Становлення мережі православних церковних братств Лівобережної України в другій половині XIX

У статті аналізуються суспільно-політичні, культурні та законодавчі передумови створення православних церковних братств у другій половині XIX -- на початку XXст. Висвітлюються питання становлення структури братств Лівобережної України та причини, які сповільнювали розвиток братської мережі. Ключові слова: Лівобережна Україна, Православна російська церква, православні церковні братства

Актуальність теми зумовлена зміною системи моральних цінностей та ідеологічних орієнтирів пострадянської доби, коли затребуваними стали дослідження практичної діяльності православної церкви у питаннях релігійно-морального просвітництва суспільства, а також її ролі у збереженні православ'я як панівної офіційної релігії Російської імперії. Узагальнюючої роботи, яка б розглядала духовно-просвітницьку діяльність братств поки що не існує. Однак варто відзначити дослідження С. Жилюк [1], Г. Надтоки [2], Н. Шип [3], які в контексті національно-церковного та громадського відродження частково висвітлили проблеми братської організації кінця XIX початку XX ст. Метою цієї статті є дослідження передумов створення та процесу становлення мережі православних церковних братств

Лівобережної України в другій половині XIX на початку XX ст.

На середину XIX ст. у Російській імперії склалася важка суспільно-політична та культурна ситуація, яка змусила уряд та релігійні кола звернутися до ідеї заснування православних церковних братств, при цьому, апелюючи до традиції західноукраїнських і західнобіло-руських ренесансних і ранньомодерних церковних братств. Важливою підставою для заснування урядом Російської імперії таких братств була девальвація цінності Православної церкви як інституту, що дедалі більше дискримінував себе перед населенням, зокрема, через здирництво, низькі професійні та моральні якості її служителів, співпрацю із царською владою тощо. Відповідно, православні братства були покликані налагодити комунікацію між православними парафіянами та кліром, щоб підвищити рівень толерантності до останніх і загалом до Російської православної церкви як інституту.

На нашу думку, існувала пряма кореляція між кризою довіри до Церкви та поширенням в Російській імперії різних релігійних течій, як способу задоволення духовних пошуків народу. Крім того, в другій половині XIX ст. ультраконсервативне старообрядництво залишалося наймасовішим релігійним опозиційним рухом. Тому складовою діяльності братств була так звана "охоронна" мета попередження навернення православного населення до інших конфесій. Крім того, місіонерська діяльність серед членів Римо-католицької церкви, протестантських та старообрядницьких деномінацій, православних сект, язичницьких культів та інших релігійних меншин. Зокрема, у зв'язку з польським національно-визвольним повстанням 1863-1864 рр. у західних губерніях та за умов посилення експансії Росії на Правобережжі, православні братства, як зазначає С. Жилюк, "відродилися вже в новій якості не оберігати православ'я, а насаджувати його" [1, 96].

Також варто відзначити, що філософські ідеї, які розвивалися в Європі кінця XIX початку XX ст., знайшли відгук серед частини російської інтелігенції. Поміж цієї верстви населення поширювалися релігійний індиферентизм та атеїстичний світогляд. Популярними були також соціалістичні ідеї, які заміняли християнську есхатологію ідеєю можливості побудови раю на землі.

Крім того, заснування православних братств стало можливим, завдяки скасуванню кріпосного права. Адже для їх організації створювалися необхідні передумови, а саме вільні капітали, маси особисто вільних людей, формування нових прошарків суспільства тощо. Хоча православні братства були покликані демократизувати церковну сферу, проте, для цього вони мали доволі обмежені можливості, адже знаходилися під суворим державним та церковним контролем. Вони не мали тих повноважень, які належали ренесансним західноукраїнським та західнобілоруських братствам. Зокрема православні церковні братства лише частково мали виборне управління, вони не мали права контролювати церковні фінанси та майно, діяльність кліру та єпископів, судити чи обирати духовенство. Водночас братства у своїх правах, відносно єпархіального керівництва, не були повністю залежними. Це твердження, в першу чергу, стосується парафіяльних братств. Саме в їхній діяльності більшою мірою, ніж в єпархіальних братствах, були збережені риси громадського самоврядування.

Головним нормативно-правовим актом, який регулював діяльність православних церковних братств були "Основні правила для заснування православних церковних братств" від 8 травня 1864 р. Згідно з ними, православними церковними братствами називалися "товариства, що складалися з Православних осіб, різного звання та стану, для служіння потребам та користі Православної Церкви, для протидії посяганням на її права зі сторони іновірців та розкольників, для створення та прикрашання Православних храмів, для справ християнської благодійності, для поширення та утвердження духовного просвітництва" [4, 1зв.].

Різновидом православних братств були сестринства, які відрізнялися від перших лише тим, що складалися винятково з жінок.

Відповідно до "Правил" кожне братство зобов'язане було прийняти власний статут. Останній мав містити вказівку на цілі заснування братства, які не суперечили нормативним положенням "Правил", повноваження членів та порядок їх реалізації. Єпархіальні братства, крім прийняття статутів, які частково регулювали відкриття та діяльність, підконтрольних їм, парафіяльних братств, з метою більш докладної регламентації функціонування останніх, створювали ще й типові статути. Так, у 1891 р. Радою Полтавського єпархіального братства укладено та видано "Керівні правила для православних церковнопарафіяльних братств у Полтавській єпархії". Ці правила докладно визначали устрій, завдання церковнопарафіяльних братств та засоби їхньої реалізації.

У "Правилах" не зазначалася класифікація братств. Однак вони утворювали ієрархію, на вершині якої знаходилося єпархіальне братство, котрому були підзвітні та підконтрольні всі його відділення та парафіяльні братства. Останні, як і братства вищого рангу, створювалися при місцевих церквах та монастирях.

Єпархіальні братства Лівобережної України створювалися за ініціативи вищої православної церковної ієрархії. Церковнопарафіяльні братства також відкривалися переважно завдяки діям "згори", тоді як приватна ініціатива парафіяльного духовенства та мирян була менш поширеною. Так, центральні братства в єпархіях утворювали свої відділення у повітах та, через посередництво останніх, спонукали до утворення церковнопарафіяльних братств. Наприклад, Полтавський і Переяславський єпископ Іларіон (Юшенов) (1887-1904 р.) 29 червня 1891 р. доручив Раді Лубенського єпархіального Спасо-Преображенського братства обрати зі свого середовища осіб, зобов'язаних проводити агітаційну роботу з парафіяльними священиками та мирянами щодо відкриття відділень Братства. Відповідно до розпорядження єпархіального архієрея, було обрано двох осіб, членів Ради єпархіального братства, які пояснювали цілі та завдання братства в різних пунктах повіту [5, 812-813].

Парафіяльні братства відкривали місцеві священики, які були підконтрольні вищому церковному начальству. Саме через них діяли єпархіальні братства, коли шукали актив, на який можна покластися у справі відкриття братств. Так, відкриваючи відділення Чернігівського єпархіального братства в Кролевці, Рада Братства через парафіяльного священика І. Тарасевича, дістала інформацію про особливості цієї місцевості, яка була потрібна для організації та функціонування відділення, а також про наявність осіб, які співчувають цілям Братства. Священик звернувся до парафіян, із запрошенням вступити до відділення братства та, після отримання відповідей, розпочався процес оформлення відкриття братства [6, 89].

Процедура відкриття православних церковних братств регулювалася вищезгаданими "Правилами" та полягала у виконанні наступного алгоритму дій. Особи, які бажали заснувати братство, мали звернутися з проханням до єпархіального архієрея та надати проект статуту. Останній, якщо не знаходив підстав для відмови у клопотанні, передавав проект статуту для розгляду начальнику губернії. Після отримання схвального відгуку від губернатора, єпархіальний архієрей затверджував статут та дозволяв відкриття братства. Статути братств, які були відкриті до видання "Правил", а також зміни та доповнення до затверджених статутів, вносилися тим самим шляхом.

Православні церковні братства Лівобережної України почали засновуватися з 1880-х рр. У Чернігівській єпархії діяло єпархіальне братство св. Михаїла, кн. Чернігівського, засноване 20 вересня 1888 р., за ініціативи єпископа Чернігівського та Ніжинського Веніаміна (Биковського) (1882-1893 рр.). У першому статуті Братства від 1888 р. зазначено, що воно засноване в Чернігові, при Свято-Михайлівській церкві, на території Чернігівської духовної семінарії: наступний статут від 1893 р. прикріплював братство до Єлецького Успенського монастиря.

Незалежно від структури відділень та парафіяльних братств, підпорядкованих Чернігівському єпархіальному братству, в Чернігівській губ. існували два братства, також відкритих за єпископства Веніаміна. Перше Ніжинське Братство Божої Матері "Всіх скорботних Радість", засноване 26 жовтня 1884 р. при Ніжинському Благовіщенському чоловічому монастирі. Воно отримало назву від однойменної ікони, яка знаходилася в цьому монастирі. Інше братство св. Дмитра, митрополита Ростовського, відкрите 27 травня 1890 р. при Спасо-Преображенському чоловічому монастирі в Новгород-Сіверському [7, 281-282].

Утворення у Харкові єпархіального братства почалося за архієпископа Флавіана (Городецького) (19011903 рр.), який згодом зайняв кафедру митрополита Київського та Галицького. Так, 18 грудня 1901 р. на щорічному з'їзді харківського духовенства групою священиків було піднято питання про необхідність заснування єпархіального братства. Архієпископ Флавіан відповів на пропозицію згодою. Його помічником у справі організації Харківського єпархіального братства став єпископ Сумський Стефан (Архангельський) (1902-1904 рр.). Останній у листопаді 1902 р. очолив спеціальну комісію, яка була покликана розробити статут майбутнього братства.

За наступника Флавіана, архієпископа Арсенія (Брянцева) (1903-1914 рр.) справа утворення єпархіального братства була завершена. Узявши під своє керівництво його організацію, новий єпархіальний архієрей направив проект Статуту Братства на розгляд Святішому Синоду. Після внесення змін, запропонованих Синодом, архієпископ Арсеній 31 грудня 1903 р. затвердив остаточний варіант Статуту. Згодом, 25 січня 1904 р., відбулося офіційне відкриття Братства. Новоутворена братська організація, за пропозицією архієпископа, названа на честь, шанованої у Харкові, Озерянської ікони Божої Матері.

За ініціативи єпископа Полтавського та Переяславського Іларіона, 29 квітня 1890 р. при Полтавській духовній семінарії засновано Полтавське єпархіальне Свято-Макаріївське братство. Воно названо в пам'ять преподобномученика Макарія, мощі якого знаходилися у Вознесенському монастирі м. Переяслава. Відкриття Братства здійснювалося урочисто. Після літургії, яку здійснив єпископ Іларіон в Свято-Успенському кафедральному соборі, за участі численного духовенства та кількох тисяч мирян, розпочалася хресна хода до Троїцької церкви при Полтавській духовній семінарії, де відслужено молебен перед іконою преподобномученика Макарія, який водночас був небесним покровителем Братства [8, 581-582].

Інше єпархіальне братство Полтавської єпархії відкрито 10 грудня 1889 р. у Лубнах та було називане на честь монастиря, при якому воно засноване, СпасоПреображенським. Не в останню чергу Братство було відкрито, завдяки клопотанню таємного радника І. Зінченка, який і надалі у статусі братчика опікувався його благополуччям. Лубенське та Полтавське єпархіальні братства розділили між собою Полтавську губ. на сфери впливу. Так, у Лубенському повіті діяло винятково Спасо-Преображенське єпархіальне братство та його відділення (або так звані училищі братства), а в інших 14 повітах Свято-Макаріївське єпархіальне братство. Особливістю Лубенського Спасо-Преображенського братства було те, що його відділення відкривалися лише в тих парафіях Лубенського повіту, де існували церковні школи. Впродовж перших років існування Лубенського Спасо-Преображенського братства відкрилися 25 відділень, число яких надалі залишалося постійним.

Кількість відділень Полтавського Свято-Макаріївського братства була наступною. У 1900 р., тобто, через десять років після відкриття Братства, функціонували 40 парафіяльних братств, 1910 р. 52, 1915 р. 93. Однак ці дані не є цілком точними, адже деякі парафіяльні братства ухилялися від обов'язку щорічно звітувати про результати своєї діяльності Раді єпархіального братства. Тому деякі братства, які відкривалися зі спеціальною метою, після її досягнення, могли припинити існування, не повідомляючи про це Раду [9, 2034].

Чернігівське єпархіальне братство св. Михаїла, кн. Чернігівського мало шість відділень: Клинцівське, Конотопське, Кролевецьке, Ніжинське, Новозибківське, Стародубське. Через них єпархіальне Братство активно розвивало мережу його парафіяльних відділень. Особливо активізувалася його діяльність після реорганізації братства на більш широких началах у 1911 р. У результаті, станом на 1914 р. єпархіальному братству підпорядковувалося 1050 парафіяльних братств [10, 125-126].

Харківське єпархіальне братство відкрило відділення в Охтирці, Богодухові, Валках, Вовчанську, Змієві, Ізюмі, Куп'янську, Лебедині, Сумах, Старобільську, Слов'янську та Біловодську. Крім того, у віданні Братства знаходилися автономні братства: Білопільське, Мурафське, Ольшанське, Шарівське.

Варто відзначити, що однією зі специфічних рис братств Лівобережжя була доволі пізня їхня організація, порівняно з іншими регіонами Російської імперії. Так, до початку 1880-х рр. православні братства діяли в багатьох губерніях європейської частини імперії, переважно в Західному краї, Поволжі, Москві, Санкт-Петербурзі. Братства ж Лівобережжя не одразу розгорнули активу діяльність. Наприклад, відділення Чернігівського єпархіального братства в Стародубі, Новозибкові, Клинцях та Климоському Покровському єдиновірному монастирю, до середини 1890-х рр. фактично не функціонували, а останнє, зі згаданих відділень, навіть довелося закрити, через неефективність [11, 503]. Проте, мережа братств постійно розвивалася як кількісно, так і якісно. Особливо їх діяльність активізувалася під час Першої світової війни. Революційні події 1917-1921 рр. застали православні церковні братства Лівобережної України на піку їх розвитку.

На нашу думку, було кілька причин, які гальмували розвиток мережі православних братств на Лівобережжі. По-перше, як зазначалося вище, братства, створені в результаті церковних реформ середини XIX ст., значно відрізнялись від ренесансних братств. Вони від початку були вбудовані в загальнодержавну вертикаль влади та підпорядковувалися єпископам, а через них Святійшому Синодові. Крім того, братства не мали права контролювати церковні фінанси та майно, діяльність кліру та єпископів, судити чи обирати духовенство. Ці обставини зумовили несприйняття братств зі сторони, демократично налаштованих, прошарків російського суспільства та не сприяли виявленню ініціативи серед парафіян.

По-друге, на заваді збільшенню кількості братств стояло погане інформування населення про конкретні цілі та засоби їх реалізації, які вони ставили перед собою, та відмінності їх від інших організацій. Наприклад, одночасно із братствами почали виникати парафіяльні піклувальництва та церковні ради, які ставили перед собою завдання, що часто були суміжними чи перетиналися з цілями церковних братств.

По-третє, на братства покладалися різнопланові завдання, зокрема щодо матеріального забезпечення парафіяльного духовенства та місцевих храмів, які вони не мали коштів реалізовувати. Тому братства зазвичай були успішними лише в одному-двох напрямах роботи.

По-четверте. через тривале існування кріпосного права в Російській імперії були відсутні традиції громадського самоврядування, тому ідея православних братств як різновиду громадських організацій освоювалася повільно.

Таким чином, православні церковні братства мали привернути увагу суспільства до складного становища парафіяльного духовенства, вирішити, принаймні частково, такі проблеми, як фінансове забезпечення кліру, підвищення авторитету духовного стану, захист офіційної ідеології від релігійного та матеріалістичного інакодумства. У кінці XIX на початку XX ст. братства створили розгалужену мережу, яка охопила і територію Лівобережної України.

Церковний братство лівобережний культурний

Література

Размещено на Аllbеst. ru

Становлення мережі православних церковних братств Лівобережної України в другій половині XIX

Похожие статьи