Концепція вивчення давньоруського язичництва доби запровадження християнства в праці Євгена Анічкова "Язичництво і Давня Русь"

Аналіз наукової концепції російського історика - позитивіста Є. Анічкова щодо вивчення давньоруського язичництва початкового періоду християнізації Київської Русі (на основі його праці "Язычество и Древняя Русь") являє собою актуальну модель вивчення теми "нашарування" та "розшарування" язичництва Давньої Русі, з метою виокремлення власне давньоруських його рис з багатошарової, а подекуди і дифузної системи вірувань східнослов'янського населення.

Історіографія наукової спадщини Є. Анічкова не представлена у науковому просторі, крім книг або статей, присвячених біографії вченого. Так, автором однієї з таких статей дореволюційного періоду був С. Венгеров [1], автором біографічної статті радянського періоду - Р. Тіменчик [2]. Мета цього дослідження полягає у тому, щоб розкрити зміст положення наукової концепції історика-позитивіста Є. Анічкова щодо способу вивчення давньоруського язичництва у його праці "Язычество и Древняя Русь".

Євген Васильович Анічков - російський історик і фольклорист. Головною його працею стала книга "Язычество и Древняя Русь", що вийшла у 1914 р. У ній автор проводить аналіз давньоруських джерел, з метою "дознаться, каков был основной смысл перехода Руси от язычества к христианству" [3, 257], виділяючи при цьому, особливості розвитку давньоруської ментальності, у зв'язку з об'єктивними факторами життя народу. Вивченню фольклора (особливо народної поезії) дослідник надавав виняткового значення, зважаючи на його міфологічну сутність, що у свою чергу являла потужну основу для формування нового світосприйняття давньоруського населення після запровадження християнства.

Так, читаємо: "Основы цивилизации коренятся вовсе не в одной только рационалистически развивающейся литературе., а живет, движется, сохраняет древнейшие устои быта и первобытные образцы искусства... в селах... всех углов Европы, народная традиция... составляет одно из наиболее ценных приобретений научного движения XIX в." [3, 7]. Вчений вказував на те, що "в фактах его (фольклора - О. Я.) нуждаются и историки права, и экономисты, и антропологи" [3, 7].

У своїй праці Анічков виділяє три періоди розповсюдження християнства, починаючи з перших століть його зародження. Нас цікавить, виокремлений ним, третій - так званий період християнізації варварів (іп barbaros). У контексті тієї доби, поряд з народами північної та південної Європи, поза сумнівом, входив і східнослов'янський етнос, початок християнізації' якого припав на завершальну стадію цього процесу в Європі.

Автор робив акцент на тому, що в культурному та географічному просторі цього європейського регіону "новые цели, новые судьбы ждут христианство" [3, 22]. Хоча є один примітний факт, на який вказував історик: до XI ст. закінчився процес формування культури варварських народів на заході Європи, тоді як на її сході процес формування тільки починався. Вчений вказував на різницю у мотиваціях навернення до християнства у межах греко-римського світу (другий період розповсюдження християнства, виокремлений істориком) та у межах простору варварів. Відмінність ця полягала, на думку Є. Анічкова, в тому, що греко - римський світ масово християнізувався за своєю суттю, марячи "жаждой понять самое жгучее и самое таинственное., за что должны держать ответ перед Вечной Правдой - Учение Христа" [3, 22]. Народи ж півночі, півдня і, тим паче сходу, Європи приймали християнство не з необхідності філософських пошуків не у своїй культурній (язичницький на той момент) традиції або з наявності скептицизму відносно власної релігії, а з "легковажності", тобто, стикаючись лицем до лиця з новими обставинами, що сулять їм чим-то якісним, або ж, знову ж таки чомусь "пленившись новым богом" [3, 26]. Якщо ж обставини змінювалися, вчорашній язичник був не проти повернутися до свого попереднього багатобожжя. Так, Є. Анічков вважав, що у народів північної, південної та східної Європи не прокинулася на момент початку християнізації потреба у новій релігійній системі, виявляючись у народів греко-римського світу в пошуці нової релігійної світоглядної системи, якою і стало християнство. Власне цей факт і дозволив останнім сприйняти християнство досить активно, чого не скажеш про германців або слов'ян, які переслідували, перш за все, торговий або військовий інтерес у греко-римському світі. Дослідник зауважував, що пасивний характер сприйняття германцями та слов'янами християнства визначався й самим його характером на той момент [3, 27].

Стосовно досліджень з історії давньоруського язичництва, то тут автор виділив декілька таких аспектів вивчення, що мають не чітко визначений або ж дискусійний характер. Так, він вказував на проблему датування етапів давньоруського язичництва, що виражається у визначенні всього періоду до прийняття християнства як часу "эпического состояния" [3, 257] світогляду народу, а також на певне "неограниченное пространство времени и народов" [3, 257] як на рису сучасної йому історіографічної думки у працях з давньоруського язичництва. Звертаючись до проблеми вивчення давньоруського язичництва, дослідник представляв середовище в якому створювалися пам'ятники давньоруської літератури як основну позицію з якої можна подивитися на давньоруське язичництво. Ним, на його думку, були російські правлячі світські та духовні кола.

Вчений вважав головною особливістю язичництва східного слов'янства, після прийняття християнства, двовір'я, тоді як "само язычество, более древнее и непочатое, незатронутое вовсе христианским влиянием, должно еще долго оставаться для нас искомым" [3, 259]. У зв'язку з цим, історик запропонував у своїй праці камерний аналіз давньоруських язичницьких культів, ніби підтверджуючи слова про розуміння сучасними йому істориками, фольклористами давньоруського язичництва, як невизначеного хронологією, неструктурованого "эпического состояния", зміст якого можна дослідити лише точково - шляхом виділення окремих аспектів давньоруського язичництва (назви божеств, їх ієрархія та роль у різних аспектах повсякденного життя, зв'язані з ними культи). Дослідження подібних аспектів давньоруського язичництва зводить вивчення архаїчного світобачення до вивчення його виявів на рівні повсякденних побутових потреб основної маси населення Русі, пов'язаних, перш за все, з вирішенням завдання забезпечення себе їжею (календарна обрядовість). Таким чином, дослідник вказував на те, що під вивченням рис давньоруського язичництва мається на увазі вивчення рис вірувань Русі (у конкретній роботі мова йде про хронологічний період ХІ-ХІІ ст.) [3, 260].

Говорячи про особливості давньоруського язичництва, історик робив акцент на тому, що язичництво було не однаковим для різних верств населення, навіть у рамках одного хронологічного періоду. Так, язичництво широких верств населення тяжіло до аграрної магії, а князів та дружини - мало військовий характер [3, 269]. Для того, щоб дізнатися, якими ж були пласти, що нашаровувалися один на інший та було сформовано давньоруське язичництво цілковито, історик і пропонував "слой за слоем снимать все то, что... заимствовалось, и то, что слагалось заново из роста социального строя и уклада" [3, 269]. Одним з таких нашарувань, на думку Є. Анічкова, були "дружинно-военные боги" [3, 269]. Далі історик пропонує зняти наступний "шар" - "пласт волхвів", під спільнотою яких він розумів "общественно-религиозную организацию" [3, 270].

Важливим для давньоруської держави ХІ-ХІІ ст., за автором, був урбаністичний фактор. Міський уклад життя формував додаткові потреби населення, а також відкривав перед ним нові можливості: "Личная удача, личная судьба, успех личных предприятий., удобства и радости жизни (привабливість такого життя очевидна для більшості людей, які проживали у сільських місцевостях, у боротьбі з природними умовами. - О. Я.), та праздничность, среди которой протекает время богатого и знатного горожанина... все это представляет основные ценности" [3, 304]. Так, історик виділяв "міську віру" в якості чергового "нашарування" на "давньоруське двовір'я" [3, 305]. Це "нашарування" характеризується "родинністю", "домашністю". Пов'язано це з тим, що у міському середовищі аграрний фактор життєзабезпечення відходив на інший план, але потреба у культі залишалась, але для її реалізації доводилося "перетворити" язичництво у домашню релігію. Само собою зрозуміло, що народною вірою продовжувала залишатися "сельскохозяйственная вера" [3, 306], пов'язана із виконанням відповідних культів аграрної магії.

Окрему увагу, на думку Є. Анічкова, слід приділити іноземним нашаруванням на давньоруське язичництво: скандинавському, фінському, візантійському. Крім того, він відзначав наявність ще одного "прийшлого" елементу, який нашарувався на давньоруське язичництво - "пришедшее вместе с христианством, наносное двоеверие" [3, 282]. Таке двовір'я історик відносив до "встречных течений", а не до запозичень [3, 282]. Воно мало візантійське коріння, зокрема походило з апокрифічної літератури.

Таким чином, основним положенням наукової концепції Є. Анічкова щодо способу дослідження давньоруського язичництва є твердження про "зняття" пластів вірувань, що нашаровувалися в процесі розвитку соціального укладу давньоруської держави, а виділення суто руських особливостей - шляхом відділення іноземних впливів від системи світогляду давньоруського населення. Така модель дослідження є актуальною і дотепер у вивченні теми язичництва Давньої Русі. Вона дозволяє виокремлювати власне давньоруські риси, з одного боку, багатошарової, а з іншого - взаємопроникненої з іншими системами вірувань населення давньоруської держави.

Література

Анічкова язичництво християнізація давньоруський

Концепція вивчення давньоруського язичництва доби запровадження християнства в праці Євгена Анічкова "Язичництво і Давня Русь"

Похожие статьи