Поняття цінностей та їх структура - Цінності в сучасному світі

В структуру оцінки входять суб'єкт, предмет і основа оцінювання. Об'єктивний зміст оцінки визначається предметом, тобто тим, що ми оцінюємо. Тому оцінка безпосередньо пов'язана з пізнанням - адже перш ніж щось оцінювати, необхідні знання про його об'єктивні властивості.

Суттєвий вплив на формування оцінки робить суб'єкт оцінювання: людина, соціальна група, спільноти, суспільство, людство. Тому в оціночних судженнях відображається культура особистості та суспільства, їх здатність відповідного розуміння й емоційного переживання.

Певним бар'єром для суб'єктивізму оцінки є наявність об'єктивної основи. Саме основа оцінки є критерієм, який дозволяє суб'єкту дати визначення явищ з точки зору їх соціального значення в даний момент чи у перспективі, здійснити відбір речей і явищ, визначити стратегію своєї діяльності. Основою оцінки можуть бути безпосередні потреби, інтереси, установки особистості чи соціальної групи. Але оцінка може мати своєю основою й стандарти, правила, взірці, суспільні імперативи (повеління) або заборони, цілі й проекти, відображені у формі норм.

Філософське вчення про цінності та їх природу називається аксеологією (від грец. аксіс - цінність і логос - вчення). Але перш ніж сформуватися у сучасному вигляді, аксеологія, як і вся філософія, пройшла історичний шлях свого розвитку.

В античній, а потім і середньовічній філософії цінності не виокремлювалися від життя, розглядалися як притаманні йому. Починаючи від Сократа і Платона, основними питаннями теорії цінностей були переважно такі: "що є благо?", "справедливість"? Не випадково Платон у своєму вченні про ідеальну державу покладає в її основу принцип справедливості. Розбіжності були лише в питанні абсолютного чи відносного характеру вищих цінностей: від платонівського розуміння абсолютного характеру цінностей до розуміння їх як індивідуальних і відносних (згадаймо тезу "Людина є міра всіх речей").

У середні віки цінності пов'язувалися з божественною сутністю, набувають релігійного характеру. Епоха Відродження висунула на перший план цінності гуманізму. У Новий час розвиток науки і нових суспільних відносин визначає багато в чому й основний підхід до розгляду речей і явищ як цінностей.

Особливу увагу приділяє цінностям І. Кант, вживаючи це поняття у спеціальному, вузькому смислі: цінності, на його думку, є вимогами, зверненими до волі, до цілі, яка стоїть перед людиною; вони є значущістю тих чи інших речей, явищ для людини. Приємним, вважав І. Кант, кожен називає те, що дає йому насолоду, прекрасним - те, що лише йому подобається, хорошим - те, що він цінить, схвалює, тобто те, у чому він бачить об'єктивну цінність.

Г. Гегель основну увагу приділяє розмежуванню цінностей на економічні (утилітарні) як товари і духовні, пов'язані перш за все зі свободою духу.

У сучасній соціально-філософській та культурологічній літературі (адже конкретними дослідженнями цінностей займається і культурологія, і соціологія) існують різні точки зору на природу цінностей та їх розуміння. Зокрема, цінності розглядаються як річ, яка має певну користь і здатна задовольняти ту чи іншу потребу людини; як ідеал; як норма; як значущість чогось для людини, соціальної групи чи спільноти тощо. Але всі ці розуміння відображають певну, реальну сторону цінності, тому їх треба розглядати не як взаємовиключні, а як взаємопроникаючі.

Можна також визначити поняття цінностей у найзагальнішому вигляді й таким чином: цінності є тими явищами (або сторонами, властивостями явищ) природи і суспільства, які корисні, потрібні людям того чи іншого суспільства чи його складових (груп, спільнот тощо), як дійсність, цілі або ідеали. Із цього визначення можна зробити висновок, що цінністю може бути не лише те, що існує, але й те, що треба здійснити, за що треба боротися.

Цінності - це поняття, яке вказує на культурне, суспільне або ж особистісне значення (значущість) явищ і фактів дійсності. Саме тому при розгляді культури ми визначали її як систему цінностей.

Таким чином, цінності є узагальнюючим поняттям для таких явищ духовного життя, як ідея чи ідеал, моральна норма, художній твір. Вони пов'язані з інтересами людей (а інтереси, згадаймо ще раз, є усвідомленими потребами) різними способами: через систему розподілу праці; через особистісні зв'язки, які виникають між тими, хто створює духовні цінності, й оточуючим середовищем; через визнання чи невизнання тієї чи іншої цінності з боку публіки, аудиторії, ідеології чи культури; через важелі фінансового, ідейного, соціально-психологічного впливу на внутрішній світ творця цінностей та на засоби його діяльності.

Звідси можна зробити висновок: цінності є виокремленими у процесі розвитку самої історії, завдяки розподілу праці у сфері духовного виробництва інтересами. Але об'єктами цих інтересів, предметами прагнення людини виступає певний духовний зміст, який заключається в особливій концентрації почуттів і думок, втілених у взірцях прекрасного, істинного, доброго, благородного. У відповідності до цих норм, які отримують суспільне визнання, людина стверджує свою індивідуальність.

Тому можна погодитися з точкою зору тих фахівців, які вважають, що всі цінності є духовними, навіть матеріальні, адже саме поняття цінності є людською, соціальною категорією, за його допомогою вимірюються всі речі і вища, як суспільні, так і природні. Людина є мірою всіх речей, як справедливо стверджував старогрецький філософ Протагор, але інструментом виміру, тобто мірилом, виступає шкала цінностей.

Таким чином, стимули і причини людської діяльності отримують подальший розвиток: потреби, перетворені на інтереси, в свою чергу "перетворюються" на цінності. Світ цінностей - це насамперед світ культури у широкому розумінні, це сфера духовної діяльності людей, їх моральної свідомості, уподобань, - тих оцінок, якими виражається міра духовного багатства людини.

На перший план тут виступає вже не те, що безумовно необхідне, без чого не можна існувати (це вирішується на рівні потреб), не те, що вигідно з точки зору матеріальних умов життя (це рівень дії інтересів), а те, що відповідає уявленням про призначення людини і її гідність, ті моменти в мотивації поведінки, в яких має прояв самоствердження людини і свобода особистості. Ціннісні стимули торкаються особистості, структури самосвідомості, особистих потреб. Без них немає ні розуміння суспільних інтересів, ні подвигу, ні справжнього самоствердження людини.

Вся багатоманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин і включених у них природних явищ може виступати як "предмет цінності", тобто оцінюватись у плані істини, добра, краси тощо. Тобто мова йде про такі цінності, як гносеологічні (наприклад, істина), етичні (моральні норми, принципи), естетичні (краса) та інші. Тому вищою цінністю пізнання (отже, і навчання), рушійною силою і результатом наукової діяльності є істинне знання, подолання заблуджень. Прагнення до прекрасного має не менше значення для людської культури, ніж прагнення до знань. Проголошення ідеалів рівності, свободи особистості, справедливості як необхідних складових гідного існування особистості - це цінності соціально-політичного характеру. Цінність людської праці - це ще один ряд цінностей. Моральні уявлення, мотиви, уподобання діють у всіх сферах діяльності людини.

Отже, цінності є предметом потреб людини. Такими предметами можуть бути річ чи ідея, внаслідок чого цінності поділяються (звичайно, умовно) на матеріальні та духовні.

Матеріальними цінностями є знаряддя й засоби праці та речі безпосереднього споживання. Духовні цінності - це ідеї: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські чи релігійні. Але всі цінності є продуктами суспільного виробництва, зокрема матеріального та духовного. Оскільки ж цінності є продуктами виробництва, призначеними для задоволення потреб, вони опосередковують взаємодію людей у їх житті.

Отже, на основі людської практики, потреб і соціальних відносин виникають інтереси людей, які безпосередньо зумовлюють зацікавленість людини. Тому, якщо говорити коротко, то цінність можна визначити словами американського філософа Т. Шибутані: про об'єкт можна сказати, що він має цінність, якщо до нього проявляється кийсь інтерес.

Цінності існують як предметні, так і суб'єктивні. До перших відносяться ті сторони об'єктів людської діяльності, які викликають відношення до них людини як суб'єкта. Це природне благо чи зло, вартість предметів праці, тобто їх корисність, культурна спадщина, корисні результати пізнання, естетичні характеристики природних та соціальних об'єктів, предмети релігійного поклоніння тощо.

Але людський світ не зводиться до сукупності об'єктів пізнання чи перетворення, він набуває суб'єктивного значення, тим чи іншим способом переживається людиною, на нього розповсюджуються людські якості та властивості (згадаймо у цьому аспекті ціннісну експансію людини в світі). Тому предметні цінності є відображенням значення речей у людському житті, вони оцінюються людиною у таких поняттях, як "позитивне" і "негативне" (наприклад, як добре і зле, хороше і погане, прекрасне і потворне, істинне і хибне, дозволене чи недозволене, справедливе і несправедливе, як правда чи неправда тощо).

Способом і критерієм оцінки є суб'єктивні цінності - сукупність настанов і оцінок, повелінь і заборон, ідеалів та принципів, цілей і проектів, які виконують функцію норм, усталених орієнтирів поведінки людини, її повсякденної діяльності. Здатність цінностей бути регуляторами і орієнтирами людських відносин і поведінки людей обумовлена суспільним характером цих цінностей.

Отже, цінності є продуктом колективної діяльності людей, тобто діяльності соціальних груп, класів, націй, суспільства в цілому. Тому будь-яка цінність формується як суспільна цінність, адже вона формується на основі суспільної практики, індивідуальної діяльності людини в певних конкретно-історичних суспільних відносинах і формах спілкування людей, тобто у процесі соціалізації людини, про що вже йшла мова раніше, при розгляді специфіки людського буття. Тому весь життєвий досвід людини і система її знань безпосередньо впливають на характер цінностей.

Багатоманіття цінностей передбачає виділення рівнів цінностей, до яких відносяться загальнолюдські, суспільні, соціально-групові та особистісні. Але, використовуючи індуктивний метод, тобто від одиничного до загального, почнемо з особистісних цінностей.

1. Система цінностей особистості, тобто ціннісне сприйняття і процес формування цінностей складається під впливом всіх суттєвих чинників людського існування - біологічних, соціальних, психологічних тощо. Ця система включає в себе універсальні цінності, такі, як життя (тобто спосіб існування людини, про що йтиметься пізніше), здоров'я як життя, вільне від істотних перешкод і негативних можливостей (життя, сполучене зі свободою); красу як естетичне благо; користь як благо, яке стверджується у царині практичних інтересів та практичних дій; істину, про яку ми говорили при розгляді процесу пізнання людиною світу; правду як істину у поєднанні зі справедливістю; добро як моральне благо; святість, свободу (про неї річ буде окремо) тощо. Сюди ж можна віднести безпеку, родичів, сім'ю, освіту, кваліфікацію, достаток та інші.

Ця система включає в себе демократичні цінності - свободу слова, совісті, партій, громадських організацій, національний, державний суверенітет; партикулярні, тобто приватні, неофіційні - любов до сім'ї, батьківщини тощо; цінності міжособистісного спілкування - взаємодопомога, доброзичливість, тактовність, уважність, чуйність, толерантність, колективізм та інші; цінності суспільного визнання, тобто рейтинг у суспільстві, авторитет, оцінка людини як духовної істоти та багато інших; накінець, ідеальні цінності, такі, як уявлення про добро і зло, мету життя, щастя, сенс життя і смерті тощо.

Отже, цінності особистості визначають нахили, смаки, звички та інші індивідуальні особливості людей.

2. Загальнолюдські цінності є регулятором поведінки всього людства, як, наприклад, норми людської моралі або цінності творів великих митців, які стали багатством всього людства. Їх суспільним критерієм є забезпечення особистих свобод і прав кожної людини, охорона фізичних і духовних сил, матеріальні та морально-правові гарантії суспільства, які створюють умови для реального розвитку людини. В історії людства саме ці цінності найгостріше відчували, яскраво й образно відображали гуманісти - письменники, художники, вчені.

Загальнолюдські цінності можуть співпадати із загальносуспільними (наприклад, цінність життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо); вони можуть і відрізнятися одне від одного. Адже в самих суспільствах вищою цінністю може бути дотримання традицій (згадаймо традиційні суспільства), авторитету роду чи общини, а в іншому, нетрадиційному, - вищою цінністю є індивідуальне самоствердження людини.

Відмітимо, що загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст - розуміння свободи в епоху середньовічного суспільства, наприклад, суттєво відрізняється від сучасного її розуміння.

3. До соціально-групових цінностей відносяться цінності певного класу чи страту, соціальної групи чи спільноти (наприклад, національні цінності, молодіжні тощо). Вони регулюють взаємовідносини цих груп, спільнот.

Безсумнівним є тісний взаємозв'язок між цінностями, але пріоритет належить суспільним цінностям. Це визначається тим, що вони відображають фундаментальні відносини людей, їх життєві потреби та інтереси. До них, перш за все, треба віднести життя, мир, людину (людство), хліб, дім, сім'ю, здоров'я, роботу тощо. Це такі цінності, які сприяють (і повинні сприяти) збереженню і розвитку людства як такого, його вихованню й створенню сприятливих умов не тільки для його існування, але й розкриття всіх людських можливостей.

У системі цінностей особливою, абсолютною цінністю є людина, з її інтересами як родової та соціальної істоти співвідноситься решта цінностей, всі вони так чи інакше пов'язані з цінністю людини. Людина ж, народжуючись, отримує безцінний дар - життя, яке для неї є самоцінністю, для суспільства ж - найвищою цінністю. Тому людина має дорожити ним, ставитися до нього бережливо.

Ціннісною оцінкою життя людини є ставлення суспільства до її праці, винагорода праці - матеріальна та моральна. Цілком слушною є думка, що суспільство, яке нездатне належним чином оцінювати людську працю, не може вважатися цивілізованим.

Розглядаючи різні погляди на цінність життя як найвищу цінність, можна прослідкувати різні підходи та згрупувати їх таким чином:

    Ш цінність життя - в житті для суспільства, а не в житті для себе, тобто міра цінності життя визначається відповідністю життєдіяльності людини інтересам суспільства; Ш життя є цінністю й саме собою, і в думці про нього, тобто суб'єктивно, у самоусвідомленні людини; Ш цінність життя обумовлена сенсом життя, тобто життя є цінним при наявності у нього сенсу; Ш людина і людство, а значить, і їх життя є найвищим цінностями еволюції космосу; Ш час і погляд людини на саму себе змусили її цінувати життя і заходити в ньому сенс. Через смерть вона знаходить значущість свого існування у його справжній цінності.

Перелічені точки зору свідчать про те, що позиції оцінки життя як цінності притаманні як самій людині, так і суспільству, в якому живе людина (адже лише суспільство може гарантувати людині право на життя). Звідси можна зробити висновок про необхідність розрізняти два аспекти цінності життя: суспільний та індивідуальний.

Головне багатство людини, яке ми не завжди належним чином оцінюємо, - це її вільний час, наявність якого дає можливість самовдосконалюватися, розвивати свої здібності, нахили чи таланти.

Особливого значення набуває така цінність, як свобода людини. Адже право на життя передбачає свободу, яка фактично буває у двох вимірах: заперечливому - "свобода від чого?" та стверджуючому - "свобода для чого". Перший з них показує, проти чого треба боротися, другий - в ім'я чого (але в реальному житті одне неможливе без іншого). Свободи ж для свободи, тобто абстрактної свободи, не буває. Вимога такої свободи (за принципом "я так хочу", як розуміє її французький екзистенціаліст А. Камю), тобто надання свободі абсолютного пріоритету над усіма іншими цінностями може у тій чи іншій формі припустити виправдання і використання для її досягнення будь-яких доступних засобів типу сумнозвісного "мета оправдовує засоби". Подумайте й над тим, чому людина часто "втікає від свободи", не бажаючи нести відповідальність за свою свободу. Надзвичайно цікавою у цьому плані є праця відомого західного філософа - психоаналітика Е. Фромма "Втеча від свободи" та висловлювання Ф. Достоєвського про те, що занадто багато свободи та ще й відразу розгублює людину, як ми бачимо це на прикладі сучасного українського суспільства.

Свобода - це поняття, яке характеризує сутність людини і її існування, стан і можливості мислити і діяти відповідно до своїх уявлень та бажань, а не внаслідок внутрішнього чи зовнішнього примусу. Найчастіше можна зустріти розуміння свободи лише як свободи вибору чи свободи волі.

Свобода волі - це поняття, що означає можливість безперешкодного самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і завдань. Вона часто пов'язується з відповідальністю людини за свою діяльність, з виконанням свого обов'язку та з усвідомленням свого призначення.

Щоб повною мірою зрозуміти феномен свободи особистості, потрібно розібратися хоча б у загальних рисах у суперечностях волюнтаризму та фаталізму, визначити межі необхідності, без якої неможлива реалізація свободи.

Волюнтаризм полягає у визнанні першості свободи волі з-поміж інших проявів духовного життя людини, включаючи мислення. У такому випадку воля вважається сліпим, нерозумним першоначалом світу, яке диктує свої закони людям. Він проявляється головним чином у соціально-політичній практиці як спробі, не рахуючись з об'єктивними законами суспільного розвитку, свавільно вирішувати проблеми його життя. Отже, діяти в дусі волюнтаризму - значить не враховувати об'єктивних умов буття, законів природи і суспільства, видаючи свою сваволю за вищу мудрість. Прикладів подібного немало у світовій історії - досить згадати волюнтаризм вождів "великих революцій" у цілому і Жовтневої в Росії зокрема.

Фаталізм, навпаки, визначає весь хід життя людини та її вчинків, пояснюючи це або її долею (у міфології та язицтві), або волею Бога (у християнстві та ісламі), або ж визначеністю замкнутої системи, де кожна наступна подія жорстко зв'язана з попередньою. Тут, по суті, немає місця свободі вибору. Це властиве також для астрології та інших окультних наук минулого та сьогодення, для різноманітних соціальних утопій та антиутопій, відображених у творах письменників А. Платонова, Дж. Оруелла, О. Хаксклі та ін.

Свобода - дійсно "солодке" слово. Воно походить з санскриту і означає "улюблений" (згадаймо: "Живи свободно або помри..."). Є кілька моделей взаємовідносин особистості та суспільства з приводу свободи:

    - найчастіше це прояв боротьби за свободу, коли людина вступає у відкритий, часто непримиренний конфлікт із суспільством, прагнучи досягти своєї мети за будь-яку ціну; - це втеча зі світу, так звана есканістська поведінка, коли людина, не в змозі отримати свободу серед людей, утікає в монастир, у скит, в свій "світ", щоб там мати свободу самореалізації; - здебільшого людина пристосовується до світу, жертвуючи чимось у своєму прагненні отримати свободу, йдучи у добровільну підлеглість; - можливим є також варіант певного збігу інтересів людини і суспільства в набутті свободи, що має прояв у країнах з розвинутими формами демократії.

Відповідальність як протилежність свободі - це поняття, яке характеризує ставлення особистості до суспільства з точки зору здійснення нею певних моральних та інших вимог з боку суспільства. Якщо обов'язок людини полягає в тому, щоб усвідомити, застосувати до того конкретного становища, в якому вона перебуває, та практично здійснити моральні вимоги, то питання про те, якою мірою це завдання виконується або якою мірою людина винна (провина) в його невиконанні - це і є питання про особисту відповідальність.

Отже, відповідальність є відповідністю моральної діяльності людини її обов'язкові, що розглядається з точки зору можливостей особистості. Вона охоплює такі питання:

    1. чи в змозі людина виконувати висунуті до неї вимоги; 2. якою мірою вона зрозуміла і тлумачить ці вимоги; 3. якими є межі її здібностей; 4. чи має людина відповідати за результати, досягнення яких від неї вимагається, та за наслідки своїх дій; 5. накінець, чи може людина передбачити ці наслідки.

Відповідальність як протилежність свободі у загальновживаному розумінні найчастіше вживається з префіксом "без-" - у заявах про те, що та чи інша людина є безвідповідальною; інша мовна форма, де знайшло притулок слово "відповідальність", - це назви посад подібно до "відповідального директора чи секретаря", "матеріально відповідальної особи" тощо; нарешті, це слово досить часто вживане при розмові про те, що певна справа (або річ) передається під відповідальність певної особистості. Отже, проблема відповідальності в кінцевому результаті є питанням про реальну моральну свободу людини.

Закінчуючи розмову про свободу та відповідальність, доцільно згадати французького філософа Ш.-Л. Монтеск'є: "Свобода - це право робити те, що дозволяють закони" та американське розуміння свободи к "анархії в межах закону", що знову ж свідчить про те, що свобода існує тільки як відповідальність.

Ідея (або ж ідеал) рівності має також для людини не менше значення і цінність, ніж свобода: адже немає свободи без рівності, як без рівності немає дійсної свободи. Але потрібно зазначити, що сутність рівності відображається не "в чому", а "перед чим": віруючий усвідомлює себе рівним перед Богом; у правовій державі люди рівні перед законом, мають рівні політичні права тощо. Розуміння ж рівності як абсолютної рівності людей таке ж утопічне, як і абсолютна свобода.

Ціннісне значення для життєдіяльності людини має також справедливість, у якій відображається оцінка суспільством людини та її діяльності тощо.

Ще одна одвічна цінність, питання, відповідь на яке людина прагне дати з моменту свого виникнення, - людське щастя. Мабуть, скільки людей робили спробу визначити цю загальнолюдську цінність, стільки було й можливих варіантів відповідей, бо кожна людина, прагнучи до щастя, розуміє його по-своєму.

Так, одні роблять песимістичний (а це, згадаймо, світоглядний принцип) висновок, що щастя взагалі не існує, що це - міраж або казкова Жар-птиця, за якою полює людина і ніколи її не впіймає; інші, продовжуючи цю думку, вважають, що людина бачить своє щастя тільки в тому, чого в неї немає; треті, виходячи з альтернативи, що людина може бути щасливою чи нещасливою, стверджують, що щастя полягає в тому, що немає нещастя. Часто можна чути й таку думку, що людське щастя не залежить від особистих костей, що воно визначається фатумом, долею чи фортуною. Але у будь-якому разі щастя не є задоволенням потреб і бажань. Це, мабуть, найбільше задоволення самим життям, здійснення свого призначення, досягнення життєвої мети. Люди по-різному розуміють свої життєві цілі, а звідси і їх уявлення про щастя мають індивідуальний характер.

Але цій загальнолюдській цінності мало приділяється уваги у соціально-філософській літературі, особливо у підручниках та навчальних посібниках. Водночас перед кожною людиною завжди стоїть питання: як треба (чи не треба) дивитися на світ, щоб бути щасливим? Виходячи з соціального досвіду поколінь, можна рекомендувати певні "рецепти" для досягнення щастя.

Не треба висувати до життя ідеалізованих вимог. Адже коли людина хоче, щоб у житті "все було ідеальним", вона готує собі крах. Ідеального в житті нічого немає. Лише сприймаючи світ недосконалим, неідеальним, тобто таким, яким він є насправді, можна прагнути покращити його, знаходячи радість і навіть щастя у самому процесі його удосконалення.

Хто хоче бути щасливим, той не повинен істерично хапатися за скороминуще. Безумовно, нам дорогі цінності "з дитинства", вони часто є святими для нас на все життя. Але - "що пройшло, те пройшло". Тому не можна жити вчорашнім днем. Минуле треба пам'ятати, майбутнім треба жити.

Заради щастя треба відволікатися від самого себе і якнайбільше розширювати коло своїх інтересів, охоплюючи найрізноманітніші сфери життя. Адже коли людина зосереджується лише на своєму "Я", стурбована лише ним, то всі дрібниці, що стосуються себе, виростають у величезні проблеми і починають "закривати небо", або, за висловом одного з поетів, "цвях у моєму чоботі страшнійший за фантазії Гете".

Спокійно і з гідністю сприймайте самого себе. Кожна людина заслуговує на розуміння, співчуття, повагу. Варто тому прийняти себе як кожного іншого, виявити до себе повагу, відповідальність, турботу тощо. Адже сприйняття себе є умовою любові до інших.

Сукупність цінностей, притаманних особистості, відмежовує для неї у власній життєдіяльності суттєве від несуттєвого, важливе від неважливого, спрямовує її потреби та інтереси у певному напрямку. Формуються ціннісні орієнтації як спрямованість всіх проявів життєдіяльності людини на певну систему цінностей, що й надає життю людини сенс і значення. Основним змістом ціннісних орієнтацій особистості є політичні, філософсько-світоглядні, моральні переконання, глибинні й усталені симпатії та прихильності, моральні принципи поведінки. У своєму житті людина завжди здійснює вибір духовних цінностей, що саме собою є проявом людської свободи.

Отже, цінності є вищим стимулом поведінки людини, вони утверджують у світі справді людські засади. Людина живе "не хлібом єдиним", їй потрібне щось піднесене, величне, просвітлююче думки і почуття. І таке просвітлення, очищення, те, що стародавні греки називали "катарсисом", дають людині цінності.

Тому філософи з давніх давен говорять про три сфери, в яких реалізується активність людини - істина, добро, краса. Істина (повторимось) є результатом пізнавальної діяльності людини, добро - практичної, краса - художньої діяльності. Але надалі стало зрозумілим, що краса не вичерпує проблему катарсису, творчості, цінностей. Тому у І. Канта з'являється поняття "здатність судження", яке охоплює як естетичну, так і значно ширшу культуроформуючу здатність. К. Маркс говорить про "практично - духовно - релігійно - художнє" освоєння світу. Російський релігійний мислитель П. Флоренський виділяє сакральну (тобто священну) діяльність, підкреслюючи, що найчастіше стійку, найстаровиннішу систему цінностей дає людині релігія, про що свідчать і сучасні проблеми українського духовного відродження.

Похожие статьи




Поняття цінностей та їх структура - Цінності в сучасному світі

Предыдущая | Следующая