Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави - Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні зв'язки. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр прийшов в Галичину. Та довго правити йому там того разу не довелось через сильну внутрішню опозицію, і ускладнення відносин з сусідами. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові вдалось об'єднати Галичину і Волинь в одне князівство. Таким чином, виникла нова велика держава. Маючи під собою сильну економічну основу, тому що була розташована на торговельній магістралі Буг-Дністер, і частково контролюючи балтійсько-чорноморську торгівлю, Галицько-Волинська держава отримала блискучі перспективи для свого розвитку. Галицько-Волинське князівство займало територію, на якій здавна мешкали східні слов'яни, тому тут була можлива консолідація громадян на основі національної спорідненості.

Проте досить швидко князь Роман вступив у конфлікт з галицьким боярством, яке не звикло жертвувати своїм впливом і могутністю на користь державної влади. Боротьба була дуже жорстокою і безкомпромісною. Утвердити авторитет княжої влади князь Роман прагнув у будь-який спосіб, тому він не зупинявся навіть перед фізичним знищенням найбільш запеклих ворогів княжої влади. "Звичайна приказка його була: не можна безпечно їсти меду, не, винищивши рою; не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш", - переповідають старовинні хроніки найбільш вживані Романові приказки. У боротьбі з великим боярством Романа підтримували в Галичині середні і дрібні бояри і міщани. На жаль, раптова смерть князя Романа перервала так добре налагоджений процес зміцнення нової держави[12, c.65-69].

Роман планував припинити князівські міжусобиці і запровадити майорат (передачу князівського столу і всіх земель старшому синові) і навіть вибори київського князя шістьма найбільшими на Русі князями. Та його загибель у 1205 р. завадила виконанню цих планів. Галичина і Волинь надовго занурились у вир феодальних міжусобиць. Почалися великі чвари.

1205-1238 рр. були періодом тимчасового розпаду держави. Після смерті Романа розпочинається більш ніж 30-річна боротьба за галицький стіл. У державі фактично почалась громадянська війна. Так характеризував цей період перший його дослідник видатний український історик І. П. Крип'якевич. Були навіть порушені норми феодального права - князем був оголошений боярин Владислав Кормильчич, правда, на цій посаді він утримався всього рік. В цю боротьбу втручались і сусідні держави - Угорщина та Польща. Уже в ті часи почала наростати загроза зі сходу - монголо-татарська навала вже далась чути в битві на р. Калці в 1223 р., в якій брав участь ще молодий тоді князь Данило.

Та задовго перед цим, зразу після смерті князя Романа, в нього залишились два малолітні сини, регентшою у яких була їх мати, княгиня Ганна. Жінка енергійна і підприємлива, пам'ятаючи про долю князя-ізгоя на Русі, вона всіма силами намагалась зберегти "добрий порядок", утримати для своїх синів батьківський спадок. Рятуючись від свавілля боярської олігархії, Романова вдова княгиня Ганна змушена була просити захисту у своїх сусідів, колишніх союзників свого чоловіка.

Тому, коли сіверські белзькі князі за підтримкою іноземців ділили і грабували Галицько-Волинське князівство, спадкоємці князя Романа, його малолітні сини врятувались разом з матір'ю втечею: Данилко - в Угорщину, а Василько з княгинею Ганною - в Польщу. Незабаром "луччі люди" Волині, а саме представники м. Берестя звернулись до польського князя Лєшка з проханням послати до них на княжіння нащадка князя Романа. В Галицько-Волинському літописі про це сказано так: "Приїхали берестяни до Лестька і просили Романової вдови і дитини Василька, щоб володів ними"[13, c.98-99].

Як пише М. Ф. Котляр, з цього утвердження: одного з Романовичів на клаптику Волинської землі й розпочалось об'єднання ними своєї "полу отчини" - Волині. Черга Галичини ще не прийшла[14, c.54].

Під приводом захисту прав князів Романовичів втрутились у справи Галичини і Волині сусідні держави - Польща і Угорщина. Вони поставили угорського принца Коломана "королем Галичини і Володимерії" з 1214 по 1219 рр. Проти угорсько-польських нападів боротьбу спільно вели в 1219, 1221 і 1227 рр. знову закликаний боярами галицький князь Мстислав Удатний із смоленських Мономаховичів і "уний" (молодий) ще князь Данило.

Типовою для боротьби європейських монархів проти феодальної сваволі була опора на середні прошарки тогочасного суспільства - городян, ремісників, дрібних і середніх родовитих землевласників. Так і князь Данило формує за підтримки міщан, ремісників і дрібних та середніх бояр народне ополчення. Це було піше важкоозброєне військо, що складалось з селян. З часом князь Данило почав реформувати його в регулярні підрозділи.

Енергійна боротьба князя Данила за відновлення державної єдності закінчилась його успіхом. У 1229р. він повністю оволодів батьківським уділом - Волинню, а майже через 10 років - Галичиною.

Відновлене Галицько-Волинське князівство набирає сили і повертає собі втрачені землі. В 1238р. князь Данило Галицький розгромив лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Як і його батько, він поширює свій вплив на Київ, в якому залишає правити свого воєводу Дмитра. Перед загрозою з Заходу і Сходу він будує цілу низку міст-фортець (Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін.).

Розумна зовнішня політика - дипломатичні контакти з Польщею, Угорщиною, Ватиканом (папа Інокентій IV) та ін., побудова фортифікаційних споруд та міст, зміцнення системи місцевого самоуправління, переозброєння армії - їх метою була боротьба з Золотою Ордою. Не всі свої плани Данило реалізував, але побудована ним держава проіснувала майже сто років [15, c.89-92].

Після смерті князя Данила на чолі держави став його син Лев І (1264-1301 рр.). За інерцією він ще деякий час розширював кордони Галицько-Волинського князівства. Так, князь Лев відібрав у сусідньої Угорщини частину Закарпаття, разом з чеським королем Вацлавом II воював проти Польщі, а в 1292 р. захопив Люблінщину. Не такими успішними були його спроби завоювати Литву.

Тут треба згадати й ще одного сина князя Данила - Своромира або Шварна. Він був галицьким і холмським князем з 1264 р. Одружений на доньці князя Міндовга, князь Шварно деякий час був великим князем Литви. Проте його княжіння ускладнювалось боротьбою проти нього литовських бояр-язичників. Останнім на руку були інтриги Шварнового брата Лева і постійні напади з боку німців і поляків. Князь Шварно змушений був полишити литовський стіл. Невдовзі він помер за таємничих обставин не без допомоги брата Лева.

Невдалі спроби князя Лева зайняти Литву привели до розходження між ним і Волинським князівством, яке відокремилось після смерті князя Василька. У 1270 р. князь Лев переніс столицю князівства до Львова, де вона й залишалась до 1340 р. Останній раз Галицька і Волинська землі об'єднались в 1324 р. під владою закликаного галицькими боярами мазовецького князя Болеслава Тройденовича. Він був нащадком князя Данила по матері. Цей князь прийняв православ'я за іменем Юрія і підписувався в грамотах "король всієї Малої Русі" ("гех totius Russiae Minoris"). У 1340 p. незадоволені ним бояри отруїли його. Тоді польський король Казимир Великий захопив Львів та інші галицькі міста. Почалась "Велика смута" - майже сорокалітня боротьба Литви і Польщі за галицько-волинський спадок.

Під час цієї боротьби литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь. У справи Галичини втрутилися і угорці. Тим часом галицькі бояри під проводом перемишлянського воєводи Дмитра Дєтька встановили боярську олігархію. Її визнали сусідні держави Угорщина і Польща. Боярська олігархія проіснувала до 1349 p., коли Казимир III в союзі з татарами вдруге захопив Львів і всю Галичину. Він уклав договір з Литвою і Угорщиною, за яким Галичина, Західна Волинь і Холмщина залишалися до кінця життя Казимира III за Польщею. В 1370-1387 pp. Галичина опинилась під владою угорського короля, який став одночасно і королем польським. З 1387 р. Галичину приєднала до Польщі королева Ядвіга, намагаючись перетворити її і Холмщину в польські провінції[16, c.122-134].

У Галичині було почато підтримку католицьких місій, посилилась колонізація українських земель польськими і німецькими поселенцями, які користувались в містах магдебурзьким правом. Повсюдно польською владою підтримувались католицькі місії з Галичини. Слідом за названими заходами на підготовлений грунт в Галичину прибула польська шляхта. Маєтності, що раніше належали українському боярству, прибрало до рук польське панство. Таким чином Галичина залишалась під Польщею до першого поділу останньої в 1772р.

Окремою була історична доля Українського Закарпаття. Воно з кінця X ст. входило до складу Київської Русі. Та після смерті князя Володимира Великого угорський король Стефан І, використовуючи міжусобиці, приєднав Закарпаття до Угорщини в 1015 р. В її складі Закарпатська Україна залишалась, за винятком років князювання Лева І і Юрія І, впритул до 1918 р.

Ще одна південно-західна частина українських земель - Буковина - так само увійшла до складу Київської Русі з X ст., а в XII ст. була в складі Галицького князівства. Після його розпаду Буковину було приєднано до свіжого Молдавського воєводства, в якому вона й знаходилась до 1774 р.[17, c.67-85]

Похожие статьи




Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави - Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави

Предыдущая | Следующая