Поняття і сутність традиції - Традиції, їх роль у пізнанні та бутті людини

Традиція -- набір вистав, звичаїв, звичок і навиків практичної діяльності, передаваних з покоління в покоління, які виступають регулювальниками суспільних стосунків.

Поняття "традиція" генетично походить до лат. traditio, до дієслова tradere, що означає "передавати". Первинне це слово використовувалося в буквальному значенні, позначаючи матеріальну дію: так, древні римляни застосовували його, коли йшлося про необхідність вручити комусь якийсь предмет і навіть віддати свою дочку заміж. Але передаваний предмет може бути нематеріальним. Це, наприклад, може бути певне уміння або навик: така дія у фігуральному сенсі також є traditio. Таким чином, кордони семантичного спектру поняття традиції жорстко вказують на основну якісну відмінність всього того, що можна підвести під це поняття: традиція -- це перш за все те, що не створене індивідом або не є продуктом його власної творчої уяви, коротше, те, що йому не належить, будучи переданим кимось ззовні.

Це основна відмінність часто відходить в свідомості на задній план, поступаючись місцем іншому, теж значимому, але похідному. Для буденної свідомості епохи модерна слово "традиція" асоціюється в першу чергу з тим, що пов'язане з минулим, втратило новизну і через це протистоїть розвитку і оновленню, що само по собі незмінно, символізує стабільність аж до застою, позбавляє від необхідності осмислювати ситуацію і приймати рішення.

Розуміння традиції в рамках європейської культури, починаючи з Нового часу відмічене цим зрушенням, в цілому базується на історичному підході. Динамічний характер такого розуміння, що дозволяє побачити і оцінити роль і значення традиції в світлі соціальних змін, що відбуваються, виявляється, проте, і у виникненні загальної тенденції до інфляції поняття. Якщо початкове значення поняття "традиція" включало аспект особливої пошани до переданого як до дару і, відповідно, до самого процесу передачі, то надалі цей аспект в світській культурі поступово втрачається. Вже в пізній античності розвиток поняття традиції в центральну категорію християнської теології привів, з одного боку, до його нормативного розширення, а з іншої -- до виникнення концептуальної скрути у зв'язку з конституюванням зіставлення традиції і ratio.

Надалі становлення світського світогляду і зв'язане з ним зростання авторитету індивідуального критичного розуму стимулювали поглиблення цього протистояння. Критичне відношення до традиції як такий і перш за все до церкви як її опорному соціальному інституту досягло апогею в епоху Освіти. В цей час і формується власне історичне розуміння традиції як обмеженого тимчасовими рамками і мінливого феномену.

У епоху Освіти поняття традиції знаходилося в епіцентрі дискусій, пов'язаних з проблемою соціально-політичної емансипації третього стану. Оскільки остання розумілася і розглядалася як звільнення людини взагалі, як емансипація індивідуального розуму і подолання сили традиції, що змушує, поняття традиції стало елементом соціально-антропологічного дискурсу. При цьому інтерпретації його були найрізноманітнішими, від вимоги критичного переосмислення кордонів визнання традиції до повного заперечення всякої традиційності як головної перешкоди на дорозі особи до свого автентичного самозвеличання.

Реакцією на тотальне відкидання традиції Освітою стало захоплено-апологетичне відношення до неї консервативного романтизму. Тим самим на початок XIX століття в європейській культурі склалося амбівалентнє відношення до традиції, що включало і розуміння її універсальної історичної ролі, що знайшло віддзеркалення в оцінці І. Р. Гердера, що рахував традицію головною рушійною силою історії і в той же час називав її "духовним опіумом", що усипляє індивідуальну ініціативу і критичне мислення. Проте в ході подальшого розвитку ментальності модерна відношення до традиції в цілому неухильно стає все більш і більш негативним, що посилюється успіхами наукового пізнання і техніко-технологічними досягненнями, орієнтуючими на новацію як протилежність традиції.

Це можна прослідити на філософських системах і макросоціологічних теоріях першої половини XIX століття (Р. Ст Ф. Гегель, О. Конт, До. Маркс). Якщо в Гегеля традиція займає важливе місце в процесі всесвітньо-історичного об'єктивування духу, то в концепції Маркса вона трактується як вираження класових і групових інтересів, як складова ідеології, а крізь призму тотальної критики релігії і церкви -- як знаряддя маніпулювання масовою свідомістю. Негативні коннотації поняття традиції помітні і у Ф. Ніцше, для якого остання є квінтесенція обивательської відсталості, що заважає становленню надлюдини і що підлягає запереченню.

"Фундаментальне заполітизовування" соціального життя, по вираженню До. Мангейму, складова основну характеристику першої половини XX століття, виявилася, зокрема, і в тому, що майже всі багаточисельні виниклі в цей період політичні напрями і масові рухи, базуючись на критичному запереченні готівкових соціальних традицій, виявили, проте, прагнення вигадати і увічнити нові, власні традиції. На цю загальну для них межу вказував Е. Хобсбаум, що бачив в цьому прагненні потребу підвести історичне обгрунтування під свої погляди. Сам по собі цей факт, втім, лише неспростовно свідчить про атрибутивний характер традиції для соціальної реальності. Осмислення цієї ідеї в сучасному соціально-філософському дискурсі спричинило конституювання ряду концептуальних підходів, що розрізняються, до розуміння суті і соціальної значущості традиції.

Термін "традиція" є центральною в інтегральному традиціоналізмі.

У ньому поняття традиції відноситься виключно до ланцюга езотеричних знань і практик, що володіють онтологічним статусом каналу сходження, і до сукупності заснованих на сакральному досвіді форм культури і соціальної організації.

"В традиції немає нічого спільного ні з місцевим колоритом, ні з народними звичаями, ні з химерними діями місцевих жителів, які збирають студенти, що вивчають фольклор. Це поняття пов'язане з витоками: традиція -- це передача комплексу вкорінених способів полегшення нашого розуміння сутнісних принципів універсального (уселенського) порядку, оскільки без сторонньої допомоги людині не дано зрозуміти сенс свого існування" -- писав лідер нових правих Ален де Бенуа.

Такі підходи можна згрупувати відповідно їх загальній спрямованості. У групу підходів, яку можна умовно позначити як модернізм і прогресизм, входять концепції традиції як відміченою негативним знаком "діалектичної пари" новації. У парадигмі прогресизму традиція -- це те, що кінець кінцем відступає під натиском нового, це приречене і історично відносне. На думку, Ханни Арендт, традиційність як характеристика соціуму повністю вичерпує себе в епоху модерна, оскільки логіка індустріального розвитку вимагає заміни традиції як соціального орієнтиру орієнтацією на загальнолюдську раціональність. Найвиразніше ця ідея була сформульована М. Вебером, вперше на концептуальному рівні що протиставив традиційний і раціональний способи соціальної організації. Традиція і раціональність складають два полюси, між якими існує напруженість, що визначає спрямованість соціальної динаміки.

Традиційне суспільство розуміється як тип соціальної організації, радикально відмінної від суспільства сучасного, такого, що характеризується сповільненістю змін, якщо не повною їх відсутністю. Друга його межа полягає в тому, що воно пред'являє до своїх членів абсолютно інші вимоги, і головне з них -- повністю підпорядковувати особисту інтелектуальну і соціальну ініціативу авторитету традиції.

Звідси витікає визнання тісного зв'язку між традицією і стереотипом. По суті, якщо обмежити розгляд поведінковим ракурсом, очевидно, що дотримання традиції передбачає стереотіпізацию соціальної і індивідуальної поведінки, жорстке домінування стереотипу над індивідуальним волевиявленням, особовими особливостями і устремліннями. Соціальний стереотип складає механізм реалізації традиції. На це звертає увагу відомий вітчизняний дослідник Е. С. Маркарян, визначаючи традицію таким чином: "Культурна традиція -- це виражений в соціально організованих стереотипах груповий досвід, який шляхом просторово-часової трансмісії акумулюється і відтворюється в різних людських колективах".

Основною проблемою, пов'язаною з традицією, у такому разі стає проблема співвідношення досвіду, що стереотіпізірованного, і виникаючих інновацій, а також проблема природи самих інновацій. Згідно з тим же Е. С. Маркаряну, "динаміка культурної традиції -- це постійний процес подолання одних видів соціально організованих стереотипів і освіти нових", а інновації з'являються в процесі органічної перекомбінації елементів традиції. У такому розумінні, як справедливо відзначає С. П. Іваненков, нівелюється якісна різниця між традиційним і інноваційним моментами соціальності. Для глибшого проникнення в проблему необхідно, вважає він, "знайти категоріальну підставу визначення, в якому традиція буде покладена як інше для інновації і назад". Представляється абсолютно вірним висловлене ним припущення, що такою підставою може бути лише відношення двох реалій -- традиційною і інноваційною -- до часу як атрибутивного параметра соціального буття.

Похожие статьи




Поняття і сутність традиції - Традиції, їх роль у пізнанні та бутті людини

Предыдущая | Следующая