Суспільно-історичні передумови зародження трипартизму та соціального діалогу, Корпоратизм або трипартизм як винахід індустріального суспільства - Соціальний діалог на ринку праці України

Корпоратизм або трипартизм як винахід індустріального суспільства

Згідно з досвідом та результатами досліджень, що відображені у сучасній науковій літературі, трипартизм або соціальне партнерство потрібно розглядати під кутом двох точок зору. По-перше, з точки зору соціально-філософського розуміння, Трипартизм або соціальне партнерство -- це результат корпоратиських відносин, зацікавлених груп інтересів, у всіх сферах життєдіяльності суспільства в цілому. По-друге, це процес врегулювання соціально-трудових відносин засобами колективно-договірного регулювання.

Системоутворюючим фактором для трипартизму служить Соціальний діалог -- Динамічний процес, що складається із сукупності практичних методів і форм узгодження інтересів суб'єктів (партнерів*), які беруть у ньому участь і забезпечують їхню конструктивну взаємодію.

Вважається, що однією з головних рис суспільно-історичного процесу у ХХ столітті була згода або конвенціальність акторів-учасників соціально-трудових відносин. Згода, що неодноразово призводила до соціального консенсусу, першоджерелом якого було вчення про суспільний договір, з'явилась як результат-відповідь і противага теорії класової боротьби.

Трансформація гуманістичних ідей суспільства та усвідомлення прогресивним людством таких понять, як толерантність, компроміс, а також суспільний поділ праці, що супроводжував зародження індустріального суспільства, в якому особливо гостро відчувалась необхідність узгодження інтересів різних соціальних груп, призвели до "переносу" суспільного договору як соціального явища із політичної в економічну сферу: у виробництво, обмін, розподіл тощо.

У сучасному розумінні "партнер" - співучасник у якому-небудь підприємстві, справі, грі, у чомусь, що пов'язане з взаємною користю або взаємним задоволенням [21, с.8].

Це створило певні передумови для впровадження ідеї соціального діалогу та трипартизму спочатку сторін соціально-трудових відносин: роботодавців (підприємців), найманих працівників (профспілок) та держави, а потім й інших соціальних груп, класів, що було можливе лише за умов соціального консенсусу.

У практичній діяльності соціальний діалог і трипартизм, як принципи регулювання соціально-трудових відносин грунтуються на досвіді корпоративного суспільства.

Утворення синдикатів, трестів, коаліцій підприємців з метою врегулювання виробництва хоча і вплинуло на пом'якшення умов конкурентності, але не припинило зіткнень між підприємцями та робітниками.

Розвиток ринкового господарства і зокрема виробництва створив умови для укладання колективних угод, які були неможливі без організацій робітників. Колективні переговори збільшували солідарність серед робітників, посилювали дисципліну, покращували організацію робітничих спілок, робили останніх більш сильними й потужними.

Колективні угоди, що були результатом жорстких переговорів сторін соціально-трудових відносин, встановлювали ціну суспільної згоди щодо змін, які запроваджувались підприємцями.

Разом з тим, практика підтверджувала, що регулювання роботи підприємств, особливо на галузевому рівні, потребує суспільної рівноваги. Наявність організацій робітничих спілок, зумовлювала майже однаковою мірою необхідність наявності організацій підприємців. Однією ж з умов досягнення соціального миру стала умова, що організації як робітників, так і підприємців мали бути професійно зорганізовані.

Перед робітничими організаціями і професійними спілками постало нове завдання: після достатньо ефективного ведення боротьби з бізнесом навчитись з ним, в певних межах, співробітничати.

Кількісне та якісне зростання профспілок й інших суспільних організацій сприяло виникненню поняття суспільного корпоратизму. Це стосувалось країн, у яких суспільний розвиток відбувався еволюційним шляхом, там корпоратизація суспільства йшла повільно, й профспілки ставали соціальною базою для політичних рухів, насамперед соціал-демократичного.

У цілому, існує пряма залежність між впливом соціал-демократичних партій і розвитком суспільного корпоратизму та соціальним діалогом і трипартизмом. Це підтверджується ствердженням професора Стенфордського університету (США) Філіпа Шміттера, що трипартизм або як його ще називали соціальне партнерство саме є формою корпоратизму.

Корпоратизм визначається вченими і як ідеологія, різновид політичної культури або державного устрою, і як форма організації економіки, навіть як особливий тип суспільства. Але найбільш продуктивним виявився підхід, у межах якого сучасний неокорпоратизм розглядається в якості одного з можливих механізмів, що дозволяє асоціаціям інтересів посередничати між своїми членами (індивідами, родинами, фірмами, локальними громадами, групами) та різними контрагентами, в першу чергу, державними та урядовими органами. Головну роль у цьому процесі грали міцно укорінені асоціації з постійним штатом, що спеціалізувалися на вираженні інтересів і прагненні виявляти, просувати і захищати інтереси за допомогою впливу на публічну політику. На відміну від політичних партій -- іншого найважливішого посередника -- ці організації не виставляли своїх кандидатів на виборах і не брали на себе пряму відповідальність за формування уряду. Коли асоціації інтересів (і особливо вся мережа таких асоціацій) певним чином організовані або коли вони певним чином беруть участь у процесі прийняття рішень на різних рівнях державної влади, ми можемо говорити про корпоратизм.

Так Ф. Шміттер пропонує наступне визначення поняття "неокорпоратизм" - це система представництва інтересів, складові частини якої організовані у дещо особливих, примусових неконкурентних, ієрархічно впорядкованих, функціонально різних розрядів, офіційно визнаних або дозволених (а то й просто створених) державою, що наділяє їх монополією на представництво у своїй галузі в обмін на певний контроль за підбором лідерів й артикуляцією вимог і прихильностей.

До неокорпоратиських держав, соціальна тканина яких глибоко пронизана відповідними відносинами, Шміттер відносить насамперед Австрію, Фінляндію, Норвегію і Швецію. Важливі елементи неокорпоратизму при виробленні макроекономічної політики були в Австралії, Бельгії, ФРН, Данії, Нідерландах, а також у таких неодемократіях, як Португалія й Іспанія. У 1960 -- 1970-х роках спроби (однак, безуспішні) увести подібну практику робилися у Великий Британії й Італії. В інших країнах, наприклад, у Франції, Канаді і Сполучених Штатах, поширення неокорпоратизму обмежилося окремими галузями або регіонами.

Дуже показовим є приклад Швеції, якій це вдалося, особливо протягом п'яти останніх десятиріч ХХ ст., під керівництвом саме соціал-демократії просуватись "середнім шляхом", забезпечивши своєму народові рівність і економічну ефективність у державі загального добробуту.

Однією з типових рис індустріального суспільства визначена згода та конвенціальність трудових відносин.

Окрім соціально-філософських, практичні витоки конвенціальності беруть свій початок з теорій менеджменту Фредеріка У. Тейлора, Анрі Файоля, Генрі Форда, Елтона Мейо та ін.

Певною умовою переходу від ліберального капіталізму до монополістичного, або як його ще називають, організованого, визначають наукові відкриття і технологічні інновації у промисловості кінця ХІХ ст., які радикальним чином змінили тип промислового виробництва та заклали фундамент розбудови нового індустріального суспільства й відповідних трудових відносин.

Соціально-економічні трансформації, що відбувались при становленні цієї фази розвитку ринкових відносин, безпосередньо були пов'язані зі змінами, в першу чергу, на рівні підприємств. Особливо це стосувалось соціального життя підприємства, яке виникало та будувалось на засадах певної науки - менеджеральної теорії, яка не тільки супроводжувала практику, а й несла з собою гуманізм спочатку у трудові, а потім і у соціальні відносини.

Започаткування епохи ліберального капіталізму, вже створило потребу у раціональній організації та уніфікації насамперед трудових, а потім і соціальних відносин, особливо на великих підприємствах. Однією з перших пропозицій на такий попит була теорія тейлоризму. Слід відмітити, що концепція, яка передувала цій теорії, розвивалась із середини ХІХ ст. Першоджерелом її була промислова революція в Англії, логічне завершення якої відбулося на початку ХХ ст. в Америці.

Вважається, що перший "індустріальний перелам" відбувся на початку ХХ століття, коли завдяки організаційним і технологічним інноваціям Ф. Тейлора та Г. Форда почала формуватись система масового виробництва на засадах: стандартизації продукції, механізації ваиробництва, наукового менеджменту (тейлоризм), конвейеру.

Фредерік У. Тейлор створив, як її потім назвуть, класичну або адміністративну школу управління. Відповідно до цієї теорії головна мета управління полягає в узгодженні інтересів підприємців і робітників засобами високої заробітної плати та низької собівартості виробництва. Економічна ефективність, безконфліктність, соціальна солідарність - все це похідні від наукового упорядкування та організації соціальної взаємодії у сфері праці.

Подальший розвиток теорії управління пов'язаний з Анрі Файолєм, одним з внесків якого була побудова структури організації та управління працівниками. Останнє було викладене ним у 14 принципах управління. Наводимо лише останній з них - Корпоративний Дух. "Союз - це сила. А вона є результатом гармонії персоналу" [8, с.68].

Січень 1914 р. вважається символічною датою народження фордизму як менеджеральної теорії. Г. Форд розумів, що для становлення економіки масового виробництва необхідні зміни попиту, тобто збільшення купівельної спроможності населення. Саме тоді, на своїх підприємствах, він запровадив п'ятидоларовий, восьмигодинний робочий день. Це повинно було збільшити вільний час для споживання товарів масового виробництва та покращити купувельну спроможність працівників.

Поряд з цим підвищення заробітної плати, окрім, матеріального стимулу до праці, сприяло створюванню "добрих відносин" між робітниками та адміністрацією підприємства.

Фордизм, а саме так почала називатися поширена на Заході соціальна концепція, передбачала наявність трьох фундаментальних засад економічної, а потім і політичної влади в суспільстві:

- організованої робочої сили у формі професійних спілок; - організованого капіталу у формі підприємницьких асоціацій; - держави, спрямованої до загального добробуту.

Навіть з'явився термін "фордистський компроміс", зміст якого підкреслював саме конфліктність інтересів роботодавців і найманих працівників: з однієї сторони, - інтересів підвищення продуктивності праці за допомогою фордистських технологій, а з іншої сторони, - інтересів особистості яка прагне до творчої праці.

Слід наголосити, що сьогодні, якщо в плані політичному фордизм означає компроміс між головними соціальними силами, то в економічному він базується на тісному взаємозв'язку збільшення продуктивності праці і росту заробітної плати. Будучи сумішшю ідей соціал-демократії і кейнсіанства, фордизм породив у масовому уявленні віру в реальність загального добробуту, необмежені можливості економічного росту і соціальний егалітаризм. Проте фордизм, на думку фахівців, не сприяв ні подоланню кризи концепції "держави загального добробуту", ні ефективному експортові цієї ідеї в інші країни.

Подальшим розвитком наукового управління вважається теорія "людських відносин", що була створена як результат багаторічного Хоуторнського експерименту Елтона Мейо: кожна соціальна група має властиву лише їй орієнтацію, що в основному зумовлена її функціями, відповідні норми поведінки, комунікаційну систему, структуру статусів і ролей. Е. Мейо у внутригрішньогруповій інтеграції трудового колективу емпірично виявив неформальну структуру з відповідним впливом на трудові відносини.

Психологічне підгрунтя розуміння, що саме спричиняє ті чи інші вчинки людей і є мотивом "людських відносин", значно пізніше було винайдено і запропоновано Абрахамом Маслоу.

Таким чином було започатковано розвиток наук про людську поведінку, що після другої світової війни знайшли своє відображення у працях Дугласа Мак Грегора, Фредерика Херцберга та ін.

Саме у цей час в індустріальних країнах у процесі державотворення відбувалось поєднання правової та соціальної ознак, що призвело до створення держав загального добробуту. Головним засобом організації відповідних соціально-трудових відносин стало їх колективно-договірне регулювання.

Свого часу Кейнс довів провідну роль "конвенції" стабільності у бізнесі, яка забезпечує інвестиціям ліквідність для індивіду (і водночас фіксованість для суспільства) й тим самим сприяє досягненню компромісу між індустріальними та ринковими цінностями.

Класова боротьба в її крайніх проявах на Заході перестала бути ефективним засобом вирішення виникаючих у суспільстві суперечностей. В індустріальних ринкових країнах з початку 50-х і майже до кінця 60-х років ХХ століття спостерігалася тенденція до зниження страйкового руху, а найпоширенішим розповсюдженим засобом вирішення соціальних суперечностей ставав трипартизм, саме на засадах партнерських або соціально партнерських відносинах.

Соціальне партнерство в індустріальному суспільстві розглядалось як:

Людино-центрична теорія

Досвід Міжнародної організації праці (МОП) регулювання трудових відносин на засадах трипартизму, починаючи з 1919 р. виявився стійким і показовим. До усвідомлення цього роботодавці і наймані працівники дійшли на практиці лише після інституціоналізації своїх організацій і сформування інституту колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Зміст та форма колективних договорів розвивалися разом зі змінами соціально-трудових відносин роботодавців і найманих працівників у ринковому просторі індустріального суспільства. Сильні профспілкові об'єднання протистояли сильним організаціям роботодавців - склалася певна рівновага сил, що виявилася однією з типових ознак індустріального суспільства. Поряд з цим, посилення регулюючої ролі держави сприяло поєднанню інтересів суб'єктів соціально-трудових відносин, досягненню компромісів і як результату - трипартизму або соціального партнерства.

У системі трипартизму колективний договір відігравав роль засобу досягнення саме такого компромісу, вирішуючи конфлікт як на мікрорівні - усередині фірми, так і на макрорівні: промисловості або галузі в цілому.

Класова боротьба як єдиний засіб вирішення суперечностей залишилась прерогативою доіндустріальних суспільств. Після Другої світової війни політичні системи соціал-демократичних країн Західної Європи, соціал-ліберальних країн Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії та Японії функціонували на узгоджувальних засадах. У цих країнах з індустріалізованими ринковими суспільствами, в яких поєднання інтересів різних груп відбувалося на основі політичного консенсусу, найбільш ефективно діяла саме узгоджувальна система. Економічну поведінку обмежувало договірне право. Головною характеристикою політичних систем цих країн стала соціальна демократія, а одним із засобів її забезпечення - корпоратизм.

Вже сам факт концентрації суспільних зв'язків на виробничих відносинах, або "індустріальних відносинах", так само як і перевага у соціальній структурі двох основних класів - буржуазії і робітничого класу, обумовили характер і форму найбільш впливових груп інтересів епохи індустріалізму. При всьому різноманітті цих груп (і пов'язаних з ними рухів) центральними серед них, незрівнянними за своїм значенням і впливом з усіма іншими, звичайно, були організації робітничого класу - профспілки і буржуазії - підприємницькі асоціації.

Тому модель соціально-трудових відносин, що була притаманна індустріальному суспільству, отримала назву "соціального діалогу" або "трипартизму".

Під трипартизмом розумілася соціальна взаємодія суб'єктів соціально-трудових відносин: роботодавців (їх організацій), представників найманих працівників (профспілок) за участю держави (виконавча влада) як арбітра з питань зайнятості, заробітної плати, умов праці, соціального страхування тощо засобами колективно-договірного регулювання.

Корпоратизм або трипартизм як винахід індустріального суспільства

Похожие статьи