка маршем рушила у напрямку Варшави назустріч передовим французьким військам. Проте випередити їх не вдалося і наприкінці листопада кавалерія маршалів Мюрата і Даву захопила Варшаву. Після декількох дрібних сутичок 26 грудня 1806 р. сталася перша битва між росіянами та французами поблизу Пултуске на р. Нареві. Загалом битва не принесла перемоги жодній зі сторін. З таким самим результатом завершилась і кровопролитна битва поблизу Прейсіш-Ейлау (Східна Пруссія) в лютому 1807 р. Російське командування втратило стратегічну ініціативу і, відмовившись від активних наступальних дій з чисельно майже рівноцінним противником, дало можливість Наполеону за чотири місяці майже вдвічі збільшити армію. Саме тому в битві поблизу Фридланда 14 червня 1807 р. російську армію було повністю розгромлено.

7 липня 1807 р. у Тильзиті на р. Неман відбулася зустріч французького та російського імператорів, на якій було підписано мирний і союзний договори. Росія визнавала всі територіальні завоювання Наполеона в Європі і ставала союзником Франції у війні з Англією, приєднавшись до континентальної блокади. Імператори визначили сфери впливу на континенті: Росія визнавала гегемонію Франції на Заході, а Франція обіцяла допомагати Росії у її бажанні оволодіти протоками Босфор і Дарданелли, що неминуче мало призвести до війни з Туреччиною, та на Півночі Європи, де традиційним ворогом була Швеція.

Договір не міг бути міцним, оскільки різними були політичні інтереси країн. Уже в Тильзиті виявилися суперечності між союзниками. Наполеон намагався ліквідувати Пруссію, але зберіг її цілісність лише за наполяганням Олександра І. Його неприховані плани щодо світового панування робили цілком ймовірним майбутнє зіткнення Францїї та Росії. Поблизу кордонів Роси створювалося залежне від Франції герцогство Варшавське, яке мало стати плацдармом для нападу французьких військ на Росію. Наполеон підтримував польських аристократів, які ненавиділи Росію за її участь у поділах Польщі й були готові вступити до французького війська. Боляче вдарило по економіці Росії також її приєднання до континентальної блокади. Англія протягом століть була головним торговельним партнером Росії, звідти вона отримувала важливі стратегічні товари (сукно для російської армії), а вивозила зерно та ліс.

Французька революція справила великий вплив на передових людей Іспанії та Португалії. Вони поділяли погляди французьких просвітителів та революціонерів, поширювали революційну літературу й правдиві відомості про революцію у Франції, закликали народ до повалення абсолютизму. Іспанський і португальський уряди намагалися перешкодити проникненню революційних ідей у їхні країни, заарештовували місцевих патріотів і перекрили кордон з Францією. У 1793 р. Іспанія та Португалія підписали з Англією союзні договори і приєдналися до антифранцузької коаліції їхні війська брали участь у бойових діях на території Франції.

У1794 р. французькі війська вторглися на територію Іспанії й окупували її північні райони. Це змусило іспанський уряд підписати у 1795 р. мирний договір з Францією, за яким Іспанія поступалася Франції частиною острова Сан-Домінго (Гаїті) і ставала її союзницею. Португалії було виставлено ультиматум: розірвати відносини з Англією, закрити для англійців морські порти і надати їх Франції та Іспанії тощо. Португальський уряд відмовився виконувати ці вимоги.

Наполеон Бонапарт змусив першого міністра Іспанії М. Годоя приєднатися до антианглійської коаліції та континентальної блокади Англії. Він присвоїв йому звання генералісимуса й доручив ведення бойових дій проти Португалії, яка була окупована у 1801 р. Португальська королівська родина виїхала до Бразилії.

Приєднання Іспанії до континентальної блокади завдало серйозного удару по економіці країни, адже в Англію вивозилася сільськогосподарська продукція, а звідти ввозилися необхідні Іспанії промислові товари. Тому іспанці не дотримувалися суворих правил континентальної блокади і продовжували торгувати з Англією. Це викликало гнів Наполеона і він не вивів французьких військ з іспанської території, а навпаки - їх чисельність продовжувала зростати й наприкінці 1807 р. становила майже 50 тис. солдат. Незадоволені таким становищем іспанський король Карл IV і М. Годой вирішили тікати в Південну Америку. Народ розцінив це як спробу віддати Іспанію на грабунок французьким окупантам. 19 березня 1808 р. у літній резиденції іспанських королів почалося повстання. Було зруйновано палац Годоя, який ледве врятувався від розправи розгніваного натовпу. Повсталі висунули вимогу зречення короля на користь його сина Фердінанда, сподіваючись, що той очолить боротьбу проти французів. Король змушений був погодитися.

Проте Фердінанд не збирався виступати проти Наполеона, а навпаки - покірно виконував всі його бажання. Навесні 1808 р. імператор французів зустрівся з королівською родиною в іспанському м. Байонна і змусив Фердінанда зректися престолу на користь брата Наполеона - Ж. Бонапарта. Байонна мала стати своєрідною розкішною в'язницею для королівської родини.

Однак у Мадриді залишався молодший син Карла IV й імператор наказав доставити його в Байонну. Ця подія стала сигналом до повстання іспанського народу проти французьких окупантів. 2 травня 1808 р. тисячі мадридців вступили у нерівний бій з 25-ти-сячним французьким гарнізоном столиці. Наступного дня окупанти придушили повстання, жорстоко розправившись з його учасниками. Провінції Іспанії (Картахена, Сарагоса, Астурія, Гренада, Валенсія) ставали на повстання, створювали власні ополчення і хунти, які захоплювали владу й організовували опір окупантам. 6 червня хунта Севільї від імені всієї Іспанії оголосила Франції війну. Незабаром французи почали зазнавати перших поразок: у Кадиксі капітулювала ескадра адмірала Росії, під Бай-леном в Андалузії здалася 22-тисячна армія генерала Летана.

Не допомогли Наполеону заспокоїти непокірну Іспанію буржуазні реформи та введення конституції. У Байонні було скликано представників усіх іспанських станів, яким продиктували текст першої іспанської конституції. Вона передбачала створення парламенту, введення законодавчого кодексу, проголошення громадянських прав і свобод, ліквідацію внутрішніх митниць тощо.

Ненависть до окупантів була настільки сильною, що за зброю взялися прості селяни, які створювали партизанські загони й зненацька нападали на французів. До того ж англійські війська висадилися в Португалії й витіснили французів з португальської столиці - м. Лісабона. Португалія перетворилася на плацдарм антифранцузької боротьби на Піренейському півострові. Англійці постачали іспанцям зброю й допомогами в організації їхньої армії. Насправді французи володіли лише Північною Іспанією, а іншу територію країни було визволено від окупантів.

Наполеон ввів в Іспанію нові резерви і 10 листопада 1808 р. завдав поразки іспанцям у битві при Бургосі. Наприкінці року французька армія вступила в Мадрид і незабаром завдала поразки англійцям. Попри все опір іспанців посилювався. Героїчну сторінку в історію визвольної боротьби іспанського народу вписали захисники міста Сарагоса, яке трималося кілька місяців, й навіть після того, як французи захопили всі зовнішні укріплення й увірвалися у місто, його жителі перетворили кожний будинок на фортецю.

Розлючені таким опором французькі солдати маршала Ланна знищили понад 20 тис. солдат гарнізону і 30 тис. мирних жителів.

Після захоплення Наполеоном найбільших міст війна не припинилася, а набула рис партизанської війни - герільї. Наполеон направив в Іспанію 300-тисячну армію і в 1810 р. організував вибори до парламенту (кортеси), який прийняв у 1812 р. конституцію країни.

Повстання проти Наполеона в Іспанії стимулювали Австрію до нової війни. У 1809 р. було створено п'яту антифранцузьку коаліцію, до якої входили Англія та Австрія. Відень зумів зібрати 300-тисячну армію, яка була готова знову вступити у двобій з наполеонівськими військами. Однак попри сподівання австрійського уряду, що більша частина французьких військ залишиться в Іспанії, Наполеону вдалося зібрати велику армію, частина якої складалася із солдатів німецьких держав.

Наполеонівські армії вступили на територію Австрії, проте у травні 1809 р. вони зазнали поразки від австрійців у битві під Асперном, неподалік Відня. Однак це був останній успіх ерцгерцога Карла у боротьбі з Наполеоном. Вже 5-6 липня у битві поблизу Ваграма австрійці зазнали поразки і втратили понад 30 тис. солдатів.

14 жовтня 1809 р. у Відні було підписано мирний договір. Австрія втрачала південно-західні й східні провінції, зобов'язувалася сплатити Франції контрибуцію у розмірі 85 млн франків і скорочувала армію до 150 тис. осіб. Почалося поступове зближення Франції з Австрією, яке мало для Наполеона стратегічне значення у боротьбі з Англією. 1810-1811 рр. були періодом найбільшого піднесення Франції й могутності Наполеона. Намагаючись зробити владу спадковою, імператор вирішив вступити в новий шлюб. Спочатку була обрана сестра російського імператора Олександра І, але згодом вибір зупинили на дочці австрійського імператора - Марії Луїзі з династії Габсбургів. Незважаючи на союз із Росією, Наполеон приєднав до Французької імперії нові території, впритул наблизивши до російських кордонів. Улітку 1810 р. до складу Франції увійшла Голландія, наприкінці року - міста Гамбург, Бремен, Любек. Війська й озброєння переміщувалися у герцогство Варшавське. Наступного року Пруссія та Австрія зв'язали себе зобов'язаннями надати війська Наполеону в майбутній війні з Росією.

Тильзитський мир не забезпечив міцного співробітництва між Францією та Росією. В наступні роки відносини обох держав постійно погіршувалися, хоч обидва імператори усвідомлювали необхідність миру. 27 вересня 1808 р. відбулася зустріч імператорів у німецькому місті Ерфурті. Вона мала продемонструвати міцність франко-російського союзу, але натомість стала свідченням нових міждержавних суперечностей. Наполеон наполягав на виконанні Росією зобов'язань вступити на боці Франції у війну з Австрією. Однак Олександр І не хотів брати жодних зобов'язань. Важкі переговори завершилися підписанням "Союзної конвенції між Росією і Францією". Наполеон визнавав права Росії на Фінляндію, Молдову і Валахію, а Росія мала вступити у війну з Австрією. Олександр І не хотів вести активних наступальних дій проти австрійців, цілком резонно вважаючи, що, знищивши Австрію, Наполеон впритул наблизиться до російських кордонів. Тому російська армія генерала С. Голіцина не поспішаючи просувалася Галичиною, що викликало незадоволення в Парижі.

Не поліпшила відносин обох держав і невдала спроба Наполеона одружитися з сестрою російського імператора - княжною Аниною. Щоправда, Олександр І всіляко ухилявся від позитивної відповіді на пропозицію Наполеона і відверто затягував час.

Приєднання Наполеоном до Французької імперії декількох німецьких держав, у тому числі герцогства Ольденбурзького (герцог Ольденбурзький був родичем Олександра І), викликало протест Петербурга і Олександр І на початку 1811 р. запровадив новий митний тариф на французькі вина, шовк і оксамит, які ввозилися з Франції.

Економіка Росії потерпала від континентальної блокади. Експорт пшениці в Англію припинився, що боляче вдарило по фінансах великих поміщиків - опори самодержавства. Уряд Олександра І мирився з контрабандною торгівлею. Не маючи власного великого торгового флоту, Росія вдалася до так званої нейтральної торгівлі, тобто використання ганзейських, американських і грецьких кораблів. Усе це викликало роздратування в Парижі.

Наполеон відверто готувався до війни з Росією. Він вважав, що розгром Росії допоможе перемогти Англію - головного супротивника, що стояв на шляху до світового панування.

Росії не вдалося зірвати плани Наполеона і він сформував широку антиросійську коаліцію. У 1811 р. майже всі держави Європи, утому числі Австрія та Пруссія, стали під прапори французького імператора і були готові до війни з Росією.

Готуючись до війни, Наполеон провів додаткову мобілізацію серед французів, довівши чисельність власне французької армії до 250 тис. осіб. Вона була основним кістяком так званої Великої армії загальною чисельністю понад 600 тис. осіб. Маючи величезний досвід бойових дій, Наполеон та його маршали велику увагу приділили управлінню військами, взаємодії різних з'єднань і частин, досконало вивчили театр майбутніх бойових дій, вдало організували розвідку. Стратегічний задум французького імператора був таким: могутнім ударом розсікти російські армії, оточити їх та знищити у генеральній битві поблизу західних кордонів. На всю кампанію відводилося не більше місяця.

Петербург також готувався до війни. У1810 р. військове міністерство на чолі з генералом М. Барклаєм-де-Толлі розробило програму переозброєння російської армії, збільшення її чисельності та зміцнення західних кордонів по річках Західна Двіна, Березина та Дніпро. Застаріла система комплектування армії за рахунок рекрутських наборів кріпосних селян з 25-річним терміном служби не давала змоги максимально збільшити чисельність армії, тому під час війни створювалися ополчення. На початок війни російська армія налічувала понад 200 тис. солдатів та офіцерів, тобто втричі поступалася армії Наполеона. Невдалим було і розташування російських військ, поділених на три армії, між якими був величезний простір у 200 км. Перша армія під командуванням генерала М. Барклая-де-Толлі розташовувалася на півночі й мала прикривати Петербург. Вона займала фронт протяжністю майже 200 км. Друга армія під командуванням генерала П. Багратіона розміщувалась між Німаном і Західним Бугом і прикривала шлях на Москву. Третя армія генерала О. Тормасова розташовувалася в Україні й вважалася резервною.

24 (12) червня 1812 р. армія Наполеона без оголошення війни переправилася через річку Шман і не зустрівши російських військ (вони були розташовані за 100 км. на південний схід) зайняла місто Ковно. Через 4 дні французька армія зайняла м. Вільно (нині - Вільнюс), де з Наполеоном зустрівся особистий представник російського імператора - генерал О. Балашов - з пропозицією миру. Така пропозиція на початку успішної кампанії була неприйнятна для Наполеона.

Однак Наполеону не вдалося реалізувати головної частини стратегічного плану - роз'єднати російські армії. З важкими боями армія М. Барклая-де-Толлі відступала через Полоцьк і Вітебськ на Смоленськ. Там передбачалося з'єднання з армією П. Багратіона, який відірвався від військ маршала Даву і переправився через Дніпро. На початку серпня російські армії з'єдналися у Смоленську.

Французька армія зазнала перших труднощів. Катастрофічно не вистачало продовольства і фуражу для коней, відставали обози, послабилася дисципліна, в захоплених містах доводилося залишати великі гарнізони, постійні бої з росіянами призводили до значних жертв. У серпні Наполеон міг розраховувати лише на 200-тисячну боєздатну армію. Французький імператор прагнув генеральної битви, сподіваючись завдати поразки росіянам і укласти вигідний для себе мир.

Спроба французів захопити Смоленськ виявилася невдалою. На початку серпня корпус маршала Нея та кіннотники маршала

Мюрата атакували війська генерала М. Раєвського та кіннотників Д. Дохтурова. Протягом кількох днів вони прикривали відступ російських армій. Французи спробували обійти Смоленськ, але наштовхнулися на героїчний опір солдатів і офіцерів дивізії генерала Д. Неверовського. На оборону міста стали його жителі. Лише після того, як були знищені порохові склади, російські війська залишили місто.

Російська армія відступала, залишаючи ворогу значну частину своєї території. Окупанти розорювали міста і села, грабували населення, яке з їхнім наближенням знищувало продовольство, фураж, ховалося в лісах і організовувало партизанські загони. Придворні кола в Петербурзі та громадська думка вимагали від армії рішучих дій. У відступі російської армії звинувачували військового міністра М. Барклая-де-Толлі, який у подібних обставинах діяв правильно. Наприкінці серпня головнокомандувачем російської армії було призначено учня О. Суворова - фельдмаршала М. Кутузова.

29 серпня М. Кутузов прибув у війська і наказав готуватися до генеральної битви. Місцем було обрано село Бородіно, поблизу Можайська (120 км від Москви). Ця позиція одночасно перекривала дві дороги на Москву. Перерізана місцевість із пагорбами, балками, рівчаками, дрібними кущами, з одного боку оточена річкою, а з іншого - суцільними лісами давала можливість найкраще організувати оборону. На цій вузькій території французи могли атакувати лише в лоб, що неминуче призвело б до величезних втрат серед атакуючих.

М. Кутузов наказав укріпити місцевість. На лівому фланзі поблизу села Семенівське було збудовано укріплення для артилерійських батарей - флеші. Попереду всієї позиції біля села Шевардіно спорудили польове укріплення для кругової оборони - редут, передовий оборонний пункт. На пагорбах розташували артилерійські батареї.

Наполеон зосередив поблизу Бородіно 134 тис. осіб з 687 гарматами. Російська армія налічувала понад 160 тис. осіб з 640 гарматами.

5 вересня понад 40 тис. французів безперервно атакували росіян, котрі захищали Шевардинський редут. Гарматний і рушничний вогонь змінювався рукопашними сутичками. Редут кілька разів переходив із рук в руки. Вночі росіяни відступили, залишивши на підступах до редуту 6 тис. трупів французьких солдатів. Битва на Бородінському полі почалася 7 вересня вранці й тривала 12 годин. Головний удар Наполеон спрямував на лівий фланг росіян, де займала оборону армія генерала П. Багратіона. Понад 45 тис. французьких солдатів за підтримки вогню 400 гармат атакували Семенівські флеші. Лише після восьмої атаки французи їх захопили, однак прорвати фронт російської армії не змогли. Наполеон перекинув удар на правий фланг росіян проти армії М. Барклая-де-Толлі. Щоб досягти вирішального успіху, імператор наказав кинути в бій резерв - гвардію, але, довідавшись про рейд російської кінноти М. Платова і Ф. Уварова в обхід, змінив своє рішення. Надвечір, переконавшись у безцільності подальших атак, Наполеон відвів війська на вихідні позиції.

Втрати з обох сторін були колосальними: у французів - понад 58 тис. солдат, офіцерів і генералів, у росіян - 44 тис. М. Кутузов не наважився продовжувати битву без свіжих підкріплень і російські війська відступили до Москви.

13 вересня на нараді у підмосковному селі Філі М. Кутузов наказав російській армії залишити Москву і відійти на Рязанський шлях. Це рішення було прийнято без узгодження з Олександром І і диктувалося намаганням зберегти армію для майбутнього розгрому окупантів.

Наступного дня російська армія залишила Москву. Разом із нею відійшла й більшість жителів столиці. Того ж дня армія Наполеона увійшла до Москви. Бажаних запасів продовольства окупанти там не знайшли, а тому почали грабувати населення. Невдовзі у різних частинах Москви спалахнули пожежі й вогонь охопив центр міста. Звинувативши у них росіян, французи почали розстрілювати мирних жителів. Однак питання про причини пожеж досі залишається дискусійним. Підпали могли влаштовувати російські патріоти, щоб ще більше дошкулити ворогу" але так само пожежі могли спричинити і французькі солдати, які влаштовували безчинства і необережно поводилися з вогнем. Через декілька днів пішов дощ, який врятував Москву від остаточного знищення.

Зі вступом Наполеона в Москву різко впала дисципліна в його армії. Пияцтво, мародерство, дезертирство не могли зупинити ні накази імператора, ні показові розправи над винними коменданта та генерал-губернатора. Декілька разів Наполеон безуспішно пропонував російському царю укласти мир.

Водночас, залишивши Москву, російська армія здійснила блискучий так званий Тарутинський маневр - перехід армії з Рязанської на Калузьку дорогу, що дало змогу відірватися від ворога і закрити шлях французькій армії на південь до Тули, де були зосереджені збройні заводи. Також виникла можливість установити зв'язок з армією генерала О. Тормасова в Україні.

Російські війська розташувалася в м. Тарутино (80 км від Москви), де М. Кутузов реорганізував армії, поповнив їх резервами, забезпечив озброєнням і продовольством, організував ополчення. Регулярна армія зросла до 220 тис. осіб, а кількість артилерії досягла 600 гармат. Тим самим було забезпечено чисельну перевагу над ворогом. Головнокомандувач планував оточити і знищити французьку армію між Дніпром, Березиною та Західною Двіною.

У середині жовтня поблизу річки Чернішні Кутузов завдав поразки 26-тисячному корпусу маршала Мюрата, який був направлений Наполеоном для спостереження за росіянами. Ця поразка прискорила відступ французів з Москви. 19 жовтня Наполеон залишив Москву і віддав наказ армії прямувати на південь до м. Калуги, розраховуючи розгромити росіян і здобути продовольство в нерозорених губерніях Росії. 24 жовтня сталася битва під Малоярославцем, де французькій армії було завдано сильного удару, і Наполеон змушений був відступити розореним Смоленським шляхом. З цього часу ініціатива повністю перейшла до російської армії.

Через Можайськ і Бородіно Наполеон вирушив до Смоленська, думаючи знайти там продовольство і фураж. Однак надії імператора були марними. Через два дні деморалізована французька армія рушила до Орши, а звідти - до Борисова, де Наполеон вирішив переправитися через р. Березина. Напереріз французам з півночі рухався корпус генерала Г. Вітгенштейна, який прикривав Петербург, а з півдня - Дунайська армія генерала П. Чичагова. У середині листопада росіяни повністю розгромили корпус маршала Нея. Виконуючи стратегічний задум М. Кутузова, російські війська захопили Борисов і Полоцьк, створивши загрозу повного оточення французів. Наполеон зробив відволікаючий маневр: організував демонстрацію переправи на південь від Борисова і відволік сили армії П. Чичагова. Справжня переправа відбулася наприкінці листопада поблизу селища Студянка. Однак російський кордон перетнули лише 30 тис. солдатів із 600-тисячної французької армії. Це був повний розгром Великої армії та крах планів щодо світового панування. У середині грудня Наполеон залишив армію і відправився до Парижа.

Зазнавши поразки в Росії, Наполеон сподівався зібрати нову армію, щоб зупинити наступ росіян. Проте цього разу вже значно сміливішими були монархи європейських держав, які вирішили приєднатися до Росії. Навесні 1813 р. було створено шосту анти-французьку коаліцію, до якої входили Росія, Англія, Іспанія, Португалія, Пруссія, Швеція та Австрія. Міф про непереможність наполеонівської армії був розвіяно і проти Наполеона піднялася майже вся Європа.

На початку 1813 р. російська армія перейшла р. Німан і вступила до герцогства Варшавського. Незабаром між Росією та Пруссією у м. Каліші було підписано договір про спільні дії у боротьбі з Наполеоном. За його умовами Росія зберігала за собою Польщу й обіцяла допомогу у відновленні Пруссії (з включенням Саксонії). Це підштовхнуло прусського короля Вільгельма III оголосити війну Франції. В умовах патріотичного піднесення під керівництвом Шарнхорста формується народна армія, у тому числі знаменитий Добровольчий корпус Лютцова, солдати якого були одягнені у мундири чорно-червоно-золотого кольору (кольори прапору сучасної ФРН). Під керівництвом М. Кутузова російська армія звільняла польські міста і в лютому вступила у Берлін. Управляти Східною Пруссією було доручено колишньому прусському міністру, непримиримому противникові Наполеона - барону К. фон Штайну. У складі російської армії активно діяв німецько-російський легіон під командуванням К. фон Клаузевіца, у майбутньому - генерала і видатного воєнного стратега.

Після смерті М. Кутузова (квітень 1818 р.) командування російськими військами перейшло до генералів М. Барклая-де-Толлі та П. Вітгенштейна. Відсутність єдиного командування негативно позначилася на боєздатності російської армії. Водночас Наполеон зібрав майже 200-тисячну армію і в травні 1813 р. завдав поразки союзникам у битві поблизу Гроссгершена і Баутцена, відкинувши союзників до Сілезії. Французькі війська знову захопили Дрезден і Бреславль. Попри те, що Померанію зайняли шведські війська, успіхи Наполеона змусили коаліціантів влітку в м. Пойшсвіці підписати перемир'я з Францією.

Перемир'я виявилося короткочасним. Наприкінці літа до союзників приєдналися Австрія і держави, Рейнського союзу. Це змінило ситуацію на користь коаліції. Об'єднані сили союзників налічували понад 500 тис. осіб і значно перевищували французьку армію, до якої крім французів входили поляки, бельгійці, голландці та італійці.

У таких умовах 16-19 жовтня 1813 р. відбулася "битва народів" під Лейпцигом. З обох сторін у ній брали участь понад 500 тис. осіб. Кровопролитна битва, в якій загинуло більше 100 тис. осіб з обох сторін, тривала три дні й завершилася повним розгромом наполеонівських військ - Наполеон втратив дві третини французької армії і вона змушена була відступити до Рейну. Союзники оволоділи Лейпцигом. Восени іспанські та англійські війська під командуванням герцога А. Веллінгтона завдали поразки французам в Іспанії та повністю звільнили її територію від окупантів.

Після невдалих переговорів з Наполеоном на початку 1814 р. Росія, Австрія, Пруссія та Англія підписали так званий Четверний трактат із попередніми домовленостями щодо мирного врегулювання відносин з Францією. Він передбачав реставрацію у Франції королівської династії Бурбонів, відновлення її дореволюційних кордонів. Армії коаліції вступили на територію Франції та в березні увійшли в Париж. У Фонтенбло Наполеон зрікся престолу і наприкінці квітня виїхав на острів Ельба, який отримав як князівство з почесною вартою у 800 осіб. У Парижі було сформовано Тимчасовий уряд на чолі з Ш. Талейраном, який підписав мирний договір з державами коаліції. Сенат проголосив новим королем Людовіка XVIII, брата Людовіка XVI, графа де Лілля (граф Прованський), який майже 20 років жив за межами Франції. На початку травня новий король прибув у столицю.

Початок реставрації Бурбонів супроводжувався поверненням з еміграції дворян, які домагалися своїх конфіскованих під час революції маєтків та земель, відновлення дореволюційних порядків і феодальних повинностей. Вони не хотіли розуміти неминучості змін і своїм нахабством та презирливим ставленням до інших верств дратували народ і армію, ветерани якої з ностальгією згадували перемоги під командуванням колишнього імператора і його маршалів.

У таких умовах у вересні 1814 р. розпочав роботу Віденський конгрес, на якому держави-переможниці мали вирішити долю Франції, не зважаючи на думку її народу. Наполеон уважно стежив за подіями у Франції та Європі. Він не міг змиритися з поразкою і доклав усіх зусиль для реваншу.

З невеличким загоном (до 1 тис. солдат і офіцерів) Наполеон залишив о. Ельба і 1 березня 1815 р. висадився у Франції під Каннами. Народ із захопленням зустрів свого кумира. Вислані проти імператора війська перейшли на його бік. Не натрапляючи на опір, армія Наполеона рушила на столицю. В міру наближення Наполеона до Парижа змінювалося ставлення до нього французів, що засвідчили шпальти газет: "Корсиканське чудовисько висадилося в бухті Жуан" - "Людоїд прямує в Грассу" - "Узурпатор увійшов у Гренобль" - "Наполеон наближається до Фонтенбло" - "Його імператорська величність очікується завтра у своєму вірному Парижі".

20 березня в оточенні свити Наполеон увійшов до Парижа. Людовік XVIII і королівський двір втекли до Гента. Це був найбільший тріумф імператора. Почалися його останні "сто днів" правління.

Віденський конгрес не встиг домовитися про остаточний поділ Європи і перервав свою роботу. Європейські монархи були здивовані й налякані таким поворотом подій у Франції та легкістю, з якою Наполеон відновив владу. Його проголосили ворогом людства і поспішно почали формувати нову сьому антифранцузьку коаліцію. Англія, Австрія, Пруссія, Швеція, Росія знову направили свої війська в Бельгію, куди спорядив 120-тисячну армію Наполеон. 18 червня 1816 р. поблизу Ватерлоо відбулася битва, в якій французькі війська зазнали поразки. Наполеон здався у полон англійцям, які незабаром відправили його на о. Святої Єлени, де він пробув під їхнім наглядом шість років і в травні 1821 р. помер. У листопаді 1814 р. було підписано так званий Другий паризький мир, за яким Франція позбулася Саарбрюккену і Савойї, які відповідно відійшли до Пруссії та Сардинії.

Віденський конгрес відновив роботу і його зібрання тривали до червня 1815 р. Він завершив період Наполеонівських війн і започаткував нову систему міжнародних відносин в Європі на основі принципів рівноваги, привів до створення системи союзів, що мали на меті реставрацію і підтримку монархічних правлінь на умовах легітимізму (законності).

Водночас країни-переможниці намагалися максимально задовольнити власні інтереси за рахунок територіальних надбань і суттєво перекроїли карту Європи. Віденський конгрес зосередив увагу на проблемах мирного врегулювання в Європі. Однак щодо цього питання між його учасниками виникли гострі суперечності. Росія вбачала головне завдання в приєднанні герцогства Варшавського, проти чого рішуче виступили Англія та Австрія. Російський імператор пообіцяв відновити в Польщі місцеві закони і прийняти конституцію. Намагаючись зберегти суперництво в Європі двох сильних держав - Австрії та Пруссії, які б відігравали роль противаги, Росія підписала таємну угоду з Пруссією про передачу їй Саксонії, де перебували російські війська.

Щоб запобігти зміцнення союзу Росії та Пруссії, Англія, Австрія і Франція підписали в грудні 1814 р. таємний договір про спільні дії. Австрійський канцлер К. Меттерніх намагався зміцнити вплив віденського уряду на німецькі держави і був противником їхнього об'єднання. Це влаштовувало також Францію і Англію. Лондон закріпив за собою захоплені під час Наполеонівських війн французькі, іспанські й голландські колонії, виношував ідею об'єднання Голландії та Бельгії в Нідерландське королівство.

У травні 1815 р. був підписаний остаточний акт Віденського конгресу. Більша частина Польщі переходила до Росії, Східна Галичина - до Австрії. Англія закріпила за собою о. Мальта у Середземному морі, Капську колонію на півдні Африки й о. Цейлон. Частину території Саксонії отримувала Пруссія. Німецькі держави і деякі володіння Австрії утворювали Німецький союз, до складу якого входили 38 дрібних держав. Керівна роль у ньому належала Австрії, яка відновила свою владу над Північно-Східною Італією, Ломбардією, Венецією та ін. Зміцніло Сардинське королівство, до складу якого входили Савойя, Ніцца і територія Генуезької республіки. Бельгія і Голландія були об'єднані в незалежне Нідерландське королівство. Із 19 кантонів утворилася Швейцарська конфедерація, яка проголосила вічний нейтралітет. Норвегія об'єдналася зі Швецією. Отже, в Європі було встановлено нові кордони, але збережена роздробленість Німеччини та Італії.

Важливу роль у підтриманні європейської рівноваги і монархічних режимів відігравала система союзів, У вересні 1815 р. Росія, Австрія і Пруссія домовились про створення Священного союзу, політичне завдання якого полягало у втіленні в життя принципу легітимності. У документі зазначалося, що держави-учасниці "священними узами справжнього братерства і принципами християнської релігії" (звідси походить назва союзу) зобов'язуються надавати одна одній допомогу та підтримку. Англія не входила до Священного союзу, однак підтримувала реакційну політику його учасників. Головну роль у ньому відігравали Австрія і Росія.

На конгресі союзу в Аахені у 1818 р. було задекларовано право його членів втручатися у внутрішні справи інших держав, якщо виникає безпосередня загроза монархічній владі. Завдяки цьому рішенню Австрія в 1821 р. провела каральну експедицію в Неаполі та П'ємонті. Конгрес Священного союзу у Вероні наприкінці 1822 р. передав Франції мандат на придушення революції в Іспанії.

Суперечності між членами Священного союзу загострилися, зокрема у питанні національно-визвольної боротьби в іспанських колоніях Латинської Америки і повстання в Греції в 1821 р. Зважаючи на власні інтереси, Англія домагалася визнання незалежності народів Латинської Америки, проти чого виступала Австрія. Росія підтримувала повстання грецького народу проти османського ira і висунула ідею автономії Греції, що викликало протест Англії та Австрії. Розкол у стані союзників засвідчив, що система європейської рівноваги не могла бути міцною. Священний союз припинив існування в середині 30-х pp. XIX ст.

Отже, Віденський конгрес зафіксував нову розстановку сил на міжнародній арені після закінчення Наполеонівських війн, сприяв стабілізації становища в Європі на основі реставрації монархічних режимів, що підтримували Четверний і Священний союзи.

Правління Наполеона Бонапарта. Перша імперія у Франції

Похожие статьи