Ординський та кримський напрями у зовнішньополітичній стратегії Литви (кінець ХІV - кінець XV ст.)

У статті подається історико-політичний аналіз змісту та перебігу реалізації зовнішньополітичної стратегії Литви у стосунках з Золотою Ордою та Кримським ханством. Розкрито причини як успіхів, так і невдач правлячих еліт Великого князівства Литовсько-Руського на цьому шляху.

Ключові слова: Литва, Орда, Крим, зовнішня політика, стратегія

Доба литовської експансії на землі України та тривалого домінування на наших теренах князівських військово-політичних еліт Литви є однією з найменш вивчених сторінок вітчизняної історії. Пояснюється це не тільки незначною кількістю достовірних джерел тієї епохи, але і деяким зміщенням уваги українських науковців на, більш насичений подіями і суто українською проблематикою, пізніший період, коли під егідою польських еліт постала могутня конфедерація двох держав - Річ Посполита. Проте, останніми десятиліттями, із розгортанням у східноєвропейському дослідницькому середовищі дискурсу щодо суті та змісту влади, держави та державності, цікавість до середньовічного досвіду державного будівництва елітами Великого князівства Литовсько-Руського помітно зросла. У цьому контексті слід згадати грунтовні праці Ф. Шабульдо, Р. Петраускаса, Н. Яковенко, О. Толочка, А. Горського, В. Насєвіча, П. Урбанчика, Я. Бака та ін.

Продовжуючи таку роботу, завданням статті ми ставимо спробу дати стислий історико-політичний аналіз подій, що розгорталися на українському (південно - східному) прикордонні Литовської держави та зовнішньополітичної стратегії литовських владних еліт на Ординському та Кримському напрямах.

Експансія Литви на Волинь і Київщину, розпочата у 1320-х рр. Гедиміном, спричинила зворотні дії - похід хана Узбека на руські землі 1323 р. [1, 21-23]. Удар прийняла на себе Галицько-Волинська Русь, тоді ж, за версією Ф. Шабульдо, можливо, загинули останні князі галицько-волинської династії Андрій і Юрій [1, 22]. Литовським елітам, однак, вдалося спочатку нав'язати, шляхом переговорів, подвійний статус для Києва (протекторат Литви через вокняжіння у Києві двоюрідного брата Гедиміна Федора, за збереження позицій баскаків; про факт переговорів свідчать посли Ватикану, що саме перебували у Литовському князівстві) [2, 20-21; 3], а на другому етапі експансії (кінець 1340 - початок 60-х рр.) - розширити свій вплив на інші українські землі. Перерва у два десятиліття була спричинена боротьбою за Галичину литовських еліт (Гедиміновичів, на чолі з Дмитром-Ольгердом) з польськими (на чолі з Казимиром ІІІ), яка загострилася внаслідок деякого послаблення Литви після поразки 1348 р. від тевтонців на р. Стреве [4, 106-107; 5, 511]. Після фактичного зняття Ольгердом у 1362 р. монгольского ярма на землях України [6, 43], обидві сторони - Орда і Велике князівство Литовське деякий час дотримувались політики збройного нейтралітету на литовських кордонах Степу. Більше того, литовські князі доклали зусиль, щоб Орді не вистачало для агресій ні уваги, ні ресурсів.

Після смерті, без нащадків чоловічої статі, Казимира ІІІ у 1370 р. та вимушеного об'єднання польських і литовських правлячих еліт, внаслідок Кревської унії 1385 р., намісником Русі з 1392 р. став опонент Ягайла - Вітовт Великий, син, убитого у боротьбі за владу Ягайлом, Кейстута. Литва, поділена на дві, нерівноцінних за кількістю населення, економічним та культурним потенціалом, - балтську і руську - частини, отримала харизматичного, ініціативного та здібного князя - провідника політики руських еліт у новій державі, що був прихильником наступальної зовнішньої політики.

Великий князь Литовський (офіційний титул отримав за Віленсько-Радомською унією 1401 р.) Вітовт не тільки звершив кілька "попереджувальних" антимонгольских походів проти лівого крила Орди, а й надзвичайно активно втручався у громадянську війну, що палала в улусі Джучі між різними угрупованнями. І. Крип'якевич писав: "Витовт кілька раз подавався на Орду й сильно погромив татарські кочовища. В 139798 р. він уладив великий поход на Крим, пройшов цілий Кримський півострів аж до Кафи... й у Криму посадив, залежного від себе, хана. Тоді таки над долішнім Дніпром Вітовт побудував кам'яний замок і назвав його городом св. Івана" [7, 160]. Виступ на боці одного з претендентів на ординський престол - хана Тохтамиша, що на той час як політичний емігрант мешкав на території литовської Білорусі у Ліді [6, 76,81], коштував йому болючого покарання у вигляді розгрому 1399 р. на р. Ворсклі від хана Кутлуга та еміра Едигея, майбутнього переможця у міжусобних змаганнях ординських етнічних кланів. Вітовт сам був ініціатором генерального бою, зібравши значні сили та об'єднавши під своєю рукою півсотні васальних князів. Однак, як відомо, на цей раз справа завершилася перемогою монголів. Вочевидь, у цей час щодо повалення Орди одним ударом сподіватися було ще зарано. У битві загинули біля 20 литовських і руських удільних князів, а розорений Київ знову сплатив велику контрибуцію. Єдигей, не бажаючи остаточного знекровлення Литви, повернув назад, аж з-під Луцька [8]. Ослабленням Литви скористалися сусіди - Москва на деякий час відірвала від князівства Смоленськ, а Польща, через Віленсько-Ра - домську унію 1401 р., - заявила на майбутнє свої права на Україну. Рід Тохтамиша знайшов політичний притулок у Литві (Супрасльський літопис повідомляє про Київ [9, 51], Я. Длугош - про південні околиці Київщини - Канев і Черкаси [10, 337-338]). У подальшому Вітовт двічі успішно використовував сина Тохтамиша Джелаль-ад-Діна та вірну йому татарську кінноту у своїх цілях - спочатку у Грюнвальдській битві 1410 р. (3 тис. кінноти) [11, 327-331], а потім - всіляко сприяючи тому зайняти престол у Сараї 1412 р. [12].

Зазначимо, що в перші десятиліття XV ст. Вітовт вдався до, виснажливої ординський політикум, планомірної тактики просування до влади численних нащадків Тохтамиша, "запас" яких у Литві здавався невичерпним (сам хан загинув 1406 р.). Москва не залишалася осторонь ординських усобиць, також маючи фаворитів серед претендентів на владу в Орді. Тут частина тохта - мишевих синів також знайшла притулок, що стало однією з причин масштабної агресії Єдигея 1408 р. у московські володіння [13]. Один з них, Керім-Берді скинув свого брата Джелаль-ад-Діна з престолу і вбив [14, 219, 221]. Саме від цього хана, правління якого тривало менше року, московський князь Василій І добивався (без успіху) ярлика на Новгород [15, 135]. Йому на зміну, Вітовт провів на вершину ординської влади ще одного сина Тохтамиша - Кепек-хана (повалений Єди - геєм 1414 р.) [16], а у 1416-1417 рр. - знову ж таки Тохтамишевича - Джаббар-Берді [15, 136]. литва орда ханство кримський

У цей період Вітовт виступав як послідовний супротивник могутнього Єдигея, очевидно, не забувши поразки на Ворсклі та всіляко перешкоджаючи тривалому перебуванню на ординському престолі чергових єдигеєвих ставлеників. Зрештою, 1419 р. ще один син Тохтамиша і литовський протеже Кадир-Берді вбив Єдигея і загинув сам. Вітовт скористався сум'яттям в Орді, викликаним смертю настільки впливової фігури, для того, щоб провести на престол Улуг-Магомеда, який остаточно утвердився при владі наприкінці 1420-х рр. (періодично, під час смут, втікаючи у Литву) [17, 194-200]. Литовський князь паралельно зробив кілька важливих для держави справ: оружно переслідував ворогів Улуг-Магомеда Борака (1422 р.) та Хайдата (1424 р.), які нападали на напівнезалежне Одоєвське князівство у верхів'ях Оки та загрожували кордонам Литви, про що сповіщав у листі магістру Лівонського ордена 1 січня 1424 р. [18, 688] та брав участь у передачі влади в Московії як дід і гарант прав майбутнього князя Московського, восьмилітнього Василія Васильовича (1423 р.) [19, 245-246; 20, 91-92]. Зрозуміло, що вигідний Вітовту ярлик на княжіння юному московському володарю видав лояльний до Литви Улуг-Ма - гомед [15, 137].

Однак стосунки з Ордою для Литви не можна було назвати стабільними та впорядкованими, адже хани на ординському престолі змінювалися настільки часто, що пролитовські кандидати не встигали сформулювати якихось сталих рішень, на користь Великого князівства, що лягли б в основу тривалої міждержавної політики. Зрештою, зіграла одна із литовських ставок - кримська. До цього литовські еліти зав'язали і, через хана Тохтамиша, підтримували союзницькі стосунки з цим найбільш сепаратистськи налаштованим відносно Золотої Орди, ханством, до незалежності якого самі доклали руки. Перший кримський хан Хаджи-Гірей (Ге - рай), за припущеннями, був уродженцем Литви, народившись в емігрантській сім'ї нащадків чінгізідів по лінії сина Джучі Ток-Тимура [21], який, переховуючись від кримських усобиць, отримав дозвіл на проживання у Троках(Литва). Хаджи-Гірей з'явився в Криму 1428 р., захопив на деякий час владу, встиг добитися автономії від Сарая, викарбувати власну монету і, за генуезькими джерелами, штурмував Кафу [22, 10-11; 23; 24]. Однак золотоординський хан Саїд-Ахмет 1433 р. скинув Хаджи-Гірея з престолу, і той знайшов політичний притулок знову ж таки в Литві, оселившись із сім'єю в білоруській Ліді як васал литовського князя Сигізмунда Кейстутовича. 1443 р., за Хронікою М. Стрийковського, на прохання посольства від впливових кримських родів Ширин та Бирин до великого князя литовського Казимира (1440-1492), він знову вирушив на боротьбу за кримський престол, цього разу, за безпосередньої помочі литовських військ, на чолі з маршалком Радзивілом. Перед цим, у Вільно Казимир проголосив його кримським ханом, незалежним від Орди [25]. Відзначимо, що взимку 1444-45 рр. Литва прибрала зі шляху спільного ворога - Саїд-Ахмета, який почав хазяйнувати на лісостепових кордонах князівства, розгромивши його на Поділлі та ув'язнивши у Ковно (Каунасі) [26, 184,201; 27, 201]. З 1449 р., за сприяння Литви, Хаджи-Гірей остаточно утвердився на престолі. При цьому, орда Саїд-Ахмета відійшла йому, а натомість хан "пожалував" київському князю Семену Олельковичу (1454-1470) землі т. зв. "Семенових людей" у Південній Русі та на Поділлі [28, 57-73]. Ук - раїнский дослідник Ф. Шабульдо впевнено довів, що ці землі (приблизно 82,5 тис. кв. км, 9 сторожових городів) були останнім великим територіальним надбанням Литви і згодом стали першим із приводів для територіальних претензій Менглі-Гірея та кримських еліт [28, 62,73], націлених на повернення усіх, втрачених за століття до того, володінь Золотої Орди.

Таким чином, засновником першої правлячої династії Кримського ханства, яке взяло під свій контроль Північне Причорномор'я та Тамань, разом з ногайськими степовими ордами, стала людина, яка своєму успіхові, крім сприятливої внутрішньополітичної ситуації в Криму, безсумнівних власних лідерських якостей та походженню, багато в чому завдячувала допомозі Литви. І хоча усобиці в Криму не припинялися, а 1476 р. хан Золотої Орди Ахмат з великим військом захопив півострів, на два роки відновивши його васалітет, цей улус для ослабленої монгольської імперії було вже не повернути: у справу втрутилася Османська імперія, посадивши 1478 р. ханом і своїм васалом сина Хаджі - Гірея Менглі [29, 5-10].

Змагання за владу в Криму та його незалежність від Орди подовжили ще на півстоліття хиткий мир у Степу, адже Хаджи-Гірей своїми сепаратистськими діями успішно відволікав увагу ординської ставки від литовських кордонів. Хоча епоха тривалих війн між християнським та ісламським світами, що тягнулася з VII ст., отримала новий імпульс: на політичній карті континенту з'явилася нова потужна й агресивна сила - Туреччина, і втягнення в орбіту цих військових змагань земель України було лише питанням найближчого часу. Це підтвердила політика Москви, Османської імперії та Криму вже за Менглі-Гірея, який, не дочекавшись допомоги своїм амбіціям із повалення Золотої Орди, з боку, зайнятої громадянською війною, Литви (яка до цього доклала стількох зусиль для нормалізації та укладення союзницьких відносин з Сараєм), знайшов іншого тимчасового союзника в особі Івана ІІІ, кардинально змінив пріоритети та з набігу 1482 р. розпочав трьохсотлітню епоху збройного протистояння зі слов'янським світом.

Візантійсько-арабські війни УІІ-ІХ ст., хрестові походи ХІ-ХІІІ ст. та монгольське завоювання значної частини Євразії у ХІІІ - на початку ХУ ст., здавалося б, мали виснажити сили обох світів, які до того ж з ХІІ-ХІІІ ст. поринули в хаос усобиць і політичного дроблення. Однак черговий оберт розвитку цивілізації - зворотна консолідація в ХІУ-ХУ ст. низки азійських та європейських держав і поява, в зв'язку з цим, нових гравців, з відносно стабільною політичною системою, сформованими та цілеспрямованими політичною та релігійною елітами, значним військовим та економічним потенціалом, імперськими амбіціями, - Порти, разом з васальним Кримом, Москви, Польщі, Литви, - розвернули вектор змагань за європейське домінування в напрямі українських територій.

Один з провідних політологів світу С. Гантінгтон вважав конфлікт західної й ісламської цивілізацій неминучим та об'єктивним процесом. У своїй відомій програмній статті "Зіткнення цивілізацій?" (1993 р.) він писав: "Вже тринадцять віків тягнеться конфлікт уздовж лінії розлому між західною та ісламською цивілізаціями" [30, 38]. Перед цим, посилаючись на У Уоллеса, він провів лінію, що історично склалася до 1500 р.: "Вона пролягала вздовж нинішніх кордонів між Росією та Фінляндією, між прибалтійськими країнами та Росією, розсікала Білорусь та Україну, повертала західніше, відділяючи Трансільванію від решти Румунії... На Балканах ця лінія, звичайно ж, співпадала з історичним кордоном між Г абсбургською та Османською імперіями. Північніше і західніше цієї лінії проживали протестанти і католики. У них - спільний досвід європейської історії: феодалізм, Ренесанс, Реформація, Просвітництво, Велика французька революція, промислова революція. Їхнє економічне становище, як правило, значно краще, ніж у людей, що живуть на сході. Історично вони відносилися до Османської або царської імперії і до них доносився лише відгомін історичних подій, що визначив долю Заходу... Це лінія не тільки культурних відмінностей, але часом і кривавих конфліктів" [30, 37-38].

Таким чином, С. Гантінгтон визначив дві антагоністичні цивілізації у Європі: західну та ісламсько-православну, східну. Згадуючи нашу історію епохи пізнього середньовіччя та Ренесансу, ми насправді бачимо не одну, а кілька ліній протистоянь: Османська імперія, разом з Кримом, - Захід; Османська імперія, разом з Кримом, - православний світ; православний світ - Захід. Причому всередині західної, православної та східної цивілізацій спостерігалися локальні протистояння між спорідненими або політично близькими етносами, за участю тих самих гравців, переважно за військово-політичну зверхність у регіоні, сфери впливу та ресурсну базу. Саму цивілізацію автор позначив як "культурну спільноту найвищого рангу, як найбільш широкий рівень культурної спільності людей" [30, 35]. Можна не в усьому погоджуватися з широкими мазками, котрими С. Гантінгтон малює історичну та майбутню картину світу, але одне спостереження колишнього директора Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету нам видається слушним: західний індивідуалізм важко знаходить спільні точки зі східним колективізмом. І, незважаючи на історичне домінування Заходу у багатьох сферах суспільного життя, у військовому аспекті, колективістська стратегія часто перемагає: згадаймо війни, що вів православний світ - від візантійських походів києворуських князів, перемог на Західному напрямі Галицько-Волинської держави, Визвольної війни Б. Хмельницького, через низку війн Росії, - до Другої Світової. На колективістських засадах була побудована Січ, яка вступила у неминуче ідеологічне, культурне, релігійне й економічне зіткнення з Річчю Посполитою, заснованою на західних індивідуалістських взірцях особистої незалежності кожного шляхтича. Модель же козацької республіки на певному історичному проміжку виявилася міцнішою. Козацька держава зіграла провідну роль й у стримуванні турецько-татарської агресії, після того, як події ХУ-ХУІ ст. виявили слабкість (у довгостроковому вимірі) стратегії литовських еліт, а згодом і Ягелонів, у налагодженні стабільних союзницьких відносин з Кримом та Сходом загалом.

Підсумовуючи сказане, можна зробити наступні висновки. По-перше, зовнішня політика литовських владних еліт у стосунках з Ордою була активною, наступальною по суті й, незважаючи на низку військових невдач та нестабільну внутрішню ситуацію в Сараї, її можна назвати успішною. В підсумку, Литва значно збільшила територію, за рахунок українських володінь Орди, суттєво впливала на формування верхівки ординських еліт і, на момент появи на політичному полі Криму та Москви як самостійних гравців, таки домоглася від "татар Заволзьких" відносно стабільних союзницьких відносин.

По-друге, кримський напрям зовнішньої політики Литви від початку був оцінений військово-політичними елітами як перспективний. Доклавши чимало зусиль для розгортання у Криму сепаратистських настроїв щодо Орди, а згодом безпосередньо долучившись до здобуття Кримським ханством незалежності, Литві не вдалося закріпити успіх і перетворити Крим на надійного партнера. Сталося це через зовнішні (поява за спиною у кримського хана Туреччини, розгортання Москвою власної імперської програми та низки московсько - литовських війн, формування кримськими елітами амбіційної стратегії щодо повернення завоювань Орди) та внутрішні (політична криза у Литві наприкінці XV ст., пов'язана зі смертю Вітовта та громадянською війною) причини.

По-третє, успіхи та невдачі південно-східної стратегії литовських еліт були нерозривно пов'язані з українською князівсько-боярською елітою та ополченням, на які литовська влада спиралася в її реалізації. Більшість подій розгорталися в межах України та на її кордонах, за активної участі українського населення.

Ординський та кримський напрями у зовнішньополітичній стратегії Литви (кінець ХІV - кінець XV ст.)

Похожие статьи