Віхи життя - Григорій Сковорода

Народився Григорій Сковорода 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 р. в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку (нині районний центр Полтавської області) у сім'ї малоземельного козака Сави і його дружини Пелагеї. За звичаєм того часу закінчив початкову чотирирічну дяківську школу у рідному селі і дванадцятирічним хлопцем у 1734 р. подався до Києва, де вступив у славнозвісну Києво-Могилянську академію.

В академії Г. Сковорода закінчив класи фари (учитель ієродиякон Веніамін Григорович), інфіми, граматики і синтаксеми (учитель Амвросій Негребецький), поетики (учитель Петро Канючкевич), риторики (учитель Сильвестр Ляскоронський), один клас філософії (учитель-префект академії Михайло Козачинський). Під час навчання у другому класі філософії у того ж вчителя Сковорода змушений був залишити академію. Його було зараховано співаком придворної хорової капели і у грудні 1741 р. відправлено до Петербурга.

Про життя Г. Сковороди у Петербурзі відомостей нема. У придворній капелі він пробув до кінця серпня 1744 р., після чого в чині "придворного уставника" повернувся до Києва і поновив навчання у Києво-Могилянській академії. Закінчивши другий рік філософії, Г. Сковорода наприкінці серпня 1745 р. разом з Токайською комісією генерала Федора Вишневського виїхав до Угорщини, де жив до 1750 р. Перебування в Угорщині він використав для навчання, побував у Будапешті, Братиславі, Відні, Празі, Галле, можливо - в Італії. Як свідчить його біограф М. Ковалинський, Сковорода під час перебування в Угорщині й подорожей по Європі "намагався знайомитись найбільше з людьми, що були тоді дуже славні вченістю й знаннями". Як довів Дмитро Чижевський, Сковорода познайомився в Німеччині з філософами-містиками та пієтистами, що уможливило йому розвинути свій світогляд як філософа-містика. У жовтні 1750 р. Сковорода повернувся до Києва і незабаром стає вчителем поетики у Переяславському колегіумі. Його запросив туди переяславський єпископ Никодим Срібницький для читання курсу поетики. Як переповідав пізніше М. Ковалинський, Г. Сковорода, маючи широкі знання, значно більші, ніж давали тогочасні навчальні заклади, написав курс поетики зовсім по-новому. Це не сподобалося єпископу, який хотів, щоб цей курс читався традиційно. Сковорода не погодився з вимогою єпископа змінити й відкинути вироблені ним правила для поезії, "котрі були простіші й зрозуміліші для учнів, та й цілком нове й точне поняття давали про неї". В написаному на вимогу консисторії поясненні він відстоював свої погляди на поезію, вважаючи їх правильними і заснованими на природі цього мистецтва. При цьому він додав латинське прислів'я: одна річ пастирський жезл, а інша - пастуша сопілка. Цей конфлікт з єпископом став причиною того, що Сковорода влітку 1751 р. змушений був покинути Переяславську колегію. Він повернувся в Києво-Могилянську академію і восени 1751 р. почав учитися у класі богослов'я (учитель - префект академії ієромонах Георгій Кониський), проте повного курсу не закінчив. Як кращого студента академії 1753 р. митрополит Тимофій Щербацький рекомендував його домашнім учителем поміщику Степанові Томарі в село Ковраї на Переяславщині. Таким чином, Г. Сковорода не закінчив останнього богословського класу, тобто повного курсу академії, ідо навчання більше не повернувся.

З 1753 р., з невеликою перервою, до 1759 р. Г. Сковорода жив у селі Ковраї. Це були чи не найкращі роки у житті філософа. Перебуваючи серед простого народу, він глибоко проник у його думи й сподівання. Він зблизився зі своїм обдарованим вихованцем Василем Томарою, вчив його мови та різних "словесних наук", написав для нього латинською мовою вірш "На день народження Василя Томари". Конфлікт з пихатим поміщиком і гербовим дворянином на якийсь час відірвав його від Ковраїв, повів до Москви, де він зупинився у Троїце-Сергієвій лаврі, та незабаром повернувся до Переяслава і на прохання С. Томари знову став учити його сина, використовуючи вільний час для самоосвіти і творчості. У Ковраях він почав займатися поезією, написав більшу частину збірки "Сад божественних пісень". У 1759 р. праця Г. Сковороди в Ковраях закінчилася, і звідси він подався на Слобожанщину, де на запрошення білгородського єпископа Іоасафа Миткевича протягом десяти років, до 1769 р., був викладачем поетики, етики, синтаксеми та грецької мови у Харківському колегіумі. Тут він познайомився і подружив на все життя з учнем колегіуму Михайлом Ковалинським. Дружба ця залишила глибокий слід у житті філософа, породила велику його латино мовну епістолярну спадщину. М. Ковалинський став першим біографом Г. Сковороди, написавши у 1794-1795 рр. незабаром після смерті вчителя "Життя Григорія Сковороди"- перше і єдине достовірне джерело відомостей про життєвий і творчий шлях видатного українського любомудра.

До харківського періоду життя Г. Сковороди належать його знамениті "Байки харківські", вступні лекції-проповіді до курсу етики - "Прокинувшись, побачили славу його" та "Хай цілує мене поцілунками уст своїх!" (1765-1766), трактати і діалоги "Вступні двері до християнської добронравності" (1766), "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" (до 1767), "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе" (1767).

У Харкові він привернув до себе увагу не тільки вченістю, І а й простим, скромним життям: одягався пристойно, але І просто, споживав звичайну їжу, спав не більше чотирьох! годин, завжди бадьорий, рухливий, всім задоволений, прихильний до убогих, "мав набожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів". Він категорично відмовився прийняти чернечий стан і на всі умовляння стати монахом відповідав досить різко: "Хіба ви хочете, щоб я помножив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся м'яко і будьте ченцями! А Сковорода вважає чернецтвом життя не загарбницьке, задоволення малим, стриманість, позбавлення всього непотрібного, щоб набути найпотрібніше, нехтування всіма примхами, щоб самого себе зберегти в цілісності, загнуздання самолюбства, щоб повніше виконати заповідь любові до ближнього, пошук слави Божої, а не слави людської" (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

Викладаючи в колегіумі, Сковорода проводив окремі заняття зі своїм учнем М. Ковалинським, особливо звертав увагу на вивчення грецької мови і читання давніх книг. Улюбленими його письменниками були Плутарх, Філон Іудеянин, Цицерон, Горацій, Лукіан, Климент Олександрійський, Оріген, Ніл, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, та на першому місці завжди була Біблія.

У серпні 1764 р. Сковорода прибув до Києва. Колишні його співучні і знайомі, що стали ченцями у Києво-Печерській лаврі, почали умовляти його залишитися з ними:

"- Годі бродити по світу! Час пристати у гавань, нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє дитя, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі.

- Ах, преподобні! - заперечив він палко. - Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому" (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

Відмовився Г. Сковорода і від високих світських посад. Пояснюючи свою життєву позицію харківському губернатору Євдокиму Щербиніну, він говорив: "Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за здатністю ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представляти у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений".

Ці епізоди з харківського періоду життя Г. Сковороди стали вже хрестоматійними, їх часто тлумачили по-різному, та безперечним є одне: вчений-філософ і письменник відстоював свою творчу індивідуальність, особисту свободу, не піддаючись спокусам світу.

За спостереженням того ж М. Ковалинського, Г. Сковорода "завжди віддалявся від знатних осіб, великих товариств і чиновних знайомств; любив бути в малому колі невимушеного спілкування з людьми відвертими; віддавав перевагу чистосердечній привітності перед усякими облесними прийомами, у зібраннях займав завжди останнє місце, нижче за всіх, і неохоче вступав у бесіду з незнайомими, крім простолюдинів". Така характеристика особистості Г. Сковороди цілком відповідає і відомому способу його життя, і його суспільно-філософським, етичним та педагогічним поглядам. У перервах, коли залишав роботу, Г. Сковорода намагався бути на самоті, поселявся в різних віддалених і тихих місцях: на пасіці в Гужвинському біля Харкова, на хуторі Довжик і Валківських хуторах і там писав свої твори. Навколо його особи і способу життя поширювалися різні розмови, чутки, наклепники й інтригани називали його маніхейцем, мізантропом. Цих заздрісних, злих і недоброзичливих людей Г. Сковорода дуже добре змалював у листах до М. Ковалинського.

Для Г. Сковороди і його праці в Харківському колегіумі склалися несприятливі обставини. Нерозуміння, обмови, доноси, інтриги отруювали йому життя, гальмували розвиток його творчості, і він готовий був залишити цю роботу. У лютому 1768 р. при Харківському колегіумі відкрито додаткові класи,, що мали випускати спеціалістів світських наук - інженерів, архітекторів, топографів та ін. Викладати катехізис у цих класах було запрошено Г. Сковороду. Для цих класів влітку 1768 р. він написав курс лекцій під назвою "Вступні двері до християнської добронравності". Проте новопризначений білгородський єпископ, колишній співучень Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії, відомий русифікатор української освіти Самуїл Миславський виступив проти Г. Сковороди і його курсу лекцій. У квітні 1769 р. Г. Сковороду звільнили з роботи і в додаткових класах Харківського колегіуму. Це було останнє офіційне місце роботи вченого-філософа й педагога. Відтоді останні 25 років свого життя він стає мандрівним філософом, без сталого місця проживання і без постійної роботи. Лівобережжя України, Приазов'я, Воронежчина, Курщина, Орловщина, села, міста і містечка цих країв - місця перебування "мандрівного університету" України, де він жив, навчав, творив, користуючись великою популярністю й прихильністю всіх верств населення. Саме на це останнє чверть століття життя припадає розквіт його творчості, в цей період він завершив збірку "Сад божественних пісень", написав основні філософські трактати, діалоги і притчі: "Бесіда, названа двоє" (1772), "Діалог, або Розмова про давній світ" (1772), "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті" (1773-1774), "Кільце" (1773-1774), "Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру" (1774), "Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)" (1775-1776), "Жінка Лотова (1780-1788), "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим" (1783), "Суперечка біса з Варсавою" (1783-1784), "Вдячний Еродій" (1787), "Убогий Жайворонок" (1787), "Діалог. Назва його - Потоп зміїний" (закінчено 1791).

Г. Сковорода жив у цей час (1770-1771) у селі Гусинці (нині Куп'янський район Харківської області) у дідичів Сошальських, звідки навесні 1771 р. їздив до Києва і три місяці прожив у Китаївській пустині під Києвом. Потім з кінця 1771 р. перебрався до міста Острогозька, де прожив майже рік у слободі Таволозькій, що належала поміщику Степану Тев'яшову. У 1773 р. бачимо його в селі Бабаях у Якова Правицького.

У серпні 1775 р. Г. Сковорода зробив спробу повернутися працювати до Харківського колегіуму, але йому було відмовлено. Він втратив останню надію зайнятися улюбленою педагогічною діяльністю. Після цього він на якийсь час повернувся у слободу Таволозьку, потім жив у селі Великий Бурлук на Харківщині у Якова Донця-Захаржевського, згодом знову у Гусинці у Сошальських. З Гусинки він вибирався в інші місця, проживав у Сіннянському Покровському монастирі, Бабаях, Таганрозі, Ровеньках, Великому Бурлуці, Ізюмі, Маначинівці, Іванівці. З листів цього періоду дізнаємося, що у 1789-1790 рр. Г. Сковорода довго і тяжко хворів. Останній рік свого життя він жив у Іванівці. Влітку цього року здійснив подорож до свого давнього друга Михайла Ковалинського, що оселився в селі Хотєтово на Орловщині, приніс із собою і подарував М. Ковалинському частину своїх рукописів. Проживши тут три тижні, він 26 серпня 1794 р. вирушив в Україну, на якийсь час зупинився в Курському Знаменському монастирі, та невдовзі повернувся туди, де вирішив прожити свої останні дні.

Помер Г. Сковорода на світанку у неділю 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 р. у селі Іванівка (нині Сковородинівка Золочівського району на Харківщині) в маєтку знайомого поміщика А. Ковалевського. Перед смертю він заповів поховати його біля гаю і зробити на могилі напис: "Світ ловив мене, та не спіймав", що й було виконано.

Віхи життя - Григорій Сковорода

Похожие статьи