Література - Основи філософії, логіки, релігієзнавства

    1. 1.Ф. Ницше "АНТИХРИСТИАНИН, опыт критики христианства" Москва, Издательство политической литературы, 1989 год 2. Бертран Рассел "ИСТОРИЯ ЗАПАДНОЙ ФИЛОСОФИИ" Новосибирск, Издательство Новосибирского Университета, 1994 год 3. Краткая философская энциклопедия. Москва, Издательская группа "Прогресс" - "Энциклопелия", 1994 год 4. П. С. Гуревич, В. И. Столяров "Мир философии" 5. Миркина З., Померанц Г. "Великие религии мира", М. "Рипол", 1995 6. Никола М. И. "Античная литература" учебное пособие, М., "Флинта","Наука", 2001 7. Нильссон М. "Греческая народная религия" (Пер. с англ. С. Клементьевой);СПб., Алетейя,1998 8. Прохоров А. М. "Советский энциклопедический словарь", Москва, "Советская энциклопедия", 1987г. 9. Тахо-Годи А. А., А. Ф Лосев. "Греческая культура в мифах, символах и терминах. 10. Хоменко І. В. Логіка - юристам, К.,2003, с.192-210 11. М. Г.Тофтул Логіка, К., 1999, с.20-48 12. В. Х.Арутюнов, В. М.Мішин, Д. П.Кирик Логіка, К., 2000, с.20-32 13. І. В.Хоменко, І. А.Алексюк Основи логіки К., 1996, с.62-95 14. В. И.Кирилов, А. А.Старченко Логика, М., 1995, с.31-45 1. Класифікація релігій

Нині у світі існує кілька десятків оригінальних, самостійних великих релігій. Головними з них є християнство, іслам, іудаїзм, буддизм, даосизм, індуїзм. Кожна з цих релігій в різних формах і під різними найменуваннями присвячена служінню єдиному всемогутньому і всюдисущому Богу. Внутрішні розбіжності у межах тієї чи іншої релігії визначають їх напрями, або течії. Християнство має три основні течії: православ'я, католицизм та протестантизм. В ісламі, наприклад, існують два головних напрями -- сунізм і шиїзм; у буддизмі -- хінаяна і махаяна. Крім головних, існує багато внутрішніх течій. Так, християнами вважають себе і католики, і православні, і лютерани, і баптисти, і мормони, й інокентіївці та ін.

Церкви -- це течії, які більшою чи меншою мірою виокремились у самостійні релігії і спираються на певну історичну основу. У християнстві основними церквами є католицька, православна, лютеранська, англіканська, кальвіністська. В іноземній літературі їх називають ще деномінаціями (віросповіданнями). До них, крім церков, відносять і релігійні конфесії, що склались порівняно недавно: адвентизм, баптизм, п'ятидесятництво тощо.

Секти, або розколи -- це нові утворення всередині церкви, які виникли внаслідок відокремлення від основної церкви. До сект належать баптисти, єговісти, п ятидесятники та ін.; до розколів -- старокатолики, старообрядницькі розколи, ста-ропольська церква та ін.

Усередині кожної церкви і віросповідання можуть існувати ще відмінні одна від одної школи, які церковна ортодоксія визнає як припустимі. Наприклад, в ісламі існують чотири школи тлумачення його віровчення: ханбалістська, ханфітська, маликітська та мафіїтська.

У межах певної церкви можуть існувати спеціальні ордени для виконання окремих цільових завдань тієї чи іншої релігії. Такими орденами в католицькій церкві є єзуїти, августіанці, домінікани, василіани та ін., в ісламі -- ахмадія, синусія та ін.

В історії релігієзнавства відомо чимало спроб здійснити класифікацію релігійних вірувань, охопити єдиною схемою всі існуючі релігії. На наш погляд, доцільно класифікувати всі відомі в світі релігії за етнічною (від грец. "етнос" -- народ тієї чи іншої місцевості) ознакою та рівнем розвитку.

За етнічною ознакою релігії поділяються на:

    Ш Родоплемінні - дійшли до нашого часу з епохи первісного ладу, існують серед народів, які донині зберігають елементи родового й племінного способу життя. Поширені переважно серед аборигенів Африки (анімізм, фетишизм, магія, культ предків -- звичайно в політичній літературі об'єднуються під загальною назвою анімізм (явище), анімісти (віруючі); аборигенів Америки і Австралії (тотемізм); серед народів Півночі (шаманство). Ш Національні - це релігії, замкнені національною ознакою, існують лише серед певного народу. До національних релігій належать іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, сикхізм, даосизм, парсизм. Ш Світові - поширені серед різних народів і націй сучасності. В наш час їх існує три -- християнство, іслам, буддизм.

За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:

    - Ранні форми релігії - релігії, породжені первісним ладом: анімізм, фетишизм, магія, тотемізм, культ предків. - Політеїстичні - до них належать майже всі національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму) і світова релігія --буддизм. - Монотеїстичні - таких релігій нині чотири. Дві з них --християнство, іслам -- світові релігії, дві -- іудаїзм і сикхізм --національні релігії.

До окремої групи належать синкретичні форми релігії, що утворилися внаслідок зрощення, злиття різних етнічних і світових релігій. Серед них: афрохристиянські релігії (церква херувімів і серафимів та ін.); ісламо-християнські секти (алавіти, деякі відгалуження ісмаїлітів); буд до - китайські секти (дзен-буддизм, хао-хао тощо); іудео-християнські релігії (мормони).

Сьогодні, в період глибокої кризи релігії у глобальному масштабі, на руїнах старих церков і сект виникають нові, нетрадиційні, форми релігії. їх дуже багато, серед них є одноденки і такі, що вже усталилися. До нетрадиційних форм релігії можна віднести церкву Муна (мунізм), церкву Антихриста, церкву Сатани, церкву свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом карате і дзюдо. Прихильники цих течій є і в нашому суспільстві серед певних груп і прошарків молоді, а також інтелігенції, переважно технічної.

2. Фетишизм.

Фетишизм виник у ранньородовому суспільстві. Вперше він був виявлений у XV ст. португальськими моряками в Західній Африці. А першим його описав французький дослідник - Шарль де Брос у праці "Культ богів-фетишів" (1760) на матеріалах вірувань африканських негрів, давніх єгиптян, греків, римлян. Елементи фетишизму присутні в релігіях усіх народів.

Фетишизм (порт. Fetico - Амулет, Зачарована Річ) - Віра В Існування У Матеріальних Об'єктів Надприродних Властивостей.

Загалом фетишизм можна охарактеризувати як поклоніння неодухотвореним речам. Фетишами вважають предмети, яким віруючі приписують надприродні властивості (здатність зцілювати, оберігати від невдач, забезпечувати успіх). Ними могли бути незвичайний камінь, шматок дерева, ювелірний виріб - будь-який предмет, що чимось привертав до себе увагу. Часто фетишами ставали випадкові предмети, якими людина володіла в момент досягнення успіху. За допомогу фетишам дякували, за створені перешкоди їх карали, піддаючи тортурам. Якщо людину з якихось причин настигала невдача, ці предмети вона переставала вважати фетишами.

Фетишизм наділяв чудодійними властивостями матеріальні об'єкти. Завдяки цьому до реальної корисності предметів додавали надприродні властивості, пов'язані з допомогою й заступництвом щодо людей. Фетишам не поклонялися, їх шанували.

У сучасних релігіях фетишизм зберігся у формі поклоніння священним предметам (хрести, ікони, мощі) та у вірі в талісмани й амулети. Талісман, на думку забобонних людей, приносить щастя, амулет оберігає від нещастя. Сучасними фетишами є, наприклад, іконки, ладанки, кулони, слоники, іграшки, "щасливі" квитки.

Поняття фетишизму як форми релігії оплутане значною неясністю, оскільки різні дослідники надають цьому терміну різних значень. Дійсно, у той час як одні дослідники (Шульце) називають фетишизмом шанування будь-яких матеріальних предметів (включаючи небесні тіла, людей і тварин), інші (Штернберг, Той) схильні обмежувати обсяг цього поняття, включаючи в нього тільки шанування неживих і притім земних предметів. Одні автори при цьому називають фетишем матеріальний предмет, якому віддається шанування (де Бросс), інші відносять цю назву не до самого предмета, а до духа, що перебуває в ньому (Тайлор, Спенсер, Шурц), в той час як треті вважають характерною рисою фетишизму саме невіддільність предмета від духа, що живе у ньому (Вайц, Харузін, Зеленін). Мало того, хоча більшість авторів називають фетишем матеріальний об'єкт культу, є дослідники, схильні настільки розширювати це поняття, що в нього включаються не тільки об'єкти, але і матеріальні приналежності культу (наприклад, церковне начиння, одяг), що самі по собі не є предметом шанування (Францев). Нарешті, для інших дослідників терміни "фетиш", "фетишизм" означають не який-небудь визначений вид шанованих предметів, а певне ставлення людини до надприродного світу, саме те ставлення, при якому людина вірить у свою здатність примусити надприродні істоти служити собі.

Вперше феномен фетишизації докладно описав французький дослідник Шарль де Брюс у книзі "Культ богів-фетишів". Він вважав, що фетишизм це предмети неживої природи, що привертали увагу людини якимись особливими рисами. Справді, фетишистські уявлення пов'язувалися не з усіма, а лише з особливими предметами та явищами. Для людини ранньородового суспільства, наприклад, не кожний камінець міг бути фетишем, а лише той, який вражає уяву особливостями форми чи обставинами, за яких його знайшли.

Але неправильним було б за прикладом де Брюса та деяких інших дослідників, вважати фетишизм за віру в надприродні властивості мертвих предметів. Таке тлумачення фетишизму суперечить самій його сутності як уособленню неживої природи. Фетишизм не просто предмети, а, за уявою людини, що їх вшановує, істоти, наділені власним життям і здатні саме завдяки якимось таємничим, надприродним, надчуттєвим властивостям певним чином діяти на людину та її довкілля, тобто цим предметам приписувалися не притаманні їм властивості (здатність зцілювати, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні і т. ін.). Якщо після звертання до предмета людині вдавалося досягти успіху в практичній діяльності, вона вважала, що в цьому їй допоміг фетиш, і залишала його собі. Якщо ж людина зазнала якої-небудь невдачі, то фетиш викидали чи заміняли іншим. Поводження первісних людей з фетишами говорить про те, що вони не завжди ставилися з належною повагою до обраного предмета: за зроблену допомогу йому дякували, за безпорадність "карали". З цієї точки зору є цікавим африканський звичай катування фетишів, причому не тільки для їхнього покарання, але і для спонукання до дії. Наприклад, просячи про що-небудь фетиш, африканці вбивали в нього залізні цвяхи, думаючи, що після цього фетиш краще запам'ятає звернені до нього прохання й обов'язково виконає їх.

Особлива, прихована сила фетишів, талісманів, амулетів - це так звана мана. Термін "мана" європейські антропологи XIX в. запозичили в аборигенів Полінезії і Меланезії, які називали так силу, що керує природними процесами. Реальний зміст поняття "мана" не зводиться ні до "імперсональної сили", ні до "надприродного". Найбільш придатне значення слова "вища сила". Людина володіє маною, коли вона щаслива, таланлива і демонструє якісь екстраординарні досягнення, наприклад, як хлібороб, воїн чи вождь.

Щоб змістовніше уявити "механізм" утворення фетишистських уявлень, візьмемо до уваги умови їхньої появи. На основі багатовікового досвіду людина ранньородового суспільства вже виробила уявлення про те, що будь-яка її дія певним чином пов'язана з її власною вольовою діяльністю, її бажаннями, метою. Але, обмежена в знаннях про навколишній світ і про саму себе, людина ще не могла дати розумного пояснення ні природи цього зв'язку, ні причини змін, що відбуваються навколо неї. Абстрагуючи різні прояви власної мислительної і вольової діяльності, люди за аналогією з собою дійшли до думки, що й предмети та явища природи є живими істотами, наділеними розумовими та вольовими якостями, завдяки яким вони є чуттєво-надчуттєвими і можуть вступати в стосунки з людиною і між собою. Таке винесення власних смислів на інші "значення", власних розумових і вольових якостей на природу вело свідомість людини до уяви про здатність речей цілеспрямовано змінювати свої дії щодо людини, подібно до того, як вона сама змінює спрямованість своїх дій щодо навколишнього світу.

Елементи фетишизму збереглися в релігійному уявленні людей і по сьогодення. Досить оглянути навіть загальним поглядом історію релігій усіх народів, щоб переконатися в тім, що фетишистські уявлення становлять невід'ємну частину будь-якої релігії. Навряд чи є хоч одна з них, у якій фетишистські вірування не займали б більш-менш помітного місця. Фетишизм складає один з найбільш постійних елементів усякої релігії. Це універсальне явище історії релігійних вірувань.

3. На що спрямований зміст іудейської моралі?

Віровчення і культова практика іудаїзму протягом всієї його історії удосконалювалися жерцями і рабинами. Його еволюція складається з кількох основних етапів. Іудаїзм часу виникнення і становлення називається біблійним, його віровчення і культ стали основою для подальшого розвитку цієї релігії. У період розкладу давньоєврейської рабовласницької держави утворився так званий талмудичний іудаїзм. Трансформа-ція іудаїзму у феодальну добу обумовила формування рабиністичного іудаїзму.

Іудаїзм реформувався і в умовах капіталізму, коли перед ідеологами церкви надзвичайно гостро постала проб-лема осучаснення релігійних уявлень, пристосування їх до ідей, що набули великого поширення у народі. Такий іудаїзм називається модерністським. Основна його мета -- зміцнення позицій релігії з тим, щоб пом'якшити силу ударів, яких зазнає релігія з розвитком виробництва, науки і культури, суспільної практики.

Іудаїзм постав на духовних теренах світу як перша монотеїстична релігія. Він є однією з небагатьох національних релігій давнього світу, що збереглися дотепер. Водночас його вчення є складовою частиною двох світових релігій - християнства та ісламу.

Термін "іудаїзм" походить від назви єврейського племінного об'єднання Іуди, яке наприкінці XI ст. до н. е. домінувало в Ізраїльсько-іудейській державі.

Єврейський етнос сформувався в процесі інтеграції кочових скотарських племен хапіру, які у III тис. до н. е. рушили з Аравійської пустелі в Палестину і підкорили частину країни Ханаан. На перших порах свого перебування в Палестині, яка охоплювала території теперішніх Палестини, Ізраїлю та Йорданії, євреї жили розрізненими племенами. З часом, запозичивши у розвинутіших ханаанців навички землеробства, вони перейшли до осілого життя. Близькість мов сприяла змішуванню хапіру і ханаанців, внаслідок чого виникла єдина народність, що стала називатися євреями. У перекладі з давньоримської це слово означає "ті, що прийшли з-за ріки Євфрат".

Наприкінці XIII ст. до н. е. з племен, що мали між собою більш-менш стійкі відносини, утворилася єврейська держава Ізраїль. За часів царювання Давида, а потім його сина Соломона (кінець XI - перша пол. X ст. до н. е.) єврейське царство було одним із наймогутніпіих. Але в 935 р. до н. е. внаслідок внутрішньої боротьби воно розпалося на Ізраїльське та Іудейське царства.

Ізраїльське царство наприкінці XIII ст. до н. е. було завойоване Ассирією, а його мешканці розчинилися серед різномовного населення Близького Сходу. На початку VI ст. до н. е. вавилонський цар Навуходоносор II завоював Іудейське царство, переселивши іудеїв до Вавилону. Наприкінці того ж століття Вавилонія була захоплена персами, які дозволили іудеям повернутися у відновлений Єрусалим, відбудувати храм Ягве, внаслідок чого цей період іудейської історії називають "періодом другого храму". У II - І ст. до н. е. сформувалося нове Іудейське царство, яке згодом опинилося під владою римлян. Спротив іудеїв римському пануванню спричинив вигнання їх з Єрусалиму і розселення на різних землях Римської імперії. Саме у зв'язку з цим з'явився термін "діаспора" - розселення євреїв за межами Палестини.

У процесі розвитку давньоєврейської держави формувалася іудейська релігія. Цей процес був двостороннім, оскільки централізація і зміцнення державної влади відбувалися одночасно з утвердженням віри в єдиного Бога. У євреїв на першому місці опинився культ Ягве (Ієгова) - Бога племені Іуди, звідси й назва - іудейська релігія. Спочатку Ягве як духа і демона пустелі, символ врожаю вшановували євреї, які займалися скотарством (його уявляли в образі бика або лева). З часом Ягве став покровителем племені Іуди, а пізніше його було визнано Богом усього єврейського народу в Ізраїльській державі й богом війни, захисником держави, покровителем військових дій. Стверджувалося, що Ягве обрав євреїв своїм улюбленим народом ще до поселення його в Палестині. Так виник міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а Ягве вивів їх звідти. Поступово Ягве став уособлювати кращі риси інших богів. Тому його стали визнавати і покровителем урожаю, торгівлі, захисником у бою, наставником у ремеслах. Усі інші боги вважалися його підлеглими, служителями. У 960 р. до н. е. в Єрусалимі було споруджено храм Ягве.

Провідну роль у поширенні іудейської релігії, культу Ягве відіграли жерці, оскільки в цьому процесі міцніли і їх позиції. Соломон відновив закон, за яким жерці отримували від землеробів і скотарів десяту частину врожаю або приплоду худоби. Храмові належали раби і велике багатство. Поступово Єрусалим став релігійним центром країни.

Ім'ям Ягве єрусалимські жерці освячували засади рабовласницького суспільства, спонукаючи віруючих молитися і приносити жертви на честь не тільки Бога Ягве, а й царя єврейського. За це обіцяли винагороду на небі. Прообразом єдиного Бога в іудаїзмі була деспотична влада царя у давньоєврейській державі: цар небесний був відображенням царя земного. Надалі давньоєврейську державу підкорювали почергово ассирійські, вавилонські, перські, грецькі й римські завойовники. Але віра в єдиного Бога, підтримувана царями-завойовниками та іудейськими священиками, не слабшала.

Історично виділяють три основних періоди еволюції іудаїзму: давній (біблейський), середньовічний (талмудський) і сучасний.

На давньому етапі іудаїзм зберігав численні пережитки примітивних релігій давніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії. Лише наприкінці цього періоду племінні культи, фетишистські та інші язичницькі погляди заступив іудейський монотеїзм, який став духовним втіленням давньоєврейської рабовласницької монархії.

Головними його ідейними виразниками були жерці Єрусалимського храму, вони й створили першу священну книгу іудаїзму Тору (давньоєвр. - Закон, Вчення), яка разом з іншими книгами згодом утворила першу біблійну книгу - Старий Завіт (Завіт - угода, договір, союз Бога з людьми), визнану іудейською релігією. В іудеїв він має назву Танах, структуру якого складають: Тора (П'ятикнижжя Мойсееве), Невіїм (Пророки, або Книги пророцькі), Ктувім (Писання). Тора об'єднує п'ять книг: Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення закону (Друга книга законів, Второзаконня).

Тору ще називають П'ятикнижжям Мойсеевим, оскільки іудеї вважають, що вона продиктована пророку Мойсею самим Богом і жодна книга не може зрівнятися з нею. У книзі Буття йдеться про створення світу Богом приблизно за 3760 років до н. е., про перших людей, їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті та їхній вихід звідти. Левит зосереджується на законах, виявленні гріхів, заповідях. Числа викладають історію поневірянь єврейського народу після виходу з Єгипту. Повторення Закону (Второзаконня) повторює багато вже раніше викладених законоположень. Сформульовані в ній заповіді, закони, рішення переплітаються із споминами і повчаннями.

У давньому світі, щоб надати рабовласницьким законам більшої сили, їм приписували божественне походження. Тому Тора за своїм змістом є своєрідним кодексом рабовласницького права. У віросповідальній та культовій сфері вона встановлює правила іудейського культу і обгрунтовує монотеїзм Ягве.

Друга частина Старого Завіту - Книги Пророків - розповідає про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Третю його частину - Писання - становлять псалми, притчі, пісні тощо.

Тривалий час біблійні сюжети поширювалися в усній традиції. Формування тексту Старого Завіту відбувалося в лоні іудаїзму з середини І тис. до н. е. до X ст. до н. е. Виправлення та редагування його іудейськими книжниками-масоретами тривало ще дев'ять століть. Усі тексти були створені давньоримською мовою, названою в Старому Завіті "ханаанською", "іудейською".

Крім масоретської редакції Старого Завіту, існує й Септуагінта (лат. Septuaginta - Сімдесят).

Духовне життя євреїв концентрувалось у їх релігійному центрі - общині. За вимогами ритуалу вони щосуботи збиралися для богослужіння, читання Священного Писання (релігійних книг, які, згідно з віровченням, написані з волі Бога), обговорення різних справ, що стосувалися общини.

Зв'язок з Єрусалимським храмом та його жерцями був незначним. Паломництво в Єрусалим тричі на рік, як цього вимагала Біблія, було неможливим для більшості євреїв, які жили у віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н. е. почала виникати нова форма релігійної общини - синагога, спершу як доповнення до єрусалимського храму. Віруючі сходилися до синагоги, де проголошували молитви і гімни богу Ягве, читали розділи Тори, які духовенство тут же пояснювало. Особливого значення набув спеціальний день для молитовних зборів - субота, святкування якої запозичене у вавилонян. Цей день став особливим для кожного єврея.

4. У чому своєрідність буддизму як релігії?

Буддизм -- найдавніша з трьох світових релігій.

Буддизм -- жива і життєдайна релігія. У різних час-тинах земної кулі і нині продовжують виникати нові буддійські общини, споруджуються храми.

Буддисти світу об'єднані в дві міжнародні організа-ції -- Всесвітнє Братство буддистів (штаб-квартира в Банг-коці, Таїланд) і Азіатську буддійську конференцію за мир (штаб-квартира в Улан-Баторі, Монголія).

Буддизм виник в VI ст. до н. е. в Північній Індії у рабовласницькій державі Магадха. Класова нерівність доповнювалась становою не-рівністю: суспільство поділялось не лише на класи, а й касти. Належність до тієї чи іншої касти була спадкоємною. Чотири касти утворювали чотири стани: брахмани (служителі культу), кшатрії (рабовласницька знать), вайш'я (частина вільної бідноти), шудри (частково вільне біднота і частково раби). Фактично був і п'ятий стан -- найнижчий на ієрархічному шаблі -- чандали (частина вільної бідноти і частина рабів); належні до нього не мали ніяких прав, перебували поза будь-якими кастами. Вищі касти користувалися істотними привілеями, а нижчі за-знавали утисків.

Панівна у цей час релігія - брахманізм - була куль-том лише привілейованих каст і класів, тому до куль-тових дій допускались лише представники трьох вищих станів. Однак з розвитком рабовласництва і класовим розшаруванням чисельність нижчих верств зростала. Ви-никла необхідність у релігії, яка виражала б їхні інтереси.

Буддизм сформувався у середовищі двох нижчих станів, які шукали таку релігію, яка могла б компенсувати їхню безправність у реальному житті.

Характерною особливістю буддизму являється його етико-практичне направлення. З самого початку буддизм виступив не тільки проти значення зовнішніх форм релігійного життя, а передовсім - ритуалізма, але й проти абстрактно-догматичних пошуків, властивих, зокрема, брахманско-ведийській традиції. В якості центральної проблеми у буддизмі була висунута проблема буття особистості.

Стрижнем змісту буддизму являється проповідь Будди про чотири благородних істини. Роз'яснення й розвиток цих положень й, зокрема, заключонному в них уявленню про автономію особистості, присвячені всі побудови буддизму.

Страждання й визволення показані в буддизмі як різні стани єдиного битія: страждання - стан битія проявленого, визволення - не проявленого. Те й інше, є нероздільне, виступає у ранньому буддизмі як психологічна реальність, в розвинутих формах буддизму - як космічна реальність.

Визволення буддизму представляє передовсім як знищення бажань, точніше погашення їх страсності. Буддійський принцип середнього шляху рекомендують оминати крайностей - як потяг до чуттєвої насолоди так й подолання цього потягу.

У буддизмі відсутнє поняття відповідальності й вини як чогось абсолютного, відображенням цього являється відсутність в буддизмі чіткої грані між ідеалами релігійної і світської моралі й зокрема пом'якшення або відторгнення аскетизму в його звичайній формі. Нравственній ідеал буддизму представ як абсолютне неспричинення шкоди оточуючим. В інтелектуальній сфері буддизму знищує разлічіє між чуттєвой й розсуд очними формами пізнання й установлюється практика так названого роздуму, результатом якого являється переживання цілісності буття.

В основі буддизму лежить утвердження принципу особистості, невід'ємливою від навколишнього світу, й визнання буття психологічного процесу, в який оказується вплетений й світ. Результатом цього являється відсутність в буддизмі протоивоположності суб'єкта й об'єкта, духа й матерії, зміщення індивідуального і космічного.

5. Орієнталістські релігії.

Вони представлені неорелігіями східного походження: неоіндуїзмом (Міжнародне Товариство Свідомості Крішни, Товариство Шрі Ауробіндо, Товариство ведичної культури, Міжнародне товариство "Всесвітня чиста релігія"), течіями буддійського спрямування (дзен-буддизм, тибетський буддизм, ламаїзм).

Неоіндуїзм. Він є невід'ємним елементом релігійного життя Індії і багатьох країн Європи та Америки. Виник у першій половині XIX ст. в межах індуїзму як сучасне прочитання його для інтелектуалізованих верств. Спирається на давню ведичну традицію, використання цінностей інших культур, релігій. В неоіндуїстських вченнях популярні ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій як пошуків шляхів до Бога, духовного оазису в реконструкції суспільства. Обов'язкова наявність гуру як провідника вчення і духовних пошуків особистості, групи, течії.

Міжнародне Товариство Свідомості Крішни (рух "Ха-ре Крішна"). Це модернізований варіант одного з відгалужень вішнуїзму. З невеличкої групи рух виріс до всесвітньої конфедерації. У США, наприклад, 100 тисяч кришнаїтів. Центри діють у Канаді, Австралії, європейських та латиноамериканських державах. Перші громади кришнаїтів з'явилися в Україні у 80-ті роки XX ст. нелегально. їх діяльність було дозволено в 1990 р., а в 1996 р. зареєстровано Всеукраїнський центр Свідомості Крішни - керівний орган 46 громад, які діють в усіх областях України.

Основою вчення є віра в Крішну як Верховну Особу Господа та необхідність відданого служіння йому. Крішнаїти пропагують ведичні знання про космос, людину, суспільство, поширюють брахманічну культуру, практикують бхакті-йогу, ведуть праведне життя (не вживають м'яса, риби, яєць, кави, чаю, наркотиків, не грають в азартні ігри тощо), займаються благодійництвом.

Послідовники Шрі Сатьї Саї Баби. Одного з найвідоміших в Індії й усьому світі гуру Шрі Сатьї Саї Баби (народ, у 1926 р.) вважають чудотворцем, аватарою (втіленням Бога), який зцілює людей духовно і фізично. Свою місію його послідовники вбачають в утвердженні праведності, відродженні в людині прагнення до духовності, а в людстві - бажання жити в мирі та співпраці.

Це вчення визнає всі релігії, наявність у них істини, допомогти усвідомити яку покликаний Саї Баба. Діяльність центрів спрямована на освіту, допомогу хворим, людям похилого віку, розумово відсталим, всім нужденним. Кодекс поведінки і Десять принципів життя послідовників Саї Баби близькі до релігійних заповідей загальнолюдського змісту. В Україні послідовники з'явились у 90-ті роки XX ст.

Центри Шрі Чінмоя. Послідовниками індійського поета, музиканта, філософа, громадського діяча Шрі Чінмоя (народ, у 1932 р.) є ті, хто сповідує шлях любові, відданості й самозречення, який дає змогу швидко досягти духовного прогресу. Його філософія любові виражає глибинний зв'язок людини і Бога як аспектів однієї й тієї ж сутності. Людина втілює себе у Всевишньому, усвідомлюючи, що Бог - найвища сутність людини. Всевишній розкриває себе через людину, яка є його інструментом у вдосконаленні світу. Головна мета - духовне і фізичне вдо-сконалення особистості через пізнання своєї сутності, духовних істин.

Центри влаштовують лекції, концерти, театральні вистави, екскурсії, спортивні змагання тощо. В Україну рух прийшов наприкінці 80-х - на початку 90-х років XX ст. Центри (громади) Шрі Чінмоя діють у багатьох містах.

Ошо-центр. Створений у Києві в 1991 р. прихильниками індійського філософа, гуру, проповідника Ошо (Бхага ван Шрі Раджніш) (1931-1991). Відомий він і під духовними іменами: "Бхагаван Шрі" (Благословенний) і "Ошо" (Океанічний, розчинений в океані). Раджніш у 1974 р. заснував міжнародну комуну з центром в м. Пуна (Індія), з 1981 р. намагався створити "просвітлену общину" Раджнішпурам (місто майбутнього) у США, але був депортований звідти.

Популярність Ошо з його оригінальними роздумами про Всесвіт, Бога, людину на початку 80-х років XX ст. була дуже високою. Він не нав'язував ніяких заповідей, виступав за свободу людини, схвалював її прагнення до самопізнання, самовдосконалення. Своє вчення розглядав як допомогу тим, хто на шляху духовних пошуків. Воно є своєрідним синтезом східних і західних філософських учень, духовних традицій, різних релігій (йоги, суфізму, індуїзму, буддизму, тибетської тантри тощо).

У 22 країнах світу діє понад 500 центрів раджнішизму. При українських центрах працюють групи з медитації, лікування та астрології.

1. Проблема істинності та формально-логічної правильності мислення. Поняття формалізації.

Предмети і явища дійсності володіють такими властивостями і відносинами, які можна пізнати безпосередньо, за допомогою відчуттів і сприйнять (кольори, звуки, форми, розміщення і переміщення тіл у видимому просторі), і такими властивостями і відносинами, які можна пізнати лише опосередковано і завдяки узагальненню, тобто за допомогою мислення. Мислення - це опосередковане і узагальнене віддзеркалення дійсності, вид розумової діяльності, що полягає в пізнанні суті речей і явищ, закономірних зв'язків і відносин між ними.

Перша особливість мислення - його опосередкований характер. Те, що людина не може пізнати прямо, безпосередньо, він пізнає побічно, опосередковано: одні властивості через інші, невідоме - через відоме. Мислення завжди спирається на дані плотського досвіду - відчуття, сприйняття, уявлення - і на раніше придбані теоретичні знання. Непряме пізнання і є пізнання опосередковане.

Друга особливість мислення - його узагальненість. Узагальнення як пізнання загального і істотного в об'єктах дійсності можливо тому, що всі властивості цих об'єктів пов'язані один з одним. Загальне існує і виявляється лише в окремому, в конкретному.

Узагальнення люди виражають за допомогою мови, мови. Словесне позначення відноситься не тільки до окремого об'єкту, але також і до цілої групи схожих об'єктів. Узагальненість також властива і образам (уявленням і навіть сприйняттям). Але там вона завжди обмежена наочністю. Слово ж дозволяє узагальнювати безмежно. Філософські поняття матерії, руху, закону, суті, явища, якості, кількості і т. д. - щонайширші узагальнення, виражені словом.

Мислення - вищий ступінь пізнання людиною дійсності. Плотською основою мислення є відчуття, сприйняття і уявлення. Через органи чуття - ці єдині канали зв'язку організму з навколишнім світом - поступає в мозок інформація. Зміст інформації переробляється мозком. Найбільш складною (логічної) формою переробки інформації є діяльність мислення. Вирішуючи розумові задачі, які перед людиною ставить життя, він роздумує, робить висновки і тим самим пізнає суть речей і явищ, відкриває закони їх зв'язку, а потім на цій основі перетворить мир.

Мислення не тільки найтіснішим чином пов'язане з відчуттями і сприйняттями, але воно формується на основі їх. Перехід від відчуття до думки - складний процес, який полягає перш за все у виділенні і відособленні предмету або ознаки його, у відверненні від конкретного, одиничного і встановленні істотного, загального для багатьох предметів.

Мислення виступає головним чином як рішення задач, питань, проблем, які постійно висуваються перед людьми життям. Рішення задач завжди повинне дати людині щось нове, нові знання. Пошуки рішень іноді бувають дуже важкими, тому розумова діяльність, як правило, - діяльність активне, вимагаюче зосередженої уваги, терпіння. Реальний процес думки - це завжди процес не тільки пізнавальний, але і емоційно-вольовий.

Об'єктивною матеріальною формою мислення є мова. Думка стає думкою і для себе і для інших тільки через слово - усне і письмове. Завдяки мові думки людей не втрачаються, а передаються у вигляді системи знань з покоління в покоління. Проте існують і додаткові засоби передачі результатів мислення: світлові і звукові сигнали, електричні імпульси, жести і ін. Сучасна наука і техніка широко використовують умовні знаки як універсальний і економний засіб передачі інформації.

Вдягається в словесну форму, думка разом з тим формується і реалізується в процесі мови. Рух думки, уточнення її, зв'язок думок один з одним і інше відбуваються лише за допомогою мовної діяльності.

Мислення і мова (мова) єдині.

Мислення нерозривно пов'язане з мовними механізмами, особливо рече-слуховими і рече-руховими.

Мислення також нерозривно пов'язане і з практичною діяльністю людей. Всякий вид діяльності припускає обдумування, облік умов дії, планування, спостереження. Діючи, людина вирішує які-небудь задачі. Практична діяльність - основна умова виникнення і розвитку мислення, а також критерій істинності мислення.

Мислення - функція мозку, результат його аналітико-синтетичної діяльності. Воно забезпечується роботою обох сигнальних систем при провідній ролі другої сигнальної системи. При рішенні розумових задач в корі мозку відбувається процес перетворення систем тимчасових нервових зв'язків. Знаходження нової думки фізіологічно означає замикання нервових зв'язків в новому поєднанні.

Розумова діяльність людини є рішенням різноманітних розумових задач, направлених на розкриття суті чого-небудь. Розумова операція - це один із способів розумової діяльності, за допомогою якого людина вирішує розумові задачі.

Розумові операції різноманітні. Це - аналіз і синтез, порівняння, абстрагування, конкретизація, узагальнення, класифікація. Які з логічних операцій застосує людина, це залежатиме від завдання і від характеру інформації, яку він піддає розумовій переробці.

Аналіз - це уявне розкладання цілого на частини або уявне виділення з цілого його сторін, дій, відносин.

Синтез - зворотний аналізу процес думки, це - об'єднання частин, властивостей, дій, відносин в одне ціле. Аналіз і синтез - дві взаємозв'язані логічні операції. Синтез, як і аналіз, може бути як практичним, так і розумовим. Аналіз і синтез сформувалися в практичній діяльності людини. У трудовій діяльності люди постійно взаємодіють з предметами і явищами. Практичне освоєння їх і привело до формування розумових операцій аналізу і синтезу.

Порівняння - це встановлення схожості і відмінності предметів і явищ. Порівняння засноване на аналізі. Перш ніж порівнювати об'єкти, необхідно виділити один або декілька ознак їх, по яких буде проведене порівняння.

Порівняння може бути одностороннім, або неповним, і багатобічним, або повнішим. Порівняння, як аналіз і синтез, може бути різних рівнів - поверхневе і глибше. В цьому випадку думка людини йде від зовнішніх ознак схожості і відмінності до внутрішніх, від

Видимого до прихованого, від явища до суті.

Абстрагування - це процес уявного відвернення від деяких ознак, сторін конкретного з метою кращого пізнання його. Людина у думках виділяє яку-небудь ознаку предмету і розглядає її ізольовано від всіх інших ознак, тимчасово відволікаючись від них. Ізольоване вивчення окремих ознак об'єкту при одночасному відверненні від всіх інших допомагає людині глибше зрозуміти суть речей і явищ. Завдяки абстракції людина змогла відірватися від одиничного, конкретного і підійнятися на найвищий ступінь пізнання - наукового теоретичного мислення.

Конкретизація - процес, зворотний абстрагуванню і нерозривно пов'язаний з ним. Конкретизація є повернення думки від загального і абстрактного до конкретного з метою розкриття змісту.

Розумова діяльність завжди направлена на отримання якого-небудь результату. Людина аналізує предмети, порівнює їх, абстрагує окремі властивості з тим, щоб виявити загальне в них, щоб розкрити закономірності, що управляють їх розвитком, щоб оволодіти ними.

Узагальнення, таким чином, є виділення в предметах і явищах загального, яке виражається у вигляді поняття, закону, правила, формули інше.

Залежно від того, яке місце в розумовому процесі займають слово, образ і дію, як вони співвідносяться між собою, виділяють три види мислення: конкретно-дієве, або практичне, конкретно-образне і абстрактне. Ці види мислення виділяються ще і на підставі особливостей завдань - практичних і теоретичних.

Конкретно-дієве мислення направлене на рішення конкретних задач в умовах виробничої, конструктивної, організаторської і іншої практичної діяльності людей. Практичне мислення це перш за все технічне, конструктивне мислення. Воно полягає в розумінні техніки і в умінні людини самостійно вирішувати технічні задачі. Процес технічної діяльності є процес взаємодій розумових і практичних компонентів роботи. Складні операції абстрактного мислення переплітаються з практичними діями людини нерозривно пов'язані з ними. Характерними особливостями конкретно-дієвого мислення є яскраво виражена спостережливість, увага до деталей, частковостям і уміння використовувати їх в конкретній ситуації, операція просторовими образами і схемами, уміння швидко переходити від роздуму до дії і назад. Саме в цьому виді мислення в найбільшій мірі виявляється єдність думки і волі.

Конкретно-образне, або художнє, мислення характеризується тим, що відвернуті думки, узагальнення людина утілює в конкретні образи.

Абстрактне, або словесно-логічне, мислення направлене в основному на знаходження загальних закономірностей в природі і людському суспільстві. Абстрактне, теоретичне мислення відображає загальні зв'язки і відносини. Воно оперує головним чином поняттями, широкими категоріями, а образи, уявлення в ньому грають допоміжну роль.

Всі три види мислення тісно пов'язані один з одним. У багатьох людей у однаковій мірі розвинені конкретно-дієве, конкретно-образне і теоретичне мислення, але залежно від характеру завдань, які людина вирішує, на перший план виступає то один, то інший, то третій вид мислення.

Якщо мислення розглядати в процесі розвитку його у дітей, то можна виявити, що раніше всього виникає мислення конкретно-дієве, потім конкретно-образне і, нарешті, абстрактно-логічне. Але особливості кожного з вказаних видів мислення у дітей декілька інші, зв'язок їх простіше

З'ясовуючи значення знання логіки як науки, треба насамперед зазначити, що воно підвищує загальну інтелектуальну культуру людини, сприяє формуванню логічно правильного мислення, основними рисами якого є чітка визначеність, послідовність, несупереч-ливість та доказовість. Освоєння логічної науки дає можливість свідомо будувати правильні міркування, відрізняти їх від неправильних, уникати логічних помилок, вміло й ефективно обгрунтовувати істинність думок, захищати свої погляди і переконливо спростовувати хибні думки та неправильні міркування своїх опонентів, сприяє удосконаленню стихійно сформованої логіки мислення. Завдяки логіці, особливо сучасній, людина прилучається до новітніх результатів логічних досліджень.

Необхідність знання логіки пояснюється вже тією обставиною, що вона досліджує загальнолюдські закони мислення, які діють у всіх галузях науки. Висока логічна культура громадян країни сприяє її прогресу в усіх сферах життя.

Щоб виявити форму думки чи міркування, їх необхідно формалізувати.

Формалізація -- побудова моделі, в якій змістовним думкам і міркуванням відповідають формальні аналоги.

Виявлення форми думок ускладнюється тим, що природна мова, з допомогою якої ці думки виражаються, не дає можливості абстрагуватися від їх змісту. Тому першим кроком у процесі формалізації є вилучення природної мови. Оскільки ж думки не існують поза матеріальною оболонкою, то замість природної мови вводять штучну мову, насамперед набір символів для позначення елементів думок, які використовують для побудови відповідних логічних структур. Наступним кроком є встановлення скінченного числа правил утворення висловлювань з певного набору символів або переліку зразків, які дають змогу виділити правильні для даної системи висловлювань (формул) з усіх тих, які можна побудувати з цього набору символів. Важливим моментом формалізації є визначення правил переходу одних правильних висловлювань в інші. При формалізації доводиться виявляти ті елементи структури думок чи міркувань, які не виражені в явній формі, але домислюються. Процес формалізації буде проілюстровано при викладі логіки висловлювань.

Формалізація дає змогу виявити загальні структури думок, сформулювати на цій основі загальні закони і правила міркування, завдяки чому можна замінити будь-яке змістовне міркування, фрагмент тексту чи й цілий текст відповідною системою формул.

2. Узагальніть поняття:

A. Історія - наука;

B. Майор - звання;

C. Бізнесмен - людина;

D. Мова - спілкування.

3.Визначте Тип Відношення Між Поняттями, Зобразіть Його За Допомогою Колових Схем:

1. Мистецтво, музика - відношення підпорядкування

В А

2. Книга, енциклопедія - відношення підпорядкування

В А

    3. Героїзм, мужність, боягузтво - відношення співпідпорядкування 4. Унітарна держава, федерація, конфедерація - відношення співпідпорядкування 5. Океан, море - відношення перетину

ПЛАН

Філософія

    1. Функції філософії. 2. "Філософія життя". 3. Розкрийте суть альтернативних концепцій діалектики. 4. Людина як міра усіх речей (Протагор). 5. Проблема методу пізнання у філософії Ф. Бекона.

Релігієзнавство

    1. Класифікація релігії. 2. Фетишизм. 3. На що спрямований основний зміст іудейської моралі? 4. У чому своєрідність буддизму як релігії? 5. Орієнталістські релігії.

Логіка

    1. Проблема істинності та формально-логічної правильності мислення. Поняття формалізації. 2. Узагальніть поняття:

A) Історія;

B) Майор;

C) Бізнесмен;

D) Мова.

3. Визначте тип відношення між поняттями, зобразіть його за допомогою колових схем:

A) Мистецтво, музика;

B) Книга, енциклопедія;

C) Героїзм, мужність, боягузтво;

D) Унітарна держава, федерація, конфедерація;

E) Океан, море.

F)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра "Філософії та соціології"

Контрольна Робота

З Філософії, Логіки, Релігієзнавства

Варіант № 2,42,82

Виконала:

Перевірила

Херсон 2007 р.

Похожие статьи




Література - Основи філософії, логіки, релігієзнавства

Предыдущая | Следующая