Соціальний діалог і трипартизм як відповідь постіндустріальному суспільству - Соціальний діалог на ринку праці України

Варто було корпоратизму авторитарного, етатистсько-фашистського вигляду фактично зникнути (першого удару йому завдала післявоєнна хвиля демократизації, а довершила справу нова, що нахлинула після 1974 р.), як стало зрозуміло, хто ж дійсно домігся найбільших успіхів у реалізації неокорпоратиської моделі, щоправда, у її більш "соціетальному" (тобто що спрямовано "знизу") варіанті. Це були малі європейські країни з добре організованими асоціаціями інтересів і вкрай уразливими інтернаціоналізованими економіками. Корпоратиські тенденції проглядалися особливо чітко, якщо в таких країнах були могутні соціал-демократичні партії, зберігалися стійкі електоральні переваги, якщо вони мали відносну культурну і мовну єдність і дотримувались нейтралітету в зовнішній політиці. І навпаки, з найбільшими труднощами в підтримці подібних "суспільних договорів" зіштовхнулися країни зі слабкішою соціал-демократією, менш постійним у своїх перевагах електоратом і глибокими розбіжностями в підходах до вирішення військових питань та проблем безпеки, наприклад, Нідерланди і Данія. (Відносну невдачу Бельгії на цьому поприщі можна пояснити розколом бельгійського суспільства на мовні групи, що суперничають).

Тривале існування корпоратиських інститутів на загальнонаціональному і макроекономічному рівнях безумовно мало визначені позитивні наслідки: зростання керованості населення, падіння страйкової активності, збалансованість бюджету, підвищення ефективності фінансової системи, зниження рівня інфляції, скорочення безробіття, зменшення нестабільності в рядах політичних еліт тощо.

Як писав Ральф Дарендорф, обличчя Європи старого Заходу склалося під впливом основного настрою, який можна назвати соціал-демократичним. Держави, як за своїми конституціями, так і за своєю політичною культурою мали демократичний характер. Вони захищали статус своїх громадян, у тому числі й громадянські права, а де б не виникали загрози громадянському суспільству, знаходились прихильники консенсусу на користь свободи та права. Економічна криза початку 1970-х років, що охопила індустріальне суспільство, довела неспроможність корпоратизму соціальних держав, тоді на зміну соціал-демократії прийшов консерватизм. Два політичних рухи викликались струсити заціпеніння соціал-демократичного порядку, встановленого більшістю. Одним з них був тетчеризм, іншим - партія "зелених".

У середині 70-х років трипартиська система переживала серйозну кризу, головною причиною якої став прогресуючий "знос" індустріалізму і супутні йому зміни у соціальній структурі і суспільних відносинах. Цей "знос" став виявлятися у зниженні частки обробної промисловості в економіці і швидкому рості сфери послуг, у тому числі інформаційних. Відповідно різко скорочувалися чисельність і частка робітників фізичної праці і зростала частка "білих комірців" - осіб, зайнятих в офісах, медичних, освітніх, наукових установах, торгівлі, а також у високотехнологічних виробництвах і галузях. На рівні груп інтересів усі ці зміни викликали спочатку падіння чисельності профспілок, а незабаром і їх глибоку системну кризу, яка отримала назву деюніонізації, а також кризу союзної з ними соціал-демократії.

Водночас роль і вплив організацій бізнесу (особливо великих корпорацій) продовжували зростати. Бізнес і влада, відчувши послаблення робітничого руху, стали усе виразніше ігнорувати профспілки і взаємодіяти між собою, визнавши їх "третім - зайвим". Найбільш істотним політичним наслідком цих змін виявився прихід до влади неоконсервативних політичних партій, що спиралися на бізнес, і зміна неокорпоративіської моделі державного дерижизму на неоліберальну, вільно-ринкову модель.

Суспільна криза останньої чверті ХХ століття, що охопила соціальні або держави загального добробуту, сприяла відродженню неоліберальної демократії у її новому обличчі - неокорпоративіському та переходу до постіндустріального, інформаційного суспільств, глобалізації економіки тощо, але не зняла головного питання сучасності - співіснування інститутів демократії та ринку.

На думку Френсіса Фукуями, таке співіснування неможливе без наступності з певними досучасними (pre-modern) культурними підвалинами. При цьому закон, договір, економічна доцільність необхідні але не достатні в якості основи стабілізації та благополуччя постіндустріальних суспільств; до них слід додати такі поняття, як принципи взаємності, моральні зобов'язання, обов'язок перед суспільством і довіра, що грунтуються на традиціях і звичаях, а не на раціональному розрахунку.

Неолібералізм кінця ХХ століття поновив проблему співвідношення раціонального та етичного, економічної доцільності та етичних норм існування людства.

Суспільно-політичні зміни, результатом яких став прихід до влади неоконсервативних політичних партій, що спиралися на бізнес, призвів до зміни неокорпоративіської моделі державного дерижизму на неоліберальну, вільноринкову модель.

Наприклад, Уілл Хаттон, даючи оцінку майже двох десятиріч правління консерваторів у Великій Британії, пише, що вони сприяли посиленню негативних тенденцій в економіці і суспільстві. Фінансова система стала ще більш проринковою, нерегульованою та лібералізованою. Роль акціонерів-власників ще більше зросла, а їх відповідальність перед суспільством знизилась.

Деюніонізація профспілок, зменшення групової активності споріднених з ними організацій фермерів, ремісників і інших категорій трудящих, зайнятих у індустріальній економіці, сприяли заповненню суспільних порожнин новими соціальними рухами й організаціями, основою і членською масою яких стали представники середніх прошарків, наприклад, екологісти, групи боротьби проти расової дискримінації, захисту прав споживачів тощо.

Усі ці організації та групи, на відміну від профспілок, формувалися і формуються з осіб, що належать, в основному, до різних прошаків середнього класу, включаючи представників дрібного і середнього бізнесу. В міру зростання цих організацій у них починають брати участь і окремі профспілки, проте участь ця була і залишається досить обмеженою.

Певна розмаїтість складу нових рухів пояснюється тим, що їхнім завданням, на відміну від профспілок і інших аналогічних організацій, є не захист інтересів своїх членів і тієї або іншої соціальної групи як такої, а боротьба за конкретну мету, що має широке суспільне значення. Звідси і приналежність їх усіх до тієї категорії груп інтересів, що називаються організаціями або рухами "однієї мети".

На відміну від профспілок і споріднених з ними організацій, що виступали насамперед як сили підтримки політичних партій і делегували їм свої повноваження, нові соціальні рухи й організації стали практикувати альтернативні принципи відносин з партіями і сформованими ними установами представницької і виконавчої влади.

Ці рухи демонстрували повну незалежність як від політичних партій, так і від формованих ними органів влади. А у деяких випадках вони виступали в авангарді боротьби за висунуті ними вимоги, прагнучи перетворити партії у знаряддя досягнення поставлених цілей, щоб обернути їх у свою "віру". Основною формою їхньої взаємодії з політичними рухами і партіями стало надання електоральної підтримки в обмін на прийняття у тому або іншому обсязі їхніх пропагандистських цілей. Це вже не ієрархічні відносини підлеглості, а відносини партнерів, кожний з яких зберігає повну незалежність і самостійність.

Будучи вільними від партійних й інших політичних прихильностей, нові групи інтересів спочатку діяли переважно як протестні організації і рухи, і саме в цій якості їм вдавалося досягати часом досить відчутних поступок як від влади, так і від бізнесу. В основному це були поступки в екології, дотриманні споживчих стандартів, усуненні найбільш одіозних форм расової нерівності, правозахисному законодавстві, сприянні врегулювання військових конфліктів.

Поряд з тим, фактичне виключення представників масових організацій з повсякденної взаємодії із владою (ці відносини були монополізовані великим бізнесом) давало і тим і іншим занадто велику свободу, яка чим далі, тим більше входила в суперечність зі зростаючою самосвідомістю і самооцінкою нового середнього класу. Звідси - прагнення цього класу (як соціальної спільноти) і особливо його найбільш активної й організованої частини до більш особистої участі у владі й прийнятті на себе певного рівня відповідальності за стан справ у країні, регіоні, муніципальному утворенні тощо. Одним із проявів цих устремлінь стало зростання індивідуального членства в партіях, особливо соціал-демократичних, багато з яких перетворилися фактично в партії середнього класу. Якщо ж говорити про групову активність середнього класу, то вона стала усе більше виражатися в участі у вирішенні практичних проблем місцевого, регіонального і загальнодержавного масштабів.

Найбільш яскравим свідченням такої участі став так званий новий комунітаризм, тобто створення на мікрорівні практично самоврядних структур, які беруть на себе вирішення ряду проблем, що зачіпають інтереси місцевого співтовариства.

Соціально-економічні особливості постіндустріального суспільства призвели до утворення відносин, що були покладені у зміст нової - секторальної моделі соціального діалогу. Поряд з традиційною трипартиською структурою почала будуватись нова, характерна для відносин держави з громадянським суспільством, коли держава виступала як перший сектор, бізнес - як другий, а недержавні (некомерційні) організації - як третій сектор.

Тому в останню чверть ХХ століття соціальний діалог було широко визнано як частину принципів, що формують так звану Європейську соціальну модель, яка грунтується на високих економічних показниках, високому рівні соціальної політики, освіти та соціальної згоди.

Наприклад, у Європі концепція соціального діалогу між урядом, організаціями роботодавців і працівників загальновизнана як невід'ємна складова успішного управління, навіть якщо її модальність та сфера охоплення значно відрізняються залежно від країни і часто чутливі до циклічності виборів.

Людек Рихлі та Райнер Прітцер пропонують розглядати соціальний діалог згідно з трьома аспектами його визначення: метою, методами ведення та змістом.

Мета соціального діалогу відрізняється залежно від його змісту і може значною мірою відрізнятися у різних країнах. Її можна представити у формі піраміди: в основі буде широкий спектр питань, з яких соціальні партнери просто обмінюються інформацією без бажання впливати на позиції один одного. З обмеженої кількості інших питань партнери надають перевагу консультуванню між собою з метою зближення власних позицій. Лише дуже вузький спектр питань зазвичай є предметом справжніх переговорів з метою досягнення домовленості, найчастіше у формі компромісу, прийнятного для всіх сторін.

Методика ведення соціального діалогу залежить від того, чи віддають сторони перевагу участі держави, чи просто зустрічаються між собою. При тому, що на галузевому рівні біпартизм - це загальне правило, на національному (міжпрофесійному) рівні участь держави є бажаною і може бути навіть необхідною. У більшості країн-кандидатів на вступ до ЄС держава активно залучалася до діалогу з самого початку реформ і була зазвичай ініціатором тристоронніх зустрічей для обговорення невідкладних і широкомасштабних реформ. У деяких країнах соціальний діалог поширюється і на інших учасників, таких як громадські організації та суспільні групи.

Зміст соціального діалогу на національному рівні, на думку експертів МОП, насамперед визначається реаліями соціального та економічного життя і тому може бути різним залежно від потреб суспільства на різних етапах соціально-економічного розвитку, проте часто він повинен реагувати на термінові події.

Ми погоджуємось з українським економістом А. М. Колотом, який, на відміну від більшості вітчизняних дослідників соціального партнерства, вважає, що "Соціальне партнерство - це, насамперед, визначення неоднаковості інтересів різних суспільних сил, визнання права кожної групи мати власні економічні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами іншої групи. Водночас соціальне партнерство - це усвідомлене бажання сторін дійти взаєморозуміння, погоджуватися на компроміси, співробітничати в ім'я соціального миру, що є важливою передумовою поступального розвитку економіки, а отже піднесення якості життя".

МОП пропонує використовувати таке найостанніше визначення цього поняття: "Соціальний діалог являє собою всі типи переговорів, консультацій та обміну інформацією між представниками урядів, соціальних партнерів або між соціальними партнерами з питань економічної та соціальної політики, що становлять спільний інтерес".

Похожие статьи




Соціальний діалог і трипартизм як відповідь постіндустріальному суспільству - Соціальний діалог на ринку праці України

Предыдущая | Следующая